Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Мовчанка. Джоан дивиться мені у вічі своїм проникливим поглядом і каже:

- Ви зненавиділи її через те, що вона пожертвувала вами задля своєї кар’єри?

- О ні! Це я зрозумів би. Я засуджую Аніту за те, що вона залишається на службі в тиранії, навіть більше - тиранії, ідеологію якої вона не схвалює. Атож, я знаю, чим вона себе виправдовує. Зостаючись біля Бедфорд, вона, мовляв, намагається обмежувати її шкідливу діяльність. Але так виправдовуються всі опортуністи. Насправді Аніта страшенно цинічна. Вона зреклася філософії свого життя. І задля чого? Задля посади посла!

Пірс випростує спину й, поклавши на коліна долоні, дивиться на мене.

- Нарешті, - каже вона. - Нарешті! - Її руки здіймаються вгору. - Нарешті, Ральфе, полуда спадає з ваших очей! Нарешті ви бачите речі такими, які вони є!

Я підводжу брови.

- Але ви, Джоан, досі в наших розмовах завжди захищали Аніту!

- Я змушена була це робити! Мені не хотілось посваритися з вами! Я хотіла, щоб ви самі побачили правду. Нарешті це сталося! Ви самі все збагнули! Розкусили Аніту. То, дозвольте вам сказати, була страшна пляма на вашому гербі. І ви її змили. - Потім Джоан тріумфально додає: - Я завжди вірила у вас, Ральфе! Завжди казала, що рано чи пізно ви самі все зрозумієте. Браво, Ральфе! Тепер ми зможемо з вами працювати!

Я знову звертаю увагу на це її «ми». Звертаю увагу й на те, що Джоан уже майже відверто наголосила на цьому слові.

Вона нахиляється вперед і скоромовкою каже:

- Слухайте, Ральфе, ви тут уже двадцять хвилин. Це означає, що коли я знову ввімкну підслуховувальний пристрій, то нам доведеться говорити про всяку всячину ще цілих двадцять хвилин. Це надто багато. До того ж я побоююсь, що хтось засік час, коли ви зайшли до мене, й одразу ж доніс про це службі підслуховування. В такому разі вони неодмінно здогадаються, що на стрічці записано не всю нашу розмову, а крім того, на моєму пристрої теж є приховані перестороги. - Помовчавши, вона провадить: - Ральфе, час біжить. Я попрошу у вас про дві речі: віднині не робіть нічого, не порадившись зі мною.

- Нічого не робити? Що ви хочете цим сказати?

- Наприклад, не давайте негативної відповіді Федеральному сім’яному банку.

- Як?! Ви й про це знаєте?

- Ну звісно.

- Я ж вам про це не розповідав!

- Розумієте, тут таємниці немає. Я дізналася про це від Муч, а їй розповів Стайн.

Пауза.

Пірс хитає головою.

- Загалом Муч гідна довіри. Але вона, на жаль, скомпрометувала себе, і тепер за нею пильно стежать.

- Скомпрометувала себе?

Пірс сміється своїм уривчастим сміхом, схожим на крик чайки.

- Ох, Ральфе, ви не народилися для того, щоб жити в умовах диктатури! Пригадуєте, як я завадила вам заперечити Рут Джеттісон? А Муч їй заперечила.

- Авжеж, пригадую! Муч тоді повелася чудово!

- Муч повелася чудово, але потрапила в пастку. Фальшивий гріх Рут Джеттісон відгонив провокацією. Вона мала на меті спонукати блувіллських опозиціонерів викрити себе.

Від подиву я аж роззявляю рота й почуваю себе ніяково. Чи досі я справді щось розумів у Блувіллі? Здається, я тільки припускався помилок: у своїх міркуваннях, у розумінні подій, у поведінці. Взяти хоча б мій намір піти у відставку, яким я так пишався! Адже я вважав його страшенно сміливим!

- А що поганого в тому, що я дав Федеральному сім’яному банку негативну відповідь?

Пірс усміхається.

- Нічого поганого в цьому немає. Але діяли ви необережно.

- Якщо я правильно вас розумію, то необережність - риса моєї вдачі? - трохи ніяково питаю я.

- Не зовсім так. Ви людина досить вдумлива.

