Чоловіки під охороною роман розділ перший к

Коли нарада закінчується, я відпускаю Сміта й Пірса, але затримую Гребела й кажу йому:

- Я вам щиро вдячний. Ви важили замість мене життям.

Гребел усміхається, його суворе обличчя веселішає.

- Ви не могли мене замінити. Як ви знаєте, мене з самого початку завербували «ми», щоб вас витіснити.

Я хитаю головою, хоч слова «щоб вас витіснити» неабияк мене дивують. Я й не знав, що план «витіснення» мене був так детально обміркований.

- Коли «ми» вирішили порозумітися з вами, - провадить Гребел, - я почав думати, чим зможу бути вам корисний.

- Ну що ви, і досі, й тепер ви в лабораторії дуже корисні!

- Не більше за Сміта чи Пірса, - каже Гребел зі скромністю, що, хоч як це дивно, здається мені щирою, Потім він додає: - В усякому разі, той факт, що я офіційно вважався С, надавав мені, на думку «нас», велику перевагу у випробуванні вакцини.

Я здивовано підводжу брови.

- Яку перевагу? Я не розумію.

- Ну, - відповідає Гребел, - якби випробування скінчилось погано, то причину моєї смерті, а отже, й саме випробування, було б легше приховати. Ніхто, зокрема й Берроу, навіть не запідозрив би, що С випробував на собі вакцину проти енцефаліту-шістнадцять.

Мене приголомшує і неабияка хитрість «нас», і холоднокровна сміливість Гребела, який згодився бути «корисним» і після своєї смерті,

Западає мовчанка, я дивлюся на Гребела. Мені хочеться потиснути йому руку, але я стримую себе, бо такий незвичний для нас жест був би надто театральним. Зрештою я легенько поплескую його по плечу й кажу:

- Я відчув велику полегкість, коли ви розплющили очі.

- Я теж! - усміхається Гребел,

Я й собі сміюсь. Я ніколи не думав, що Гребел схильний жартувати. І ось тепер, коли ми, сміючись, дивимося один на одного, обох нас поймає несподіване й тепле почуття приязні.

Нарешті Гребел іде від мене, а я відчуваю, як на плечі мені налягає втома. Відчуваю також, що мій шлунок порожній, і дивлюсь на годинника, Пора вирушати до кафетерію. Після сьомої вечора вже не подають вечері, Я замикаю кабінет і заходжу до Берідж, щоб віддати їй ключа, У неї є другий ключ, але вона наполягає - і гадаю, цілком слушно, - щоб уночі обидва ключі зберігалися в неї. Вона покидає лабораторію завжди остання і, перш ніж піти звідси, натягує впоперек замкової шпарини нейлонову нитку, щоб потім знати, чи мої двері ніхто не відмикав за моєї відсутності. Наступного дня Берідж прийде сюди о сьомій ранку, відімкне двері для двох прибиральниць і сидітиме в кабінеті, поки вони підуть звідси.

- Добрий вечір, Берідж, - кажу я й кладу їй на долоню ключа. - До завтра!

- До завтра, докторе, - каже вона схвильовано.

Я здогадуюсь: Берідж, мабуть, насилу зібралася з духом, щоб сказати мені, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, і тепер вона дуже розчарована - адже я йду, і розмову доведеться перенести на завтра.

Повечерявши й уклавши Дейва спати, я чатую на фургончик Бесс. Як тільки чую його гуркіт, кидаюсь до дверей, щоб попередити Бесс не зчиняти галасу. А втім, мої намагання марні. Бесс знову вдирається, мов ураган.

Цікаво, що це, як і все в Блувіллі, помалу переходить у звичку, Рікардо сідає на кухні за чаркою бурбону, а я й бровою не веду, коли Бесс каже - а вона каже це щоразу, - що зараз «купить мені квиток першого класу до раю». А втім, моє розуміння раю не зводиться тільки до цього. Хоч я й не гребую в житті приємними хвилинами, хай би які короткі вони були. З чим Бесс після всього мене й вітає.

