Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Джекі знову замовкає. Вона не каже про це більше нічого і переходить до іншої теми.

- До речі, взаємини з Гельсінгфорс і Одрі мене багато чого вчать. Повчальне й те, що відбувається з офіційного благословення в бараці охоронниць. Знаєте, докторе... - Вона підходить до мене, але не сідає. - Я ось питаю себе: чи варто позбуватися чоловіків? Я помічаю, що в середовищі жінок виникає ще одна стать і з’являються подружжя - з усіма проблемами, властивими подружній парі. Навіть така: кому мити посуд, котра з двох осіб у подружжі має панувати - «сильна» чи «слабка».

- Гадаю, посуд миє Одрі.

- У цьому немає найменшого сумніву, в Одрі становище домашньої рабині. Але я не певна, що над нею легко панувати.

Джекі знову замовкає. Потім рішуче викидає у вогонь сигарету, виходить з кімнати й повертається з карабіном, який ставить у куток біля нічного столика. Відтак старанно перевіряє, чи добре зачинені двері, вікна й віконниці. Дощ усе ще шалено періщить по ґонтовому даху. Я стежу поглядом за Джекі.

- Посуньтеся трошки, докторе, - каже Джекі й сідає поряд зі мною на ліжко. Потім повертає до мене грайливі блискучі очі. - Докторе, ви, безперечно, не сумніваєтесь щодо властивостей отого забороненого предмета, який Ріта сховала для мене.

- Правду кажучи, анітрохи.

- Але ви не знаєте, що я надала йому громадянського статусу. Авжеж, - весело провадить Джекі, - така вже сила уяви: я вхитрилася одухотворити цей ерзац. Ну, докторе, чому ж ви не питаєте, як я його назвала?

- Я не питаю про це, бо у вас такий вигляд, наче вам дуже хочеться сказати все самій.

Джекі сміється.

- І справді! - І додає: - То що, сказати?

- Коли ваша ласка.

Джекі дивиться на мене лукаво-лукаво, губи її від сміху стали повнішими, а в молодих очах зблискують радісні іскри.

- Так от, докторе, я назвала його Ральфом!

Джекі намагається вловити вираз на моєму обличчі й без угаву сміється. Похитуючись уперед-назад, вона розгойдує ліжко і від нападу веселощів аж підстрибує. Але очей з мене не спускає. Потім трохи потамовує сміх, досить невимушено кладе руку мені на стегно й залишає її там, не перестаючи дивитись на мене. Помалу її обличчя поважніє, погляд змінюється, і мій, гадаю, теж.

- Гаразд, - каже Джекі так, ніби щось нарешті вирішила. Вона скидає чоботи й щосили жбурляє їх один за одним у куток. Тоді швидко розстібає портупею, намотує її на кобуру й кидає на ліжко позад себе.

Хоч її бажання передається й мені, я не можу не подумати, яка іронічна ця ситуація. Побачивши всю цю військову амуніцію, розкидану по кімнаті, й нестерпне бажання Джекі розлучитися з нею, я усвідомлюю: в цю хвилину найбільша втіха для моєї охоронниці - я.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Повернувшись до Блувілла, я йду до Пірсів по Дейва. Він ще спить, і я помічаю, що Ріта, хоч вона зі мною сама - містер Пірс і Джон пішли поплавати перед сніданком, - навіть не намагається вимкнути підслуховувальний пристрій і підбити мене на таємну розмову. Одначе я добре бачу, що цікавість її так і розпирає. Вона міряє мене соколиним поглядом і, поки я обережно буджу Дейва, кружляє довкола, обнюхує мене, мов мисливський собака, а коли я прощаюся, всміхається й підморгує мені, мовби на щось натякаючи. Я починаю хвилюватися. Якщо можна, тільки обнюхавши мене, здогадатись, як я провів ніч, то мені, мабуть, слід прийняти душ.

