Альфонс доде



бет25/32
Дата21.06.2016
өлшемі2.72 Mb.
#150972
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   32

Вони все їхали і їхали... Позаду залишилися Етьйоль і Суазі із несподівано привабливими краєвидами, що тішать око подорожніх. Проїхавши через корбейльський міст за кілька кілометрів від містечка, бідарка покотилась понад річкою і незабаром опинилася серед виноградників, де вже кипіла робота. На похилих пагорбах, що обрамляють Сену, роїлось безліч людей; вони зрізали кетяги винограду, обривали виноградне листя, і навколо стояв шелест, що нагадував шурхотіння шовковиків на тутових деревах. Джек і Сесіль вхопили кожен по лозовому кошику і навмання побігли на виноградник. О, як там було гарно! Крізь виноградні лози було видно неозорий краєвид: неширока звивиста Сена з мальовничими берегами і безліччю зелених острівців нагадувала мініатюру, на якій зображено Рейн поблизу Базеля; неподалік із греблі падала вода, вируючи і пінячись біля її підніжжя, а над землею в золотистому тумані підбивалося сонце поруч з вузеньким білим серпом місяця, що серед ясного дня провіщав довгі ночі й ранні вечори.

І справді, той чудовий день був дуже коротким, принаймні так здалося Джеку. Він не відходив від Сесіль ні на хвилину, і перед його очима весь час майоріли її квітчаста перкалева спідниця, солом'яний капелюшок з вузькими крисами та лозовий кошик, якого він наповнював обережно зрізаними добірними кетягами винограду, вкритого ніжним, як на крилах метелика, пилком, що надавав прозорим ягодам недоторканої матовості тонкого скла. Джек і Сесіль разом розглядали ніжну шкірку виноградин, і коли хлопець зводив очі, то захоплено помічав на щоках, на скронях, у кутиках уст Сесіль такий самий ніжний пилок, якого надають світанки, юність та цнота юнкам, котрі ще не звідали кохання, і ще не зрізаним із виноградних лоз гронам винограду. Легке волосся дівчини, що розвівалося на вітрі, надавало її обличчю ще більшої чистоти. Ніколи Джек не бачив її обличчя таким сяючим. Рух на свіжому повітрі, збудження, спричинене приємною роботою, веселощі на винограднику, де скрізь лунали радісні вигуки, пісні й сміх людей, котрі збирали виноград, чудодійно вплинули на завжди стриману онуку лікаря: вона бігала схилами, притримуючи кошик на плечі піднятою догори рукою, немовби знову стала дівчинкою, якою й була насправді. І коли Сесіль із зосередженим обличчям обережно несла кошик з виноградом, вона нагадувала Джекові бретонок, що швидко й граціозно пливуть стежкою, несучи на голові наповнені водою глеки.

Та зрештою обох їх усе ж таки зморила втома, і вони сіли на узліссі переліска, де ще не відцвів рожевий вереск, що шелестів своєю уже висохлою зеленню...

І що ж тоді?

Не сумнівайтесь, вони нічого не сказали одне одному, їхнє кохання було не з тих, що квапиться якомога швидше вилитися у словах.

Тим часом вкрадливий, п'янкий, запашний вечір накинув таємниче укривало на найкращу з їхніх мрій, а осінні ранні сутінки надали їй чарівної інтимності, запаливши на обрії там і сям вікна у невидимих хатинах, і ті вогники навівали думки про повернення до жител, де чекають рідні, любі серцю люди.

Вітер свіжішав, і Сесіль наполягла, щоб Джек закутав горло відлогою вовняної накидки, яку вона взяла з собою. Від м'якої теплої тканини йшов ледь відчутний ніжний запах доглянутих жіночих кіс, і її дотик був, мов ніжні пестощі, через які схвильований закоханий юнак аж зблід.

– Що з вами, Джеку?.. Вам погано?

– О ні, Сесіль!.. Мені ніколи ще не було так добре!..

Сесіль взяла його за руку, а коли спробувала забрати її, Джек затримав її вузьку руку у своїй долоні, і на якийсь час вони, притихлі, завмерли так із переплетеними пальцями.

