Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Сьогодні молодий лисань не такий неугавний, як звичайно. О, звісно, його маленькі й чорні, мов смола, очі і тепер такі самі жваві. Але обличчя в нього змарніле, заклопотане, на губах заліг смуток. Я одразу ж кажу йому, що більше не хочу бути співучасником мовчання й бездіяльності ХЕВ: я подаю у відставку з посади голови комісії.

Дивна річ, Кресбі навіть не намагається мене відмовити. Навпаки, він схвалює мій намір. Навіть більше, спонукає мене до цього. Досить байдужно Кресбі розповідає про таке, що мені аж не віриться. Виявляється, в бездіяльності ХЕВ винен не Метьюз, як я гадав, а сам президент. Той упіймався в пастку власної спритності. Насамперед президент скористався з того, що преса не виявила ніякої цікавості до енцефаліту-16: він замовчав мої статистичні дані й поклав доповідну записку під сукно. Чому? Та тому, що коли президент її опублікує, то змушений буде вжити заходів, які зроблять його непопулярним. А президент уже й так досить непопулярний через Таїланд і свою брудну війну там, якої ні від кого не приховаєш. А з іншого боку, якщо президент опублікує мою доповідну записку тепер, то це викличе страшенний галас. Йому всіляко докорятимуть за такий запізнілий крок, його звинуватять у смерті багатьох людей, і він програє президентські вибори сенаторові Шерману.

Я слухаю Кресбі й аж рота роззявляю. Мене дивує те, що бажання залишитися в своєму кріслі президент ставить вище за людські життя, які він міг би врятувати, коли б терміново вжив необхідних заходів. Кресбі сміється:

- Докторе! Ви несправедливі до президента. Гадаєте, він особисто зацікавлений у перевиборах? Анітрохи! Ви ж не знаєте про ту високу місію, яку на президента поклав господь: зберегти американський вплив у Південно-Східній Азії. Справа тут дуже проста: якщо Таїланд лусне, тоді там усе піде шкереберть. Таїланд може врятувати тільки президент. Принаймні так він гадає. Отже, самі розумієте, що означає проти цього невеличка пошесть, яка навіть тут, у США, вкоротила віку сорока тисячам чоловік. Це куди менше, ніж гине за рік у дорожніх катастрофах...

Дивна політична філософія. Виходить, для нас важливе не те, що ми оплакуємо у себе вдома, а те, що відбувається на краю світу! З іншого боку, мені не подобається цинізм, з яким цей молодик говорить про свого хазяїна. Кресбі дивиться трохи спогорда на все, в тім числі й на енцефаліт-16. Він помиляється. Може, сам він народивсь і в сорочці, але недуга - не злидні, вона не обминає і таких, як він.

Я йому так і кажу. Наголошую, що важить не кількість захворювань, а швидкість, з якою вона зростає.

Тоді Кресбі ділиться зі мною, - щоправда, він робить це натяками, - своїм міркуванням, яке мене спантеличує. Мовляв, якщо я збираюся подавати у відставку, то що може завадити мені обнародувати оту конфіденційну доповідну записку? Зрештою, записка моя, я ж бо її написав.

Я ставлюся до цієї дивної пропозиції холодно. Доповідна записка - не мій власний витвір, це колективна праця комісії, від якої зажадали тримати все в таємниці. Коли б я цю таємницю виказав, переді мною постала б серйозна етична проблема.

По цих словах я, ні про що більше не розводячись, весь насторожений, покидаю Кресбі. Я починаю підозрювати, що цей геніальний молодик посварився з президентом і намагається водити мене за носа. Мета ясна: він хоче скористатися з моїх докорів сумління і зле пожартувати з колишнім своїм шефом. А потім вийде з води сухим, намочивши мене з голови до ніг.

Я телефоную Аніті й прошу її прийти до мене. Вона починає відмовлятися - каже, що багато роботи. Тоді я натякаю їй про свою зустріч із Кресбі, й Аніта одразу ж відповідає: «О’кей, Ральфе, я буду в тебе о десятій».

Звісно, о десятій вечора. До цього побачення у мене ще чимало часу. Я вкладаю в ліжко свого десятирічного сина Дейва - тобто обережно перевіряю, чи він уже ліг спати. Дейва народила не Аніта, в кар’єристських планах якої не залишається місця для дітей, а моя перша дружина Елін, - вона померла від сепсису в тридцятидворічному віці, коли Дейв мав чотири роки. Потім приймаю душ і надягаю піжаму - одну з тих, що викликають в Аніти сміх, бо я їх ушиваю. Марно я пояснюю Аніті, що в таких, як я, приземкуватих чоловіків не повинна звисати матня.