- Принаймні ти, - каже вона, всміхаючись широкими яскравими губами, - чоловік природний. Ти життя не ускладнюєш. А отой старий шкарбун!.. Як тільки побачить мене, починає горлати! Можна подумати, що я ображаю його! Хіба ж то я вигадала сім’яний банк? Досі в цій галузі процвітало марнотратство. - Вона сміється. - Колись я й не подумала б, що все це можна зберігати! Божевільна ідея, ці банки! А втім, я на них не нарікаю. Тепер же я й заробляю собі на життя, і служу науці. І справді! Отой старий мав би це розуміти! Ми ж тепер колеги! І його дружина теж! Сама ж бо виконує таку саму, як я, роботу! Вона не тільки мені дорікає, а ще й гнівається на мене! Бо я бачу прутня її чоловіка! Я ж мушу на нього дивитися, щоб зібрати сім’я! Окрім тебе, ніхто не виявляє до мене ніякої поваги! А той цибатий швед поводиться ще гірше. Ну й дивак же він, докторе! Саме презирство! І ні пари з вуст! Я для нього просто не існую. А коли починаю працювати, він нагадує трупа! Для мене це справжні тортури!

Коли ми виходимо до кухні, Рікардо, спершись ліктями на стіл, плаче над чаркою.

- Господи! - вигукує Бесс. - Хто мені підсунув такого шофера! Досить тільки покинути його на п’ять хвилин, як він починає скиглити!

- Я не через це плачу, міс Бесс, - відповідає Рікардо зі сльозами на щоках. - Я плачу через те, що почув доктора. А тоді дещо згадав.

- А ти не прислухайся, невихований йолопе, - каже Бесс, сідаючи біля нього і обіймаючи його за плечі. - Докторе, налийте йому ще одну чарку, та не забудьте й про мене. Цей бідолашний малюк, - веде вона далі, дістаючи з кишені Рікардо носовичка й витираючи йому очі, - ніяк не може себе втішити. В нього весь час болить душа, що його не слухається тіло!

Бесс сміється, а Рікардо з гідністю каже:

- З цього не треба жартувати. Сеньйоре, - повертається він до мене, гадаючи, мабуть, що так я краще його зрозумію, - коли я кохався в Пуерто-Ріко зі своєю дружиною, то прокидався весь наш будинок! Що тоді робили наші сусідки? Вони торсали своїх чоловіків і казали їм: «Чуєш? Це Рікардо! А ти, ледацюго, спиш!» Тоді чоловіки, щоб зберегти свою честь, бралися до роботи. А я, сеньйоре, - гордо завершує свою розповідь Рікардо, - всім робив послугу.

І по його щоках знов котяться сльози.

- Не думай про це більше, - заспокоює його Бесс. - Може, коли пошесть мине, пощастить пересадити тобі здорове тіло якогось чоловіка, що загине в дорожній аварії. Правда, докторе, таке можна буде зробити?

- Загалом ніщо не стоїть цьому на заваді.

- Сім’яники грінго! - з огидою каже Рікардо. - А що я з ними робитиму?

- От невихований малюк! ;- вигукує Бесс, легенько даючи Рікардо ляпаса. - Доктор же теж грінго.

- Ні, доктор не грінго, прізвище в нього Мартінеллі, - відповідає Рікардо й по-дитячому довірливо, тепло всміхається мені крізь сльози.

- Ну пий уже, пий, - каже Бесс, підносячи Рікардо до губів його чарку.

Рікардо п’є. Він п’є малими ковтками, але жадібно й без угаву, наче це дає йому насолоду. Як тільки чарка порожніє і Бесс ставить її на стіл, Рікардо заплющує очі й ураз засинає, неначе немовля.

- Отакої! - каже Бесс. - Тепер на зворотній дорозі за кермом доведеться трястись мені! Ось тобі й шофер! - провадить вона й підводить плече, на якому лежить голова Рікардо. Потім додає: - Докторе, наступного тижня не чекай на мене, я не приїду! А знаєш, коли я мала приїхати наступного тижня? У неділю! І не повіриш! Я прочитала про це в своєму розкладі, там так і написано чорним по білому! Мене примушують працювати навіть у неділю! В святий день! Яка ганьба! Я знаю, що тепер роблю це в ім’я науки! І все ж таки!.. В ім’я науки чи ні, але в цьому ділі завжди є трохи гріха! А в неділю я ніколи не грішила. Ні, я не молюсь, я сплю! Я так відзначаю шабаш!

