Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Цей місячник я зможу взяти в нашій науковій бібліотеці й пополудні з нетерпінням чекаю закінчення роботи в лабораторії, щоб скоріше податися до неї.

В цій бібліотеці періодичні видання не записують до картки читача: їх можна переглядати в залі або брати по одному номеру додому, залишаючи натомість зелену картку зі своїм прізвищем і відповідною датою. Я легко знаходжу потрібне мені видання й читаю навстоячки наукову працю, не роблячи ніяких записів. Як я й здогадувався, це стаття написана ще два роки тому самим Стайном. Стаття дуже коротка - якийсь десяток сторінок, але для мене, та й для всіх нас, коли зважити на становище Блувілла й усієї країни, вона становить неабиякий інтерес. Я швидко проглядаю статтю, потім перечитую її ще раз уже повільніше, щоб бути певним, що нічого не пропущу завтра вранці, коли звітуватиму перед Берідж.

Коли я виходжу з бібліотеки, мене зачіпає містер Берроу. Щоправда, слово «зачіпає» тут не зовсім до місця: адже щоб когось зачепити, треба мати щось міцне й чіпке - скажімо, руку, пазурі, клішню. А в містера Берроу нічого з цього нема. Руки йому не служать: він ніколи ними нікого не торкається. Брезклий і губчастий, містер Берроу присмоктується до вас, як присосок. Він приманює вас удавано добродушними очима, повними м’якими губами й схожим на хоботок носом. Його голос, липкий і металевий водночас, прилипає до вашої шкіри, мов патока. Отож містер Берроу, неприступний і драглистий, із своєю лискучою, наче натертою воском, геть лисою маківкою виростає переді мною в коридорі, що веде до кафетерію. Може, я й пройшов би крізь цю медузу, але яким би я з неї вийшов? Тож я зупиняюся, немов перед величезною калюжею відпрацьованого мастила в гаражі. З усього видно, що містер Берроу має мені щось сказати. І тільки-но я зупиняюсь, він справді без будь-якого вступу сором’язливо шепоче мені:

- Докторе Мартінеллі, сподіваюся, ви не забули, що сьогодні ввечері до Блувілла приїздять посланці від доктора Малберрі. Я попросив його перенести їхній приїзд на годину пізніше, щоб вони не привертали до себе в таборі великої уваги. З цих же міркувань я вирішив, що маніпуляції мають відбуватись у кожного вдома й що вас ушанують цим дійством (мені сподобався такий евфемізм!) останнім у вашому помешканні о дев’ятій годині. О цій порі, якщо мене не зраджує моя пам’ять (а особливо пам’ять його підслуховувального пристрою - але про це я ніколи йому й словом не прохопився), Дейв уже в ліжку. Мені хочеться, - провадить він трохи заклопотано, - щоб усе пройшло якнайпристойніше. І я сподіваюся (ці слова він виголошує владно), що посланців доктора Малберрі ви приймете добре: адже він (тут містер Берроу підвищує голос) виконує делікатне, але вельми патріотичне завдання, отож ми повинні ставитись до нього з усією шанобливістю.

- Звичайно, містере Берроу, - відповідаю я якнайчемніше.

Містер Берроу не додає більш ні слова. Він сказав усе й з усіма бюрократичними відтінками, яких вимагає його становище. Замість попрощатись зі мною, містер Берроу намагається пропустити мене повз себе у вузькому коридорі, втягуючи в себе черевце, щоб я не торкнувся його. Я теж, розминаючись із ним, відсторонююсь від нього. Мені не хочеться ненароком проколоти цей пухир і побачити, як він розпливеться клейкою рідиною на підлозі. Нарешті мені вдається обминути його. Я з полегкістю йду від містера Берроу. Дивна річ: я тільки порозмовляв із ним, а вже відчуваю себе якимсь липким.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Дев’ята година. Дейв ліг спати. І ось я ходжу знічев’я, якщо так можна сказати, по кімнаті, сповнений водночас ніяковості й цікавості. Я побоююсь не самого «дійства», що його в крайньому разі можна кваліфікувати як медичну процедуру, а попередньої розмови з лаборанткою. Адже коли молоденька медсестра згоджується виконувати таке завдання з почуття обов’язку й патріотизму, то, тільки подумавши про неї, вже починаєш ціпеніти.

