Чоловіки під охороною роман розділ перший к

- Ви перезиралися між собою.

- Так, але тепер уже не перезираємось.

- Знаю.

Гельсінгфорс дивиться на мене правим оком, а я думаю про ліве, що його затуляє волосся.

Отакої! У мене опускаються руки. Що ж, я вітаю себе з тим, що від самого податку цієї гри вирішив прикинутися такою собі непорочною дівою й не підводити очей! А тепер іще раз переконуюся, що в Гельсінгфорс порох не підмок. Він вибухає! І я вже по-справжньому дивуюсь. У мене таке враження, ніби я друкарка, до якої залицяється грізний шеф.

Я зовсім не знаю, що їй відповісти, й кажу навмання:

- Я зголоднів. Чи не можна взяти одну грінку?

Зрештою, я знайшов непоганий вихід. Якщо вона хоче переспати зі мною, то хай принаймні нагодує мене.

- Беріть, - відповідає Гельсінгфорс дуже невдоволено,

Я нахиляюсь і не тільки беру грінку, а ще й намазую її маслом. І без зайвої поквапливості підношу до рота.

- Ви не відповіли на моє запитання, - нетерпеливиться Гельсінгфорс.

- Я, бачте, вагаюся, не знаю, що вам відповісти.

- Чому?

- Тут суддя я, - відказує Гельсінгфорс.

Якби йшлося не про мою долю й долю моєї вакцини, то я навіть був би їй вдячний за цей цинізм. Принаймні тепер усе стає ясно. Гельсінгфорс не вірить у жодне слово панівної ортодоксії.

Вона прискіпливо дивиться на мене, і я відчуваю, що з відповіддю зволікати далі не слід. Отож кладу на стіл надкушену грінку й кажу:

- Потяг, про який ви говорите, є, але його притлумлює страх.

- Поясніть, що ви маєте на думці, - стримано озивається Гельсінгфорс.

- Перш ніж поставити своє запитання, ви дали мені зрозуміти, що будь-коли можете мене звільнити. Я хотів би повернутися до цієї теми.

- Навіщо?

- Щоб ви не подумали, ніби на моє рішення впливають побоювання, що мене можуть звільнити.

Гельсінгфорс, зиркаючи в мій бік, зважує мою відповідь. Потім підводить брови. Лагіднішає. Кривить недовірливу міну. А тоді починає сміятися. Голосно, на все горло. Глумливо, образливо і з викликом. Сміх виривається з її гортані - ха-ха-ха! - страшенно зневажливо. Та марно вона старається. Цей сміх її зраджує, він фальшивий, як, зрештою, і її голос. Він ранить мені вухо, а не душу.

Я вже не кажу про те, що Гельсінгфорс занадто розтягує оце своє «ха-ха-ха!» То тільки веселі люди сміються довго. Злий сміх завжди короткий. А її сміх і лунає фальшиво, й триває фальшиво довго.

- Мартінеллі, - провадить вона різко, - ви наївна людина. Якщо ви гадаєте, ніби я дам вам гарантію тримати вас у Блувіллі за ваші дрібні послуги, то дуже помиляєтесь. Не пробуйте торгуватися! Якщо ви в чомусь мені поступитесь, то нічого від мене не дістанете, навіть обіцянки залишити вас у Блувіллі.

«Якщо ви в чомусь мені поступитесь»! Вона сказала це, навіть не засміявшись. А мені, незважаючи на небезпеку, яка чатує на мене, починає здаватися кумедним, що Гельсінгфорс докладає стільки зусиль, аби примусити мене злягтися з нею. Зрештою, я, мабуть, нічого не виграю. Та й програвати мені, звісно, нічого.

Я вирішую контратакувати цього солдафона й чемно кажу:

- Дозвольте поставити вам одне запитання.

- Ставте.

- Правда ж, коли я витирав вам спину в басейні, ви відчули...

Я не доказую фрази й усміхаюсь їй усмішкою розпусника, за яку зневажав би себе, коли б, на жаль, не ці прикрі обставини.

- Ну звісно, - відповідає вона, ніби все само собою зрозуміле.

- В такому разі, чи не здається вам, що ця розмова про моє звільнення, цей шантаж зайвий?

- Це правда, - відповідає вона, - коли б ішлось тільки про те, щоб заволодіти вами. Але цього мені замало. Я хочу ще й підкорити вас.