Бесс допиває чарку, обережно ставить її на стіл і дивиться на голову Рікардо, що лежить у неї на плечі.

- Цей нетяга таки завдає мені клопоту, - каже вона без будь-якої злості. - Він для мене справжній тягар. Шматує слізьми мою душу, до того ж мені часто доводиться виконувати його роботу. Але я ніколи не скаржилась на нього. Ніколи! А то б він лишився без роботи. Що тоді було б з його дружиною та дітьми в Пуерто-Ріко? Я вже не кажу, що коли починаю йому співчувати, то в мене душа крається. Одначе треба ж розуміти таких бідолах, як Рікардо. Хіба вони спізнали в житті чогось доброго, крім плотської втіхи?

По цих словах Бесс нахиляє своє широке, грубе й надто нафарбоване обличчя і дивиться на Рікардо. Дивиться вона на нього поблажливо, ніжно, ще й легенько гладить йому щоку.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Сьогодні вранці я приходжу до лабораторії і застаю тут справжню метушню, яку спричинили ухвалені нами напередодні рішення. Але ця метушня проходить досить спокійно: ми розміщуємо в своїй лабораторії, так би мовити, ще одну лабораторію, і результати її роботи приховуватимемо від першої. В усякому разі, я весь ранок дуже заклопотаний і приймаю Берідж аж за чверть до дванадцятої. По її втомлених очах бачу, що вона теж погано виспалася. Я запрошую її сісти.

- В нас мало часу. - Я позираю на годинник. - Починайте, Берідж, я чекаю найгіршого.

- Докторе, чи не краще було б, якби ви сіли, а не метушилися біля свого столу?

- А я не метушусь, - сухо відказую я. - Ви надто знервована.

- Це ви мене нервуєте. Прошу вас, сядьте!

- Неймовірно! - кажу я розгублено. - На моїх очах настають часи, коли я у власному кабінеті муситиму сідати й уставати по команді!

- Докторе! - невдоволено вигукує Берідж.

Ми дивимось одне на одне, ніяковіючи від цієї гри. Чудовий початок розмови! Якщо ми так починаємо, то як скінчимо?

- Що ж, - зітхаю я, силкуючись усміхатися, - зараз я засвідчу вам свою добру волю.

Я сідаю, але Берідж, звісно, не визнає моєї поступки! Вона мовчить і роздратовано дивиться на мої пальці, що барабанять по столу. Я ховаю руки до кишень, розлягаюся на стільці, випростую ноги й, стиснувши губи, дивлюсь на неї. Я теж вирішив мовчати.

- Ви усвідомлюєте, що загадуєте мені важку загадку? - запитує вона роздратовано.

- Я ж сиджу. Пальцями вже де барабаню. Слухаю вас. Чого вам ще треба?

- Щоб ви не поводилися так зухвало!

- Слухаюсь! - по-військовому відповідаю я.

Я випростуюсь на стільці, підіймаю плечі й дивлюсь перед себе. Обличчя в мене застигле, погляд невидющий.

- Ральфе! - каже вона надсадно. - Перестаньте ж корчити з себе клоуна!

Я збираюся зробити їй зауваження з приводу «клоуна», та, на щастя, ненароком зиркаю на неї. І не вірю власним очам. Вона мало не плаче!

Я підводжуся.

- Берідж! - кажу я вже зовсім іншим тоном.

- Сядьте, Ральфе! І ні в якому разі не торкайтеся мене!

Як вона здогадалася, що я хотів її обійняти? Я знову сідаю. І цієї хвилини, коли ми дивимось одне одному у вічі, я відчуваю, яка глибока приязнь зайшла між нами. Хіба я зможу втекти, покинувши її тут саму?

- Так важко про це сказати? - питаю я лагідно.

- Навіть дуже важко.