Я роблю навіть більше: приймаю ванну й мало не засинаю в теплій воді. Дейв нагадує мені, що після дев’ятої сніданків у кафетерії не подають, але робить це, як завжди, стримано й делікатно. Поки я голюся, міняю білизну й одягаюсь, він не ставить мені жодного запитання. І ось я, змивши з себе по-англосаксонському водою та милом сліди бурхливої ночі, йду вельми імпозантний до замку й пошепки заводжу розмову з Дейвом. Я кажу синові, що нічого не можу йому розповісти, згадую тільки - з певним драматизмом - про епізод із шаленим потоком і детально описую притулок у лісі. Я потерпаю, що Дейв почне вередувати, але ні, від цікавості до моєї розповіді в хлопця лише тремтять над блідими щоками чорні вії.

У кафетерії я проминаю столик Огайна - щойно я ввійшов, він непривітно зиркнув на мене - і підсідаю до Ріти й містера Пірса та Джона, У мене нема бажання розмовляти, і я сподіваюся, що розмову підтримуватиме Ріта. А це Ріта робить чудово: нишпорячи гострими очима по залі, вона відштовхує погляди, які сьогодні вранці втуплюються в мене надто часто. Сам я не підводжу голови від чашки з чаєм і лише один раз зиркаю на столик, за яким сидять Берідж і Кроуфорд. На столик, а не на саму Берідж, бо ніяк не можу забути запитання про наші взаємини, яке так хвилює Гельсінгфорс. У цю мить мені хочеться стати жінкою, щоб Дізнатись, як це вони, не дивлячись на тебе, все так добре бачать.

Виходячи з кафетерію, я зустрічаю в коридорі містера Берроу. Його лискуча лиса маківка схиляється переді мною, і містер Берроу, хоч як дивно, вітається перший, навіть більше - він робить це з якимсь масним схваленням, а його круглі очі прилипають, мов присоски, до моїх, щоб висмоктати всю інформацію, яка там є. Я дивлюсь на нього порожніми, наскільки це мені вдається, очима й тихо, заклопотано кажу йому, що не поїду зі Стайном та Джесперсеном на прогулянку, бо в лабораторії саме проводиться один дослід, і я хочу за ним простежити. «Будь ласка, докторе Мартінеллі, - каже Берроу, і на його обвислих щоках повільно розпливається солодка усмішка, яка, сам не знаю чому, мене ображає. Потім він запопадливо додає: - Певна річ, прогулянки верхи по неділях не обов’язкові, зрештою, кожен має право трохи втомитись». Сказавши ці двозначні слова, містер Берроу, перевалюючись на товстих ногах, іде від мене, але так навдивовижу жваво, що здається, ніби його повні литки підскакують над землею, мов м’ячі.

Дейв ірже на радощах, наче стригунець, коли я кажу йому, що цілий день, крім кількох хвилин у лабораторії та години пообіднього сну, проведу з ним - у басейні або на тенісному корті. На його вибір! «Там і там!» - відповідає він із запалом.

Сподіваюсь, на корті я буду на висоті: після трьох годин верхової їзди вчора та сьогодні вранці мої сідниці болять не дуже, а ноги минулої ночі не притомились.

Одразу ж після сніданку я йду до лабораторії. Щойно відчиняю двері, як назустріч мені ступає доктор Гребел. Хоч сьогодні й неділя, я анітрохи не дивуюся, заставши його тут, - новому досліду він надає великого значення. На його видовженому обличчі із залисинами над високим чолом збуджено горять маленькі проникливі очі. Гребел нахиляє до мене свою високу худющу постать і тремтячим голосом каже:

- Гадаю, все йде гаразд!

Він небагатослівний, але я добре його розумію, до того ж треба зважати на підслуховувальний пристрій. Я мовчки проходжу повз Гребела й рушаю до великої зали, де ми тримаємо під замком піддослідних «пацієнтів».

Мені досить тільки поглянути на них.

Собака, взятий за контрольний зразок, - заражений, але невакцинований, - лежить мертвий. Три інші собаки, яких ми вакцинували, а потім заразили, живі й здорові. І коли ми підходимо ближче, вони з вдячності за наші відвідини збуджено скавулять і жваво розмахують хвостами. Я підступаю до кліток і по черзі гладжу тварин. Якою невимовною ніжністю, якою незбагненною любов’ю світяться гарні карі очі в наших жертв, такі простодушні, такі відверті й так до болю схожі на людські!