Оце й усе, що трапилося.

Лікар приїхав щойно перед тим, як вони спустилися до ферми. У дворі чути було його щирий добрий голос і стукіт брички, з якої випрягали його коня. Свіжі осінні вечори таять у собі ту своєрідну поезію, якою всмак натішилися Сесіль та Джек, зайшовши до низької кімнати, де палало вогнище й готувалася вечеря. Домоткана скатертина, розмальовані квітками полив'яні тарілки, приємний запах свіжих сільських страв – усе надавало особливих барв нехитрому застіллю, де на десерт було виставлено цілі гори щойно зібраного винограду, і всі смакували витримане та свіже вино, котре господарі щедро носили з власного погреба. Джек, надто поглинутий присутністю Сесіль, яку посадили поруч з ним, виявляв навіть не байдужість, а зневагу до запорошених пляшок, добутих із погреба. Зате лікар вельми цінував добрий звичай відзначати збір винограду; так цінував, що його онука тихо встала, веліла запрягати коня й одягла пальто, – отож добряга Ріваль, побачивши, що вона готова до від'їзду, встав із-за столу, лишивши недопиту склянку, чим викликав обурення господарів, сів на бричку і взяв до рук віжки.

І знову, як колись, вони верталися додому втрьох, їдучи безлюдними полями, хоча тепер їм було тісніше в бричці, котра скрипіла на дорогах усіма своїми вщент зношеними ресорами – як-не-як, вона не виросла. А втім, оте поскрипування не порушувало чарів від поїздки; з небес на них дивилися численні в цю осінню пору зорі, що мерехтіли, мов завислий у холодному повітрі золотий дощ. Вони їхали повз парки з кам'яними огорожами, над якими, зачіпаючи подорожніх, нависали віти дерев; у глибині тих парків де-не-де виднівся загадковий старий будиночок із зачиненими віконницями, котрі немов приховували в темряві своє минуле. З другого боку дороги текла Сена, на березі якої проглядали тільки будиночки доглядачів шлюзів, а за течією пливли довгі плоти і баржі, чиї вогні запалені на носі й на кормі, тихо мерехтіли, відбиваючись у хвилях.

– Джек, тобі не холодно?.. – питав лікар.

Та хіба могло йому бути холодно? Адже його гріла велика з китицями шаль Сесіль, а його спогади були ясними, сонячними!..

Як шкода, що такі чарівні дні не безконечні! Чому життя нас позбавляє наших снів? Тепер Джек знав, що він кохає Сесіль, але знав також, що його кохання таїть у собі багато випробувань для них обох. Сесіль стояла набагато вище від нього, і хоч він дуже змінився б, живучи поруч із нею, очистився б від своєї грубої кори, він почував себе не гідним прекрасної феї, котра цілком змінила його єство. Залишаючись наодинці з дівчиною, він бентежився самої думки про те, що вона може здогадатися про його любов.

До Джека поверталося здоров'я, і, крім усього іншого, йому ставало соромно й далі бити байдики, годинами просиджуючи в «аптеці». Сесіль така працьовита! Що вона подумає про нього, якщо він без кінця сидітиме склавши руки? Він будь-що мусить їхати від них.

І от якогось ранку він зайшов до кімнати лікаря Ріваля, щоб подякувати йому й повідомити про своє рішення.

– Ти маєш рацію, – сказав йому добряга-лікар. – Ти поздоровшав, зміцнів, потрібно працювати... Із твоїм посвідченням тобі неважко буде знайти роботу.

На хвилину обидва змовкли. Джек був схвильований, і, крім того, його трохи бентежив пильний Рівалів погляд.

– Ти більше нічого не хочеш мені сказати? – несподівано запитав лікар.

Зніяковівши й зашарівшись, Джек відповів:

– Та ні, пане Рівалю.

– Он як!.. А я по простоті душевній думав, що коли хтось закоханий у гарненьку славну дівчинку, якій дід заміняє батька, то саме в нього й просять її руки.

Джек замість відповіді затулив обличчя руками.

– Чого ти плачеш, Джеку? Ти ж бачиш, що усе не так-то й погано, коли я перший завів про це мову.

– Та чи ж можливо це, пане Рівалю? Такий нещасний робітник, як я!..

– А ти працюй і постарайся вибитися в люди... Якщо хочеш, я тебе навчу, яким тобі йти шляхом.

– Але це ще не все... Це ще не все... Вам невідоме найстрашніше. Я.. Я...

– Я знаю, ти байстрюк, – незворушно відповів лікар. – Ну то й що? Вона також... байстрючка, і її народження пов'язане із дечим ще страшнішим... Підійди до мене ближче, сину, і послухай...

III

Горе Рівалів



Вони сиділи в лікаревому кабінеті. У вікні виднівся чудовий осінній краєвид, сільські дороги, обсаджені уже безлистими деревами, а вдалині – старе кладовище, де вже років п'ятнадцять не ховали небіжчиків; за високими буйними бур'янами майже не видно було вічнозелених тисів, а хрести на могилах поперекошувалися, – могильна земля западає швидше, ніж будь-яка інша.

– Ти ніколи там не бував? – запитав старий лікар Джека, вказуючи на старе кладовище...– Ти міг би побачити там у кущах ожини велику мармурову плиту, на якій викарбуване єдине слово: «Мадлен». Там поховано мою дочку, матір Сесіль. Вона заповіла, щоб її поховали окремо від нас усіх і щоб на могильній плиті було викарбуване тільки її ім'я, вважаючи, що вона не гідна носити прізвище батька й матері... Дорога моя донечка! Вона була така чесна та горда!.. І ніщо не могло змінити її непорушної ухвали. Можеш собі уявити, як нам було тяжко втратити її зовсім молодою, двадцятирічною, та ще й усвідомлювати, що вона спочиватиме вічним сном сама, вдалині від нас усіх! Але остання воля небіжчиків непорушна. І, виконуючи її, ми ніби допомагаємо їм і після смерті не покидати нас. Ось чому наша дочка зосталася на тому кладовищі в самотині, як того й хотіла. А проте, вона нічим не заслужила посмертного вигнання, і якщо хто й мав бути покараний, то тільки я, старий дурень: причиною нашого страшного нещастя була моя вічна непоясненна довірливість і легковажність.

Якось, вісімнадцять років тому, також в листопаді, за мною прислали: під час великого полювання, що їх влаштовують у Сенарському бору двічі-тричі на рік, сталася нещаслива пригода. Під час облави на звірів у метушні хтось засадив у ногу одного з мисливців цілий заряд із рушниці системи Лефоше. Я застав пораненого у будиночку Аршамбо, куди його принесли з лісу і вклали на ліжко. То був вродливий молодий чоловік років тридцяти, міцний, білявий, з великуватою головою і густими віями над ясними очима, такими очима, які бувають лише у жителів Півночі, – в них ніби світиться крижана голубінь. Він мужньо переніс операцію, хоча мені довелося витягувати з тіла дробинку за дробинкою, а потім подякував мені правильною французькою мовою, в якій лише вчувався співучий м'який акцент. Перевозити його було небезпечно, і тому я й далі лікував його в будиночку лісника. Я довідався, що він росіянин і належить до вельможного роду. «Граф Надін» – так називали його інші мисливці.

Хоч рана була небезпечною, Надін завдяки молодості і здоров'ю, а також завдяки доброму догляду тітки Аршамбо швидко одужував. Але йому ще важко було ходити, і я іноді думав, що він, мабуть, страждає через свою самотність; що молодій людині, звиклій до розкошів і світського товариства, одужуючи, тяжко цілу зиму перебувати в лісовій глушині, де тільки й світа, що навислі над будинком віти дерев, і де, крім нерозлучного з люлькою мовчазного лісника Аршамбо, ні з ким навіть словом перекинутися. Отож я часто заїздив за ним бричкою, провідавши своїх хворих, запрошував на вечерю, а іноді, в негоду, він навіть залишався в нас ночувати.

Не кривитиму душею, я його, клятого розбишаку, просто обожнював. Не знаю, де він навчився усього того, що знав, але знав він усе на світі. Він плавав на кораблях, служив на флоті, здійснив навколосвітню подорож, тямив і у військовій, і в морській справі. Дружині він давав лікарські рецепти, що застосовуються в нього на батьківщині, дочку навчав українських пісень. Він нас усіх зачарував, особливо мене, і ввечері, трясучись у бричці під холодним дощем та пронизливим вітром, я радісно думав, що знову застану його біля каміна в своєму домі, і подумки уже не відмежовував його від рідних мені людей, котрі чекали на мене темної ночі у кінці шляху. Дружина трохи стриманіше ставилася до нього, та оскільки вона була взагалі недовірлива і підтримувала в собі цю природжену рису, протиставляючи її моїй легковажності, я не надавав цьому ніякого значення.

А тим часом наш хворий почував себе щораз краще і вже міг би добути зиму в Парижі, проте нікуди не їхав. йому, здається, сподобалося в нашому краї, щось його тут утримувало. Але що? Та я про це й не задумувався.

Аж ось якось дружина каже:

«Послухай, Рівалю! Нехай цей Надін або освідчиться, або не приходить до нас так часто: по селу вже ходять плітки про Мадлен».

«Про Мадлен?.. Ото вигадали! Що за безглуздя!..»

А я, простак, думав, що граф не їде з Етьйоля заради мене, аби щовечора пограти зі мною в дурня та побалакати про морські подорожі за склянкою грогу. Ну й телепень же я! Варто було глянути на дочку, коли він заходив до нашого дому, звернути увагу на те, як вона міниться на лиці, як низько схиляється над вишиванням і не проронить і слова, поки він у кімнаті, як, чекаючи його, виглядає у вікно... Та найгірше бачить той, хто не хоче нічого бачити. А я якраз нічогісінько не хотів бачити. Однак від правди нікуди подітися, – Мадлен зізналась матері, що вони кохають одне одного. Я негайно пішов до графа, твердо вирішивши з'ясувати, які в нього наміри.

Він і справді в усьому зізнався, до того ж так прямо й відверто, що розвіяв усі мої сумніви. Він, мовляв, покохав мою дочку і просить у мене її руки, не приховуючи, що його рідні через кастові забобони не даватимуть згоди на їхній шлюб. І додав, що він уже в тому віці, коли не обов'язково просити батьківської згоди, до того ж його власна маєтність разом із посагом, що я дам за Мадлен, цілком достатня, щоб забезпечити сім'ю. Коли б він був дуже багатим, це мене налякало б, але, довідавшись про його незначні статки, я аж ожив. До того ж мене підкупили покладистість цього аристократа, легкість, з якою він вирішував і влаштовував усі свої справи; здавалося, він ладен був, заплющивши очі, підписати будь-який документ. Одне слово, ми ще не знали, хто він і що, а Надін уже переселився до нашого дому на правах майбутнього зятя. Мені й самому дошкуляла така надмірна поквапливість – щось у всьому тому було не так, – але від доччиного щастя в мене замакітрилася голова, і коли мати казала: «Треба навести довідки про нього і його минуле, ми не можемо віддати дочку хтозна за кого»,– я кепкував з неї та її вічних страхів. Я так вірив своєму улюбленцеві! Проте якось я завів про нього мову з паном де В'євілем, головним серед тих, хто влаштовував полювання у лісі.

«Повірте, дорогий мій Рівалю, – сказав він мені. – Я не знаю, хто такий граф Надін. Він справив на мене враження чудового хлопця. Мені відомо, що він носить гучне ім'я і що він добре вихований. Цього цілком достатньо, щоб вирушити разом на полювання. Але, ясна річ, коли б мені довелося видавати заміж за нього рідну дочку, я копнув би трішечки глибше. На вашому місці я звернувся б до російського посольства. Вони повинні мати всі необхідні відомості».