Спасибі й на цьому. Бодай трохи олії після оцту.

- Але?..

- Це вада?

- Тут це вада.

- І моя негативна відповідь - помилка?

- Загалом не помилка, Ральфе. Але тактична помилка. Не забувайте, що боротися - це розкривати себе. Не слід боротися за щось другорядне, особливо коли не маєш шансів перемогти в цій боротьбі.

Оскільки мене назвали «досить вдумливою людиною», то я замислююсь. І незаперечне твердження Джоан засліплює мене. Так, вона має рацію. Власне, я ніколи не вірив, що Малберрі мої заперечення сподобаються. Можу заприсягтися, що й Стайн не повірив у це. Обидва ми нагадували дітей. Ми вчинили почесну бійку. І цілком марно! Безглуздо!

Я мовчки дивлюсь на Джоан.

- Отже, з нас трьох тільки Джесперсен виявився реалістом?

Пірс насуплює брови, стискає губи й зціплює кулаки.

- О, той Джесперсен!

Вона більш нічого не каже, але цим сказала все. Це її нове застереження знов ошелешує мене. Джоан підводиться.

- Даруйте, Ральфе. Час мене квапить.

- Але ж ви збиралися попросити в мене про дві речі, а попросили тільки про одну.

Пірс мовчки всміхається, а я думаю: «Неймовірно, але тепер я прошу в неї вказівок! Чи я випадково вже не входжу до оцього «ми»?»

- Коли ви, Ральфе, надумаєте довгенько порозмовляти зі мною, не приходьте сюди. Перекажіть усе через їжака.

Я не вірю власним вухам і питаю:

- Через Лію Берідж?

- Тримайте це її прізвисько в таємниці, бо його знаємо тільки ми троє.

- Ну що ви, Джоан, я не зможу цього зробити через підслуховувальний пристрій у моєму кабінеті.

Пірс усміхається.

- Дозвольте вам сказати, що проблеми з пристроєм у вашому кабінеті ніколи не існувало.

У п’ятницю о восьмій ранку я знаходжу відповідь від доктора Малберрі. Вона така, якої я й сподівався. Проте є в ній одне дивне уточнення, яке вкрай мене приголомшило б, якби навіть тут, у Блувіллі, я не зумів зберегти рештки почуття гумору.

Я викликаю до свого кабінету Лію Берідж, знаючи наперед, що вона мені порадить. Але сподіваюся скористатись із цієї розмови й поставити Дії кілька запитань.

Берідж одразу ж відповідає на мій виклик по селектору, хоч на ієрархічній драбині стоїть вище за мене - з погляду жіночого статуту нової ери і з погляду нових взаємин у середовищі отого «ми».

Звісно, тепер Берідж не заноситься, як було раніше. Вона заходить, низенька й кругла, нечутно причиняє за собою двері й, чекаючи моїх «вказівок», скромно стоїть переді мною з текою під пахвою, що її прихопила з собою як привід.

Я простягаю Берідж листа від Малберрі, і коли вона читає його, на очі їй спадає пасмо волосся, до якого мені дуже хотілося б доторкнутись. Тепер я дивлюся на Дію інакше. Мені впадають у вічі її сережки у вигляді булави, яких я досі не помічав. Хоч у Берідж таке саме пишне волосся кольору червоного дерева, як в Дніти, вона не схожа на мою колишню дружину. Очі в неї не зелені, а голубі. Ніс не гострий, а кирпатий. Підборіддя кругле й вольове. Боюся, що досі я приділяв забагато уваги вроді її обличчя й не помічав його виразу. Сьогодні вперше в світлі отого «ми» я силкуюсь «побачити» Берідж, не надаючи ваги її фізичній привабливості. І мене вражає в обличчі Берідж не тільки його натхненність. Чоло, вилиці, лінія нижньої щелепи, очі, складки вуст, таких повних і звабливих, - все відсвічує незаперечною енергією. Гаразд. Мені слід перебороти в собі пережитки нашої культури й віднині змиритися з ідеєю жіночого панування та ідеєю сили.

Берідж повертає мені листа й байдужно каже:

- Те, що вони передбачили «лаборантку», свідчить про одне: вони вже діставали такі самі відмови, як ваша.