О пів на десяту входжу до кімнати Дейва і вмовляю його погасити світло. Сусідчин ердельтер’єр Батц, який тимчасово живе в нас, розлігся в ногах ліжка, поклавши морду на лапи. Він уже задрімав і тепер тільки розплющує одне око й б’є хвостом по килиму на стіні. Дейв не ворушиться. Спершись спиною на згорнену вдвоє подушку, він читає. Його чорні вії відкидають на щоки густу тінь. Я сідаю в ногах ліжка й дивлюсь на хлопця. Як на свій вік він дуже малий, але добре збудований, з округлим обличчям, матовою шкірою й хвилястим темно-русявим чубом. Стан, риси обличчя й вії в нього від мене. А очі від Елін. Ось уже шість років я щовечора згадую її погляд.

Влаштовувати життя мені було нелегко. Я маю одну добру сусідку, яка згодилася водити вранці Дейва до школи, а ввечері забирати додому, і другу сусідку, яка не має своїх дітей і тому рада наглядати за моїм сином, поки я повернуся з лікарні.

Оскільки вже мова зайшла про сусідів, то мені приємно сказати, що в перші дні після нашого переїзду на Уеслі-Хейтс вони, готуючись приймати гостей, запитували себе: «Чи не запросити й подружжя Мартінеллі?»

Та вагалися сусіди не довго і досить скоро заприятелювали з нами. Завдяки Елін. Та ще, як вони самі казали, завдяки моєму «латинському чару». Це означає, що зрештою вони більше полюбили того, кого любили менше до знайомства зі мною. Звісно, в цьому є певний присмак расизму, та нехай і так. Поки вони ставляться до мене приязно, я не вередуватиму. Іноді мої сусіди трохи переоцінюють мене й шанують у моїй особі більше італійця, ніж саму Італію. Вони зачаровані мною. Особливо жінки.

- Вимикаю, Ральфе, - каже Дейв так само тактовно, як я від нього й сподівався.

Я встаю, проводжу рукою по синовій чуприні і, переборюючи бажання поцілувати його (хлопцеві це не подобається), повертаюся до своєї кімнати чекати на ту половину, яку так рідко бачу.

Моїм друзям, особливо тим, хто знав Елін, друге моє одруження, та ще на таких умовах, здається невиправданим. І вони мають слушність. Але мене виправдує те, що мені не залишалося нічого іншого. Я одружився тому, що моя колишня теща, яка провідує Дейва, дізнавшись про мій зв’язок з Анітою, звинуватила мене в аморальності. Тепер від цього звинувачення мене захищає свідоцтво про одруження.

Спільно ми живемо далеко не щодня. Я, як каже Аніта, нагадую їй квочку, бо успадкував від своїх італійських предків любов до родини, тому хвицаюсь і форкаю перед дружиною, яку надто рідко бачу. Але Аніта цілком задоволена таким становищем. А чом би їй і не бути ним задоволеною, коли вона довела до нього сама?

Десята година. Ось і Аніта. Тридцятирічна тілиста жінка з волоссям кольору червоного дерева, зеленими очима й «тонко відточеним» носом. Принаймні так вона описує його сама в хвилини, коли на неї находить марнолюбство.

Аніта влітає вихором і, дуже збуджена, накидається на мене. Їй страшенно хочеться вислухати мене.

Моя розповідь приголомшує її. .Вона ще ладна змиритися з моєю відставкою. Але передавати доповідну записку пресі... Ні, я не повинен цього робити! Це було б жахливо! За кілька тижнів до президентських виборів!.. Навіть і з морального погляду я не маю на це права! Доповідна записка не належить мені.

Я даю їй виговоритися, хоча й дивуюсь, що Аніта залучає мораль на службу адміністрації, яка й пальцем не ворухне, щоб захистити здоров’я народу. Коли дружина вичерпує свої аргументи, я зауважую їй, що в даному разі йдеться не про один, а про два обов’язки: формальний, який вона так добре визначила, - той самий, до речі, що його я відкинув, коли на нього натякнув мені Кресбі, - і реальний обов’язок щодо населення країни - будь-що попередити людей про небезпеку, яка їм загрожує.