Мої побоювання виявляються безпідставними. О дев’ятій десять перед бараком зупиняється фургончик. Я кидаюся відчиняти двері, щоб мої гості, постукавши, не розбудили Дейва, і опиняюсь перед кремезною особою років тридцяти. Вона звертається до мене хрипким голосом:

- Доктор Мартінеллі? Що ж, чудово, ти не баришся. Ти чекав на мене під дверима?

Вона обертається до когось, кого я ще не бачу, й кричить:

- Рікардо, принеси сумку! Клієнт готовий!

- Не кричіть так, - кажу я. - В сусідній кімнаті спить мій син.

- Гаразд, - відповідає вона, - я вмію себе стримувати. Скільки хлопцеві років?

- Одинадцять, - кажу я, беру її за руку й веду до своєї кімнати.

- Ще надто юний, - каже вона, хихикнувши. Потім рушає попереду, легенько прогладжуючи мене нижче живота, ніби це - щось зовсім природне, звичайнісінька цікавість, яку мимоволі виявляє гостя.

- Рікардо! - знову кричить вона хрипким голосом до дверей.

- Цс-с! Син спить.

- О, справді! Рікардо, - каже вона, трохи стишивши голос, - ти несеш ту сумку чи ні? Я ж без неї, як без рук. - Вона моргає й регоче.

В моїй гості анічогісінько не свідчить про те, що вона має якийсь стосунок до медицини. Вона вся така нафарбована, що в мене аж у голові паморочиться, - чорні очі з наліпленими густими, мов кущі, віями, вохряне обличчя, криваво-червоні губи. Зовсім негарна. Риси обличчя грубі, ніс великий, вилиці широкі, лоб низький. Але все це рятує широченний, від вуха до вуха, рот з повними губами, чудові зуби й рожевий язик, що, як тільки вона починає говорити, виказує себе й здається надто довгим і прудким.

- Ну ж бо, Рікардо, де ти там? - кричить вона хрипким голосом і обертається до дверей, погойдуючи стегнами.

Цієї миті заходить Рікардо - низький, із тонкими рисами й чорними вусиками латиноамериканець у білому чепчику на маківці; на плечах у нього біла куртка, прикрашена зеленим значком із золотистою літерою С; на переніссі - окуляри з ледь затемненими скельцями, а на обличчі - вираз смутку. Він кладе на мій стіл сумку й запитально дивиться на жінку.

- Це Рікардо, - каже жінка, повертаючись і кидаючи на мене швидкий погляд, який я не встигаю вловити, бо на її губах одразу ж розпливається широка усмішка. Одначе цей рот зачаровує мене воднораз своїми великими розмірами, красою губів, зубів і язика. Навіть більше, коли очі, незважаючи на приклеєні вії та фарбу, якою вони підведені, лишаються досить невиразними, то рот приковує до себе увагу, губи, розтягуючись і стягуючись, весь час ворушаться, язик ходить ходором, а зуби то з’являються, то зникають.

- Мене, - провадить вона, тицяючи великим пальцем правої руки собі в праву грудь, - мене звати Бесс.

- Вітаю вас, Бесс! Вітаю, Рікардо!

- Buenos noches, senor¹, - каже Рікардо, дивлячись на мене з невимовним смутком.

Він говорить по-іспанському так, як колись негри говорили своєю мовою, щоб сподобатися грінго².

- Привіт, докторе! - нарешті вітається Бесс.

Рікардо знову зводить сумирний, запитальний погляд на Бесс, а та обертається до мене:

- Любий, ти хочеш, щоб Рікардо лишився тут?

Я спантеличено дивлюсь на неї, але нічого не можу прочитати в її очах. На щастя, вона всміхається, і я все розумію.

- Ні, ні, - категорично заперечую я.

- У кожного свій смак, - байдужно каже Бесс. - Ми можемо попросити його вийти звідси. Рікардо, зачекай на мене в машині.

Рікардо щулиться і, не сходячи з місця, зажурено дивиться на Бесс із виглядом собаки, якого проганяють з дому, бо в нього брудні лапи.

- Рікардо, ти чув, що я сказала? - гримає вона суворо, але з широкою усмішкою на повних губах, і я одразу ж розумію: Бесс ставиться до Рікардо з приязню.

Він це добре відчуває і, здається, ось-ось удавано чи по-справжньому заплаче.

- Йому не конче нудьгувати на самоті у фургоні, - кажу я. - Нехай зачекає на кухні за чаркою бурбону².

- Бурбону? У тебе є бурбон? - запитує Бесс, пожвавішавши й аж приплямкнувши великим ротом.

- Ви теж хочете випити?

- Я ніколи не п’ю до роботи! - відповідає Бесс, цнотливо підібгавши свої повні губи.

Я підходжу до Рікардо, беру його за руку й веду на кухню. Його приємно дивує мій невеликий зріст і моя люб’язність. Напруженість на обличчі в нього спадає, коли він бачить, як у чарку ллється віскі. Рікардо скидає окуляри, ніби вони завадять йому відчути смак бурбону. Я бачу його очі. Під ними залягли великі круги, погляд від цього здається сумовитим, і цього смутку не може розвіяти навіть віскі.

Я покидаю його. В кімнаті Бесс розпаковує сумку й щоразу, викладаючи якийсь медичний прилад, ні з сього ні з того, погойдує то сідницями, то грудьми.

- Ти добряга, докторе, - голосно сміється вона, широко роззявляючи рота, наче хоче з вдячності проковтнути мене.

- А цей ваш Рікардо не дуже веселий, - кажу я, підходячи до неї, зачарований красою її розтуленого рота.

- Йому є чого сумувати, - каже Бесс. - Ті паскудні сучки утнули з ним бридку штуку. Рікардо пуерторіканець. Пуерторіканців тепер завозять сюди тисячами, як ти знаєш. (Ні, нічого такого я не знаю.) Вони потрібні тут на важких роботах. А ті сучки переконали його, нібито каладіум - чудове зілля і діє лише певний час. Він, йолоп сердешний, повірив їм і випив те зілля. А тепер, збагнувши, що це назавжди, не перестає нарікати на свою долю.

Я даю їй зрозуміти на мигах, що в кімнаті встановлено підслуховувальний пристрій.

- А мені начхати, - каже Бесс. - Бідолашний Рікардо! Вдома у нього дружина й цілий виводок дітей. Він посилає їм увесь свій заробіток. Я заповнюю йому поштові перекази, бо він не вміє писати. Рікардо каже, що ніколи вже не побачиться з дружиною, бо зганьбить себе в її очах, коли вона довідається, що він більше ні на що не здатний... Любий, - провадить вона, - перевдягнися в піжаму, так тобі буде зручніше.

- Але ж це вас затримає, - відповідаю я.

Бесс сміється, і я не відриваю очей від її рота. Зроду ще я не бачив такого великого й гарного рота. Вона знову сміється.

- Знаєш, ти вельми люб’язний. «Que délicadeza!»³ - сказав би Рікардо. Облиш, - веде далі вона, знову сміючись. - У мене скільки завгодно часу, я ж бо тепер на службі в науки. (Знову сміх.) Тричі за вечір - це для мене дрібниця! Не скажу, що перевтомлююсь!

Я починаю роздягатись. Від Бесс віє вульгарністю, яка здається мені приємною, бо надто вже ця вульгарність природна.

- «Перевтомлююсь», - провадить Бесс, насуплюючи брови, - це не зовсім те слово, яке я хотіла вжити. Тепер є інше! Постривай! Воно починається із слова «секс»...

- Не надто себе «сексексплуатуєш»? - питаю я.

- О, ти теж його знаєш! - каже Бесс, захоплено дивлячись на мене. - Соціолог, у якої я пройшла спеціальну підготовку, весь час твердила мені: «Бесс, чоловік вас надто сексексплуатував». Кінець кінцем я спитала в неї: «Даруйте, а що означає слово «сексексплуатувати»? - «Воно означає, що чоловік вас сексуально експлуатував». Ох, я вухам своїм не повірила! «Мене? - перепитала я. - Сексексплуатував чоловік?» - «Звичайно, Бесс!» - відповіла соціолог. «О, пробачте, - сказала я їй, - ви помиляєтесь! Помиляєтесь! Це я їх сексексплуатувала! Це я примушувала їх видобувати з гаманця чималі гроші за оті п’ять хвилинок, які я й роботою не назвала б!»

Бесс сміється, і, хоч я ладен поділити думку соціолога, цей її сміх такий заразливий, що ми сміємося разом, наче давні друзі.

Наступні «п’ять хвилинок», мабуть, добряче винагородили підслуховувальний пристрій. Потім я наливаю на кухні чарку бурбону Бесс, хлюпаю трохи й собі і вдруге наповнюю келих Рікардо, який сумно, нахмурено дивиться на мене.

- Спершу віднеси ці пробірки в холодильник, - звертається Бесс до Рікардо, накривши долонею його келих, - а тоді вже вип’єш!

Рікардо слухається її, а Бесс скрикує:

- Де мій жетон? Куди я поділа свій жетон?

- Який жетон?

- Ну, той, що ці дурепи дали мені на в’їзді до табору, забравши в мене посвідчення! Ще й попередили, що не випустять мене звідси, якщо я не поверну їм жетона. Рікардо! - кричить Бесс, коли він знов з’являється на кухні. - У тебе мій жетон?

- У мене лише мій, - сумно відповідає Рікардо.

- А де ж мій? Я дала його тобі!

- Нічого ви мені не давали, - зі смутком заперечує Рікардо.

І справді, Бесс нічого йому не давала, бо ми той жетон знаходимо. Він випав з кишені Бесс на ліжко, коли вона нахилялася наді мною.

- До наступного тижня! - каже Бесс, одним духом уливши чарку бурбону в свій широкий рот.

- Ви приїдете ще? - здивовано питаю я.

- Як?! - скрикує Бесс. - Хіба ти не знаєш? На цьому наші зустрічі не закінчуються! Ми бачитимемось іще не раз!
Другого дня я, як це часто бувало, прокидаюсь о пів на сьому - за півгодини до сирени. Але з ліжка не встаю, а знов починаю розмірковувати, як завжди, про се, про те. В такі хвилини мені нерідко приходять до голови непогані думки про мою лабораторію. А часом я поринаю в плотські марення. Я не стану їх описувати, бо кожен знає, як просто в них усе відбувається.

Цього ранку я думаю про Рікардо, про ту скрупульозність, з якою набирають робочу силу за адміністрації Бедфорд, а від Рікардо переходжу до Бесс, до її дивної зовнішності, до тієї радості, яка залишилась у мене від зустрічі з нею. Я маю на увазі радість, яку дає зустріч із новою людиною. В Блувіллі надто задушлива атмосфера, і така безпосередня натура, як Бесс, приносить сюди ковток свіжого повітря. Атож ковток свіжого повітря.

Потім на думку спадає Аніта, але я згадую про неї зовсім байдуже - не як про певний період у своєму житті, а як про звичайнісінький випадок. Перебираю в пам’яті десятирічний шлях, який я пройшов з нею в житті. Аніта змінилася на цьому шляху. Безперечно, вона «дісталася» до свого місця, але вже зовсім не така, якою вирушала в дорогу. І раптом я усвідомлюю, чому в наших фільмах, де взаємини між чоловіками й жінками зображено досить переконливо, жіночі образи, навпаки, такі сірі й невиразні. Їм відводять функції лише сексу, материнства й окраси. Жінок подають тільки як самиць. Вони не мають змоги розвиватися й зацікавлювати глядача. А Аніта еволюціонувала. Вона боролася з реальним становищем, сама приймала в житті рішення, і вони змінили її, певною мірою навіть розбестили. Між тією Анігою, з якою я познайомився десять років тому, й нинішньою спритною, цинічною жінкою-політиком є величезна різниця. Звісно, мені це не подобається. Але я відзначаю: Аніта - особистість, якій не бракує ні виразності, ні значущості.

Сьогодні я маю багато чого сказати Берідж. Щоб не викликати підозри своїм тривалим перешіптуванням, ми домовляємося, що я розповім їй про все не одразу, а частинами: у Берідж склалося таке враження, ніби наші взаємини заінтригували Кроуфорд і та почала шпигувати за нами.

Я розповідаю у хронологічному порядку передусім про Стайна та його хитру відмову поінформувати нас, але Берідж усе це вже знає від Ріти й нетерпляче уриває мене:

- Що він виготовляє?

- Слово «виготовляє» тут дуже до місця: він виготовляє клони.

- Що це таке?

- Це тварини, зародки яких можна дістати в технічний спосіб і які розмножуються без статевого парування.

- Хіба такі існують?

- Звичайно, серед яйцеродних. Скажімо, ви берете незапліднену жаб’ячу ікрину й виймаєте з неї ядро, яке має в собі жіночі хромосоми. Потім замінюєте це ядро кишечною клітиною пуголовка. Якщо експеримент удасться, ви дістанете другого пуголовка, що буде точною копією першого, або, коли хочете, його двійником.

- Чому двійником?

- Ви, Берідж, і я - це суміш батьківських і материнських хромосомів. А другий пуголовок матиме ті самі чоловічі й жіночі хромосоми, що їх має перший пуголовок, у якого взяли кишечну клітину. І, мабуть, буде тієї самої статі. Не забувайте, що із жаб’ячої ікрини вийняли ядро, і вона вже не має в собі ніяких хромосомів.

- Яка користь із того, що буде вирощено пуголовка-двійника?

- Практична користь?

- Еге ж.

Берідж закидає назад своє волосся кольору червоного дерева й мовчки дивиться на мене. Її сережки (звичайні пластинки у вигляді булав) тремтять, груди здіймаються. Очевидно, вона вся кипить. Вона вже збагнула, в чому суть дослідів Стайна.

- Ви хочете сказати, що можна одержати другого бугая, точну копію першого, без парування?

- Атож.

- Або другу корову, точну копію першої, без участі бугая, тобто без запліднення?

- Авжеж.

- Облишмо корову, - провадить Берідж надсадним, сповненим сарказму голосом. - Візьмімо жінку.

Я вступаю в гру.

- Візьмімо Бедфорд.

- Еге ж, - каже Берідж, і очі в неї спалахують. - Візьмімо Бедфорд! Що тоді буде?

- Гаразд, але спершу ми підберемо в Білому домі покоївку - звісно, негритянку. Молоду, здорову й кремезну. Візьмемо в цієї негритянки яйцеклітину й виймемо з неї ядро. А тоді в цю яйцеклітину введемо клітину, взяту з кишечника Бедфорд, і коли ця клітина почне розмножуватися, вживимо яйцеклітину в лоно негритянки.

- Та ж це чудово! - скрикує Берідж і так зціплює кулаки, що аж пальці біліють. - І як ми не додумалися до цього раніше? Звичайно, негритянка не буде матір’ю. Негритянка лише виносить плід. Щось на зразок дородової годувальниці. Дев’ять місяців вона даватиме плодові своє тепло й кров і матиме «втіху» народити його! Але немовля буде не її. Генетично немовля буде чистою копією Бедфорд.

- Так, Берідж. Навіть більше, немовля буде двійником Бедфорд - певна річ, двійником жіночої статі, що народився від неї самої, дарма що вона не ходила вагітна й не народжувала його.

- І без будь-якої участі чоловіка!.. Докторе, - провадить Берідж розгнівано, - вашій статі не лишається нічого іншого, як зникнути! Ми матимемо без вас партеногенезних немовлят, що їх замість нас виношуватимуть негритянки!

Я добре бачу, що вона вся. кипить. В обличчя їй ударила кров, губи тремтять, кулаки зціплені. Берідж підходить до мене - очі в неї зблискують - і уривчастим голосом каже:

- Докторе, дайте мені руку.

Ошелешений, я простягаю їй руку. Вона стискає її в своїй, підносить до рота й кусає другий суглоб вказівного пальця.

- Ось що принаймні мені хотілося зробити, - промовляє Берідж тихим свистючим голосом.

Потім випускає мою руку, жваво повертається на закаблуках, кидає мені через плече: «Я прийду знов ополудні, за чверть до дванадцятої», - і, метляючи волоссям, наче кінською гривою, вихором вилітає з мого кабінету.

Я залишаюсь на самоті й дивлюся на свою руку. Дія Берідж не вкусила мене по-справжньому. На пальці тільки зосталися сліди від її зубів. На жаль, слина вже висохла й сліди поступово зникають - крім двох крайніх: двоє ікол, гостріших за решту зубів, уп’ялися в палець глибше. Дві кругленькі, трохи почервонілі заглибники збережуться в мене довше.

Коли за чверть до дванадцятої Берідж знову приходить, мені насамперед упадає в око, що в ній уже погас увесь внутрішній вогонь і вона перетворилась на ту саму крижану брилу. Спершу Дія розв’язує одне адміністративне питання, яке, здається, дуже хвилює її, а потім одразу ж заходжується розпитувати про приїзд лаборантів. Спочатку моя розповідь не дуже її зацікавлює, і аж тоді, коли я кажу, що ці лаборанти приїздитимуть щотижня, вона влаштовує мені справжній допит. Їй хочеться знати про Бесс та Рікардо все-все - про їхнє походження, фізичні дані, поведінку, навіть про їхню пристрасть до віскі. Зрештою Дія примушує мене розповісти все з самого початку, вона не пропускає жодної деталі, зважує кожне моє слово, докоряє мені за недомовки («О, бачте, а про жетон ви мені нічого не сказали!»), утретє зав’язує той самий діалог, висловлює невдоволення, що він знову виходить неповний, не відтворює попереднього, що я вкладаю в нього мало почуттів («Докторе, у вас неабиякі здібності актора! Саме тепер вам пора їх використати!»). Отож вона знов і знов докоряє мені, квапить, і я їй скоряюсь. Я не переказую сценку, а граю її, наслідую рухи Рікардо, відтворюю його відчутну іспанську вимову, показую, який сумний вигляд він мав, наслідую рухи Бесс, її невимушені манери, вульгарну говірку і, захопившись цією грою, натхненно, залюбки згадую кожну деталь.

Нарешті я закінчую. Западає мовчанка. Берідж змінюється в мене на очах. У неї насуплюються брови, спалахують голубі очі, тремтять сережки, стискаються губи.

- Одне слово, - каже вона, - ви непогано розважились.

- Як?! - скрикую я здивовано. - Таж це ви...

- Браво! - цідить Берідж крізь зуби. - Як чудово ви провели кілька хвилин! І так охоче їх змальовуєте...

- Але ж ви самі домагались деталей!

- Такого аж надто детального опису я від вас не домагалася! В усякому разі, мушу сказати, ви переситили мене своїми деталями! Докторе, ви справжній поет, коли розповідаєте про хвойд! Який опис! Отой величезний рот!.. Оті «природні» манери!.. І не забуваймо про небачені чари вульгарності!

- Берідж, ви ж самі попросили мене надати моїй розповіді певної пікантності!

- То не ви надавали своїй розповіді пікантності! Ця розповідь сама лилася з вашого серця! Я вже не кажу про те, як ви рухали деякими частинами свого тіла! Браво, докторе! Віднині щосереди ввечері у вас буде робота!

- Бесс не сказала, що приїде наступної середи.

- Тоді ще краще! Вона приїздитиме щотижня. Але коли - в середу? В четвер? У п’ятницю? Непевність у певності! Приємна загадковість і трохи напруженого чекання! Чого кращого ще можна бажати?

- Зрештою, це ви...

- До того ж ви називаєте її Бесс!

- Вона назвала мені тільки своє ім’я.

- Не журіться! В неї ще буде час і назвати вам своє прізвище, й розповісти про своє життя! Ви швидко досягнете успіхів у вульгарності!

- Берідж, ви забуваєте, що самі порадили мені...

- А ви шкодуєте? Подумайте, докторе, ви ніколи б не пережили такого історичного моменту: не побачили б найбільшого рота в Сполучених Штатах! Якщо я добре зрозуміла, то вас передусім зворушує його розмір.

- Ну що ви, я цього не казав! - відповідаю я, мимоволі дивлячись на її рот.

- Даруйте, докторе, але ви це сказали! Спершу згадали про її рот. А потім і про вульгарність.

- Берідж, усе це безглуздя...

- О, перепрошую, - каже вона зі сльозами гніву на очах, - не вдавайте з себе дурника!

Вона повертається до мене спиною і, метляючи волоссям, покидає мене, потамувавши - я цього певен - розпачливе бажання грюкнути за собою дверима.

Здається, я й справді досягаю успіхів. Я дефалократизуюсь. Доказ цього - те, що я вже не дивлюся на таку сценку з утішною зверхністю, з якою дивився на неї досі. Я усвідомлюю: те, що чоловіки називають жіночою нелогічністю, насправді - не що інше, як логіка, відмінна від чоловічої. Логіку Берідж зрозуміти легко: оце детальне, ретельне розпитування вона вчинила задля «нас». Але те, про що Берідж дізналася, стосується не тільки мене, а й її. Відверто кажучи, хіба мені приємно було б, якби хтось приїздив щотижня робити отакі маніпуляції з нею? Мабуть, не варто було розхвалювати вульгарність Бесс і поетизувати її рота. Єдине, що було «жіночне» в розмові Берідж зі мною - це, либонь, ота раптовість, запальність і словесна нестримність у її наступі. Вона так на мене накинулась, що я навіть не встиг збагнути, що зі мною діється.

Я вже зібрався йти до кафетерію, коли це Берідж знову заходить до мого кабінету. Обличчя в неї гладеньке, спокійне. Дія, видно, промила очі й зачесалась. Я обережно дивлюсь на неї. Що вона зараз учинить - зробить мені ще одну приємність, укусивши за вказівний палець на другій руці, чи ще раз учепиться в мене всіма пазурами?

Берідж не робить ні того, ні того. Тепер ми розмовляємо досить стримано.

- Докторе, ще кілька слів щодо клонів. Ті досліди вже перенесено з яйцеродних на живородних?

- Цілком можливо. Стайн використовує в роботі мишей.

- Як ви про це довідалися?

Знову допит.

- Ви ж знаєте, який Стайн неуважний. Одного разу він устромив руку в кишеню пальта - очевидно, хотів дістати звідти носовичка, а дістав мишу. Звісно, я не кажу, що та миша - клон,