Господи, «підкорити» мене! Як Юлій Цезар підкорив Галлію. Як же їй бракує почуття міри! Стільки сіна для того, щоб один раз переспати!

Зараз я спробую трохи заворожити цю велику осу.

- Підкорити мене? - перепитую я, привітно всміхаючись. - Не розумію, як це можна зробити. В тому, що я вас бажаю, є певна двозначність. Якщо я зважуся лягти з вами, то ви ніколи не дізнаєтесь, що мене до цього спонукало - бажання чи страх.

По очах Гельсінгфорс я бачу, що їй зовсім не до вподоби, коли її обплутують сітями тонких розмірковувань. Вона як може виплутується з них і тут-таки їх шматує.

- Розумієте, Мартінеллі, - брутально відрубує вона, - якщо і є щось таке, на що мені начхати, то це ваші італійські хитрощі!..

Я не встигаю їй відповісти. В кімнаті двічі спалахує сліпуче біле сяйво, лунає оглушливий грім, а в кухні хтось скрикує.

- Одрі! - гукає Гельсінгфорс.

Вона підхоплюється з крісла, сердито відчиняє двері до кухні й за хвилю виходить звідти з Одрі на руках.

- Докторе, - розпачливо кричить Гельсінгфорс, - невже в неї влучила блискавка? - І кладе дівчину на велику канапу.

Я підходжу до Одрі й нахиляюсь.

- Не доторкайтесь до мене! - верещить Одрі, витріщаючи очі кольору незабудок і з огидою втуплюючись у мене.

- Нічого з нею не сталося, - сміюсь я. - Бачите, як реагує!

Але Гельсінгфорс не сміється. Вона сідає на канапу, прихиляється широкою спиною до кедрової обшивки стіни, навдивовижу ніжно піднімає тіло Одрі, кладе собі на коліна її тендітну голівку і, підтримуючи її рукою, гладить великою долонею волосся дівчини. А тоді починає присипляти Одрі лагідними словами, що нагадують бурмотіння й тихе завивання водночас.

Я не вірю своїм очам і вухам. Отже, я даремно мав їх за параноїчок! Я вважав, що гіпертрофоване власне «я», яке призводить у них до страхітливого садизму, заважає їм любити. Як же я помилявся! Тепер я бачу на власні очі: шмагання батогом не вадить ніжним почуттям.

Сказати щиро, я не підозрював, що між цими двома жінками можуть бути такі теплі взаємини. І мені стає ніяково стовбичити тут далі. Дрібні садистські ігри - це ще можна стерпіти. Але кому охота дивитися за цих обставин на таку душевну ніжність?

Я вирішую податися геть.

Та коли я рушаю до дверей, Гельсінгфорс підводить голову, мовби дивуючись, що я тут.

- Завтра я поїду до Вашингтона, - байдужно каже вона. - Повернуся через тиждень.

От і все. Гельсінгфорс мене спекалась. І навіть нічого не сказала для годиться - «до побачення» чи чогось такого. Але я розумію її слова по-своєму: сьогодні вона дає мені перепочинок і водночас призначає побачення на майбутнє.

- Можете розмовляти, тут вам ніщо не загрожує, - каже Джекі, всміхаючись до мене відверто й природно; і ця усмішка після того, що я оце пережив, справляє на мене враження сонячного променя. А Джекі додає: - Не сумнівайтесь, гроза заглушує всі підслуховувальні пристрої. До того ж у Гельсінгфорс тепер інший клопіт. Я заходилася сідлати вашу Чучку відразу ж, як почало гриміти: я знала, що далі буде. Одрі панічно боїться грози, і в таких випадках із Гельсінгфорс б’ють материнські почуття, як гаряча вода з гейзера. Тоді вони одна в одній душі не чують.

- Ви добре їх знаєте?

Джекі сміється.

- Я двічі на тиждень приводжу джипом цій щасливій парі продукти, а коли не проїхати джипом, тоді - підводою.

Джекі відв’язує від свого сідла прозорий голубий дощовик, надягає його, застібає на всі ґудзики й накидає поверх пілотки каптур. У цьому дощовику Джекі прекрасна, навіть більше - моя охоронниця помітно змінилася. Коли вона виводить мерина, я вловлюю в її блискучих очах схвильованість, теплу усмішку, душевне розкріпачення.

- В сідло! - гукає Джекі, збуджено засміявшись. - Поки нас видно з будинку, їдьте попереду, докторе. Потім у цьому не буде потреби.