- Вони їли? - питаю я, обертаючись до Гребела.

- їли й пили. Крім того, я поводив їх на повідку. Вони анітрохи не втратили рівноваги. Ніякого розладу. Такі жваві!

Я сподівався такого результату. І я дуже щасливий чи, скоріше, був би щасливий, якби раптом мені не прийшла в голову думка про те, що буде далі. Я стишую голос, хоч і знаю від Берідж, що в псарні підслуховувального пристрою нема.

- Докторе Гребел, мабуть, вам не слід нагадувати, що про це будуть поінформовані тільки Сміт, Пірс і Берідж. Більш ніхто не повинен знати про цей дослід.

- Я вжив усіх застережних заходів, - каже Гребел. - Самі бачите, на клітках вакцинованих собак немає ніяких табличок.

Я мовчу - й небезпідставно. Я завжди знав, що настане день, коли я повинен буду, спершу вакцинувавши себе, прищепити собі вірус енцефаліту-16. Я знаю також, що після всіх дослідів, за які наші бідолашні собаки заплатили життям, мої шанси вижити досить великі, якщо принаймні не вкрадеться помилка в дозуванні і якщо реакція людини на вакцину буде така сама, як у собак, - це цілком імовірно, але ще не доведено. Одне слово, я давно все зважив і розумію, що може статися все. Але досі я мав досить абстрактне уявлення про останній дослід, заради якого й на підтвердження наших успішних пошуків мушу ризикувати життям. Та ось кілька хвилин тому це моє уявлення перестало бути абстрактним. Небезпечна мить уже переді мною, я вже її бачу, переживаю її.

- Може, проведемо ще один дослід на собаках? - запитує Гребел, так наче збагнув причину мого мовчання.

Я байдужно відповідаю:

- Ні. Час квапить. Пора переходити до наступного етапу.

І тоді відбувається щось несподіване: Гребел усміхається! Ця усмішка дивує мене з двох причин: по-перше, вона не зовсім доречна, а по-друге, Гребел узагалі всміхається дуже рідко. Мушу сказати також, що коли зважити на мій душевний стан, то ця його реакція мене просто ошелешує. Зрештою, «наступний етап» - це дослідження на мені. А після мене - на решті ЧО в лабораторії: на Пірсі й Сміті. Випробовувати вакцину на докторі Гребелі нам, звісно, не доведеться - адже він як С уже має імунітет. Тож Гребел може спати спокійно. Він не ризикує заразитися, навіть коли щодня обмацуватиме носіїв хвороби. Тому мені не зрозуміло, що означає сміх і та полегкість, яку я читаю на його обличчі.

Я мовчу. Боюсь посваритися з Гребелом - особливо після того, як наші взаємини значно поліпшились.

Є в мене ще одна причина поводитися з ним обачно: одного разу Берідж ненароком натякнула, нібито доктор Гребел якимсь чином зв’язаний з «нами» й оті «ми» цілком йому довіряють. До речі, в усьому цьому для мене криється таємниця. Я просто не розумію, як С може симпатизувати антибедфордівському руху. Хіба він не усвідомлює, що з поразкою бедфордизму настане край привілеям касти С і вони, С, не дістануть назад того, що втратили?

Я зводжу на Гребела погляд і напівсерйозно кажу йому:

- Розумієте, наступний етап не обіцяє мені нічого втішного. Це буде для мене не пікнік!

Гребел сприймає мій прихований жарт спокійно, я б сказав, навіть весело,

- Я здогадуюся, - прокудкудакує він. І без будь-якого такту, що мене просто вражає, додає: - Дарма. Чим скоріше він настане, тим краще.

У понеділок вранці Берідж чекає мене в моєму кабінеті. Обличчя в неї серйозне, погляд важкий, багатозначний.

- У мене є для вас новини, - каже вона чітким голосом.

- Добрі?

- Де? Адже на її підслуховувальному пристрої зробили контрольну позначку.

