1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

гали складення присяги, за неправдивість якої ображений бог покарає винуватця.

З об'єднанням общин і утворенням перших держав в Месопотамії формується клас жерців, яких вважали посе­редниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Во­ни були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва, як вважалось, божественного по­ходження. Жреці служили в храмах, що мали значні ба­гатства, і становили впливовий суспільний прошарок. По­ходили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.

Певні функції перебирали на себе й жриці, а також храмові прислужниці. Багато з них були пов'язані з куль­том богині кохання Іштар, практикували храмову прости­туцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служи­ли й жреці-євнухи, які носили жіноче вбрання та викону­вали жіночі танці. Культ був строго регламентований і вла­штовувався в храмах. Вавилонські храми здебільшого на­гадували східчасті башти, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі.

Жреці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, об­числювати його траєкторію і моменти затемнення;

сповідували певні етичні норми і плели політичні інтриги;

викладали в храмових школах божественні правила і скла­дали власні правила арифметики, рівнянь геометрії; роз­вивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети.

Під час культового святкування нового року цар пови­нен був ставати навколішки перед статуєю бога Мардука за розпорядженнями головного жерця, який відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за во­лосся, а той покірно розповідав про свою безневинність і любов до богів.

Центром релігійного життя і водночас економічним та науковим утворенням був храм. Навколо нього концент­рувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями ("дарами для богів"), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приноси-

_———-————————————— Релігія народів Давнього Дворіччя 63

ли дари і виконували обряди жертвопринесення. Поряд з храмом будували вежу з трьома уступами (зикурат) — уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворю­ють послідовність небесних східців семи планетних сфер;

знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому по­рядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

Міфологія Дворіччя складається з космогонічних сю­жетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про ве­ликий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим ("він бачив життя"). У кінці розповіді він бере ім'я Атра-хасис ("дуже розумний"). Утнапиштим розповідає Гильга-мешу, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено було влаштувати потоп, щоб покарати за гріхи жителів легендарного міста Сурупак. Через сно­видіння Еа (бог океану) без відома інших богів видає Ут-напиштиму їхнє рішення; цар будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього і тому він мусить жи­ти у бога Еа. Їм він обіцяє благотворний дощ, який пош­лють боги як благословення.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди заги­нули. Після цього настає спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим відкриває люк ковчега і через нього випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертають­ся, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вер­тається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапи­штим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, по­дароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, що вона ніколи не забуде цих днів. Бел побачив, що одна родина врятувалася. Рятівником міг бути лише Еа. Але той заспокоює Бела, стверджуючи, що потрібно карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його Дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань у деталях нагадують біблійну легенду про Ноя.

Однак не всі аспекти життя, не вся система ідей та інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними уявленнями. Наприклад, тексти законів царя Хаммурапі

64 Ранні національні релігії

переконують, що на норми права вони не впливали. Пев­них успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу. Особливо помітні досягнення вавилонської математики, яка виникла з практичних потреб виміру площі ланів, спорудження каналів і різноманітних бу­динків. Вавилонці спостерігали за рухом небесних тіл, за­нотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розта­шуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася європейській в епоху ран­нього Відродження.

Релігійна система не була тотальною, не монополізову-вала духовне життя. Вона залишала місце для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією, що могло вплину­ти на характер релігійних уявлень народів Східного Серед­земномор'я — племен Сирії та Фінікії. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в антич­ності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинуло на культуру багатьох народів як в просторі, так і в часі. Доте­пер зберігає популярність у світі елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.

релігії НАРОДІВ малої азії ТА СХІДНОГО середземномор'я

Хетська релігія

З III тис. до н.е. і до кінця VIII ст. до н.е. племена цен­тральної частини Малої Азії (хурити, хети, несити, лувійці та ін.) становили державу Мітанні та Хетське царство. Майже шістсот років воно було деспотією, поширюючи свою владу на північно-східне узбережжя Середземного моря, Кіпр, Сирію, Мітанні, верхів'я Євфрату, ведучи бо­ротьбу із сильними державами того часу — Єгиптом і Ас­сирією.