- Ви знаєте, що й Стайн відмовився?

- Ну звісно. Я знаю й те, що відповів Малберрі. Стайн отримав від нього листа вчора. Я вам коротко перекажу його зміст: шановний професоре Стайнмеєр, як проконсультували нас рабини, що до них ми звернулися, ви буквально сприймаєте текст тридцять восьмого розділу Книги буття й нехтуєте його дух. Онанів гріх полягав у вмисній безплідності. А захід, який здійснює наша служба, навпаки, покликаний збільшити плідність. Оскільки ви одружені, то вам цілком може зарадити дружина. Лаборантка тільки збере в пробірку сім’я.

Берідж замовкає. Мені здається, про все це можна було б розповісти якось інакше - хтозна, може, навіть з усмішкою. Зрештою, абсурд не конче має бути кафкіанським, він може бути й комічним. Адже вони все ж таки проконсультувалися в рабинів!.. Та ні, Берідж, схрестивши руки на грудях, тримає під пахвою теку, дивиться на мене - й не бачить мене. І жодна рисочка на її обличчі не зворухнеться. Я відчуваю, як мені помалу передається її холод, і, звівши брови, кажу:

- А що я маю робити тепер?

- А тепер ви відгукнетесь на заклик батьківщини й дасте ствердну відповідь.

Берідж сказала це, не моргнувши, навіть не відчувши іронії своїх слів.

- А Стайн?

- Ріта порадить йому дати згоду.

- Ріта?

Я дивлюся на Берідж: отже, мене остаточно залучили до отого «ми». Чи не тому я враз помічаю, що переді мною крижана брила? Чи не хоче Дія Берідж раз і назавжди дати мені відчути, що вона мною керує?

Перегодя я кажу:

- Берідж, я хотів би поставити вам кілька запитань.

Вона кидає погляд на свій годинник і сухо відповідає:

- В мене тільки п’ять хвилин. А мені ще треба поговорити з вами з приводу паперів, що лежать у цій теці.

- Я говоритиму коротко: куди веде дріт від мікрофона в моєму кабінеті?

- До мого кабінету. - Вона на мить замовкає, ніби даючи мені змогу зібратися з думками.

- Тож ви можете стирати записи на магнітофонній стрічці?

- Коли я цього захочу й ті записи, які я захочу.

- Друге запитання: як вам пощастило ввійти в довіру до Берроу і компанії?

- Я давно належу до РВЖ.

Я аж підстрибую.

- Ви член Руху за визволення жінок?

- Ви в цьому сумнівалися?

- Правду кажучи, ні. - По короткій мовчанці я веду далі: - Мабуть, я таки йолоп, бо тепер уже нічого не розумію.

- Все дуже просто: я член РВЖ, але терпіти не можу оту тваринну статеву зверхність, війну між статями й заборону на подружнє життя.

- На такій самій позиції стоїть і Аніта!

Берідж насуплює брови, її голубі очі спалахують, і вона вкрай зневажливо каже:

- З тією різницею, що я борюся проти Бедфорд, а вона їй служить!

- Еге ж, знаю, - кажу я. І додаю перегодом: - Я це зрозумів.

- З деяким запізненням! - відрубує Берідж.

- Ваша правда. Як каже Ріта, я насилу вибрався зі свого власного кокона.

Я дозволяю собі засміятись, але Лія не реагує.

- Щоб вам, докторе, було все ясно, - каже вона, - я хотіла б дещо уточнити: я член РВЖ, але я проти такої організації, якою її замислила Бедфорд, і проти Бедфорд як диктатора.

- Що ж, я з вами згоден, ви її краще знаєте.

- Я задоволена вами, - кидає вона холодно. - Так нам буде куди легше.

Помовчавши трохи, я запитую:

- Ви не бажаєте поговорити зі мною про «нас»?

- Навіщо? Ви знаєте, яка в нас мета.

- Я хотів би поговорити про людей.

На це Берідж рішуче відповідає:

- У Блувіллі ви матимете справу тільки з Рітою та мною.

Я зиркаю на неї. Отже, підпільний рух суворо поділяється на окремі осередки, щоб у разі викриття одного з них можна було уникнути розгрому решти.

- Серед нас трьох ви старша? - питаю я.