Може, ти думаєш, дорогий Джеку, що після тієї розмови я все покинув і помчав до посольства? Уяви собі, ні! Я був надто безтурботним, надто неповоротким. Я ніколи в житті не робив того, що хотів, мені завжди бракувало часу. Не знаю, чи то я марную його, чи розтринькую, але хоч би в якому віці довелося мені померти, все одно виявиться, що я не зробив і половини того, що мав зробити. Дружина все допікала мені за ті кляті довідки, і скінчилося тим, що я їй збрехав:

«Так, так, їздив уже... Чудові відомості... Їм ціни немає, тим графам Надін...» Пізніше я не раз пригадував, який , дивний вигляд бував у шахрая щоразу, коли йому здавалося, що я їду до Парижа або повертаюся звідти, але тоді я не надавав цьому значення, мене цілком полонили райдужні плани на майбутнє, якими тішилися сяючі щастям діти. Три місяці вони мали намір жити з нами, а решту часу – в Петербурзі, де Надіну пропонували високу посаду в урядовій установі. Навіть моя бідна дружина зрештою стала разом з усіма радіти й вірити, що все складається якнайкраще.

Кінець зими минув у всіляких переговорах та безперервному листуванні. Графові документи все ще не прибували, його батьки рішуче відмовлялись дати згоду на одруження, а тим часом закохані дедалі більше зближувалися, і їхня близькість зайшла так далеко, що я часом стурбовано думав: «А раптом документи не прийдуть?..» Але все ж таки вони нарешті прийшли – цілий пакет паперів, густо списаних якимись незрозумілими ієрогліфами: свідоцтво про народження, про хрещення, про звільнення від військової служби. Найбільше нас розважав папір, де ціла сторінка була списана титулами, прізвищами й іменами нареченого: Іванович, Миколайович, Степанович, – весь його родовід, у якому з кожним поколінням подовжувалось його прізвище.

«Невже у вас і справді стільки імен?» – сміючись, питала моя бідна дочка, яку звали коротко й просто: «Мадлен Ріваль».

Ох, пройдисвіт задрипаний! У нього тих імен було та й було!..

Спочатку ми мали намір влаштувати бучне весілля в Парижі, у храмі святого Фоми Аквінського, та згодом граф вирішив, що не варто так відверто нехтувати батьківською волею, і шлюбна церемонія відбулася дуже просто, в Етьйолі, в отій маленькій, добре відомій тобі церкві, де й досі зберігається запис, що свідчить про непрощенну брехню... Який то був сонячний день! А як я радів! Треба бути батьком, щоб усе це зрозуміти. Уяви собі, як я пишався, заходячи в церкву з дочкою: вона вся тремтіла, спираючись на мою руку, а я радісно думав: «Моя дитина щаслива і завдячує цим тільки мені!» У мене в серці до останніх моїх днів звучатиме удар церковної алебарди об кам'яну підлогу.

Потім, після меси, відгуляли весілля, і молодята вирушили поштовою каретою в чудову весільну подорож. Я й досі бачу, як вони притиснувшись одне до одного, сидять у глибині карети, сяючи щастям і радісним очікуванням далекої подорожі! А незабаром їх огорнула весела хмарка дорожнього пилу, і вони зникли під дзеленчання дзвіночків і ляскання батога. У таких випадках ті, хто під'їздить, радіють, а ті, хто лишається, – журяться. Коли увечері ми з дружиною сіли за стіл, порожнє місце, де досі сиділа дочка, навівало нам невеселі думки про нашу самотність. До того ж усе відбулося аж надто швидко, – ми навіть не встигли морально приготуватися до розлуки. Приголомшені, ми мовчки дивилися одне на одного. Мені ще півбіди: я мав чим зайнятися, їздив у справах, відвідував хворих, а бідна мама мусила весь час сидіти дома, де кожен закуток тужливо нагадував їй про відсутню дочку. Така вже жіноча доля. Усі їхні болі й радощі невіддільні від житла, від домівки; нагнітаючись, вони вкарбовуються у стіни й речі так, що досить жінці відчинити шафу, аби перекласти речі, чи взятися за незакінчене вишивання, як її знову опосідають спогади. Слава богу, хоч листи, що надходили нам з Пізи й Флоренції, аж світилися сонцем, теплом, коханням. До того ж ми були зайняті справами наших дітей. Я будував для них невеличкий будинок поруч із нашим домом. Ми вибирали драпування, меблі, шпалери. І щодня згадували їх: «Тепер вони тут... Вони уже там... Вони все далі й далі... А тепер їдуть додому». І ось надійшов час, коли ми чекали тих листів, що подорожні кидають у поштову скриньку, сподіваючись вернутися раніше, ніж ті надійдуть поштою до адресата.