Ієрархічність державної влади забезпечувала необме­женість влади царя, якого ототожнювали з богом. Він був і головним жерцем. Проте хетський пантеон богів був політеїстичним. Історикам відомо не більше десятої части­ни імен цих богів, серед яких є ассирійські, вавилонські, шумерські. В Мітанні поклонялися навіть індійським бо­жествам Мітрі, Варні та Індрі.

Найголовніші з них — бог громовиці з міста Хаттаусас, його дружина — богиня Сонця (ім'я невідоме), сини — бо-

ги громовиці. Відомі також космічний бог Тешуб і його дружина Хепа, від імені якої пішло ім'я першої біблійної жінки Єви. Один з хетських богів Яяк був, мабуть, попе­редником бога давніх ізраїльтян — Ягве.

З об'єднанням країни в середині XVII ст. до н.е. бог Тешуб став загальнодержавним. Його символами була двосічна сокира і двоголовий орел, що через Візантію по­трапив аж до Русі. Існував у хетів культ Великої матері — богині родючості Кібели (Ма, Рея) і культ молодого бога родючості Аттіса.

З виникненням більш-менш економічно і політичне самостійних областей в їх адміністративних центрах зво­дили храми на честь божеств, яких вважали покровителя­ми і володарями цих земель. Господарська система уподібнювалася до храмового господарства. Храм був власником рабів, худоби, знарядь праці.

Хети приділяли особливу увагу поховальному культу своїх царів, спеціально споруджували особливі храми ("Кам'яні будинки"), які згодом ставали культовими цент­рами.

В 'їх релігії чітко окреслилося спільне для всіх релігій синтезування місцевих племінних культів у єдиний дер­жавний культ Тешуба. Зміцнення офіційної релігії підтри­мувала держава, інші культи переслідувала. Так, друга таб­лиця хетських законів містить положення: "Якщо вільний вб'є змію і мовить ім'я "іншого" (йдеться про іншого бо­га), то він мусить дати 1 міну срібла, якщо це раб — то він повинен вмерти".

Держава хетів була третьою великою державою давньо­го світу поряд з Єгиптом і Вавилонією. Однак хети зник­ли з історичних анналів. У Біблії є згадки про них: цар Да­вид спокусив жінку хета Урія і нажив з нею сина, який став царем Соломоном. Йдеться про хетів у першій та чет­вертій книгах Мойсея.

На початку XII ст. до н.е. держава хетів була підкорена ассирійцям. Хетські культура і релігія були асимільовані ассирійською культурою.

У північно-західній частині Малої Азії у II тис. до н.е. оселилися племена фригійців, які, за переказами, у XIII ст. до н.е. брали участь у легендарній Троянській

66 Ранні національні релігії —————————————————————

війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської дер­жави. В Х—УІП ст. до н.е. відбулося піднесення Фри­гійського царства, засновником якого вважають царя Гордія. Розквіту воно набуло за царя Мідаса (738—696 до н.е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж існувала легенда, що від дотику руки Мідаса все навколо перетворювалося на золото. Мідас позбувся чар, скупав­шись у річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса невігласом, який узявся судити музичне змагання бога Пана з Аполлоном. Він присудив перемогу Панові, за це Аполлон "нагородив" його ослячи­ми вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком.

Розквіт Фригії насправді пов'язаний з монополією на виробництво заліза в період "залізного віку". Фригія вста­новила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н.е. потрапила під владу Лідії, а потім — Персії, остаточно втративши свою державність.

Дехто з учених вважає фригійську мову спорідненою з вірменською, а фригійську релігію — з релігією давніх вірмен.

Основою віровчення фригійської релігії є культ Вели­кої матері — богині Кібели і молодого бога Аттіса, який то вмирав, то воскресав. Цей культ побутував і в хетів. Але фригійці надали йому своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. У той час царська верхівка, ос­терігаючись міцніючої влади чиновництва, що намагалось утвердити спадковість своїх чинів і багатств, вдавалася до заміщення посад вищих чиновників, писців, воєначаль­ників євнухами, які мали безумовні переваги в освіті. Вищі чиновники і жреці, будучи євнухами, вимагали ідео­логічного виправдання свого становища. Так утвердився міф про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері, піддав себе каструванню і вмер під своїм священним дере­вом — сосною. Але богиня, яка покохала Аттіса, домогла­ся воскресіння його. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів належали до державного куль­ту. У фригійському культі теж були поширені оргіїстичні обряди та самокастрування жерців, які присвячували себе богові Аттісові, звільняючись від пристрастей, що, на їхню думку, завдають шкоди людству і знецінюють мораль. По­шуки шляхів морального удосконалення, навіть у такий дивний спосіб, були одним з нових аспектів релігійного розвитку.

