1. Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання
Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»
жүктеу/скачать 1.43 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Свобода
- Самовизначення
Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»Релігія — явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структури. Проблема буття релігії в суспільстві розкривається передусім через поняття «свобода совісті». Як складна і багатогранна за своїм змістом категорія, свобода совісті може мати різні форми вияву: моральні, політичні, правові тощо. Нижче мова йтиме насамперед про її філософсько-релігіезнавчий вимір. Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять — «свобода» і «совість». Свобода — здатність людини діяти (чи не діяти) з власної волі. Совість — усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження моральної самосвідомості особи. Отже, свобода совісті — це своєрідний акт (процес) самовизначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу з давніх-давен. Згадаймо хоча б біблійну історію про вигнання Адама і Єви з раю. Божим повелінням першолюдям було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто самовизначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи. Самовизначення — вільний, усвідомлений людиною і санкціонований її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієнтирів та визначення на цій основі позицій власного буття. Ця біблійна історія символічно показує, як людина, незважаючи на заборону, робить крок, продиктований власним сумлінням. Так вона підноситься від неусвідомленого передлюдського існування до власне людського. Звідси й ототожнення акту вибору Адама і Єви з початком власне людської історії. В такому розумінні виявляються ідеї свободи, свободи совісті, самоцінності людини і разом із тим — ідея ціни, якої варта така свобода. Людина протягом свого життя робить не один вибір, а тисячі у своїх стосунках із іншими індивідами та у взаємодії з природою. Тож ідеї свободи, свободи думки, совісті зароджуються й набувають розвитку як спосіб духовної комунікації людини зі своїм соціально-природним оточенням. Зміни оточення спричиняють наповнення новим змістом зазначених ідей. Якщо ідея свободи іманентно притаманна людині, то поняття «свобода совісті» виникає пізно. Його вводять у науковий вжиток лише на зламі XVII—XVIII ст. М. Лютер, Дж. Локк і Ф. М. Вольтер. Визначення цього поняття є й у працях Т. Гоббса, французького письменника і філософа Жана-Жака Руссо (1712—1778), К. Гельвеція, Б. Спінози, І. Канта та багатьох інших мислителів Нового і Новітнього часів. Сучасний український релігієзнавець М. Бабій пропонує розглядати зміст поняття свободи совісті у двох аспектах: філософському й власне релігієзнавчому. У філософському аспекті свобода совісті — це якісна визначеність людського буття, яка відображає здатність індивіда до вільного, не зумовленого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері. Це своєрідна можливість творчої самореалізації людини на основі ціннісно орієнтованого вибору. Тобто свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості й характеризує її спроможність осмислювати, оцінювати, аналізувати різні світоглядні системи, в тому числі й релігійні, вільно, без будь-якого зовнішнього примусу робити вибір, самовизначатися щодо них, узгоджувати їх ціннісно-смислові параметри зі своїми життєвими установками. У власне релігієзнавчому аспекті свобода совісті — це право особистості на свободу мати, сприймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань, вільно сповідувати свою релігію або поширювати власні нерелігійні переконання. Філософсько-релігієзнавчий вимір свободи совісті має кілька відмітних рис. 1. Він засвідчує, що ні совість, ні духовна свобода не підвладні будь-яким зовнішнім чинникам. Внутрішня сутність особи не просто автономна, а недоторканна, це сфера її суверенної приватної власності. Тут безперечний і єдиний господар — сам індивід, його совість. «Свобода моєї совісті є абсолютний догмат, — зазначав російський філософ Микола Бердяєв (1874—1948), — тут я не допускаю суперечок, жодних домовленостей, тут можлива тільки відчайдушна боротьба». Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, звужуючи або, навпаки, розширюючи його горизонти. Та цими діями вона регулює лише межі зовнішніх виявів свободи совісті, тільки створює умови для буття свободи. Але держава не здатна надати індивіду свободу совісті або відняти її. Адже держава не владна над внутрішніми думками своїх громадян, неспроможна заборонити їм мислити так, як вони того бажають. Певними нормативними документами можна позбавити людину свободи слова, що часто практикувалося та й сьогодні практикується в деяких країнах світу. Але внутрішній голос особистості, внутрішній імператив її думок не підвладні зовнішньому впливу. Свобода совісті є невідчужуваною власністю особистості. Політико-правовий же аспект свободи совісті лише охоплює принципи зовнішнього, публічного вираження. 2. Умовою свободи совісті людини є високий рівень її духовного суверенітету. жүктеу/скачать 1.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|