Батіщева Ольга Сергіївна Державне управління

Вступ

Поряд з Україною й інші сучасні демократичні, правові держави, які обирають шлях інтеграції у глобальний культурний простір, постають перед проблемою визначення своєї ролі в управлінні розвитком національної культури в умовах стрімких змін соціокультурної ситуації. З причини новизни та динамічності самого явища глобалізації, важко сьогодні спрогнозувати довгострокову перспективу розвитку національних культур, а також зміни у механізмах формування національно-культурної ідентичності. Це стає причиною поширення практики ситуативного реагування держави на соціокультурні зміни та зменшення результативності державної культурної політики, спрямованої на сприяння розвитку національної культури. Популярність використання теми культурної глобалізації у політичному дискурсі, а також значний політичний резонанс, який викликає застосування державою тих чи інших методів управління в рамках політики культурного протекціонізму, призводять до браку об’єктивної оцінки явища.

Важливе значення культури для консолідації суспільства, державотворчих процесів, стабільності та безпеки держави зумовило значне зростання інтересу до актуальних проблем управління розвитком культури як в українській, так і зарубіжній науці. Слід відзначити вагомий внесок у дослідження теоретико-методологічних засад та вивчення окремих аспектів державного управління розвитком культури у сучасних умовах таких українських та зарубіжних вчених, як М. Бірюкова, В. Борщевський, О. Ваганова, В. Горський, О. Гриценко, І. Дзюба, С. Дрожжина, В. Карлова, М. Кашуба, В. Ковалевський, А.Леонова, Л. Лещенко, Т. Лильо, В. Лісовий, А. Мелітонян, В. Нікітін, О. Різник, С. Чукут, Дж. Ахерн, А. Аппадураї, Дж. Бейкер, М. Бучанан, П. Бурдьє, Е. Еверітт, П. Козловський, Д. Лузлі, Ч. Лендрі, С. Манді, Ф. Матарассо, С. Мерньє, А. Перотті, Дж. Томлінсон та інших. Слід також підкреслити наукову і практичну значущість досліджень таких аналітиків державної культурної політики сучасних країн світу, як О. Буценко, Ф. Боргонові, Р. Вангерме, К. Гордон, Б. Гурно, Ж. Ренар та інші.

Віддаючи належне дослідникам, чиї наукові розробки становлять значний внесок у вивчення проблеми, слід однак зауважити, що державне управління розвитком безпосередньо національної культури у сучасних умовах ще не стало предметом спеціального комплексного дослідження. Недостатній рівень наукового вивчення проблеми пояснюється, з одного боку, поступовим зменшенням практичної цінності деяких наукових розробок із зазначеної проблематики, зумовленого об’єктивними причинами, а з другого боку – вузькою спеціалізацією наявних напрацювань. Майже відсутні узагальнюючі роботи, здійснені на основі порівняльного аналізу, які б містили теоретичне обґрунтування реформування системи державного управління культурним розвитком із врахуванням специфіки соціокультурної ситуації, що склалася у сучасних глобалізованих державах, рівня їх інтегрованості у глобальний економічний, політичний, культурний простір, розвитку сектору культурного виробництва, традицій державного управління культурною сферою тощо.

Отже, цілісне дослідження концептуальних засад державного управління розвитком національної культури, а також специфіки реалізації державної влади у системі управління культурою у сучасних умовах дозволить окреслити шляхи реформування та адаптації зарубіжного досвіду в культурній політиці держав, які прагнуть забезпечити процвітання своїх національних культур та захист національної культурної спадщини.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження проводилося в рамках комплексного наукового-дослідницького проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України; пов’язане з темами “Програмно-цільове управління суспільним розвитком” (ДР № 0106U006388), а також “Концептуальні засади трансформації владних інститутів, процесу вироблення і здійснення публічної політики” (ДР № 0107U001600), “Механізми формування соціального капіталу в Україні” (ДР № 0107U001602), у розробці яких здобувач брала безпосередню участь.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є узагальнення концептуальних підходів до проблеми державного управління розвитком сучасних національних культур та наукове обґрунтування пріоритетних напрямів державної культурної політики зарубіжних країн та України в умовах глобалізації.

Досягнення окресленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

• 
  узагальнити поширені в зарубіжній та українській науці теоретико-методологічні підходи до проблеми державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації;
  
• 
  уточнити та доповнити поняття “національна культура” як об’єкт державного управління, враховуючи сучасні трансформації, що відбуваються у феномені, а також специфіку здійснення органами влади національних держав внутрішньої політики культурного розвитку в умовах глобалізації;
  
• 
  уточнити поняття “культурні індустрії”, продукція яких є не лише важливим чинником формування національно-культурної ідентичності усередині країни, а й ефективним інструментом впливу на культурну ідентичність громадян інших країн;
  
• 
  порівняти досвід розвинутих зарубіжних країн у державному управлінні розвитком національних культур на сучасному етапі; з’ясувати ефективність переважаючих методів та механізмів, які застосовують держави з метою захисту національних культур та їх адекватність сучасним процесам світового культурного розвитку;
  
• 
  проаналізувати наявні моделі державного управління розвитком культури, специфіку повноважень та діяльності органів державної влади у сфері культури;
  
• 
  проаналізувати нормативно-правові акти, національне законодавство та міжнародні угоди із захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти матеріальної та нематеріальної культури, торгівлі культурними товарами та послугами, а також міжнародні ініціативи із запровадження “нової” культурної політики, які покликані стримувати процеси культурної уніфікації та зберегти культурну спадщину народів світу;
  
• 
  теоретично обґрунтувати основні пріоритети державної культурної політики в умовах світових інтеграційних процесів;
  
• 
  розробити практичні рекомендації щодо напрямів оптимізації державного управління розвитком національної культури в Україні з врахуванням зарубіжного досвіду.
  