____ релігія народів Малої Азії та Східного Середземномор'я 67 Сирійсько-фінікійська релігія

Східне Середземномор'я розташоване в дуже сприят­ливих природно-кліматичних умовах. Це визначило роз­виток землеробства, тваринництва, ремесел. У Сирії й Фінікії динамічно розвивалися духовні процеси, зокрема у сфері культури і релігії. Давні сирійці разом з фінікійцями сформували стійке семантичне етнічне утворення зі спільною культурою і спорідненими релігіями.

На півночі Сирійської пустелі в другій половині III тис. до н.е. проживали племена хананеїв і амореїв. Во­ни створили кілька невеликих міст-держав: Алах, Ебла, Халеб, Кадеш та ін. Ці землі весь час були об'єктом загар­бання, що, безумовно, позначилося на сирійській куль­турі. У період розширення арабського халіфату в VII ст. н.е. Сирія якийсь час була центром цієї держави, а місто Дамаск — його столицею.

Фінікія — територія між Середземним морем і Лі­ванським хребтом. Приблизно в У—ГУ тис. до н.е. тут осе­лилися чужинці з берегів Епітрейського моря, хоч деякі дослідники вважають, що вони були корінними жителями. Цих людей звали фінікійцями. Вони побудували в II тис. до н.е. міста Угарит, Сидон, Бібл та інші, які були центра­ми торгівлі, бо знаходилися на перетині торговельних шляхів. Фінікія стала майстернею цих місць. Тут набули розвитку обробка металу, виготовлення скла, фарбованих тканин, будівництво весельних кораблів. Але основою гос­подарства були хліборобство і садівництво. Швидко поши­рилося рабство, причому в найжорстокішій формі. Фінікійці вели активну работоргівлю. З початку II тис. до н.е. до XII ст. до н.е. Фінікія перебувала під владою Дав­нього Єгипту.

У Х—ІХ ст. до н.е. особливого розвитку досягло місто Тир. Тирські купці освоювали важливі морські шляхи, особливо на заході Середземномор'я, що започаткувало колонізацію Кіпру, узбережжя Егейського моря, островів Сицилії, Сардинії та інших земель. У 825 р. до н.е. фінікійці заснували місто Карфаген, яке згодом стало цен­тром могутньої держави.

Релігія сирійців і фінікійців утворилась з їх первісних вірувань і спершу була звичайною родоплемінною ре­лігією. Кожне місто-держава мало власного головного бо­га, були також другорядні боги. В кожному місті стояв храм свого бога, зображення якого було головним фети-

68 Ранні національні релігії

шем. Могутня корпорація жерців храму відігравала значну роль у політичному і суспільному житті міста. Храми одер­жували щедрі пожертвування і мали колосальні багатства. Аж до III ст. до н.е. тут існували людські жертвопринесен­ня через спалювання перед ідолом чи в його металевому череві. В історичних пам'ятках збереглася згадка про фінікійського бога Молоха, якому приносили в жертву дітей. Мабуть, ніде культ богів не досягав такої жорсто­кості, як у фінікійських містах.

Молох фінікіян — засновник держави, він — ви­нахідник мореплавства і пурпуру (фарбувальної речовини червонувато-фіолетового кольору, яку добували з молюска і застосовували для фарбування одягу), перший цар. Коли фінікійці збиралися освоювати нові землі, обов'язково зверталися до Молоха за схваленням. Молох — грізний правитель, якому не можна суперечити, сила держави, бог, до якого небезпечно наближатися. Він — джерело життя, але він його і руйнує. Жреці Молоха — безшлюбні, жриці — незаймані. Незвичайні боги, вважалось, вимага­ли незвичайних жертв — людських.

Фінікійські боги були антропоморфічні (людино­подібні), хоч нагадували й тварин, особливо биків. Це свідчило про те, що їх предки займалися скотарством, а самі вони вийшли з пустелі.