Я помічаю, що по цих словах вона проковтнула клубок у горлі.

- Хочете, я вам допоможу?

- Хочу.

- Про Гельсінгфорс.

- Ох! - зітхаю я.

Неймовірно, але я про Гельсінгфорс зовсім забув. Принаймні на якийсь час.

- І що ви хочете сказати про ту Гельсінгфорс? - питаю я.

- «Ми» вважаємо, що коли Гельсінгфорс повернеться, то вона не забуде про свої плани щодо вас.

- Які плани?

- Самі знаєте.

Справді знаю. Хоча й усе зробив, аби про це забути.

- Ну й що?

- Ми вважаємо, що ви повинні їй поступитися.

Я на мить ціпенію, потім підводжусь і, не знаючи, куди подіти руки, хапаюся за спинку стільця й щосили її стискаю

- Хай ваші «ми», - нарешті промовляю я сповненим гніву голосом, - вважають що завгодно. А я вам скажу таке: я нікому не дозволю зводити мене з жінками. Навіть «нам».

- Докторе, прошу вас, сядьте!

- І це ви, Берідж, переказуєте мені таке розпорядження!

- Дозвольте вам пояснити...

- Тут нема чого пояснювати!

- Ба є. Цю ухвалу...

- «Ухвалу»! - уриваю я її глумливо.

- ...ми детально обговорювали. Її прийняли голосуванням.

- Браво! І ви, звісно ж, голосували «за»!

- Так, Ральфе, - відповідає Берідж, витримуючи мій погляд. - Я голосувала «за».

Я не спускаю з неї очей. Остання її фраза подіяла на мене так, наче на голову мені вилили відро холодної води. Я помалу заспокоююсь.

- Ви усвідомлюєте, чого від мене вимагають «ми»? Стати сексуальною іграшкою в параноїчки! Адже вона параноїчка! Чи, може, ви цього не знаєте?

- «Ми» знаємо про це краще за вас, - різко відповідає Берідж. - «Ми» добре вивчили психологію Гельсінгфорс. І чудово знаємо, що вона собою являє. Бедфорд розв’язала Гельсінгфорс щодо вас руки, і ця... - Берідж затинається й, бридливо кривлячись, веде далі: - дасть волю своїй фантазії. У неї три мети. - Вона силкується говорити тим спокійним голосом, яким звичайно дає розпорядження. - Зневагою примусити вас дорого заплатити за всі ваші заяви про звільнення, побавитися вами як сексуальною іграшкою і використати Вас для того, щоб тероризувати Одрі.

- Блискучий аналіз! - саркастично кажу я. - І ви просите мене дати згоду! Але ж ви знаєте, що роблять з іграшкою, якою досхочу награлися.

Берідж дивиться мені просто у вічі й, карбуючи слова, промовляє:

- Гельсінгфорс зламає вас незалежно від того, дасте ви згоду чи ні.

- Тоді навіщо ж давати згоду?

Але моя логіка не справляє на Берідж ніякого враження. Вона спокійно каже:

- Ви нічого не розумієте. Це єдиний спосіб виграти час. «Ми» добре знаємо вдачу Гельсінгфорс і переконані: якщо ви їй відмовите, то вона помститься вам за це негайно. - На останньому слові Берідж наголошує особливо.

- Що вона мені зробить? Звільнить з роботи?

Берідж хитає головою і загадково відповідає:

- Гірше. Набагато гірше.

Говорити мені більше й не треба. Я їй вірю. І з досадою кажу:

- Не розумію, як я зараджу справі, приставши на пропозицію Гельсінгфорс.

- Я ж вам сказала: виграємо час.

- І що з того? Через місяць ця проблема постане знову!

- Через місяць! Це буде просто чудово, якщо ми матимемо в своєму розпорядженні цілий місяць!

- Чому?

Помовчавши, я кажу:

- Я не Тарзан, але мені здається, що втекти з Блувілла не так уже й важко. Тим більше, що Канада по сусідству.

- Ви помиляєтесь. Кордон пильно охороняють. А у вашому випадку є ще одна перешкода.

- Яка?

- Дейв.