Сказавши це, я заспокоююсь. Я надрукував тільки один примірник доповідної записки, яка належить комісії, але зберігається в моєму сейфі у банку. Я в жодному разі її не опублікую, бо дуже боюся, що людей охопить паніка. Однак якщо ХЕВ і далі не вживатиме ніяких заходів, то я звернуся до преси як лікар і приватна особа, а не як колишній голова комісії.

Аніта дивиться на мене. Мої слова її заспокоюють. Вона сідає на канапу поряд зі мною, її зелені очі добрішають. Треба віддати Аніті належне: найбільші прикрощі, політичні чи особисті, ніколи надовго не відбивають у неї бажання кохатися чи добре попоїсти. Як тільки напруження в неї спадає, кожна з цих двох її жадоб посилює одна одну, і тоді Аніта спустошує мій холодильник і радо лягає в моє ліжко.

Я анітрохи не дивуюсь, коли через кілька хвилин застаю Аніту в своїй кухоньці. Вона жадібно їсть яєчню з шинкою, яку щойно підсмажила. Користуючись із того, що в неї повний рот і вона змушена мене слухати, я знову серйозно й гаряче наполягаю на потребі вжити невідкладних заходів, яких я домагався. Коли Аніта доїдає вечерю, я, не замовкаючи, йду разом з нею до спальні.

- Любий Ральфе, - каже Аніта, лежачи долілиць з наповненим шлунком упоперек мого ліжка, - ти ж знаєш останні новини з Таїланду: ми стоїмо на порозі другої війни в Південно-Східній Азії. Висновок: за кілька тижнів до президентських виборів шанси в батька (так вона, боячись, що її підслухають, називає навіть у мене вдома президента) дуже впали. Звісно, я батькові доповім. Хай знає, яку роль у всьому цьому відіграє Кресбі. Але, на мою думку, батько не повинен позбуватися Кресбі до виборів. Цей плазун надто багато знає. Ральфе, прошу тебе, не гнівайся! Ти повинен зрозуміти! У політиці доводиться робити вибір. Бувають невідкладні справи. Передусім треба рятувати Таїланд, а щоб урятувати Таїланд, треба виграти вибори. На жаль, тепер не можна заводити розмову про твій енцефаліт, надто довго з ним зволікали, і це стало б жахливим звинуваченням. Нам би сказали: «І оце аж тепер ви б’єте на сполох?!» Усі накинуться на нас, і Шерман здобуде на виборах перемогу.

Я й далі наполягаю на своєму, але даремно. Аніта чемно, - мабуть, для того, щоб змінити тему, - починає розпитувати мене про Дейва. Тут теж нічого втішного нема. У хлопця виявлено ознаки анемії. І тепер, коли я подам у відставку й стану безробітним, то, либонь, повезу його на тиждень десь на свіже повітря. Аніта всміхається, але її усмішка мене дратує (я чудово знаю, що вона думає про мої взаємини з Дейвом), і я зухвало питаю в неї, чи нормально для жінки, на її думку, не мати дітей.

- Чи нормально? - перепитує Аніта зневажливо. - А я не знаю, що таке нормально. І не розумію, чому мої яєчники повинні диктувати мені, як жити. В мене всім розпоряджається голова.

На цих словах Аніта засинає. Вона засинає враз, так само, як ото перекривається кран. Аніта не тільки талановита людина, а й непохитна натура. Щоправда, може, позбавлена гострої чутливості. Коли я розповів їй, як швидко поширюється енцефаліт-16, і сказав, що помер доктор Морлі (він керував центром реанімації в лікарні, де колись працював і я), вона не дуже засмутилася. Хоч і знала його й іноді разом зі мною обідала в нього.

Цілком ясно, що з цього погляду ми з нею люди різні. Смерть Морлі схвилювала мене до глибини душі, до того ж я - чому не сказати й про це? - міг би поділити його долю, якби залишився в тій лікарні, а не очолив комісію.

Я Дивлюсь на Аніту. Її гарне волосся кольору червоного дерева розсипалось ореолом; вона заснула так, як лягла, - впоперек ліжка. Я не хочу її будити, отож піду ляжу на канапі у вітальні. Аніта спить спокійно, вираз обличчя в неї рішучий навіть уві сні. Вона не помре від енцефаліту-16. Ця думка не хвилює її ні наяву, ні вві сні. З цього погляду Аніта тривоги не відчуває. Ні за себе, ні, боюся, за мене.

Наступного дня я надсилаю листа із заявою про відставку, а ополудні мені телефонує Аніта. Вона не хоче говорити відверто (знову боїться, щоб її не підслухали).

- Ральфе, я все розповіла батькові. Про опублікування доповідної записки не може бути й мови, але Метьюз міг би виступити по телебаченню, попередити людей і дати їм деякі рекомендації.

Я кладу трубку. Це напівобіцянка вжити напівзаходів. Гаразд. Я, як і збирався, на тиждень кудись подамсь, а потім, якщо до мого повернення вони нічого не зроблять, почну діяти.

Я наймаю в глухому куточку у горах Блу-Маунтін на Ямайці селянський будиночок. Тут немає ні вигод, ні радіоприймача, ні телевізора, ні навіть електрики. Зате звідси відкривається чудовий краєвид на південно-східну частину острова.

Після цього «дикого» відпочинку я з Дейвом, трохи підкріпивши здоров’я, прилітаю літаком у Вашингтон, отримую в аеропорту багаж і, пройшовши через митницю, купую газету «Вашингтон пост». І заціпеніло читаю на другій сторінці великі витяги з моєї доповідної записки.

Тоді гарячково скуповую всі свіжі газети й швидко переглядаю їх. Як дивно все змінилося! Ще тиждень тому в них ішлося лише про Таїланд та президентські вибори. А сьогодні на їх сторінках запанувала одна тема, одна-єдина - енцефаліт-16. Усі газети подають довгі цитати з моєї конфіденційної доповідної записки й звинувачують, відверто або приховано, Білий дім у замовчуванні фактів, бездіяльності й неспроможності.

Отже, інформація все ж таки «просочилась», і преса, яка не могла зі мною зв’язатися, не має в цьому сумніву: я, мовляв, інформацію розголосив, а сам утік. Звичайно, ніхто з журналістів саме таких слів не вживає. Їм досить написати, що я подав у відставку, а сам «зник».

Повернувшись о дев’ятій вечора додому, я телефоную своєму адвокатові Луїджі Фабрелло. В трубці лунає пронизливий крик:

- Де ж ти був?!

Не встигаю я навіть рота розтулити, а Луїджі вже знову викрикує:

- Мовчи! Я зараз приїду.

Через годину адвокат переступає мій поріг, брови в нього насуплені, чуб розкуйовджений, а на щоках - та цупка чорна щетина, яка справляє враження, ніби він ніколи по-справжньому не голиться.

- Тебе з хвилини на хвилину мають заарештувати, - каже Луїджі.

Розігравши цю сцену, він замовкає, вислуховує мене, а тоді разом зі мною пише, виважуючи кожне слово, заяву до газети «Нью-Йорк таймс». Потім він радить мені не телефонувати до завтра, поки з’явиться в газеті моя виправдувальна заява, Аніті і з серйозним виглядом виходить, прихопивши з собою текст заяви.

Але наступного дня, в суботу, я не встигаю повідомити Аніту про своє повернення. О восьмій ранку до мене приходять двоє полісменів, - добре, хоч Дейв іще спить, - і старший з них (він більше скидається на університетського професора, ніж на фараона) чемно запитує:

- Докторе Мартінеллі, я маю до вас тільки одне запитання. Чи правда, що ви, подаючи у відставку, зробили фотокопію своєї доповідної записки?

- Правда.

- Ви б не показали мені цю фотокопію?

- Сьогодні зробити цього не можна. Вона лежить у моєму сейфі в банку. А банк зачинений.

- Коли ви поклали фотокопію в сейф?

- Того дня, коли подав у відставку, - двадцять восьмого вересня.

- Відтоді ви хоч раз заходили до свого банку?

- Ні. Двадцять дев’ятого вересня я поїхав на Ямайку й повернувся звідти вчора ввечері.

Він поштиво хитає головою. Дивний фараон. Йому років п’ятдесят, очі за великими окулярами задумливі, чоло високе, обличчя добродушне, а манери просто-таки галантні.

- Гаразд, - каже він, - якщо ваша ласка, то в понеділок уранці ми приїдемо по вас і разом вирушимо до банку, щоб відімкнути ваш сейф. А поки що, докторе Мартінеллі, прошу вас залишатися до понеділка у Вашингтоні й не пускати до себе журналістів.

Вони виходять. Моєму обуренню немає меж. Цілком очевидно, що вони хочуть звинуватити мене в тому, нібито я, подаючи у відставку, зробив фотокопію своєї доповідної записки. Я розмовляв про це тільки з Анітою. Тепер стає ясно, що то вона зрадила мене.

Я знімаю трубку й набираю її номер.

- Аніта?

- Це ти, Ральфе?

Її радісний голос викликає в моєму серці щем. Та я похоплююсь і сухо, не підвищуючи голосу, заявляю:

- Я хочу сказати тобі тільки одне. Після доносу, який ти зробила на мене, я більше не бажаю ні бачити тебе, ні чути, ні розмовляти з тобою.

І кладу трубку. Ноги в мене тремтять, по щоках котиться піт.
Я проводжу суботу й неділю дуже погано. Прихід до мого дому того галантного фараона нічого доброго мені не обіцяє. Я майже певен, що в понеділок мене заарештують, і якби не порада Луїджі, то, мабуть, спробував би втекти з Дейвом із міста й десь сховатися. Я бачу жахливу несправедливість у тому, що сам-один намагався виконати свій обов’язок перед народом, і тепер жорстока рука закону загрожує мені розправою.

Не менш ошелешила мене й поведінка Аніти, а також те, як швидко й грубо я порвав з нею, не давши їй змоги щось пояснити. Ніяк не можу повірити, що вона зрадила мене, і дуже боляче переконувати себе в цьому.

Крім того, проїжджаючи на таксі в суботу пополудні центром міста, я побачив, як один чоловік раптом упав на тротуар. Цілком імовірно, що він був хворий на щось зовсім інше, а не на енцефаліт-16. Але я не попросив таксиста зупинитись. Рефлекс самозбереження переважив професійний обов’язок. Відтоді з думок мені не йде ця моя слабкість, і я не можу собі цього вибачити.

Нарешті настає понеділок, і о дев’ятій годині приходить старший віком фараон. Він люб’язно нагадує мені своє прізвище - Мур, - але потім мовчки сидить біля мене в автомобілі всю дорогу, поки ми їдемо до банку. Відімкнувши сейф, я подаю йому фотокопію своєї доповідної записки.

Полісмен гортає її, але не абияк. На клаптику паперу в нього зазначені певні сторінки, і саме ці сторінки він старанно роздивляється. На це йде хвилин п’ять, не більше. Потім він згортає теку й з привітною усмішкою повертає її мені.

- Докторе Мартінеллі, це знімає з вас підозру. І я радий. Я й не вірив у вашу провину. Ваш психологічний профіль, який ми добре вивчили, свідчить про те, що ви не здатні на злочин. До побачення, докторе Мартінеллі!

Потім полісмен швидко біжить від мене. Та сказати «біжить» буде, мабуть, не достатньо: він просто зникає, наче провалюється крізь землю, і я лишаюся сам біля відчиненого сейфа, здивований, що мене не заарештували. Мур не сказав мені, чому моя фотокопія знімає з мене провину, а що він так швидко зник, то я не встиг у нього про це спитати.

Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати «так» або «ні», як секретарка кладе трубку.

Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону.

Колись ми з Анітою частенько ходили по «Йєнчінг-Паласу», та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта - а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, - почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи - в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима.

Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні.

- Тебе знову зачарувала її литка? - питає Аніта.

Вона йде в наступ стримано, її зелені очі безжальні. Я мовчу. Я не збираюся схрещувати шпаги за литку місіс Тван.

- Яка несподіванка! - вигукує Аніта. - Звісно, я вже й не сподівалася тебе побачити. Думала, помру самотньою.

- Послухай, Аніто...

- Як, ти розмовляєш? А я вирішила, що ти більше не бажаєш ні бачити мене, ні чути, ні розмовляти зі мною! Чи я правильно повторюю твої слова?

- Аніто, прошу тебе...

- Ти просиш мене? Яке досягнення! Ось мене знову бачать, чують і навіть розмовляють зі мною!

- Та годі тобі!

- Звісно, я можу помовчати, якщо в тебе псується настрій, коли я розтуляю рота.

- Ні. Навпаки, я вважаю, що нам конче треба поговорити.

- Поговорити! З донощицею!

- Я маю тобі щось сказати.

- Ти викрив ще один донос?

- Угамуйся, прошу тебе, це дуже важливо.

- Для кого?

- Аніто, є. одна нова деталь.

- Я знаю твою нову деталь. Це - твоя брудна манера поводитись зі мною!

- Ця нова деталь тебе не стосується.

- О боже! Якийсь суперник!..

- Угамуйся, Аніто!’

- Забудь про перевагу чоловіка над жінкою, докторе! Хоч ти й зневажаєш мене, а право висловитись я маю!

- Аніто, це ти сказала Мурові, що я зробив фотокопію з доповідної записки? Ти чи ні?

- Я, ваша честь! І в такий спосіб зняла з вас вину.

- Ти вже знаєш про це?

- Ну звісно. Мур повернувся з твого банку й подзвонив мені.

- І моєї фотокопії вистачило, щоб мене виправдати?

- Стривайте, шановний. Спершу вибачтесь!

- Вибачитись ще до того, як ти все поясниш?

- Еге ж. Бо яка користь із твого вибачення буде потім?

- Вибачаюсь.

Зелені очі втуплюються в мене. Вони анітрохи не заспокоїлись.

- Ральфе, - із запалом каже Аніта, - ти гидко розмовляв зі мною по телефону, страшенно гидко!

- Я вже вибачився перед тобою.

- О, як це легко! Сказав «вибачаюсь», і ми вже квити. Все залагоджено!

- О ні! - відповідаю я роздратовано. - Вибачаєш ти мені чи не вибачаєш, а тепер ми часто говоритимемо про цей телефонний дзвінок!

Приходить усміхнена місіс Тван, приносить тацю з чашками й тарілочками і розставляє їх на столі. Рухи в неї такі самі, як і усмішка: коректні, швидкі, легкі й витончено плавні, вони просто зачаровують відвідувачів ресторану.

Місіс Тван відходить. Моє вибачення не розвіяло остаточно Анітиного гніву, і тепер це роблять пиріжечки з креветками. Аніта жадібно їсть, і настрій у неї поліпшується.

- Звичайно, - каже вона з повним ротом, - я ні на хвилину не повірила, що то від тебе просочилася інформація.

- Чому?

- Як це через Дейва?

- Хіба б ти ризикнув опинитись у в’язниці й залишити Дейва на свою тещу?

- Я про це не подумав.

-. Ти свідомо про це не подумав.

Аніта наштрикує на палички ще одного пиріжечка і жадібно його відкушує. Я ще й не починав їсти. Я дивлюся на неї. Вона зачаровує мене своїм апетитом і тим, як розуміє мою поведінку.

- По-друге, на фотокопії, яка потрапила до газети «Нью-Йорк таймс», друкарські помилки виправлено від руки.

- То й що?

- Ти ж ледар.

- Я ледар?

- Еге ж, коли ти передруковуєш доповідну записку чи статтю, то ніколи не виправляєш на своєму примірнику друкарських помилок. Тож я була певна, що послана до редакції «Нью-Йорк таймс» фотокопія знята не з твого примірника, і попросила Мура це перевірити.

Я почуваю себе трохи ошелешеним. Аніта все Помічає, все пам’ятає, а коли настає час, діє. А я саме тоді, коли вона рятувала мою ставку в цій грі, обкачав її в багнюці.

- Аніто, - кажу я, - тепер, коли я все знаю, що мені робити? Кинутись тобі в ноги? Стати перед тобою навколішки?

Аніта кладе ліву руку на мою праву й досить поблажливо каже:

- Любий Ральфе, тільки ти вмієш так вибачатись!

По цих словах вона ковтає ще один пиріжечок. Я, не дуже задоволений, мовчу. Її поблажливість мене ображає.

- Хто послав ту фотокопію до «Нью-Йорк таймс»? - питаю я. - Кресбі?

- А хто ж іще!

- Мур має докази?

- Ні. Та й що це дасть? У всякому разі, батько пішов на дно.

Дивна річ, але оце «у всякому разі» її не дуже засмучує. Навпаки, вона навіть трохи пожвавішала, повеселішала... Я дивлюся на дружину і все не наважуюсь узятися до їжі. Хоч мені й слід було б із цим поспішити. Упоравшись зі своїми пиріжками, Аніта накидається на мої. І це заважає їй водночас розмовляти.