На початку І тис. до н.е. між південними частинами Чорного і Каспійського морів, на південь від Кавказького хребта розташувалася могутня держава Урарту. Ще на­прикінці II тис. до н.е. існували міста-держави, найваж­ливішими серед яких були Муцацир (центр культу бога Халді) і Тушпа (центр культу бога сонця Шівіні). Внаслідок їх об'єднання утворилася держава зі столицею в м.Тушпа.

У IX—VI ст. до н.е. царство Урарту займало усе Вірменське нагіря. Північну Сирію, північні райони Дворіччя і значну частину Закавказзя. Це була типова східна деспотія з общинним способом виробництва. За­стосовувалася тут рабська праця. Під час загарбницьких походів (здебільшого переможних) полонених чоловіків """'"""япм. залишали тільки хлопчиків і жінок. Більшість •-- """"„піл пп общини.

Релігії античного світу 69

Особливого розвитку Урарту досягає за царів Менуа (прибл.810—786 і 781 до н.е.) та Аргішті І (786—764 до н.е.). У цей час замість культу багатьох богів примусово ут­верджують культ бога Халді. Встановлюється загальнодер­жавна система принесення жертв. Муцацирський храм бо­га Халді стає головним державним храмом, у якому коро­нували урартських царів. Там зберігалися і царські скарби. Існували й менші храми, святилища на честь бога Халді ("врата бога Халді"), які обслуговували жреці.

У культі бога Халді значне місце відводилося магії. Жреці (халдейські мудреці) на весь схід славилися во­рожінням та віщуванням. Вони займалися й астрологією. Віруючих в бога Халді називали халдеями чи халдами, а 'їх релігію — халдейською.

На початку VI ст. до н.е. Урарту, як і Ассирія, була за­войована мідянами.

Колискою європейської цивілізації вважається Еллада. Вона охоплювавала південь Балканського півострова, ост­рови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Пізніше до неї увійшли численні колонії навколо цих те­риторій. Заселення Еллади почалося майже 100 тис. років тому.

Англійський археолог А.Еванс (1851—1943) відкрив на о.Крит найдавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса).

Критська культура, яку представляли ранні рабовлас­ницькі держави Кнос, Фест та інші, досягла значного роз­витку в XX—XV ст. до н.е. Це теократичні монархії, в яких цар був і верховним жерцем. Управління державою і відправлення релігійного культу становили єдиний про­цес. Мінойці (так умовно називають населення цих дер­жав) поклонялися великій богині-матері людей і тварин та богові-бику, що уособлював руйнівні сили природи. Їм

70 Ранні національні релігії

цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був житлом і храмом.

Наприкінці XV — на початку XIV ст. до н.е. на о.Крит вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську циві­лізацію.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська культура (1700—1200 р. до н.е.), створена гре­ками-ахейцями, які прийшли на Балкани з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворили нові культові ареали. Розкопки в Мікенах та в інших місцях Греції свідчать, що то був войовничий народ, засновник могутньої держави, яка розквітла в XV—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави, що вели між собою без­перервні війни.

Давні греки обожнювали природу. За їх уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність. Склався чималий пантеон богів: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда.

Архаїчний етап в історії Давньої Греції тривав з VIII до VI ст. до н.е. В цей час давні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на африканське узбережжя Середземного моря. Це активізу­вало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відно­синами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем'я і рід були органами уп­равління і релігійними общинами. Функції фратрії обме­жувались шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стає організованішим, у них формуються правові відносини.

У 621 р. до н.е. давньогрецький мислитель Драконт письмово зафіксував норми звичаєвого права в Афінах, яке дещо обмежувало інтереси аристократії, захищаючи простолюд. За цими законами було лише одне покарай

ня — на горло. Тому вислів "драконтові закони" став кри­латим.

Відання релігійними справами остаточно переходило до держави, всі жителі мусили поклонятися богам і визна­ним героям. Центром релігійного життя і надалі залиша­лися рід і фратрія.

Згодом цар Солон (між 640 — прибл. 559 до н.е.), який у 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, ввів єдині для всієї країни міри ваги і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розви­ток ремесел. Залежно від майнового стану суспільство поділялося на чотири класи, які володіли виборчим пра­вом. Однак представники найбіднішого класу (фети) не могли обіймати державні посади.