- Так. Але ви завжди матимете право висловити власну думку.

Право я матиму цілком теоретичне, я це вже відчуваю.

- Ще одне запитання, Берідж: припустімо, Бедфорд буде нейтралізовано. Яка кінцева мета Руху?

- Відновити попередній статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

- Чому така скромна мета?

- Щоб мати якнайширшу підтримку.

- А вона широка?

- Вона розширюється з дня на день. Навіть у конгресі.

Ось що може вселити в мене бодай якусь надію. Покірливість «удів» у конгресі вже не така абсолютна, якою вона була. Та що може зробити конгрес? Звинуватити президента? Таке в нашій історії вже траплялося. А з іншого боку, чи можна припустити, що президент-диктатор дозволить судити себе, не застосувавши проти своїх суддів сили?

- У мене лишається не більше хвилини, - каже Берідж.

Вона сповнена рішучості. Але й далі стоїть із текою під пахвою, і вигляд у неї холодний, непроникний. Чудова службовка, яка диктує мені свої вказівки!

- І останнє запитання, Берідж: ви поводитиметеся зі мною завжди так, як сьогодні?

- Еге ж.

- І що, сварок між нами більше не буде?

- Ні.

Я всміхаюся.

Берідж на мою усмішку не відповідає. Я якось незграбно перепитую:

- Тож сварок уже не буде? А чому?

В її погляді прозирає почуття, розгадати яке мені не вдається.

- Докторе, у сварках більше не буде потреби, бо тепер я довіряю вам і можу відверто виявляти свої почуття.

- Свої почуття до мене? - питаю я, підводячи брови.

- Прошу вас, тільки не треба лицемірити, - сухо відповідає вона. - Не прикидайтеся, ніби ви їх не помічаєте.

Я мовчу.

В мене більш немає бажання говорити, і мені не хочеться, щоб вона втягла мене в довгу розмову.

- Що ж, докторе, я справді відчуваю до вас потяг, - промовляє Берідж украй холодно.

У мене опускаються руки. Не скажу, що я почервонів. Але мало не почервонів. Слово честі, її слова видалися мені такими неймовірними, що я аж потуплюю очі.

Берідж реагує зовсім несподівано - вона сміється.

- Докторе, - каже вона, - ви кумедна людина! Може, ви вже й вибралися зі свого особистого кокона, але залишилися в коконі фалократа! Признайтеся, ви майже приголомшені. Ще б пак, жінка сама вирішила сказати чоловікові, що бажає його! Вам хотілося б зберегти за чоловіками бодай це виняткове право.

- Правду кажучи, ні, просто це для мене несподіванка. Розумієте, таке я чую вперше. Та, зрештою, чути це дуже приємно. Особливо коли таке бажання обопільне.

В голубих очах Берідж спалахує гнів, і вона каже з убивчою іронією:

- О, то ви теж мене бажаєте?!

- Ви й самі про це здогадуєтесь.

Вона знову сміється, але цього разу майже глумливо.

- Ваше бажання, докторе, дуже відрізняється від мого. Ви нагадуєте огиря в загороді. Ви бажаєте всіх кобилиць, яких обгородили разом з вами! Місіс Берроу! Кроуфорд! Пуссі! Мене.

Не можна сказати, що сьогодні дуже шанують мою людську гідність. Для доктора Малберрі я - бугай у центрі штучного запліднення, а для Берідж - огир у прерії. Сьогодні мене цілий день порівнюють із тваринами.

А втім, я не стану заперечувати фактів. Цілком очевидно, що кожен мій погляд у Блувіллі підстерігали, помічали й зважували, а Ріта з їжаком його обговорювали. Ось яке воно, обличчя пуританського суспільства: у ньому всіх цікавлять тільки статеві стосунки!

- Знаєте, - кажу я, - коли ти багатоженець лише в думках, то можеш дозволити собі сяке-таке розмаїття. Одначе я хотів би зробити одне зауваження.

Берідж уже не сміється так глумливо. Обличчя в неї знову стає поважним, і вона дивиться на мене відверто, спокійно. Проте, помітивши, як у неї легенько тремтять сережки, я відчуваю: Лія здогадується, що я збираюсь їй сказати.

- Берідж, - кажу я, - коли б огиреві, як ви кажете, пощастило вибратись із загороди, то я знаю, кого б він собі вибрав.

Вона, й оком не кліпнувши, відповідає:

- Пусті слова, запозичені з арсеналу розбещених спокусників.

- Аж ніяк.

Берідж мовчки роздивляється мене ясними очима. Потім погляд у неї змінюється. Я відчуваю, що вона вірить мені і її охоплює тепле почуття. Але це триває лише мить: обличчя в неї знов застигає, і, коли вона говорить, слова з її губів зриваються одне за одним з такою силою, що це аж викликає в мене подив.

- Докторе, затямте собі одну річ: поки ми будемо в стінах Блувілла, в нас із вами нічого не вийде. Чуєте, анічогісінько! Жодного поцілунку, жодного рукостискання, жодного доторку одне до одного, жодного погляду. - І додає: - Поки що на нас чекає робота - от і все.

Берідж уриває мене:

- З його боку нам не загрожує ніяка небезпека. Доктор Гребел мовчатиме.

Я дивлюсь на неї. Невже доктор Гребел теж належить до «нас»? Він же С!

У це важко повірити.

- Якщо мені треба переробляти звіт від початку до кінця, - кажу їй, - то я принаймні хотів би знати ваші тактичні міркування.

- Ну що ж, слухайте: ми не знаємо, як поведеться Гельсінгфорс, коли вакцина вже буде придатна до застосування. Їй доведеться приймати рішення. Адже ні в кого немає певності, що винайдення вакцини цілком відповідає політиці Бедфорд. Ми хотіли б мати деяку перевагу над президентом, щоб вона не могла вжити несподіваних заходів.

І тут мені пригадується одне Анітине зізнання: щоразу вона, повертаючись із Блувілла, везла від Берроу для Бедфорд запечатаний пакет зі звітами про роботу Стайна та Джесперсена. Але жодного разу Аніта не везла звіту про мою роботу.

Я розповідаю про це Берідж. Моя розповідь приголомшує її. Берідж вражає не так відсутність інтересу в Білого дому до моїх дослідів (про це можна було здогадуватись), як надмірна цікавість до «проектів» моїх колег.

Берідж глибоко вдихає повітря.

- Докторе, вам конче треба дізнатися, над чим працює Стайн.

Я надуваю губи.

- Тут є одна досить делікатна проблема. Стайн і я, кожен зі свого боку, зобов’язалися тримати все в таємниці.

- Зобов’язалися перед ким?

- Перед Гельсінгфорс.

- І ви маєте намір і далі дотримуватись цього зобов’язання? - зневажливо питає вона.

- Відтоді, як я вступив до ваших лав, - не маю. Але ж Стайн нічого не знає про вашу мету. Він не зрозуміє мого зацікавлення. Може, навіть сприйме його з підозрою.

- Або відповість вам відмовою і донесе на вас?

- О ні, ні! На таке він не здатний!

- Тоді, докторе, дійте, ми не можемо гаяти час на сумніви.

Здається, Берідж хоче дотримати слова. Розмовляючи, вона зберігає між нами відстань. І як зразкова службовка, і як політичний керівник. У мене таке враження, ніби я звертаюся до манекена за склом вітрини - за склом завтовшки з півпальця. Правда, манекен не дихає. А Берідж дихає - і цього не можна не помітити, дивлячись на її повні груди. Не можна не помітити й того, як тремтять її сережки. Берідж, твої сережки перейшли на мій бік! Вони тебе зраджують і діють на мою користь. Нарешті на мою користь! Звісно, це надто гучно сказано. Та все ж таки мені приємно відчувати, як у цьому вулкані жевріє глибоко схований вогонь.
Стайн, якому я призначив побачення того самого дня після ленчу в Пірс, одразу ж насторожився. Незважаючи на сонячну, хоч і не надто теплу погоду, він прийшов до кімнати Джонні, де нас приймає місіс Пірс, у старомодному чорному пальті (воно дуже довге й пошите, підозрюю, ще під час другої світової війни), у простреленому зеленуватому тірольському капелюсі, з-під якого вибиваються довгі пасма шпакуватого волосся, в червоному вовняному шарфі, що його сплела Муч. Отак я й застаю його в кріслі-гойдалці Джоан Пірс - одягнений, закутаний, він сидить чи, правильніше сказати, напівлежить, сердито розгойдуючись і мовби нарікаючи й на свій грип, що не дає йому життя, й на моє безсиле лікування. Насунувши на очі капелюха й піднявши до самих вух шарфа, Стайн скидається на величезну черепаху, яка щойно виткнула зі свого панцира зморшкувату голову з недовірливими оченятами й ладна, коли що, вмить сховати її.