Я натягую на вуха свою шапочку для гри в гольф і застібаю аж під горло плаща, хоч особливих сподівань на нього й не покладаю. Я вже наперед відчуваю, як за його комір ллються холодні патьоки. Куди надійніший дощовик у моєї охоронниці; вона стягнула його під підборіддям зав’язками, і тепер з нього визирає лише рожевий овал її обличчя та сірі очі, в яких світиться незбагненна радість. Поставивши ногу в стремено, Джекі, перш ніж скочити в сідло, ще раз кидає на мене грайливий погляд.

Як тільки ми проминаємо огорожу, Джекі наздоганяє мене і їде клусом поруч. Вона більш не розмовляє, тільки раз у раз повертає до мене своє обличчя під каптуром. Крізь струмені дощу я бачу, як у неї наливаються рум’янцем щоки, ворушаться сірі очі й зблискують сліпучо-білі зуби. Ідучи клусом, Джекі трохи підвелася в сідлі і тепер щоразу, підстрибуючи, викидає вперед клуби: цей її жвавий ритм погойдування так нагадує ритм парування!..

Ми виїздимо на піщану дорогу, що рівною стрічкою стелиться перед нами. Вона куди ширша за стежку, яка петляє між кедрами. Дощ не вщухає, час від часу нас осявають блискавки, а в горах відлунює глухий гуркіт грому, що приносить мені полегкість і водночас збуджує мене. Джекі - дощ заливає їй рота - повертається до мене й весело кричить:

- Учвал, докторе?

- Учвал!

Аж тоді, коли ми опиняємось у лощині, я зітхаю з полегкістю. Власне, я її й не бачу. Густий туман ховає лощину від наших очей, і тільки в останню мить я помічаю, що ми вже спустилися в неї.

І тут ми ціпеніємо. Вода в потоці, який ми переходили вбрід дорогою до Гельсінгфорс, страшенно піднялась, і, якби ми спробували подолати його, бурхлива течія напевне знесла б і коней, і нас.

Я дивлюся на Джекі.

- Ну, що тепер діяти?

- Не знаю, - грайливо відповідає Джекі. - Доведеться чекати.

Вона всміхається й кліпає очима, ховаючи їх від дощових стріл. Але ці сірі очі, що визирають з-під напівзаплющених повік, анітрохи не втратили свого пустотливого виразу.

- Доведеться чекати! - вигукую я. - Чекати, поки вщухне злива!

- А що ж іще ви порадите робити? - каже Джекі так само весело й лукаво. - Ну що ви, докторе, - додає вона, сміючись, - не робіть із цього трагедії.

- О, вас це, здається, вельми тішить?

- Мене тішить те, що ви не можете оцінити становища. А я можу! - знову так само грайливо каже Джекі.

- Але ж це не єдиний брід?

- Єдиний, єдиний! - переможно вигукує вона. - Питаєте, чи добре я знаю тутешній ліс? Я об’їздила його геть весь.

- Тоді що ж ми робитимемо? - нетерпляче запитую я.

Джекі дивиться на мене з удаваною серйозністю.

- Правду кажучи, докторе, в нас тільки дві можливості: або провести ніч під дощем, або повернутися до Гельсінгфорс.

- Я волію стояти під дощем, - насуплено відповідаю я.

- Браво, докторе! Зрештою, що таке одна ніч під грозою? Ви тепло вдягнені, у вас добрий плащ, шапочка для гри в гольф...

- Але я думаю не тільки про себе! - кажу я, сердячись, що вона гак легковажно до цього ставиться. - Я думаю про Дейва. Він хвилюватиметься.

- Ох, докторе! - регоче Джекі. - Я бачу, ніщо не може підмочити вашу репутацію дбайливої матусі. А знаєте, в Дейва куди менше підстав нарікати, ніж у вас. Йому на голову дощ не ллє! І не загрожує перспектива зостатися без вечері!

- Ви не знаєте Дейва. Коли він побачить, що я не повернувся, то почне панікувати. Він дуже збудливий.

- Ви теж, - каже вона зовсім іншим тоном і зовсім інакше дивиться на мене. - Хвалити бога, ви людина не черства.

Потім Джекі повертає назад мерина й кидає мені через плече:

- Їдьте за мною! Не стояти ж нам на місці. Ще коні охолонуть.

Вона підіймається схилом, з якого ми щойно спустились, і я рушаю за нею. По шиї в мене стікають тоненькі струмені води, руки посиніли, ноги в чоботях змерзли. Небо майже чорне, і хоч грім гуркоче вже десь далі, дощ не вщухає, навіть дужчає. Це не коротка весняна злива, що враз припиняється, а похмура сльота, яка може тривати цілі години чи й дні.

Крім усього іншого, мені страшенно хочеться їсти. Я тільки й думаю - і з яким жалем! - про ту грінку, яку випросив у Гельсінгфорс і не з’їв навіть половини.

Схил стає крутішим, Чучка вже насилу біжить, і я переводжу її на ступу. Джекі теж притримує свого мерина й кидає на мене розважливий погляд.

- Ви ще не занепали духом?

- Занепав.

- Загалом, докторе, ви не герой.

- Ні.

- Ви, докторе, забуваєте про свої обов’язки. Ви мали б спішитись і спорудити з віття затишок для мене - щось на зразок хижки, аби тільки моє обличчя не втратило від негоди свого гарного білого кольору.

- Ну ж бо, постарайтеся, докторе! Години зо дві роботи - і ви запропонуєте мені сухий затишок. - Джекі знову сміється. - Звертаймо ліворуч, докторе.

- Ви знаєте, куди веде ця дорога?

- Не зовсім.

Тепер вона, мабуть, глузує з мене, бо ж недавно сказала, що часто їздила по лісу і знає його як свої п’ять пальців. Я мовчу, хоч мені й кортить завести розмову про те, про що не слід говорити. А Джекі не змовкає. Я, не дивлячись на неї, розмірковую над тим, що вона каже. Джекі саме трохи глузливо розводиться про антигероїв. Мене вражають не стільки її слова, скільки її веселий настрій. Вона випромінює просто тваринну радість. Я певен, у бадьорому тілі Джекі кров вирує так, що ні дощ, ні холод її не остудять, і шкіра в неї під одежею тепла й ніжна.

Ми виходимо на простору галявину, і Джекі показує батіжком на велику темну пляму поодаль, яка за дощем і туманом ледве видніється.

- Бачите? - питає вона.

- Не зовсім. Що там таке?

Джекі сміється.

- Хижка, докторе! Вам не доведеться її будувати!

- Ви знали про неї?

- Це наш опорний пункт, коли ми обходимо ліс. Гельсінгфорс дозволяє нам користуватися ним. Спершу це був її «Уолден»¹. Ви зможете там поїсти, поспати, а головне, - додає вона,, лагідно всміхаючись, - попередити звідти сина, що затримуєтесь.

Я зворушений тим, що вона не забула про Дейва, і теж стомлено усміхаюсь їй. Тоді Джекі пускає свого коня вчвал, я мчу за нею, і не минає й хвилини, як ми опиняємось біля хатини. Вона об’їздить її, я ступаю за нею й під дашком бачу стійла для коней.

- Докторе, залиште свою кобилу в одному із стійл і не розсідлуйте. Я подбаю про неї. Витру її і свого мерина. А ви тим часом розпаліть у грубці вогонь. Ключ лежить під каменем перед дверима. І подивіться, що там у холодильнику! Але не телефонуйте, зачекайте спершу мене.

І хоч усе це мені здається чимось неймовірним, я вдячний Джекі за те, що вона доручила мені роботу по господарству. Я змерз, і вже від самої думки про вогонь мені стає тепліше.

Як тільки в грубці спалахує яскраве полум’я, я зазираю до холодильника і знаходжу там масло, яйця та бекон (побачивши все це, відчуваю, як у роті в мене тече слина), а в стінній шафі чай, солоні галети й консервовані ананаси. Цього досить. Коли входить моя охоронниця, я саме накриваю на стіл, а на сковорідці смажиться яєчня з беконом; його запах розходиться по всій хатині й збуджує в мене вовчий апетит.

Джекі миє руки, і ось ми вже сидимо одне навпроти одного за столом; полум’я зігріває нам обличчя, атмосфера задушевна, і ми жадібно й мовчки їмо: двоє здружених тварин, прив’язаних до одних ясел, - тварин, які невдовзі ляжуть перепочити на одну підстилку. Мої ноги в чоботях зігрілися, приємне тепло розливається по всьому тілу, і я мало не падаю від утоми, що нагадує скоріше ту особливу насолоду, яку відчуваєш, наївшись досхочу.

- А Дейв, докторе! - лукаво каже Джекі, ставлячи чашку. - Ви про нього забули?

- Ви ж сказали, щоб я без вас не телефонував, - відповідаю я, і ці мої слова продиктовані недовірою й докорами сумління воднораз.

Джекі встає, підходить до столика, знімає трубку й набирає номер.

- Говорить лейтенант Девідсон, - каже вона. - Дайте мені містера Берроу.

Вона промовила це різким голосом, що нагадав мені про колишню Джекі.

Доводиться досить довго чекати. І поки Джекі зосереджено стоїть з трубкою біля вуха, я маю нагоду помилуватися нею. Її біляве волосся підрізане й зачесане назад: стрижка не довга й не коротка - якраз практична. Рум’яні щоки, сірі очі, широкі вилиці, чимале підборіддя. Відкрите обличчя випромінює добродушність і врівноваженість, і це особливо приваблює після розмови з отими двома нікчемами.

Ось її зв’язали з містером Берроу, і Джекі пояснює йому ситуацію. Вона розмовляє з ним не як з начальником, а як із рівним, що стоїть на один щабель нижче за неї. І справді, Берроу належить до С, а я щойно почув - досі про офіцерські звання я нічого не знав, - що Джекі лейтенант.

Коли вона просить Берроу попередити Дейва, я уриваю її:

- Хай скаже хлопцеві, щоб пішов ночувати до Пірсів. У них є зайве ліжко.

Джекі переказує мої слова Берроу таким тоном, як ото дають підлеглим розпорядження, і кладе трубку.

- А тепер, - озиваюсь я, - ви подзвоните Гельсінгфорс?

Джекі сміється.

- Дзвонити Гельсінгфорс ніхто не має права.

- Навіть Берроу?

- Навіть Берроу. - І вона, дивлячись на мене усміхненими очима, додає: - Заспокойтеся, докторе, Гельсінгфорс не приїде турбувати нас серед ночі.

Джекі каже «нас», анітрохи не ніяковіючи.

- Що означає ваше звання? - питаю я, сідаючи на ліжко й прихиляючись до дерев’яного бильця, - Невже ви командуєте блувіллською охороною?

- Так, з недавнього часу.

- Як сталося, що саме вам випало постачати Гельсінгфорс продуктами?

- Я постачала її, коли була рядовою охоронницею. Потім мені присвоїли лейтенантське звання, і я дістала наказ добровільно зголоситися постачати її й далі.

- Наказ від кого? Від Гельсінгфорс?

Джекі всміхається.

- Охорона не підкоряється Гельсінгфорс. Взвод, яким я командую, послали до Блувілла власті штату Вермонт. Мої начальники в Монтпілієрі.

- То це вони дали вам наказ і далі постачати продуктами Гельсінгфорс?

- Ні, - відповідає Джекі, дивлячись мені у вічі. - Наказ дали «ми».

Я вражено роззявляю рота, втуплююсь у неї поглядом і мовчу. На жаль, я помічаю це надто пізно. Я мав би спитати в неї, хто такі «ми». Моя мовчанка зраджує мене.

Джекі сміється, хапає стільця й сідає на нього верхи, спершись обіруч на спинку.

- Послухайте, докторе, - каже вона, - поки ви з наївним виглядом не почали розпитувати, хто такі «ми», я розповім вам, як ці «ми» завербували мене. Але спершу скажу вам, якщо хочете, хто така я. Коли спалахнула пошесть енцефаліту, я якраз отримала диплом соціолога. Самі розумієте, соціологи тоді вже виявилися непотрібними. І я була дуже рада, що мене взяли в охоронниці. Не варто й казати, що в цьому ділі мій диплом не відіграв ніякої ролі. Просто я дуже захоплювалася спортом, добре стріляла й була членом Руху за визволення жінок.

- Ви були членом Руху за визволення жінок?

- Так, докторе, я - член Руху за визволення жінок. Точніше кажучи, я на дев’яносто відсотків поділяю погляди РВЖ. А на десять не поділяю.

- А що входить до тих десяти відсотків?

- Знаєте, докторе, - відповідає Джекі, всміхаючись, - я не стану вам усе докладно пояснювати.

Я теж усміхаюсь.

- Хіба ви не соціолог?

- Ну, одне слово, я вважаю, щодо ворога помилятися не слід. Чоловік - не ворог, навіть якщо він часто поводиться з жінкою погано. Не слід плутати актора, який грає роль, з тим, хто написав сценарій.

- А хто написав сценарій?

- Жінконенависницька культура, яку ми успадкували.

- Бедфорд сказала б вам, що підвалини цієї культури заклав чоловік.

- Ох, докторе, це ж було так давно! Все-таки не варто карати чоловіка за другий первородний гріх. Крім того, особисто я дуже люблю чоловіків.

По цих словах вона дивиться на мене своїми сірими очима так відверто й так пильно, що я відчуваю, як у мене по спині бігають мурашки.

- А ви не дуже ортодоксальна, - кажу я, щоб якось приховати своє почуття.

- Я зараз вас здивую, - провадить вона. - Іноді я навіть запитую себе, чи правильно зробили жінки, домігшись свободи в праці.

- О, це вони зробили все ж таки правильно!

- Особливо правильно для мислительок із Руху за визволення жінок. Вони юристки, лікарки, журналістки. Одне слово, еліта. Гадаєте, робітниця на заводі почуває себе дуже вільною, коли працює на конвеєрі, а за спиною в неї стоїть майстер? Або коли вона служить в охороні?

- Вам не до вподоби ваша робота, лейтенанте?

- Мене від неї нудить. Позавчора я прочитала в «Нью ері», що військова професія - одна з найшляхетніших, і оволодіння нею - це найважливіше досягнення жінок! А я, відверто кажучи, залюбки залишила б це досягнення за чоловіками. Служба в охороні призводить тільки до отупіння! І до розумової відсталості. Про небезпеку вже й не згадую.

- Небезпеку?

- Іноді на нас нападають, - відповідає Джекі уривчастим голосом.

- Коли?

- І хто ж на вас нападає?

- У нас два супротивники: гангстери, що вдаються до пограбувань, і партизани, що борються проти Бедфорд.

- Є партизани, що борються проти Бедфорд?

- їх багато і вони добре озброєні, особливо тут. А притулок знаходять у Канаді.

- Чоловіки?

- Переважно жінки, але є й чоловіки.

- Та це ж чудово!

- Я теж так думаю. Але ви їх не побачите. На Блувілл вони ніколи не нападуть.

- Чому?

Я здивовано дивлюся на неї.

- Докторе, - поважно каже Джекі, - не вдавайте, ніби не усвідомлюєте, яку велику надію покладають мільйони людей на ваші дослідження.

До горла мені підкочується клубок, і якийсь час я не спроможний розтулити рота.

- Джекі, - озиваюсь я нарешті, - ви збирались розповісти мені, як «ми» вас завербували.

Вона сміється, встає, припалює сигарету й ступає кілька кроків по кімнаті. Я не спускаю з неї очей. У її постаті й ході є щось суперечливе. Своєю уніформою, чобітьми, манерою клацати підборами й знизувати плечима вона скидається на чоловіка, на військовослужбовця. Одначе стегна в неї погойдуються, а під форменою сорочкою чітко окреслюються перса, особливо тоді, коли вона виструнчується. Такий самий двозначний і вираз її обличчя: риси ніби й чоловічі, але шкіра гладенька, ніжна, зіниці постійно бігають, а щоки та губи рухливіші, ніж у чоловіків.

- Докторе, - весело каже Джекі з лукавими, змовницькими іскорками в очах, якими вона хоче збудити в мені ще більшу цікавість, - десь місяць тому Ріта, вікно якої виходить на моє, повідомила мене о десятій ранку, що з Монтпілієра приїхали фахівці й збираються провести в бараці охоронниць обшук. Ріта порадила мені віддати «заборонений предмет», який я маю, їй. Що я й зробила, і дуже доречно. Через годину в моїй кімнаті перекинули все догори дном. Ви здогадуєтесь, докторе, про який предмет ідеться?

- Здається, так.

Анітрохи не збентежена, Джекі сміється, підходить до вогню й по черзі підставляє до нього підошви чобіт.

- У вас іще є запитання, докторе?

- Так. Чи знаєте ви, чому «ми» наказали вам особисто постачати продуктами Гельсінгфорс?

Мовчанка. Я помічаю, що Джекі вагається з відповіддю, а коли нарешті відповідає, то дуже коротко:

- Ті «ми» думають, що тепер, коли Аніта поїхала до Парижа, ваша доля залежить тільки від Гельсінгфорс.