Цар Клісфен (між 509 і 507 до н.е.) ліквідував племінні філи й створив територіальні: кожна філа поділялася на десять демів, які мали окремі храми із жерцями. Храм філи був державною власністю, її релігійними справами керува­ла держава. Так утворилася державна релігія. Влада жерця була відокремленою від влади воєначальника, судді й адміністратора.

Інакше розвивалася Спарта, розташована у південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом зай­малися періски (вільні люди), а громадяни Спарти — ли­ше військовою справою. Це була держава воїнів, влада у якій належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже на афінське.

Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон го­мерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію.

Ще в IV ст. до н.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. У VIII ст. до н.е. Гомером були напи­сані "Іліада" та "Одіссея", в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі й релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами й людьми. Вони мають багато спільного між собою, але боги неви­димі. Люди споживають плоди землі, а боги — нектар, ам­брозію (їжа, яка надавала вічної юності й краси), люди смертні, а боги безсмертні.

Суспільство часів Гомера ще не сповідувало ідеї по­тойбічного існування. Померлі предки, за тодішніми уяв­леннями, продовжують своє існування в підземному

72 Ранні національні релігії

царстві, й лише деякі з них, за волею богів, одержують без­смертя.

Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. То­му так багато богів є покровителями різних видів діяль­ності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Апол-лон і Пан — за скотарством, Деметра дбала про землероб­ство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництво, Гефест — допомагав ковалям, Гермес — тор­говцям тощо. Розумова, мистецька праця теж мали своїх покровителів.

Значним, тісно пов'язаним з релігією культурним яви­щем були спортивні ігри, головні серед них — олімпійські. Перші було влаштовано в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Вони прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був арис­тократії для панування над рабами і утвердження власної соціальної значущості.

МІФОЛОГІЯ давньої греції

Давньогрецька міфологія — одне з найяскравіших явищ світової цивілізації. Вона постала ще в період матріархату, увібравши в себе анімістичні та фетишистські уявлення. Міфологічне було обгрунтовано культ предків і тотемізм. Релігія давніх греків почалася з міфів, а досягла своєї довершеності в олімпійській міфології. Це грецька міфологія періоду патріархату. Олімпійський пантеон очо­лює "батько всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, усі боги підлеглі йому. Олімпійські боги антропо­морфні — фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п'ють, сваряться, миряться, народжують­ся, вмирають. Поруч з ними — значна кількість міфічних героїв — приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.

В елліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія крім релігійного набуває й літературно-мис­тецького значення, прислужившись митцям різних часів у творенні алегорій, метафор, мотивів, образів тощо. Але го-

ловною є її релігієтворча роль: вона стає основою уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, греки ретельно ставилися до культових положень. Великого зна­чення надавали культові бога сонця, світла, мудрості й мис­тецтва Аполлона; йому було присвячене святилище в Дель-фах. Дельфійські жреці й оракули Аполлона користувалися незаперечним авторитетом, втручалися в державні справи.

Розвиток господарства, стабілізація суспільного життя надавали особливого значення культові Деметри — богині родючості, землеробства й законодавства, їй було присвя­чене святилище в м.Елевсинії поблизу Афін, де тра­диційно відбувалися містерії — таємничі обряди з участю лише "посвячених". Першим ступенем посвячення були пісні й танці вночі під час свята Великих Елевсиній. На другому ступені у святилищі виконували драматичну вис­таву про викрадення богом підземного царства Аїдом доч­ки Деметри — Персефони (Кори), яка стала дружиною Аїда. Щовесни вона поверталася до матері, а потім знов — до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри, вважа­лось, здобували право на вічне життя після смерті. При цьому практичні греки не забували й про вимоги благочес­тивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Зго­дом Великі Елевсинії було визнано загальнодержавним святом.