Звісно, я дію дуже обережно. Перше ніж звернутись до нього зі своїм проханням, я вдаюсь до добре продуманої captatio benevolente¹. Мовляв, мене розбирає не просто звичайна собі цікавість. І цікавість ця далеко не моя особиста (Пірс стурбовано зиркає на мене: на її думку, я сказав забагато), бо, зрештою, коли живеш у таких умовах, як оце ми (за його ж словами, у «концтаборі»), коли всіх нас позбавили свободи інформувати один одного, будь-яка інформація, що її має один із нас і може передати іншому, стає надзвичайно цінною...

Стайн слухає мене, не перебиваючи. Його голубі очі, що ледве визирають із-за зморщених повік, сердито зиркають то на Джоан, то на мене, то знову на Джоан. Стайн щосили розгойдується, від цього я ще дужче ніяковію, і він здогадується про це: він знає про мої ідіосинкразії. Поки я говорю, Стайн іще нижче насуває на очі капелюха, втягуючи голову в плечі й увесь зіщулюючись. Жваві очі, які то зникають, то виринають з-за зморщених повік, дивляться на мене без будь-якої симпатії. Що далі я заходжу, то більше відчуваю, що на мене чекає поразка.

- Ти все сказав? - питає Стайн, зупиняючи крісло-гойдалку.

- Все.

- Тоді послухай мене.

Стайн іще раз сякається з неприхованим презирством, спльовує, втирає рота й починає виголошувати цілу промову, в якій безжально звинувачує мене у відсутності етики, в зіпсутості, у неправильній поведінці, в нерозсудливості, у моєму, як він висловився, «грубому й невситимому статевому інстинкті», у вродженій необережності, в нездатності, яку я ще раз виявляю, дотримати обіцянку й зберегти таємницю - одне слово, в «непоправній безвідповідальності».

Хоч я й звик до такої риторики, - адже мені часто доводиться провадити із Стайном такі дратівливі розмови й розігрувати комічні сценки - цього разу він, як на мене, перестарався, особливо коли зважити на присутність Джоан, що аж заніміла з подиву. І поки я підшукую слова для відповіді, Стайн жваво схоплюється з крісла-гойдалки, чого я аж ніяк не сподівався, й викрикує:

- Одне слово, моя відповідь буде така: ні, ні і ще раз ні!

Після цієї рішучої відмови з особливим наголосом на останньому «ні» Стайн зненацька всміхається до мене й підморгує, а тоді швидко простує до друкарської машинки, на якій Джоан Пірс передруковує записи свого чоловіка, сідає і старанно стукає по кількох клавішах. Потім підводиться і, не глянувши на нас, навіть не вибачившись перед Джоан, що зіпсував їй сторінку, виходить. Грюкають двері, і ми бачимо, як Стайн у насунутому на чоло капелюсі й піднятому майже до очей шарфі проходить під вікном.

Пірс кидається на своїх цибатих ногах до друкарської машинки, і я поспішаю вслід за нею.

- Джоан, - кажу я, - якщо маєте ножиці, то будь ласка...

Я подаю їй знак вирізати рядок, який Стайн щойно надрукував. Вона мовчки виконує моє прохання. Зміст рядка їй незрозумілий, - то просто коротке посилання на номер одного біологічного місячника, - але я не збираюся нічого пояснювати вголос. Я вирішую поводитись так само обережно, як і Стайн, хай навіть це здається мені зайвим. Мабуть, він здогадується, що за ним (про це мені розповідала Джоан Пірс), як ні за ким іншим, пильно наглядають через оту пересварку між Муч і Рут Джеттісон. У всякому разі, Стайн остерігається навіть вимкнутого підслуховувального пристрою в помешканні Пірсів.