Якось увечері я дуже пізно повернувся від хворих і вечеряв сам: дружина вже пішла спати... Сиджу, їм, коли це чую: хтось поквапливо йде через сад, піднімається сходами... Відчиняються двері. На порозі дочка. То була вже не та молода і вродлива жінка, що поїхала місяць тому, а нещасна дівчинка, – худа, бліда, в жалюгідному платтячку, із саквояжем у руці, приголомшена, розгублена, мов непритомна.

«Це я... Я повернулася...»

«О Боже мій! Що сталося? Де Надін?»

Вона не відповідає, заплющує очі, і її всю трусить, трусить. Можеш собі уявити, як я налякався!

«Ради Бога, донечко, скажи, що з тобою сталося?.. Де твій чоловік?»

«Немає... Більше немає... І не було ніколи».

І несподівано, сівши біля мене отут, де ти сидиш зараз, вона, не дивлячись мені в очі, ледь чутно розповіла про свою жахливу пригоду...

Він не був ніяким графом. І звали його не Надін. То був український єврей на ім'я Реш, нікчемний авантюрист, балаганний комедіант, один із тих, хто за все хапається і ні за що не тримається. Він мав одну дружину в Ризі, другу в Санкт-Петербурзі. Всі його документи були фальшиві, він їх сам сфабрикував. Засоби до існування він добував, підробляючи кредитні білети російського банку, його заарештували в Турені як іноземного злочинця. Уявляєш мою любу донечку: однісінька в чужому місті, брутально розлучена з чоловіком, котрий насправді виявився двоєженцем і фальшивомонетником! Адже негідник сам зізнався у своїх злочинах. У неї на той час було тільки одне на думці: втекти додому, до батьків. Як згодом нам розповідала Мадлен, вона була такою приголомшеною, що коли її запитали на вокзалі, куди їй їхати, вона касирові лише відповіла: «Туди, до мами...»

Мадлен втекла, покинувши в готелі всі свої сукні, коштовності, які подарував їй отой мерзотник, і їхала, ніде не зупиняючись. А опинившись нарешті дома, в рідному гнізді, в захисту, вперше після страшного лиха дала волю сльозам. Я їй казав:

«Заспокойся... Тихіше... Матір розбудиш».

А сам плакав дужче за неї.

Наступного дня про все дізналася й дружина. Вона не дорікнула мені жодним словом. Тільки сказала: «Я знала, що це заміжжя добром не кінчиться».

З першого дня, коли той чоловік переступив поріг нашого дому, її не полишали погані передчуття. Кажуть, що ми, лікарі, діагности. Але чого варте наше уміння визначати хвороби порівняно з передчуттям деяких чутливих жінок, яким сама доля нашіптує, що може статися в майбутньому!

На селі незабаром довідалися про повернення моєї дочки.

«То що, пане Рівалю, наші мандрівники вже приїхали?»

Мене розпитували, цікавилися подробицями, але з мого вигляду бачили: я нещасливий. Односельці помітили, що графа немає, а Мадлен та її мати не виходять з дому; незабаром я відчув, що мені співчувають, що мене жаліють, і це подвоювало мій біль.

Проте я ще не знав усієї глибини нещастя. Дочка не розповіла мені про найбільшу свою таємницю: від того ганебного шлюбу мала народитися дитина... Як сумно стяло в нашому домі!.. Часом сидимо з дружиною, пригнічені, мовчазні, а Мадлен шиє придане для майбутнього немовляти, прикрашає стрічками та мереживом малесенькі одяганочки, яким так радіють, якими так пишаються матері і на які дочка не могла дивитися без сорому, принаймні так мені здавалося: почувши найменший натяк на негідника, що одурив її, вона блідла й здригалася; сама думка, що вона належала тому нікчемі, мучила її, мов пляма від нечистот. Але дружина, що була проникливіша за мене, часом казала: «Ти помиляєшся... Я впевнена, що вона й досі любить його».