У давню епоху істотних змін зазнав культ Діоніса — бо­га рослинності, виноградарства, який нарівні з Аполлоном уособлював ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філо­софська течія орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вку­сив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей спустив­ся у підземне царство і грою на кіфарі та співом зачарував стража підземного царства Кербера і дружину Аїда Персе-фону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи її, він не мав права озиратися назад. Однак цікавість переважила, Орфей озирнувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив Евридику. Та він здобув знання про душу. Орфей розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — таємницею душі. Після

74 Ранні національні релігії

звільнення душі з мертвого тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують учення про ме­темпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше. Пізніше воно було сприйняте філософами (піфагорейця-ми, неоплатоніками) і християнськими богословами.

Антична міфологія перебувала у певних зв'язках з філософією та наукою загалом. Жрецтво не вважалося соціальною групою, не було кастовим. Раціональне мис­лення, що визначало тогочасну культуру, було властиве релігійній думці та міфології. Це стало передумовою оригінального поєднання космогонічних і теогонічних уявлень, за яким ототожнювалось народження космосу і богів. Творцем усього був бог Хронос: він з хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс (Ерос). Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породи­ли Океан, Фетіду (одну з морських німф), Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши його силу. Але богиня Пер-сефона народила від Зевса нового бога вина і радості — теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, а з розвитком Космосу розвивається божествен­ний пантеон. Безумовно, в цьому чимало суперечностей. Адже цей міф, приписаний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався й уточнювався, наби­раючи фантастичних елементів. Він відобразив істотну ри­су мислення давніх греків, які уявляли світ таким, що роз­вивається, змінюється за певними законами. Вони шука­ли вихідні засади існуючого світу, що згодом виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (прибл. 625—547 до н.е.), Анаксімандура (прибл. 610—546 до н.е.), Анаксімена (прибл. 585—525 до н.е.), Геракліта з Ефеса (прибл. 570— 475 до н.е.), Піфагора (прибл. 570—500 до н.е.). Філо­софське, наукове і релігійне мислення то протидіяли одне одному, то взаємодоповнювалися. Це був єдиний потік ду­ховного розвитку, кристалізований у багатій духовній культурі давніх греків.

релігійний КУЛЬТ ДАВНІХ ГРЕКІВ

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів зумов­лювало відповідне ставлення до них. Приносячи богові жертву, греки висловлювали свої сподівання на конкретну допомогу, пораду, гарантію на майбутнє. Жерці були

більше адміністраторами, ніж священиками, доглядали за храмами, організовували релігійні зібрання, процесії, це­ремонії, розшифровували передбачення, ворожіння. Жер­цями були окремі державні особи (архонти), а також осо­би, обрані на певний термін.

Особливий елемент давньогрецького релігійного куль­ту — храми, найдавніші з яких збудовано в XII ст. до н.е. Вони вважалися пристановищем богів, уособлених у скульптурах. Спочатку за храми правили звичайні житлові будинки. Потім їх спеціально будували у місцях тра­диційного поклоніння богам — на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Храми споряджали усім необхідним для бога; вогнище ма­ло форму вівтаря; для зберігання начиння і посуду відво­дили невелике приміщення — опістодом ("задня кімна­та"); у передній частині були сіни — пронаос, у цент­ральній (наос чи целла) — колони, які згодом з'явилися і на фасаді. Так виник тип храму з колонами біля входу — простиль; з колонами з тильного боку — амфіпростиль, з колонами з обох боків — периптер, із двома рядами ко­лон — диптер. Спорудження храмів з колонами і статуями стимулювало розвиток архітектури та скульптури, які ста­ли провідними у давноьогрецькому мистецтві й надовго окреслили тенденції розвитку мистецтва Європи загалом

Для давніх греків храм був не тільки культовою, а й важливою громадською спорудою. У ньому зберігали дер­жавні та приватні гроші, коштовності, твори мистецтва, документи, архіви. На кам'яних плитах викарбовували тексти законів, фіксували видатні події. В храмах і поруч з ними відбувались народні зібрання, оголошували рішення царів, архонтів (вищих службових осіб). Храм був певним політичним символом. Тому архітектурі приділяли велику увагу. Серед семи чудес світу є і споруди релігійного при­значення — храм Артеміди Ефеської, статуя Зевса Олімпійського та Колоса Родоського.

V і IV століття до н.е. — період класичної Греції. Го­ловні події розгортаються на території Аттики (гр. — узбе­режна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним, працелюбним, розумним і хоробрим народом, Аттика стає центром економічного, політичного і культур­ного життя Греції, а її столиця Афіни — центром усіх значних подій. Тому цей період ще звуть аттичним.