- У надійному місці, - коротко відповідає Берідж, владно труснувши волоссям кольору червоного дерева. Але її голубі очі, вираз яких так швидко змінюється, промовляють, що вона говорить так з обережності, а не через недовіру. - І повірте мені, - веде далі вона, - пробити шкіру того старого крокодила було не легко, навіть для Ріти. Та вона не марно старалася. Ріта зрозуміла: Стайн цілком усвідомлює небезпеку, яку становлять його досліди для вашої статі. І вона дійшла висновку, що він із ними не поспішатиме.

- Мені аж від серця відлягло.

- Не дуже радійте, - каже Берідж, і сережки на тлі її шиї тремтять. - Далі було не зовсім приємне. Прозондувавши спершу ґрунт, ми вирішили не розмовляти з Джесперсеном. Здається, він з головою погруз у багнюці бедфордизму. Вас це дивує?

- Не дуже. Він повівся досить ортодоксально, коли від нас зажадали здавати сім’я.

- Так, я пам’ятаю. Це ви тоді поставилися до його позиції великодушно. А я ні. Джесперсен належить до людей, які плутають запопадливість перед адміністрацією з почуттям обов’язку.

Коротка пауза.

- Зате нам, - провадить вона, - пощастило налагодити досить важливий контакт з однією особою з його лабораторії.

- З ким саме?

- Її стать не має значення, - відповідає Берідж скоромовкою. - Докторе, ви куштували той наркотик скопців?

- Каладіум сегінум? Звісно, ні. Не приймав навіть найменшої дози. Це - липка зеленувата рідина, не зовсім приємна на запах.

- І на смак теж, як мені розповідали. Так ось, завдання Джесперсена полягає в тому, щоб наркотик цього позбавити.

- Чого позбавити?

- Кольору, запаху та смаку.

- Ви хочете сказати, Джесперсен працює над тим, щоб зробити його приємнішим?

- Навіть більше - невідчутним. Мета проекту Джесперсена в тому, щоб перетворити каладіум сегінум на рідину без кольору й запаху, як вода. І без смаку теж.

Збігає одна-дві секунди, перше ніж я осягаю значення цього заміру. І коли я нарешті його збагнув, мені відбирає мову.

- Ну, що ви на це скажете, докторе? - питає Берідж, стискаючи губи. - Вам усе ясно? Адміністрація здійснює один із тих проектів, які виношували нацисти: стерилізувати чоловіків без їхнього відома.

Я згадую бідолашного Рікардо й розповідаю про нього Лії Берідж.

- Звісно, - різко каже вона, - у майбутньому їм навіть не треба буде брехати тій латиноамериканській робочій силі. І, гадаєте, Бедфорд та її кліка на іноземцях зупиняться?

- Тепер я не наважусь випити жодної склянки води! - кажу я, сміючись, і цей сміх звучить фальшиво навіть для моїх власних вух.

- Склянки води! - вигукує Берідж. - Коли каладіум сегінум буде прозорий, не матиме запаху та смаку, його можна буде підмішати до будь-якої страви.

Я дивлюсь на свої руки, які лежать схрещені на столі. Що більше я розмірковую, то страшнішим видається мені цей замір. Я вже назвав ганебним той факт, що в карному кодексі штату Каліфорнія оскоплення належить до числа санкцій, якими карають за сексуальні злочини. Щоправда, такий вирок там виносять серед білого дня й після прилюдних дебатів. А що сказати про цей незаконний спосіб стерилізації, який дасть змогу адміністрації Бедфорд і - чом би й ні? - місцевим властям таємно, не боячись оскарження й без відома самих жертв позбавляти їх чоловічої здатності? Коли керівники, ставши диктаторами, починають поводитись із своїми співгромадянами, як зі стадом, з числа якого можна вибрати кількох жеребів-плідників,.а більшість зробити меринами, це - серйозне порушення прав людини. Мої побоювання зайвий раз підтверджуються. Античоловіча статева зверхність Бедфорд - це своєрідний расизм, а всякий расизм, як тільки він здобуває владу, неодмінно закінчує злочинним поводженням з людиною.