Методологічною основою дисертаційного дослідження стали міждисциплінарний системний підхід та метод порівняльного аналізу, які застосовувалися зокрема, у вивченні взаємозв’язків між структурними елементами системи державного управління розвитком культури у різних країнах світу, у дослідженні загального та специфічного у функціонуванні органів державної влади, міжнародних організацій, які працюють у сфері управління культурним розвитком. Основні функції, завдання та напрями діяльності органів державного управління, а також міжнародних організацій, що суттєво впливають на формування та реалізацію державної культурної політики в умовах глобалізації, вивчалися за допомогою структурно-функціонального методу.

Методами класифікації та систематизації узагальнено законодавчі, нормативно-правові документи, що є базовими у реалізації державної культурної політики окремих держав, а також міжнародні угоди, спрямовані на захист національних культур.

За допомогою методу моделювання розроблені рекомендації щодо оптимізації наявних та впровадження нових ефективних механізмів та напрямів державного управління, які б забезпечили повноцінний розвиток національної культури у нових глобалізаційних умовах.

Зокрема, у дисертаційному дослідженні:

• 
  узагальнено наукові концепції державного управління соціокультурним розвитком в умовах глобалізації, які поділяються на три групи: погляди представників так званої “трансформаційної” школи, “скептичної” та “гіперглобалістичної”; виявлено відмінності у розумінні представниками вищезазначених шкіл ролі, рівня та форм втручання національної держави в управлінні культурним процесом;
  
• 
  здійснено порівняльний аналіз принципів, методів та механізмів державного управління розвитком національних культур у розвинутих країнах світу; виявлено переваги та потенційні небезпеки для розвитку національних культур втілення принципу мультикультуралізму, а також процесів лібералізації, маркетизації культурної діяльності;
  

• 
  поняття “національна культура” як об’єкт державного управління, під яким потрібно розуміти спрямовану на внутрішньо національне і загальносвітове функціонування систему цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об’єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності; у визначенні враховано тенденцію до послаблення ролі культури титульної нації в умовах поширення дискурсу мультикультуралізму, включено поняття “культурних норм” як важливого чинника стабільності та безпеки у суспільстві, а також “національного стилю життя”, що є інтегральним елементу національної культури;
  
• 
  поняття “культурні індустрії” як нового сектору економічного виробництва, продукція якого має важливе культурне значення і виступає інструментом впливу на формування у суспільстві культурних цінностей та норм; запропоновано закріпити уточнене визначення “культурних індустрій” у нормативно-правових документах з метою легітимації використання державою методів регулювання відносин на ринку культурних товарів і послуг;
  

• 
  теоретичний аналіз моделей державного управління розвитком культури: виявлено переваги та недоліки наявних моделей з врахуванням глобалізаційних умов, обґрунтовано переваги застосування моделі державного управління, заснованої на принципі централізації, у країнах, на національних культурах яких найбільше позначається негативний вплив глобалізації; підкреслено роль держави як стратега культурного розвитку нації;
  
• 
  оцінка ефективності деяких законодавчих, нормативно-правових актів, міжнародних угод, що регулюють відносини між державами з питань культурного співробітництва, торгівлі культурними товарами і послугами та захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти матеріальної і нематеріальної культури: вказано на причинах їх низької ефективності, які полягають у невідповідності наявних матеріально-технічних ресурсів культурного сектора задекларованим зобов’язанням держав, у суперечностях між завданнями державної культурної політики, спрямованої на дотримання національних інтересів, та необхідністю приведення внутрішнього законодавства у відповідність міжнародним угодам;
  
• 
  теоретичне обґрунтування пріоритетних напрямків сучасної державної культурної політики, які полягають у формуванні нової національно-культурної ідентичності, здатної об’єднати громадян в умовах поліетнічності, полікультурності держав, у створенні умов мовно-культурної цілісності суспільства, розвитку національних культурних індустрій, національної освіти, ЗМІ, перетворення національної культури на чинник міжнародного престижу;
  

• 
  практичні рекомендації щодо адаптації зарубіжного досвіду в державному управлінні розвитком національної культури в Україні: підкреслені необхідність централізації управлінських функцій, важливих для регулювання соціокультурних процесів у державі та пріоритетного розвитку української національної культури, забезпечення мовно-культурної цілісності, збереження й розвиток української культурної ідентичності суспільства, співпраця органів державної влади і науково-дослідних установ та громадських організацій, що займаються вивченням проявів глобалізації у національній українській культурі та інших культурах сучасності.