Значного розвитку набула в Афінах демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) та

76 Ранні національні релігії

народним зборам (еклесії), що свідчить про суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави: нагляд за свя­щенним майном здійснювали архонти, які згодом посту­пилися своїм впливом стратегам (воєначальникам). Вони керували релігійними процесіями, жертвопринесеннями, спортивними змаганнями. Участь у релігійному культі для громадян була обов'язковою. Політичне безправ'я рабів і метеків (іноземців) автоматично позбавляло 'їх цієї участі.

За стратега Перікла з 460 до 429 рр. до н.е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії був дуже вагомим. На Акрополі в 447—438 рр. до н.е. було зведено величний храм — Парфенон ("храм Діви"), в якому розмістили статую Афіни — покровитель­ки міста. На щиті Афіни скульптор Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у блюзнірстві, ув'язне­ний. На Акрополь вели мармурові сходи, храм прикраша­ли численні статуї. Проіснувавши всю античну епоху, в V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — му­сульманською мечеттю; в 1687 р. був зруйнований ве­неціанцями. Дотепер збереглися його руїни. Майже одно­часно зі спорудженням Парфенону було перебудовано храм Деметри в Елевсиніях, зруйнований готами.

Наприкінці V ст. до н.е. суперництво Афін і Спарти спричинило тривалі міжусобні війни (Пелопоннеські війни 431—404 рр. до н.е.). Афіни зазнали в них поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію й полісну мораль. Релігія давніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч сторони, що воювали, мали спільних богів і спільніхрами.

З цього почалася затяжна криза давньогрецького поліса: військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникла Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Ма­кедонії, яка стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Алек-сандр Македонський розпочав свій похід в Азію, сформу­вавши могутню імперію, яка розпалася після його смерті (323 до н.е.).

Азіатський похід Александра Македонського помітно вплинув на розвиток світової цивілізації. Слідом за військом у підкорені країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Александр не протидіяв культурі, релігії завойованих країн, брав участь у їх культах, дбав про обожнення своєї особи в них, мріяв про формування

греко-перської народності. Столицею нової держави обрав Вавилон. Там мав бути і головний храм. Але здійснити ці задуми йому не вдалося. Для таких справ потрібні століття, особливий соціальний прошарок, який був би рушієм цих процесів. І все ж походи Александра Маке­донського дали могутній поштовх зближенню культур і релігій античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського настала епоха еллінізму — період від його смерті до встановлення геге­монії Риму. Саме тоді відбувається занепад Греції та Ма­кедонії.

У III ст. до н.е. на заході від Еллади сформувалося но­ве державне об'єднання ~ Римська республіка, яка внаслідок загарбницьких та громадянських війн перетво­рила Македонію на свою провінцію, а згодом перебрала владу над усією Грецією.

Історія релігії елліністичної епохи має свої особли­вості. Це період релігійної терпимості. Культи східних бо­жеств поширюються в Греції, а грецькі боги знаходять но­вих прихильників на Сході. Грецька міфологія стає загаль­новизнаною, набуваючи національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті, Дворіччі.

Відбувається пожвавлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих з додаванням до них місцевих елементів. Це засвідчує об'єктивну не­обхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.

В елліністичний період активніше поширювалися міфи про богів-рятівників, які звільняють людей від тягаря смерті чи дають надію на потойбічне спасіння, — Осіріса, Діоніса, Аттіса. Водночас більшою пошаною стала корис­туватись богиня Тіхе (Доля), що свідчило про нерівно­правність у суспільстві, невизначеність у баченні людьми свого майбутнього. Відчутнішим став взаємозв'язок ре­лігійної свідомості та інших форм духовного життя суспільства.

Релігія давніх греків значною мірою живилася надбан­нями давньогрецьких науки і мистецтва, що чітко просте­жується у Дворіччі та Єгипті. Математична праця "Нача­ла" Евкліда (450 — прибл. 380 до н.е.) і астрономічний трактат "Альмагест" Птоломея (II ст. н.е.) започаткували нову епоху в розвитку науки. А давньогрецьке мистецтво дотепер вважають одним з найунікальніших в історії люд­ства.