- Подумати тільки! - кажу я, натискаючи однією рукою на другу. - Вчений, відомий хімік допомагає втілювати в життя такі задуми! І чого ж він уже досяг? Ви про це знаєте? Джесперсен готовий довести свій проект до кінця?

Берідж усміхається самими кутиками губів, і в її голубих очах зблискує вогонь.

- Через цілу низку нещасливих випадків Джесперсен дуже відстав.

Западає тиша. Потім я кажу:

- Це дуже небезпечна гра.

- Дуже. Бачу, сміливість - не вельми примітна риса вашої статі.

Ось вона все мені й сказала. Зв’язок, який «ми» налагодили з лабораторією, здійснюється через якусь жінку.

Берідж дивиться на свого годинника.

- Ми розмовляємо вже десять хвилин. Надто довго. Я прийду до вас одразу ж пополудні. О, і ще одне, докторе: незабаром ви втратите добру лаборантку.

- Кого?

Я вибалушую очі й сердито кажу:

- Що ж вона скоїла, що Гельсінгфорс відсилає її звідси?

Голубі очі Берідж зблискують.

- То не Гельсінгфорс відсилає її звідси. Це ми її знешкоджуємо.

Від подиву я роззявляю рота.

- Тобто як - фізично?

- Докторе, за кого ви нас маєте? Ми вдовольнимося тим, що напередодні обшуку підкинемо в її кімнату предмет, який її скомпрометує.

- А звідки ви дізнаєтесь, коли буде обшук?

Берідж мовчить.

- І що ж то за предмет?

- Самі добре знаєте.

І справді, це важить мало. Не спосіб, а сама мета завдає мені прикрощів. Кроуфорд чудова лаборантка, а особливо - атож, особливо - мені подобається, як вона кружляє по лабораторії. Але я вже давно їй не всміхаюсь! Боюся розгнівити Берідж. Одначе Кроуфорд мені бракуватиме.

Я припустився помилки, поринувши при Берідж у ці думки. Вона прочитала їх одну за одною на моєму обличчі, і тепер я, побачивши, як вона труснула своїм палахким волоссям, чекаю найгіршого.

- Ви маєте щось проти цього, докторе?

- Ні, не маю, - злякано відповідаю я. - І все ж таки хотів би знати, що Кроуфорд скоїла.

- О, нічого страшного! - відповідає Берідж з убивчою іронією. - Тільки послала - самі здогадуєтесь кому - невеличку доповідну записку про вас і про мене.

Я дивлюсь на Берідж. Отже, вона вже знає про мою розмову з Гельсінгфорс. Джекі, якій я розповів про це позаминулої ночі, вже встигла зустрітися з Берідж.

- То ви здогадуєтесь? - питає Берідж. - Хіба вам мало запитання про наші взаємини, яке поставила Гельсінгфорс? Невже ви ніколи не помічали, що Кроуфорд за нами шпигує?

Я збрехав би, коли б сказав, що ні. Тож вирішую мовчати. Але мовчанка не заспокоює мене, скоріше навпаки. Берідж упинається в мене всіма своїми кігтями.

- Докторе, - каже вона, і її груди схвильовано здіймаються, в очах спалахує полум’я, і ось мої очі вже поїдають її, таку прекрасну в тваринному шаленстві, і мене зовсім невчасно охоплює бажання, я ледве чую Берідж, бо відчуваю непогамовне прагнення обійняти її... - Докторе, - каже вона низьким тремтячим голосом, - у вас виробилась особлива лицемірна звичка мовчати! Так ви ухитряєтесь не визнати провину цієї сучки! І не питаєте в мене, чому вона написала той донос! Звісно, ви вважаєте, що самі в усьому цьому зовсім не винні - святі, як Ісус. Ви ж бо з її боку нічого не помітили. Мовляв, я нічого особливого не робив, тільки час від часу спокусливо всміхався тій особі.

- Ви до мене несправедливі, Берідж, - промовляю я не зовсім переконливо і вже не всміхаюсь.

- Лицемір! - вигукує Берідж свистючим голосом і ступає крок уперед, ніби збирається на мене накинутись. - У вас справді безліч вад, докторе, вже не кажучи про те, що ваші друзі називають «грубістю й невситимим статевим інстинктом».

- Дякую за цитату, - невдоволено відповідаю я. - І Стайнові дякую. І Ріті за те, що переказала вам його слова.

- Подякуйте й Кроуфорд, яка так ощасливлювала вас у ті хвилини, коли ви заходили до її кубла перевіряти приготовлені нею препарати. О, це правда, ви їй більше не всміхалися, навіть не дивились на неї! (Отже, Берідж за мною стежила!) Але щоразу, коли ви з нею розмовляли, голос у вас був теплий, рухи знадливі, а латинський чар так і пер із вас! А та сучка вигинала стан, випинала груди й стріпувала собі на очі пасмо брудного волосся, щоб справити на вас враження кінозірки!

- Постривайте, - кажу я, підносячи вгору руки. - Так, Кроуфорд мені подобалась! Але волосся в неї, щоб ви знали, не брудне!

- Що?! - скрикує Берідж, страшенно обурена. - І ви зважуєтесь у цьому признатися?! Який бридкий цинізм!

- Ну що ви, Берідж, давайте виберемо щось одне. Або - лицемір, коли все заперечую, або - цинік, коли признаюся.

- Ви й лицемір, і цинік! - відповідає Лія, насилу стримуючи гнів.

Та цього разу я не даю їй розвинути свою думку.

- Дозвольте мені, Берідж, поставити вам одне запитання, перше ніж ви розірвете мене на шматки. Якщо я подобався Кроуфорд, то чи не означає це, що вона любить чоловіків? І чому б у такому разі «нам» не завербувати її.

- Я про це міркувала, - спокійно, навіть сумовито відповідає Берідж. - На жаль, Кроуфорд належить до тих непослідовних людей, у яких мозок думає одне, а тіло робить інше. Кроуфорд - святенниця Руху за визволення жінок, обмежена бедфордистка. Якби вона з вами переспала, то це їй дуже сподобалося б, але й тоді вона неодмінно донесла б на вас.

Припущення неперевірене, та коли добре подумати, то це, гадаю, правда.

- І що тепер з нею буде? - питаю я.

- Тобто коли знайдуть серед її речей суперляльку? Заспокойтеся, докторе, нічого серйозного. Місіс Берроу спровадить її до виправного будинку. А там їй пояснять, що жіноча піхва чутлива тільки ледь-ледь, що всю втіху жінка дістає через клітор, отож чоловік їй зовсім не потрібен.

Ця пісня мені знайома. Її мотив я вловив ще в гнітючій писанині Дебори Грімм. Але мене вражає те, як перевтілилася Берідж. Те, що Кроуфорд звідси спровадять, наче заспокоїло її; переді мною стоїть уже зовсім інша жінка: весела, збуджена, задерикувата.

- А що думаєте про це ви, докторе?

- Я не гінеколог, до того ж це питання спірне.

- Ви маєте свою думку?

- О, думку! Про це стільки думок, скільки дослідників. Повірте мені, Берідж, люди, які стверджують, ніби з’ясували загадку жіночого оргазму, - несосвітенні дурисвіти.

- Ну що ви, докторе, не будьте таким скромним, - каже Берідж, труснувши волоссям кольору червоного дерева і втупившись у мене блискучими очима, сповненими іронії й запалу водночас. - Ви ж бо маєте про це власну думку! Дозвольте мені розгадати її! Тож як фалократ, що розкаявся не до кінця, ви схиляєтесь до думки про піхвовий оргазм.

- Я хотів би послатись на Кегеля, - намагаюся боронитись я.

- Хто той Кегель?

- Гінеколог.

- І що зробив цей гінеколог?

- Він вирішив лікувати нетримання сечі у своїх пацієнток за допомогою вправ, які зміцнюють м’язи навколо піхви.

- І досяг успіху?

- Такого, на який навіть не сподівався. Його пацієнтки не тільки одужали, а й не забарилися помітити, що оргазм у них відбувається набагато легше, ніж доти. А декотрі з них, що були фригідні, спізнали його вперше.

- І який висновок ви з цього робите?

- Що куприкові м’язи відіграють у жіночому оргазмі велику роль і що їх відчутно стимулює тиск і тертя стороннього тіла.

- Тиск і тертя стороннього тіла? Як чудово сказано! Ви просто поет, докторе! - глумливо каже Берідж.

Але водночас вона несподівано червоніє до самих вух, відвертається від мене - волосся погойдується в неї на потилиці - й гордовито, владно кидає мені через плече:

- Я прийду до вас одразу ж пополудні. Маю сказати вам про два рішення, які стосуються безпосередньо вас.
За обідом я завважую, що Стайн і далі сердиться на мене. Він і не дивиться в мій бік, а ще більше прикрості завдає мені те, що я перетворився на порожнє місце і для Муч. Хтозна, як вони витлумачили мою відсутність у суботу й мою відмову в неділю взяти участь у прогулянці верхи. Зате Дейв сидить поруч страшенно щасливий. Він дивиться на мене то по-змовницькому, то замилувано. З усього бачу, він задоволений, що батькові вдалося вийти за колючий блувіллський дріт і провести ніч за загадкових обставин у лісі.

Я понурюю очі й бачу ноги Берідж, яка з тацею в руках дріботить до порожнього столика. Вона сидить сама не довго, бо незабаром я, не підводячи повік, упізнаю за тим столиком голубі штани Кроуфорд, Та зиркає на Берідж, змірюючи її досвідченим поглядом. Навіть більше, той Іуда в жіночій подобі дуже люб’язно всміхається до своєї колеги, що на неї він, як і на мене, написав доноса.

Дейв полишає мене й біжить до своїх друзів на тенісний корт; син признався мені, що з-поміж усіх надає перевагу одинадцятирічній Джоан Сміт, бо вона - дівчинка, до того ж тендітна. Я в захваті від цього фалократа в пуп’янку.

Проковтнувши останній шматок, я теж покидаю кафетерій. Біля дверей я привітно киваю Джесперсенові, що, стрункий, гарний, щойно зайшов. Але тепер я знаю, що приховується за цією люб’язною оболонкою. За мить я так само дружньо киваю головою - яка оманлива зовнішність! - Ріті, що всміхається мені, шкандибаючи з тацею в руках поряд із чорнявою здоровулею (я одразу ж запитую себе, чи ця жінка не з лабораторії Джесперсена й чи то не вона підтримує зв’язок із «нами»).

У довгому коридорі, що веде до виходу, в мене відбуваються аж дві зустрічі. Спершу я здалеку бачу, як у мій бік дибуляє на своїх товстих каучукових ногах містер Берроу. За два кроки від мене він зупиняється, похиляє лискучу свою маківку й довірливо шепоче мені, що сьогодні о дев’ятій вечора знову приїде бригада лаборантів і що я, як він сподівається, прийму її добре. Я запевняю його в цьому і, сказати щиро, обертаюся, щоб подивитися йому вслід, - так дивує мене його хода, на яку я спочатку не звернув уваги. Нарешті його великі сідниці зникають у дверях кафетерію, і я йду далі. Та не надовго я лишаюсь у коридорі сам. У другому його кінці з’являється місіс Берроу. Побачивши її, я скромно потуплюю очі - як і слід робити ЧО, котрий усвідомлює своє подвійно низьке становище - чоловіка та ще й невихолощеного - у світі, де все, навіть недостатня дражливість піхви, нагадує йому про те, що він тут зайвий. Але я, сам не знаю чому, принизливо примружую очі, лишаючи в полі зору тільки ноги місіс Берроу, і водночас підводжу голову, розпростую плечі й налягаю на закаблуки; одне слово, як сказала б ота мерзенна Одрі, «козирюся». Що ж, тим гірше, моя постать нікого не обманює! Поза в мене така природна, що я, підійшовши до місіс Берроу ближче, підводжу повіки, зиркаю на неї, і вона у відповідь теж дивиться мені у вічі. На її обличчі з’являється така промовиста усмішка, яку я добре розумію, навіть не торкнувшись руки місіс Берроу, коли проходжу повз неї.