- «Ми» вас знаємо, Ральфе.

Я саркастично кажу:

- «Ми», безперечно, добре вивчили мою психологію!

- У всякому разі, - сухо відповідає Берідж, - «ми» знаємо, що у вас можна просити, а чого не можна.

Ця фраза примушує мене кліпати очима. Нарешті я вловлюю її зміст. Згодом я з подивом збагну, що спершу вона приголомшила мене, а потім я її зрозумів. З погляду логіки все мало б бути навпаки.

- О, дуже добре! - проціджую я крізь зуби. - Яка тактовність! Яка делікатність! «Ми» знають, що в мене можна просити! Скажімо, проституювати з Гельсінгфорс!

Берідж червоніє, груди її високо здіймаються, і вона розгнівано випалює:

- Годі вам, докторе! Припиніть цю комедію! Йдеться не про проституцію! Гельсінгфорс не стане платити вам гроші, до того ж не так уже й неприємно буде спати з жінкою, яку ви вважаєте гарною!

- Я вважаю її гарною?

- Ви сказали про це Джекі!

Який жах! Вони все переповідають одна одній! Все, що я говорю, вони старанно запам’ятовують, переказують куди слід, записують на картки й дбайливо розставляють їх у шухляді, щоб потім ними скористатися.

- Але ж із цього не випливає...

- Ральфе, ви запеклий лицемір! Ви відмовляєтесь від пропозиції спати з Гельсінгфорс тільки через свою фалократську гордість. Вам би хотілося бодай зберегти ілюзію власної ініціативи! Аякже, зачеплено вашу чоловічу гордість! Це образливо для вашого machismo¹ і тільки.

Я сухо відповідаю:

- Берідж, латиняни тут ні до чого. Слово «machismo» - іспанське...

- Це те саме! - каже вона, підводячись і з гнівом струшуючи волоссям та сережками. - Ви з тих латинян, що ладні будь-коли стрибнути в гречку! Справжній кіт! Кіт, що не гребує будь-якою кицькою! Скажімо, домашньою, як Бесс. Або й тигрицею в клітці. Вам байдуже, що між вами й вашою партнеркою існує сміховинна диспропорція! Ви навіть сподіваєтеся завдяки своєму фалосу впоратись із такою горою, як Гельсінгфорс! Ви сексуальний маніяк, докторе! Запеклий сексуальний маніяк, і ніколи не станете іншим!

Я мовчки дивлюсь на неї. Ох, Берідж, Берідж, ось ми й повернулися знов у давню борозну! До расистського викриття мого походження (хоч саме це походження й вабить вас), до словесної агресивності як замінника обіймів, до твоїх незбагненних, недобросовісних (ні, я не назву їх жіночими) претензій. Хіба, Берідж, не всупереч моїй волі, яку я категорично висловив письмово, мені накинули «домашню кицьку»? Невже Джекі зважилась на той крок, щоб тільки «зберегти ілюзію» моєї ініціативи? Невже я з доброго дива вступаю в гру отого гадючого подружжя з фешенебельного будинку? А щодо моїх «чоловічих гордощів»... О ні, не вір у це! То тільки спогад! Я не збираюсь ні з ким упоруватися «завдяки своєму фалосу». (Який вислів!) Я просто дотримуюсь, як можу, свого статусу чоловіка під охороною. А мої почуття згаснуть ще не скоро. Правду кажучи, я навіть не прагну, щоб вони колись згасли. Я бажаю тільки одного: перейти - живим і невихолощеним - від ненависного мені матріархату Бедфорд до ліберального матріархату «нас»...

Але навіщо їй про все це розповідати? Вона знає це так само добре, як і я. Ми з нею завжди здогадуємось, що криється за нашими словами. Я волію змінити тему розмови.

- Берідж, - кажу трохи перегодя, дивлячись їй у вічі, - ви розумієте, що тут буде, коли я втечу з вакциною? Почнуться розслідування, допити... Вас звинуватять!

- Не лише мене, - досить спокійно відповідає Берідж, але вже не сідає. - Звинуватять ГІірса, Сміта, Гребела. Нас неодмінно запідозрять у змові.