Атож, вона кохала його, і хоч яка велика була в її серці зневага й ненависть до нього, кохання все ж таки переважало. Муки сумління, що вона не може побороти любові до того негідника, напевне, й доконали її, адже незабаром вона померла, – через кілька днів після того, як подарувала нам маленьку Сесіль. Мимоволі думалося, що вона тільки чекала дитини, перш ніж піти з життя. Ми знайшли під подушкою в її ліжку складеного потертого по краях листа, єдиного листа, що написав Надін перед одруженням. Його рядки були вже невиразні, розмиті слізьми. Мадлен, мабуть, часто перечитувала його, але була надто горда, щоб зізнатися в цьому, й померла, не промовивши жодного разу ім'я, яке – я в тому не сумніваюся – завжди було в неї на думці.

Тебе, певно, дивує, синку, що в тихому сільському будиночку могла статися одна із тих похмурих і заплутаних драм, які здаються можливими тільки в хаосі величезних міст, таких, як Лондон чи Париж? Коли доля отак навздогад вражає мирне житло, сховане за парканом і вільшаним гаєм, це чимось нагадує мені заблукані кулі, що під час бою скошують край поля хлібороба або дитину, котра повертається зі школи. І те, й те – вияв сліпого варварства.

Гадаю, що коли б у нас не було маленької Сесіль, дружина померла б слідом за дочкою. Відтоді її життя стало довгим мовчанням, сповненим жалю й безмовних докорів. Зрештою, ти сам усе бачив... Але треба було ростити дитину, ростити, приховуючи гірку таємницю її народження. Важкий обов'язок узяли ми на свої плечі! Щоправда, ми назавжди позбулися негідника-батька, котрий помер через кілька місяців після ув'язнення. Та, на біду, кілька людей у селі знали про все, що сталося. І треба було вберегти Сесіль від лихих балачок, особливо від простодушних, безжальних слів, якими найжорсткіше вміють ранити діти, – усміхаючись і поблискуючи ясними невинними оченятами, вони передають усе, що почують від старших. Ти знаєш, яка самотня була Сесіль до того, як познайомилася з тобою. Завдяки нашим пересторогам вона й досі не знає, серед яких бур з'явилася на світ. їй було тільки сказано, що вона сирота, а щоб пояснити, чому вона носить прізвище Ріваль, сказали, що її мати була замужем за далеким родичем. Та хай там як, а все ж на світі немало добрих людей, якщо сільце, де загалом так люблять побалакати та попліткувати, за мовчазною згодою все зберігало в таємниці. Серед тих, хто знав про наше горе, не знайшлося жодного, хто дозволив би собі при Сесіль сказати бодай слово чи хоч натякнути на драму, пов'язану з її народженням. І все ж таки бідолашна бабуся весь час чогось побоювалася. А найбільше вона боялася запитань самої дитини, та й я також. Але мав я й серйозніші, глибші підстави для тривоги. Загадкові закони спадковості можуть будь-кого налякати... Хтозна, чи дитина моєї дочки не успадкувала який-небудь жахливий інстинкт, породжений тими пороками, що їх замість маєтностей та грошей часом передають своїм дітям злочинці. Ти, Джеку, добре знаєш Сесіль, цей взірець краси й святої непорочності, тому я можу тобі сказати, що я довгий час боявся, чи не з'явиться в її божественних рисах щось від батька, чи не зазвучать у її простодушному й ніжному голосі батьківські нотки, чи не прокинуться у ній усі його пороки, помножені на жіноче кокетство. Зате як я радів, як пишався, все виразніше бачачи в цій дитині вишуканий тонкий образ її матері, ніби поновлений по пам'яті портрет, якому маляр надає ще більшої привабливості, наділяючи його глибокою чарівністю, навіяною гіркотою втрати! Я пізнавав у своєї онуки ту саму добру світлу усмішку, ті самі тихі, але горді, ще більш горді, ніж у Мадлен, очі, ті самі доброзичливі, лагідні й водночас строгі уста, які в разі потреби зуміють сказати «ні», а до всього того додалася бабусина гідність, мужня прямота й тверда воля.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   32




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет