Чоловіки під охороною роман розділ перший к

- Ну що ви, Ральфе, не сумуйте, може, сьогодні вам не зателефонують.

Ні, вона не помиляється, це я намагався сам себе обманути, гадаючи, ніби її смерть мене засмутила. Я дивлюся на Муч. Які безглузді думки прийшли мені в голову! У свої шістдесят років Муч добре себе почуває, щоки в неї свіжі, очі ясні. Клубок підкотився мені до горла не від. думки про її смерть, а від страху почути в телефонній трубці голос Гельсінгфорс.

Я всміхаюсь до Муч, а потім одразу й до Стайна, бо цей старий дуже ревнивий. Йому не сподобалося, що його «золотко», як він називає по-німецькому дружину, поклало свою руку на мою. А втім, Муч ту ж мить забрала руку, і я тепер тільки всміхаюсь і мовчу. Мабуть, кафетерій нашпигований мікрофонами. До речі, як мені розуміти слова Муч? Я ладен побитися об заклад, що вона не знає і ніхто з «нас» не сказав їй, хто телефонував мені минулої суботи під час ленчу. Може, вона помітила з виразу мого обличчя, коли я повернувся до столика, як схвилював мене той дзвінок, і з цього зробила якийсь висновок? Тоді чому ж вони цілий тиждень дулися на мене? І чому сьогодні настало примирення?

Вийшовши з кафетерію, я натрапляю в коридорі на містера Берроу. Всі ці зустрічі тут - не просто збіг. Містер Берроу має в своєму кабінеті телевізійну систему і з її допомогою стежить за дверима кафетерію. В усякому разі, ось він вийшов зі свого барлогу й м’яко ступає мені назустріч у черевиках на товстій підошві.

Сьогодні він якийсь слизький, брезклий, обличчя в нього олійного кольору... Про містера Берроу легко можна було б написати «чорну» поему або зняти фільм жахів. Коли я бачу здалеку цього великого білуватого колобка, мені щоразу здається, що він ось-ось мене проковтне. Дивлячись, як він, загородивши своєю безформною постаттю вузький коридор, повзе назустріч мені на своїх псевдоподіях, я питаю себе, чи він не обгорне мене цитоплазмою, чи не втопить і не перетравить мене в своєму смальці. Одначе за півтора метра - на безпечній відстані - він зупиняється, наче боїться, що, підійшовши ближче, заразиться від мене бацилою чоловічої спроможності. А втім, я знаю, як містер Берроу боїться фізичного контакту з такими, як сам, навіть із по-справжньому такими, як сам, - із скопцями. І коли я дивлюсь, як Берроу отак зупиняється, благаючи мене своїми синьо-зеленими очима не підходити ближче й надуваючи повні щоки, щоб пробелькотіти кілька плутаних фраз, він нагадує мені радше пульпу, ніж амебу. Я не можу витерпіти того, як його кулеподібні очі водять по мені своїми щупальцями, шукаючи шпарки, крізь яку могли б висмоктати з мене думки. Це мене паралізує. Я почуваю себе мухою, що сіла на липучку.

- Докторе Мартінеллі, - каже містер Берроу, і голос його полонить мене, я застрягаю в ньому, наче в патоці, - мені подзвонила Гельсінгфорс і сказала, що звідти, де вона тепер перебуває, не зможе приїхати на цю суботу й неділю до Блувілла. Гельсінгфорс, - веде він далі з тією вдаваною обережністю у висловлюваннях, яка так легко зживається з бундючністю, - дала мені зрозуміти, що, певно, не зможе приїхати й наступного тижня. Її затримують невідкладні справи у Вашингтоні, де вона має поговорити із секретарем міністерства охорони здоров’я, освіти і соціального забезпечення. - Він не каже ХЕВ, бо не любить вживати абревіатур.

Потім містер Берроу додає з усмішкою, від якої його щоки здригаються, наче желатин:

- Я подумав, що вам буде приємно це знати. - І по-змовницькому позирає на мене.

Коли містер Берроу всією своєю масою нависає наді мною, я усвідомлюю, що за цією поважністю, з якою він звертається до мене, криється поведінка сповненого злості раба. Містер Берроу схиляється перед фаворитом, але нетерпляче жде його падіння.

- Дякую, містере Берроу, що поінформували мене, - кажу я. І одразу ж завважую, як у нього посмикуються щоки. Навіть для подяки є свій бюрократичний стиль. А моя фраза така коротка, що просто ображає його.

Проте я дякував цілком щиро: «невідкладні справи» Гельсінгфорс надають мені тиждень чи, може, й два перепочинку. Ось тут починаєш, мов на долоні, зважувати значення плину годин. Мене пойняло таке саме почуття два роки тому, коли мені мали робити досить просту операцію і відклали її на три тижні: я втішався кожним днем тієї несподіваної відстрочки. Я подумав також, що відсутність Гельсінгфорс дасть змогу «виграти час» для наших планів - без небезпеки для мене.

В неділю я їду з Джесом і Стайном на верхову прогулянку, щоб трохи розслабитись після напруженого тижня в лабораторії; крім того, мені дуже хочеться побачитися з Джекі. Але мене чекає розчарування. Я бачу, як Джекі, струнка й по-військовому підтягнута, стоїть біля сторожової вишки, спостерігає за вартовою, що роздає жетони, та двома охоронницями на конях, і чітким, уривчастим голосом дає їм вказівки. Вона розмовляє з підлеглими командирським тоном; підборіддя в неї задерте, пілотка збита набакир. Я не чую, що Джекі каже, тільки милуюся здалеку її постаттю. Але я розчарований: вона з нами не поїде, бо випроводжає своїх підлеглих. І, до речі, навіть не погляне в мій бік. Ні разу. Навіть краєм ока. Як видно, забула про ту ніч у лісі... Ох, які ж вони непостійні, ці охоронниці! Я почуваю себе покинутою дівчиною.

Робота над вакциною триває, як і передбачалося, незважаючи на деяку неясність. Наш новий препарат, виготовлений на основі старішого гною, успішно випробувано на собаках. І ось 18 червня я, нічого не кажучи Берідж, вакциную себе. Я відчуваю деяке нездужання, але незначне, зовсім не таке, яке було в Гребела. 19 червня вакцинують себе й Сміт та Пірс. Берідж дізнається від Пірса, що напередодні я став піддослідним кроликом, і серйозно вичитує мені. Я захищаюся. Що ми могли вдіяти? Ще раз вакцинувати Гребела? Але ж він один раз уже прищепив собі вакцину, і дослід на ньому був би недоказовий. Тепер Гребел уже нічого не може випробовувати на собі. Йому навіть не можна прищепити вірус енцефаліту, щоб перевірити ефективність першої вакцини, - адже ми відмовилися від того препарату як від надто небезпечного. Проте я помилився, дуже помилився, заявивши так Берідж, бо через три дні, 22 червня, Пірс повідомляє мене, що за наказом «нас» успішно прищепив сам собі вірус енцефаліту. А те, що про це мені розповідає він сам, а не Берідж, - звичайні хитрощі. Адже не стану я докоряти людині, яка ризикує життям, щоб перевірити ефективність нашої другої вакцини.

Але я одразу ж викликаю Берідж і починаю шпетити її. Берідж мене дивує. Вона страшенно збуджена, вся світиться радістю. Невимушено, навіть весело вона відкидає всі мої докори й одразу ж переходить у контрнаступ.

- Докторе, як для підпільника у вас є велика вада. Ви від природи недисциплінований. Ви не зважаєте на накази й дієте por la libre, тобто як вам заманеться.

Цей вираз дратує мене, бо він іберійський, і я питаю себе, чому, крім накинутих мені італійських вад, повинен приймати на свій рахунок ще й недоліки, які приписують іспанцям.

- Ви не повинні були так висловлюватися, - кажу я ображено. - Досі я ніколи не відмовлявся виконувати інструкції «нас».

- За винятком історії з вакциною. А щодо решти, - додає Берідж усміхаючись, - то скільки терпіння мені довелося виявити, скільки разів я мала вас переконувати!

- Гадаю, ви все ж таки не сподіваєтесь, що вчений стане сліпо коритися чужим наказам!

Берідж стріпує волоссям.

- Облишмо вашу кляту науку! Йдеться про боротьбу, а не про наукові дослідження. Скільки можна пояснювати! Ви повинні це відчувати! А ви натомість домагаєтесь привілею!

- Якого привілею?

- Щоб вам розтлумачували кожен наказ. Якщо всі бійці підпільної армії ставитимуть такі вимоги, які ставите ви, боротьба буде неможливою.

Я непривітно відповідаю:

- Все ж таки дякую вам, що ви виявляли до мене стільки терпіння.

- Не дякуйте, більше цього не буде. Тепер я передаватиму вам накази від «нас» без будь-яких пояснень.

Я дивлюсь на неї і не знаю, що сказати.

- Гадаю, все це тільки довгий вступ до нового прохання.

Берідж напіврозважливо, напівзухвало відповідає:

- «Ми» даємо вам наказ відростити вуса.

- Берідж!

Я підношу вгору руки й цієї ж миті на думку мені спадає: «Зараз вона скаже, що такий жест властивий італійцям». Я знову кладу руки на стіл, але, на жаль, надто рвучко, і в кімнаті лунає глухий стук. Теж своєрідна гра! Я читаю це в її очах.

- Несерйозно.

- Навіть дуже серйозно, - каже Берідж. - Не думайте, що я беру все це зі стелі. Не намагайтеся розігрувати переді мною фарс. Адже в мене лишилося так мало часу бути біля вас.

Вона промовила це таким глумливим тоном, що він просто-таки прикував мене до стільця й умить сповнив сумнівом. Я одразу ж забув про ту безглузду вигадку з вусами. З думок мені не сходить Берідж. Мабуть, приязнь між нами була не така міцна, як я собі гадав, коли Лія так легковажно ставиться до нашого розлучення.

Я знав про це, звісно, й раніше, але переконався в цьому ще глибше після того, як поселився в Блувіллі, Найбільше лихо людини в тому, що вона півжиття марнує на сподівання або на побоювання за те, що буде з нею завтра. Отак, утягтись у безугавну круговерть, вона чекає то сього, то того і втрачає здатність утішатися тим, що має.

Я часто думав над тим, що коли б уява була зосереджена в якомусь одному куточку мозку, то, може, нейрохірургія домоглася б, щоб цей куточок працював не так напружено, як решта. Тоді притлумилися б щоденні людські тривоги, в тім числі й найбільша з них - про наш кінець.

Відколи я живу в Блувіллі, то тільки те й роблю, що чекаю. Я чекав відповіді на свої заяви про звільнення, чекав цілими тижнями приїзду Аніти, з перших своїх днів тут чекаю успіху в наших дослідженнях, ось уже три тижні чекаю нового дзвінка від Гельсінгфорс і постійно чекаю дня своєї втечі.

Якби ще ініціатива втекти виходила від мене, то підготовка до цієї події зайняла б мої думки. Але ж ні, я повинен пасивно чекати втечі, нічого не знаючи про неї і про пов’язані з нею подробиці; навіть саму дату визначать «ми». Ніколи ще не було такого негероїчного й несміливого втікача. В мене таке враження, що я можу впливати на рішення про свою подальшу долю не більше за той пакунок, який хтось готується комусь потай передати. Єдина різниця - і вона не на мою користь - полягає в тому, що пакунок не відчуває тривоги!