- Але всі ви могли б не знати, що я в своїх звітах Берроу подавав неповну картину наших досліджень.

- І не знати, чого ви досягли? І це могла б не знати я, на кого поклали обов’язки собаки?

Я розмірковую.

- Я, перш ніж утікати, напишу звіт, цього разу цілком правдивий, тільки зміщу хронологію досліджень. І ви передасте - скажімо, в день моєї втечі - цей звіт Берроу. Він буде вам за алібі. Вам і всьому колективу лабораторії.

- Так, - киває вона головою. - Це ідея. - І якось непевно поглядає на мене. І мовчить.

- Коли «ми» збираються влаштувати мені втечу? - запитую я.

Обличчя в неї похмурніє, і вона відповідає:

- Якомога скоріше.

Я не знаю, що й думати про цей її похмурий вираз. Тривала мовчанка викликає в мене ніяковість, і я пробую вийти із становища за допомогою жарту.

- Що ж, - кажу, - незабаром ви спекаєтеся бридкого кота.

Але одразу ж помічаю, що кинув не ту карту. Обличчя Берідж посмикується, так ніби я дав їй ляпаса. Вона блідне. І я з подивом бачу, як її повіки починають раз у раз кліпати, а очі наливаються слізьми. Берідж відвертається й, не кажучи жодного слова, простує до дверей.

- Берідж! - вигукую я, підхоплюючись на ноги.

Вона виходить. Але дверима ця жінка не грюкне, ні. Я добре знаю свою Берідж. Вона не вміє приховувати почуттів, але принаймні свої нерви контролює. Двері причиняються легенько, без стуку. Як ото перегортається сторінка.

Я стою з опущеними руками за столом. І почуваю себе самотнім.
Минув майже тиждень після моєї бурхливої розмови з Берідж, яка відбулася 9 червня. Це не означає, що я більше не розмовляю з нею, зовсім ні. Вже другого дня після тієї сварки Берідж попросила мене детально описати мої зустрічі з Бесс та Рікардо. Я це й зробив, запитавши себе, одначе, чи то з її боку не мазохістська цікавість. О ні, надмірна увага, з якою Берідж слухала мою розповідь, а також продумані запитання, які вона поставило мені, переконали мене, що ця жінка старанно збирає інформацію і потім передає її «нам».

12 червня, у п’ятницю, в бараці «одиначок» провели обшук, а в суботу вранці я знайшов на своєму столі лаконічну записку від Берроу, в якій повідомлялося, що моя асистентка Кроуфорд, цитую: «поїхала на стажування». То чи я не бажаю, запитував Берроу, щоб її замінили кимось іншим?

Відповідаючи, я теж мушу грати. Я пишу, що мене дивує цей раптовий від’їзд, я протестую, хоч і стримано, проти нього, шкодую, що Кроуфорд не попередила мене про це, й висловлюю побажання, щоб її мені повернули. А що в моїх дослідженнях уже досягнуто помітного прогресу, то я, мовляв, не бачу потреби в її заміні.

Я пишу так з двох причин, які, звісно, замовчую. По-перше, «заміну», яку мені лицемірно пропонує Берроу, навряд чи зроблять. А по-друге, якщо в мене і є шанси на успіх, то краще буде - з усіх поглядів - не вводити нову людину до колективу, який згуртувався в науково-дослідній роботі.

Тепер, коли Кроуфорд від нас поїхала, нам, мабуть, не доведеться боятись доносів.

Написавши відповідь Берроу канцелярськими термінами, бо тільки їх він і розуміє, я йду - оскільки селектор не працює - до кабінету Берідж, щоб показати їй цього листа. Відколи моя втеча стала першочерговим завданням, Берідж, хоч і залишилася такою самою енергійною, втратила веселий настрій і свіжий колір обличчя. А сьогодні вранці я з подивом і .болем завважую, що в неї не тільки порум’яніли щоки й повеселішали очі, а й сама вона зробилася трохи бадьорішою. Я з прикрістю думаю, що жінки - незбагненні створіння; скажімо, ось ця, яка, здавалося, так боялась розлуки зі мною, вже змирилася з моїм від’їздом. Поки вона з грайливою усмішкою на вустах (очевидно, від’їзд Кроуфорд анітрохи її не засмутив) читає мого листа, я блукаю поглядом по спартанській кімнаті, схожій майже на клітку, і натрапляю над її вогненним волоссям на вельми барвистий настінний календар, який я, зрештою, бачив тут завжди. Але те, що я завважую сьогодні, дивує мене. Неділя 28 червня обведена червоним олівцем.