Берідж мене збентежила. Вона дала вказівки щодо вакцини, яку я повинен буду взяти з собою, і це навело мене на думку, що день моєї втечі вже не за горами. Але, дивна річ, у міру того, як наближається цей день, Берідж дедалі дужче радіє, ніби все, що чекає на неї в Блувіллі після моєї втечі - підозри, допити, а може, навіть катування, - принесе їй велику втіху. До того ж я її вже не впізнаю: поважна, розсудлива, сповнена почуття відповідальності Берідж, ця невтомна працівниця, практичний розум якої я так високо ціную, ця головна особа в лабораторії, що перша приходить на роботу й остання йде, тепер скидається на шістнадцятирічну дівчинку, - цілий день сміється, жартує й співає (щоправда, півголосом і не забуваючи про свої обов’язки).

Мені не вдається ні про що розпитати в неї. Чому вона така весела? Бо відчуває полегкість, відповідає вона, що невдовзі спекається мене! І знову сміється й заводить мову про мої вуса. Її жартам немає кінця-краю: я нібито схожий то на авантюриста, то на метиса, то на альфонса. Я, мовляв, міг би знятися в ролі гангстера у фільмі тридцятих років - щось на зразок Пола Муні чи Джорджа Рафта, або стати кандидатом у президенти в одній із латиноамериканських країн, або просто працювати кельнером у якомусь італійському ресторані. Моя зовнішність на вісімдесят відсотків погрубішала, але «запам’ятайте, - каже Берідж, - від цього ви не стали гіршим». А втім, я сам бачу, що вона до моїх вусів небайдужа. Коли я вибиратимуся звідси, то поцілую її в губи. Тоді вона дізнається, від чого тріпотіли жінки тридцятих років.

З’явилася одна нова й досить бентежна деталь: після того, як Берідж сказала мені, що відчує полегкість, коли спекається мене, вона почала поводитися визивно, чого доти, крім одного випадку, не було. Єдиним винятком у її холодній поведінці довго лишалася звичка кусати собі вказівного пальця. Берідж попередила мене ще тоді, коли вперше завела зі мною розмову: ми не повинні ні братися за руки, ні торкатись одне одного, ні дивитись одне на одного.

Тепер усе змінилося. Як тільки Берідж заходить до мого кабінету, вона втуплюється в мене веселими очима й без угаву торохтить, пускається у вихиляси. Я вже не лічу, скільки разів вона струшує своєю гривою, нахиляє голову, вигинає стан. А який у неї голос! Хрипкий, приглушений, звабливий! Берідж кружляє довкола мене, принюхується, хихотить гортанним сміхом, що нагадує туркотіння горлиці. Навіть кладе руку на стіл поруч із моєю й не боїться торкнутися своїм ліктем мого. А вчора зайшла до кабінету з якимсь папірцем у руці, стала в мене за спиною, поклала папірець на стіл і так зачиталась разом зі мною, що, забувши про все, сперлася грудьми мені на плече. Я так близько відчув її подих, що мені навіть здалося, ніби вона зараз поцілує мене в потилицю. Ні, мабуть, у неї вчасно спрацювало якесь гальмо. Але я почув, як змінився ритм її дихання, навіть більше - виразно відчув це плечем. Я пояснив цю тимчасову тахікардію еротичними мотивами. До речі, такий самий діагноз я міг би поставити й самому собі.

Я описую поведінку Берідж, не намагаючись її зрозуміти. Не знаю, чи є якийсь зв’язок між моїм від’їздом і веселим настроєм Берідж або, що ще дивніше, між її схвильованістю і нашою розлукою. А з іншого боку, в цій ненормальній поведінці Берідж є й дещо позитивне, вона заполонює мої думки, розвіює тривогу. Віднедавна я навіть помічаю, що в безсонні ночі став частіше думати про Берідж, ніж про телефонний дзвінок Гельсінгфорс.’

Одначе він лунає. Чудес нема. В неділю 28 червня о першій годині дня в кафетерії голос телефоністки з гучномовця без угаву повторює: «Доктора Мартінеллі, доктора Мартінеллі, доктора Мартінеллі)..» Я ненавиджу цей гучний, безплотний голос, який звалюється мені на толову, мов прокляття. В залі западає тиша, всі погляди прикипають до мене. Принаймні я так гадаю, бо сам не дивлюсь ні на кого, крім Дейва. Я поплескую долонею його по плечу й усміхаюсь йому з упевненістю, якої насправді не маю. Я з усіх сил граю роль героїчного батька, яку син мені відводить. Та щойно підводжусь, щоб податися з кафетерію, як відчуваю себе геть самотнім. А телефоністка проказує свою монотонну літанію далі; вона не замовкне доти, доки я зніму трубку. Я згадую, яке гнітюче враження справив на мене такий виклик місяць тому. І від цього спогаду мене кидає в холод. Я петляю між столиками в кафетерії, втупившись очима перед себе. У мене таке враження, ніби мене хтось переслідує, але не поглядом, як бог переслідував Каїна, а ще гірше: мені здається, наче за мною невідступно женеться моє власне прізвище. Щоразу, коли воно лунає, мені стає все страшніше...

Є щось нелюдське в цьому безугавному повторенні й у байдужому голосі, який мене кличе. Я, звісно, розумію, що він - тільки знаряддя долі, що сам я й моя доля для нього чужі. В ньому не бринить ні ненависть, ні любов, ні нетерплячість. Він просто повторює моє прізвище. Мені спадає на думку, що так само, мабуть, викликають до пекла мерців, які стоять там у черзі... «Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі... Доктора Мартінеллі...» Естафету перебирають гучномовці в коридорі, і тут голос, відбиваючись луною в кінці вузького коридора, лунає майже погрозливо. Мені відлягає від серця, коли я бачу містера Берроу, що стоїть на порозі свого кабінету й робить мені знаки, щоб я йшов швидше. Я наддаю ходи, підходжу до нього, він ступає вбік, але досить повільно, і я на порозі ненароком штовхаю його ліктем у черевце. Містер Берроу скрикує безстатевим голосом, я щось белькочу йому, вибачаюсь і водночас кидаю швидкий професійний погляд на його пузо, мовби сподіваючись, що воно зараз прорве, як чиряк.

Трубка лежить не на столі, а на апараті, і я запитую себе, чому Гельсінгфорс викликає мене до телефону, а не передає через управителя листа. Вона нічого не робить без певної мети, і ця її мета загалом недоброзичлива, отож Гельсінгфорс, гадаю, має чималу втіху від того, що, обходячи містера Берроу, вселяє в нього тривогу.

Я беру трубку, і тепер голос телефоністки, що стих у гучномовці, озивається біля мого вуха.

- Доктор Мартінеллі?

- Так.

У трубці надовго западає тиша. Краєчком ока я бачу, як містер Берроу, зігнувшись у три погибелі й похиливши лискучу маківку, з підкресленою стриманістю причиняє за собою двері власного кабінету.

- Докторе Мартінеллі! - чую я голос Гельсінгфорс.

Ці два слова відлунюють, як удар кулаком по столу. Я озиваюсь, і Гельсінгфорс говорить далі. Чому цей жіночий голос удесятеро могутніший, владніший і брутальніший за голос черствого фалократа? Я дивлюсь на годинника: коли зважити, що дорога неблизька, то Гельсінгфорс не дає мені, щоб зібратися, й півгодини.

Мене пригнічує поїздка на Чучці під сірим небом і з Джекі позаду, яка цілих півтори години від сторожової випіки до фешенебельного будинку Гельсінгфорс не озивається жодним словом, не всміхається, навіть не зиркає в мій бік. Час від часу я обертаюсь у сідлі, двічі ставлю їй невинні запитання. Вона коротко відповідає. Але її гарні сірі очі, які бозна-чому завжди здаються мені зеленими - мабуть, через дуже густі чорні вії, що обрамляють їх, - не відриваються від гриви мерина.

Я знову переймаюся тим почуттям (тепер його посилює ще й моя тривога), яке не полишає мене ні на мить: щоразу, коли жінка не звертає на мене уваги, мені здається, що вона мене покидає. Ні, це не зарозумілість. Тут щось зовсім інше - емоційна невдоволеність чи що. І коли я на передостанньому повороті дороги знов обертаюся до свого конвоїра, мене найбільше схвильовує те, що обличчя в нього насправді небайдуже: конвоїр мій кліпає очима, супить брови, стискує губи. Нарешті я здогадуюся, що в Джекі на душі: вона стривожена. Моїй озброєній до зубів охоронниці бракує, правда, певності, але від цього мені анітрохи не легше.

Ми прибуваємо на місце.

- Не треба, докторе, - каже Джекі, побачивши, що я зібрався розсідлати Чучку. Потім, залишивши в стійлі мерина, переходить до моєї кобили, старанно причиняє за Собою дверцята й байдуже питає: Чучка не загубила підкову? Потримайте її, я зараз подивлюсь.

Я беру кобилу за вуздечку. Джекі нахиляється, попліскує рукою Чучку по гомілці, проказуючи: «Дай! Дай!», - піднімає їй передню ліву ногу, зиркає на непошкоджену блискучу підкову, а тоді раптом торкається рукою мого коліна й промовляє:

- Ну ж бо, годі вам.

Дивна річ, але цей її вчинок мене не заспокоює, скоріше навпаки. Те, Що Джекі вирішила мене підбадьорити, тільки посилює моє занепокоєння.

Я виходжу зі стійла. Тепер мені треба пройти метрів сто через луку. Після дощів трава стала зелена, густа, вона вигналась обабіч вузької стежки мені по пояс, та й сама стежка, поки не було Гельсінгфорс, заросла по щиколотки травою. В мене калатає серце й пітніють долоні. Одначе навіть у хвилини найбільшого напруження на нас надто дивно впливає безглузда влада дрібних суперечностей: я з досадою відзначаю, що намочу в траві ноги.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Заходжу до басейну й застаю там голу Гельсінгфорс. Одрі ніде не видно. Гельсінгфорс повертається до мене спиною. Але яка ж у неї спина! її монументальна бронзова постать пливе в прозорій воді, лишаючи за собою пінистий слід. Гельсінгфорс наближається до сатира, що в кінці доріжки випльовує в басейн великі бульбашки, пливе назад і зупиняється за два метри від бортика, де стою я; потім прибирає з лівої щоки волосся і, повернувши голову на три чверті в мій бік, мовчки роздивляється мене. І як тільки їй удається з-під моїх ніг так зверхньо дивитися на мене?

Нарешті Гельсінгфорс сухо каже:

- Не стовбичте там. Роздягайтесь і йдіть плавати.

Я роздягаюся з виразом удячності на обличчі, а Гельсінгфорс тим часом - певне, щоб збентежити мене, - не спускає з мене очей, прицінюючись, мов до коня, якого купує. Правильніше сказати, до поні, бо надто вже ми відрізняємося зростом. Я тримаюсь, як можу, і, гадаю, непогано. В усякому разі, сорому не відчуваю. Мені й на думку не спадає, що роздягатися перед жінкою для чоловіка образливо, як у цьому мене хочуть переконати її зневажливі чорні очі.

- Ваша сором’язливість досить смішна, - каже Гельсінгфорс. - Скиньте ж плавки!

- Я чекав, що ви цього зажадаєте.

Ця моя фраза - одна з дрібних зухвалостей, у яких я під час останнього приїзду сюди відкрив для себе найкращу зброю слабкої людини. Такою фразою можна добряче вколоти, але не настільки, щоб тебе за це покарали. Тиран не може гніватись на все підряд, це просто неможливо.

- Ви відпускаєте вуса, - каже Гельсінгфорс, незадоволено скривившись. - Вони вам не личать. Не робіть цього.

Я нічого не відповідаю. Натомість пірнаю на кілька метрів у воду, а випірнувши, тримаюся на воді, легенько рухаючи руками й ногами. Але вперед не посуваюсь.

- Оце й усе, що ви вмієте робити? - суворо питає Гельсінгфорс.

- Я трохи плаваю.

- Що ж, пливіть!

Я підкоряюсь і пливу кролем до сатира, а тоді повертаюсь і повільно рушаю до Гельсінгфорс, приділяючи особливу увагу самому стилю плавання. Коли я зупиняюсь і підводжу погляд на Гельсінгфорс, вона каже:

- Загалом непогано. Ногами, правда, дриґаєте марно, але руками працюєте правильно.

Це вперше Гельсінгфорс заговорила майже нормальним тоном, без зневаги, без агресивності, без неприхованого бажання образити мене. Майстерність узяла гору над садизмом.

Я приголомшено роззявляю рота. Вона, мабуть, помічає моє здивування, бо одразу ж похоплюється, супить брови й грубо кидає:

- Вилазьмо!

Правду кажучи, це мене анітрохи не засмучує. Бо такого неприємного, як оце, купання в мене ще не було зроду. На бортику Гельсінгфорс мовчки простягає мені оранжевий рушник і, повернувшись до мене спиною, нагадує мені про мої обов’язки витирати. І я не без хвилювання, як і минулого разу, беруся до роботи.

Мої очі насилу сягають її лопаток, і мене знову вражає гармонія пропорцій, витонченість її статури. Переді мною стоїть жінка з міцними, але прихованими м’язами, велична, мов скульптура, яка, попри свою огрядність, не огрубіла, навіть навпаки: її округлості, спад крижів, груди, живіт, стегна - все таке прекрасне, таке жіночне й тому вельми привабливе.

Я не маю нічого проти цього тіла. От тільки душа в ньому живе скалічена. Але цієї миті я не чую голосу Гельсінгфорс, не бачу її холодних очей і майже забуваю про владу, яку вона має наді мною.

А втім, Гельсінгфорс дає мені хвилинку перепочити. Вона стоїть нерухомо й мовчить, опустивши могутні руки, розслабивши одну ногу і перенісши всю вагу тіла на другу, від чого один її клуб випнувся. Але цей мій перепочинок - усього лиш ілюзія. Я маю справу з гігантським ідолом - не з кам’яним, а з живим, з ідолом, позбавленим душі. Зібравшись з духом, нарешті обходжу Гельсінгфорс, стаю перед нею і починаю витирати їй плечі, крадькома зиркаючи на її байдуже обличчя, на заплющене праве око, на ліве око й щоку, прикриті буйним волоссям, розмірені хвилі якого мовби вирізьблені з мармуру. Я дивлюся на все це знизу, бо мої очі опиняються на рівні її грудей, і я, щоб дотягтися до могутньої, м’язистої і круглої, мов тура, шиї, мушу підняти руки. Оранжевий рушник спадає на її великі, тверді й настовбурчені перса, і я воджу ним дедалі повільніше, бо побоююсь, що виведу Гельсінгфорс з оціпеніння. Але вона не ворушиться, я опускаю руку все нижче й нижче, зрештою вклякаю на коліно й беруся витирати її гомілки.

- Досить, Мартінеллі, - озивається нарешті хрипкий голос Гельсінгфорс, наче на кілька хвилин їй відібрало мову.

Я підводжуся, відступаю крок назад, простягаю їй рушника й зустрічаюсь поглядом з її правим оком, у якому ще не з’явилася властива їй жорстокість.

- Розпаліть вогонь, - коротко каже вона, потім закидає на плече рушника, простує на другий бік басейну і крізь засклені двері виходить до вітальні.

Мабуть, Гельсінгфорс забрала з собою рушник для того, щоб я не витерся й не вдягнувсь. А вогонь я маю розпалити, певно, в каміні, який ближче до мене. В просторій скляній залі я завважую, крім душників, крізь які сюди надходить тепле повітря, два каміни: один на тому кінці басейну, посеред стіни, суміжної