Берідж має очі скрізь: на плечах, на лопатках, на потилиці, на маківці. Схилившись над листом і втішаючись тонкощами бюрократичного стилю, вона водночас відчуває мій подив, помічає, на що спрямований мій погляд, підводить голову й усе розуміє. І одразу ж червоніє (на її обличчі молочного кольору рум’янець проступає особливо виразно). Вона намагається приховати своє збентеження і- ще більше ніяковіє, квапливо коментує мій лист, а тоді схоплюєтеся, з місця, бажаючи, певне, заступити від мене календар.

Як представник чоловічого крила організації «ми» я відчуваю, що повинен бути стриманим. Тому не ставлю Берідж ніяких запитань. Зате ставлю одне собі: що знаменного має відбутися в неділю, 28 червня, оскільки Берідж так старанно окреслила цю дату?

Через годину я вирішую дещо в неї розпитати і знову заходжу до її кабінету. Я гак заглибився в свої думки, що аж коли опиняюся посеред кабінету й підводжу очі, то помічаю: Берідж в ньому немає. Я вже збираюся піти, коли враз похоплююсь. Щось тут змінилося. Барвистий календар, єдина кольорова річ у цій суворій кімнаті, зник. Але мені не довго доводиться його шукати: він лежить на столі Берідж. Я підходжу ближче й роздивляюсь його: олівець довкола-дати 28 червня стерто. Уважно глянувши, можна побачити залишки гумки й стертого паперу, а коли придивитися ще пильніше, то помітиш і слід від гострого грифеля.

Гаразд, я більше не ставитиму собі запитань. Навіть постараюсь забути про календар. Певно, це ще одна невеличка таємниця загадкового життя в Блувіллі. А втім, сьогодні субота - той день, коли має повернутися Гельсінгфорс. Ця думка приходить мені в голову, коли я простую до кафетерію на ленч, і відбиває апетит.

Дейв прибіг сюди раніше й уже сидить за столиком зі своїми друзями. Поруч із ним - його улюблена Джоан Сміг, привабливість якої і справді впадає в око.

Шукаючи з тацею в руках вільне місце, я, на превеликий свій подив, раптом бачу, як Муч здалеку киває мені головою, запрошуючи за свій столик. Між нею і Стайном справді є вільне місце, можна подумати, що вони приберегли його для мене. Їхні незбагненні примхи скінчились, і ось Муч і Стайн знову виявляють до мене прихильність. Кругле обличчя Муч випромінює з-під білої пов’язки приязнь, а Стайн, кинувши мені кілька теплих слів, з обуренням нарікає на погану погоду. Коли його послухаєш, то можна подумати, що температура повітря також має расистський характер. Незважаючи на свій пишний чуб, Стайн не скинув («Через протяги», - уточнює він) капелюха й вовняного шарфа, який йому сплела дружина - на мою думку, досить грубо, але тут багато важить сам цей факт. І сьогодні цей факт мене зворушує. Я заздрю цьому подружжю, яке прожило разом у злагоді сорок років. Потрапивши в полон до чорних думок, я зі смутком запитую себе: коли одне з них помре, що станеться з другим? Чи зможе те друге жити саме? І раптом я перевтілююсь у Стайна й уявляю собі випростану й бліду Муч на смертному ложі, а себе - вкляклого навколішки, сповненого розпачу від того, що втратив таку по-материнському добру дружину. Ця картина виникає в моїй уяві так виразно, що до горла мені підкочується клубок, і я аж підстрибую, коли пухкенька й тепла рука - рука небіжчиці! - раптом лягає на мою руку і чийсь голос шепоче мені на вухо: