Альфонс доде



бет28/32
Дата21.06.2016
өлшемі2.72 Mb.
#150972
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Джек вислухав її до кінця, ні разу не перебивши. Він тільки чимдалі більше бліднув, коли дізнавався про нову ницість: слухаючи всі оті розповіді, він відчував такий сором за матір, що не відважувався звести на неї очі. А коли вона виговорилася, Джек дуже лагідно, ніжно і водночас поважно взяв її за руку й промовив:

– Спасибі, мамо, за те, що ти прийшла до мене... Лише тепер, з тобою, моє життя буде щасливим і гідним. Нарешті ти зі мною, ти моя, й мені не треба більше нічого в світі. Тільки май на увазі: я тебе уже нікуди не відпущу.

– Та куди б я пішла?! Повернулася б до того нелюда? Ні, дорогий мій Джеку! Тепер я житиму з тобою, тільки з тобою! Ми завжди житимемо разом... Пригадуєш, як я колись казала тобі: настане день, і мені буде потрібна твоя підтримка. Тепер той день настав, присягаю тобі.

Завдяки синовій уважності та лагідності її туга потроху вщухала, розвіювалась, і тепер Іда лише тяжко зітхала, як зітхають, наплакавшись, діти.

– Ось побачиш, синку, як ми гарно житимемо удвох. Адже я так завинила перед тобою: тобі стільки років бракувало материнської турботи й ласки! Але я поверну тобі свій борг. Якби ти знав!.. Я наче скинула із себе важкий тягар. Мені так легко дихається! Зверни увагу: твоя кімнатка вузька, гола, убога, наче собача будка. Однак відтоді, як я зайшла сюди, я почуваю себе тут, мов у раю.

Несхвальний відгук про житло, яке Джек із Белізером вважали просто чудовим, вселили в юнака деяку стурбованість за майбутнє, але він уже не мав часу задуматися про це. Не більше ніж через півгодини він повинен іти на завод, я ще треба було вирішити стільки питань, що він не знав, ,ч чого й почати. Перш за все Джек пішов порадитися з Белізером, який і далі терпляче міряв кроками коридор, і якби його не покликали, то ходив би отак аж до вечора, жодного разу не постукавши в двері, аби дізнатися, чи все уже з'ясовано.

– Знаєш, Белізере, в мене несподівано змінилися обставини. Зі мною тепер житиме мати. Як нам бути?

Бродячий торговець здригнувся. «Він не зможе тепер бути нашим компаньйоном. Знову одруження відкладається невідомо на скільки»,– промайнуло в його голові. Але Белізер нічим не видав свого гіркого розчарування. Він думав тільки про те, як виручити із скрутного: становища свого товариша. Оскільки їхнє житло найкраще на поверсі, вони домовилися, що Джек поселиться у ньому разом із матір'ю, а Белізер перенесе свої кашкети й капелюхи до пані Вебер і пошукає у будинку іншої кімнатки.

– Та це дрібниці, це дрібниці...– повторював бідний хлопець, вдаючи безтурботність.

Вони увійшли до кімнати. Джек відрекомендував матері свого друга, котрий, як виявилося, добре пам'ятав вродливу даму з Вільшаника, і на цей день улаштування торговець капелюхами пообіцяв бути цілком до послуг Іди де Барансі, – про Шарлотту, зрозуміло, більше й мови не було. Для тимчасового користування потрібне було ще одне ліжко, два стільці й туалетний столик. Джек узяв із шухляди, де лежали його заощадження, кілька луїдорів і віддав їх матері.

– Знаєш, мамо, якщо тобі не хочеться морочитися з кухнею, приготуванням їжі займеться пані Вебер.

– Ні в якому разі. Я сама займуся цим. Пан Белізер тільки покаже, де тут у вас крамниці. Я хочу бути господинею у твоєму домі, хочу робити все сама, щоб ти не відчував ніяких змін. Побачиш, яку смачну вечерю я тобі приготую, адже обідати ти не прийдеш, завод далеко. До твого повернення усе буде готове.

І вона скинула з плечей шаль, закатала рукава і підібрала довгий поділ спідниці, щоб відразу взятися до роботи. Бачачи таку рішучість, Джек щиро поцілував матір і, радий, як ніколи, поквапився на роботу. Того дня він працював бадьоро й весело, думаючи про взяті на себе нові обов'язки. Відтоді, як Джек вирішив одружитися, материне становище дуже непокоїло його. Думки про фальш її стосунків з д'Аржантоном отруювали його радість, його ясні надії. До чого доведе її той виродок? Що її чекає в майбутньому? Іноді його поймав гнітючий сором за те, що він готує для своєї дорогої Сесіль свекруху із сумнівною репутацією, яка у всіх, крім сина, може викликати тільки зневагу. Віднині все мінялося. Тепер, відвоювавши матір, він оточить її ніжною любов'ю й увагою, і вона поступово стане гідною дівчини, котру колись назве дочкою. Джеку здавалося, що завдяки сьогоднішній події відразу зменшилася відстань між ним і нареченою, і він із таким запалом трудився на важкому пресі Ессендеків, що це помітили усі товариші по цеху.

– Гляньте на нашого Аристократа з горища! Сьогодні він цвіте й пахне!.. Ото, певно, догодила йому землячка! Еге ж, Аристократе?

– Та певно, – відповідав, сміючись, Джек.

Цілий день з його обличчя не сходила весела усмішка. Але після роботи, коли він повертався додому вулицею Оберкампфа, його раптом опанував страх. Чи він ще застане в своїй кімнаті ту, котра вранці так несподівано прибилася до нього? Він знав, як легко піддавалася Іда будь-якій із своїх примх. До того ж це слабке створіння було прив'язане до свого кумира хоч і ганебною, але палкою пристрастю, і це вселяло в Джека страх, чи не закортить їй знову .ч а кувати себе у ті самі ланцюги, які вона розірвала вранці. Отож він не йшов – летів додому, але уже на сходах мого страх розвіявся. Серед глухого гамору у робітничому будинку лунали співучі рулади дзвінкого голосу, ніби тут щебетав щиглик, посаджений у нову клітку. Джек добре знав той тонкий голос.

Ледь відчинивши двері й зайшовши у свою «буду», він остовпів. Протерта й вимита зверху до низу, звільнена від Белізерових капелюхів, прикрашена взятими напрокат чудовим ліжком і туалетним столиком кімната побільшала. У вазах скрізь стояли великі букети квітів, куплених на вуличних візках, стіл був застелений білою скатертиною, на якій серед недорогого посуду пишався запашний пиріг з м'ясом і весело поблискували дві закорковані пляшки вина. Та й сама Іда у вишиваній спідниці, світлій кофті і маленькому чепчику на пухнастому волоссі стала невпізнанною. її привабливе обличчя проясніло, заспокоїлося, повеселішало.

– Ну, як тобі все це подобається? – защебетала вона, кинувшись із обіймами йому назустріч.

Джек розчулено поцілував її.

– Просто чудово!

– Як ти гадаєш, швидко я упоралась? Треба сказати, мені дуже допоміг Бель... Який же він люб'язний та послужливий хлопчина!

– Хто? Белізер?

– Звичайно, мій Белізерчик, та й пані Вебер також.

– О-о-о, я бачу, ви вже стали приятелями! -Аякже! Вони такі люб'язні, такі запобігливі! Я запросила їх повечеряти разом із нами.

– От дідько б його взяв! А посуд?

– Я купила трохи. Зовсім трохи... А в сусідів узяла кілька приборів. Оті милі Левендре також дуже послужливі.

Джек, який уявлення не мав про послужливих сусідів, здивовано витріщився на матір.

– Але це ще не все, любий Джеку!.. Ти тільки глянь на ось цей пиріг. Я за ним ходила аж на Біржову площу: я там знаю одну крамничку, де продають на п'ятнадцять су дешеве, ніж у інших. Тільки це далеко. Повертаючись, я вже не мала сили йти пішки. Довелося взяти фіакр.

У цьому виявлялася вся її натура: викинути два франки, аби зекономити два су! Але видно було, що вона знає всі крамниці. Хлібці вона купила у «Віденській пекарні», каву і десерт – у «Пале-Руаяль».

Джек оторопіло слухав матір. Помітивши це, вона наївно запитала:

– Я, мабуть, забагато витратила грошей?

– Та ні...

– Таки забагато, по тобі бачу. Але що зробиш? У тебе бракувало і того, і сього. Та й не щодня бувають такі, як сьогодні, зустрічі. А втім, ти ще побачиш: я вмію бути ощадливою...

Вона дістала із комода довгого зеленого зошита і переможно помахала ним у повітрі.

– Поглянь, яку чудову книгу для ведення витрат я купила у пані Левек.

– Левек, Левендре!.. Та ти перезнайомилася вже з усім кварталом!

– Звичайно, перезнайомилася! Левек – це продавщиця канцтоварів. Тут недалеко, по сусідству. Така старенька пані... У неї там є ще й кімнатка для читання. Це дуже зручно, адже треба стежити й за літературними новинками... А поки що я купила в неї книгу для ведення витрат. Розумієш, сину, без такої книги ну ніяк не можна! В домі, де бажають розумно вести господарство, без неї й кроку не ступиш. Після вечері, якщо захочеш, ми підсумуємо всі витрати. Дивися, тут усе записано.

– Ну, коли все записано...

Їхню розмову урвав прихід Белізера, пані Вебер та її головатого хлопчика.

Але як фамільярно й поблажливо зверталася Іда де Барансі до своїх нових друзів! Сміх, та й годі!

– Послухайте, Бель, будьте як дома! – промовляла Іда. – Пані Вебер, причиніть двері, ваш хлопчик чхнув.

Скільки напускної величі та поважності! Чисто тобі добра королева, котра зволила спуститися до своїх підданих і бажає, щоб еони не бентежилися її величності. Однак пані Вебер і так почувала себе цілком невимушено. Ця мужня жінка ні перед ким не пасувала, вона добре знала, що її сильні працьовиті руки завжди її прогодують. Юний Вебер також ні крихти не ніяковів, запихаючи у рота хрустку шкоринку пирога. Тільки Белізер, здається, трохи журився. Та й не дивно! Бути упевненим, що за якихось два тижні він одружиться, що до омріяного щастя – один крок, і несподівано довідатись, що все знову відкладається, стає непевним. «Може, колись» – це таки жахливо!

Час від часу він сумно поглядав то на пані Вебер, котру, судячи з її поведінки, мало турбувала втрата компаньйони, то на радісного Джека, що був таким уважним до матері, наче закоханий. Що не кажіть, а часом людське життя скидається на гойдалку, влаштовану дітьми за допомогою бруска й дошки, на якій один здіймається вгору лише тоді, коли його товариш з розгону ударяється об тверду землю. Джек здіймався до піднебесних висот, а його компаньйон надав із-за хмар на землю, повертався до невмолимої дійсності. Почнімо з того, що Белізер, котрому було так добре у своєму помешканні, віднині мусив жити у комірчині поблизу сходів. Там була єдина вузенька кватирка, через яку ледь-ледь проникало повітря і світло. Більше вільних кімнат па поверсі не було, а він нізащо в світі не погодився б віддалитися від пані Вебер навіть на кілька сходинок. Це створіння мало ім'я Белізер, але його так само можна було б назвати «Покірливість», «Доброта», «Відданість», «Терпеливість». Отож він мав багато благородних і красивих імен, якими сам ніколи не називав себе, якими зроду й не подумав би хизуватися, але які потроху ставали відомі тим, хто жив із ним поруч.

Як тільки гості пішли і Джек залишився наодинці із матір'ю, Іда була вражена, побачивши, як швидко її син прибрав з столу рештки їжі, а натомість порозкладав товсті книжки й підручники.

– Що ти надумав зараз робити?

– Ти ж бачиш: я вчуся.

– Нащо це тобі здалося?

– А-а-а! Справді, ти ж іще не знаєш.

І тоді він поділився з нею таємницею свого серця, розповів, що він працює й навчається, сподіваючись, що під кінець шляху на нього чекає неосяжне омріяне щастя. Досі Джек ніколи не розмовляв про це з матір'ю. Він занадто добре знав, яка мати недалека та легковажна, щоб ділитися з нею заповітними мріями, і надто боявся, що вона обов’язково розкриє його таємницю д'Аржантонові, а сама думки, що його чисте почуття обсмоктуватимуть у домі, де він 6ачив тільки ненависть до себе, обурювала його і лякали, Джек мав підстави остерігатися віршомаза з його оточенням і ніколи не довірив би їм свого хисткого щастя. Але тепер, відколи мати повернулася до нього, тепер, коли вони нарешті ні від кого не залежала, лишилася сама й прийшли до нього, він міг розповісти їй про Сесіль, поділитися з нею своїми радощами й мріями. І хлопець розповів матері про своє кохання із запалом і сп'янінням нічим не заплямованої юності та глибокодумністю й зрілістю того, хто хлебнув уже вдосталь горя, хоч і прожив на світі лише двадцять, років. Та марно! Мати нічогісінько не розуміла. Піднесене й глибоке почуття знедоленого її сина було незбагненне для неї. Попри всю її надмірну сентиментальність, любов для Іди уявлялася аж ніяк не такою, якою її бачив Джек. Синова розповідь схвилювала її не більше, ніж третій акт п'єси на кону Жімназ, коли інженю в білій сукні й фартушку з рожевими бретельками вислуховує зізнання закоханого в неї молодого фата із завивкою і в сюртуці. Зацікавлено витягши шию, вона аж танула від утіхи й тільки розводила руками: чисте простодушне синове кохання лоскотало нерви і смішило її.

О, як чудово, як чудово! – повторювала вона раз у раз. – Ви, мабуть, будете чудовою парою. Ви мені нагадуєте Поля й Віргінію!

Найбільше враження на неї справила розповідь про Сесіль, – вона була такою несподіваною, заплутаною й незвичайною! Іда весь час перебивала сина, вигукуючи: «Ти знаєш, та це ж просто роман, справжній роман!.. З цього можна зліпити карколомну штуку!» «Карколомна штука» – був лише один із багатьох «перлів», яких Іда набралася в «духовному середовищі» д'Аржантона. На щастя, закохані, розповідаючи про свої почуття, витають у емпіреях і в зауваженнях слухачів чують лише відгуки власних слів. Джек знову переживав і недавні радощі, і колишній страх, ділився з нею планами і мріями, не чуючи недоречних її зауважень, не помічаючи, що його розповідь Про кохання здається їй банальною, як приспів до застарілого романсу, і що простодушність та наївність двох недосвідчених у пристрасті молодих людей викликає у матері лише легкий жаль до них.

VI

Белізерове весілля



Джек прожив із «матір'ю лише тиждень, коли одного вечора його зустрів біля заводських воріт сяючий Белізер.

– Я такий радий, Джеку! Нарешті я знайшов компаньйона. Пані Вебер його бачила, він їй підходить. Справа залагоджена. Скоро ми одружимося.

І саме вчасно. Наш бідолаха Белізер геть перевівся, схуд, адже кінчалося літо, на вулицях з'явилися хлопчаки-сажотруси та продавці каштанів, а це загрожувало ще більше віддалити його щастя. Для бродячого торговця ці вуличні кочівники уособлюють зміну пір року так само, як для сільських жителів – перелітні птахи. Надто покірний долі, щоб нарікати, він лише тужливо гукав: «Капелюхи! Капелюхи! Капелюхи!» – аж плач брав. Ой, неспроста бувають такими тужливими крики бродячих торговців: ці люди вкладають у незначні слова усю тривогу, весь біль свого страдницького життя. Найважливішою у їхніх вигуках є інтонація. Уявіть, як по-різному можна вигукувати: «Беру лахміття!» І який несхожий цей бадьорий вигук уранці на той самий, але монотонний, протяглий, здавлений крик увечері, коли лахмітник повертається додому!.. Джек, що мимохіть завдав страждань другові, зрадів приємній новині майже так само, як і Белізер.

– Чудово! А я не міг би його побачити?

– Чом би й ні? Він ось, – відповів Белізер, показуючи на здорованя, що стояв за декілька кроків. Той був у сорочці й робочих штанях, на плечі тримав молота, а під пахвою – скоченого шкіряного фартуха. Його винятково невиразне, сонне, спите обличчя ховалося за густою, кошлатою, неохайною і ніби вилинялою бородою, через яку він скидався на одного з тих завсідників Моронвалевої гімназії, котрого невдахи називали «чоловіком, що читав Прудона». Якщо зовнішня схожість свідчить і про схожість вдачі, новий Белізерів компаньйон на ім'я Ріберо не повинен би бути лихою людиною, але він напевне був ледачим самовдоволеним невігласом і п'яницею. Джек не став ділитися своїми сумнівами з торговцем капелюхами, котрий не міг натішитися своєю новою знахідкою і від надміру почуттів раз по раз без видимої причини тиснув Джекові руку. До того ж пані Вебер уже схвалила Белізерів вибір, а це було головне. Щоправда, ця славна жінка керувалася тими самими мотивами, що і Джек: бачачи радість свого обожнювача, вона не відважилась бути надто вимогливою і, заплющивши очі на непривабливу зовнішність претендента, не маючи вибору, мусила погодитись і на такого майбутнього компаньйона.

Наступні два тижні перед весіллям у дворах робітничих передмість Менільмонтан, Бельвіль і Ла Віллет лунали радісні, як ніколи, вигуки: «Капелюхи! Капелюхи!» Лунали дзвінко і весело, мов переможне заливисте півняче кукурікання на світанку, мов античний вигук «Гіменей! О Гіменей!», що злітає з недосвідчених уст. І ось він настав – незабутній великий день. Попри всі доводи пані Вебер Белізер вирішив відгуляти весілля на всю губу, і стальні кільця на його червоному вовняному гамані розійшлися до краю. Зате яке ж то було бучне весілля!

Буржуа спочатку одружуються в мерії, а на другий день вінчаються в церкві, зате простолюд, не маючи вільного часу, об'єднує обидві названі церемонії й відбуває їх за один день. Для цього довгого стомливого обряду робітники майже завжди вибирають суботу, щоб у неділю спочити. Бачили б ви приміські мерії у цей освячений таким звичаєм день! З самого ранку перед ними вилаштовуються в чергу фіакри й фургони, запорошені коридори цих установ заповнюють більші чи менші весільні кортежі, і всі учасники урочистих церемоній годинами вистоюють у великій приймальні. Весільні групи перемішуються, боярини знайомляться і часом виходять заморити черв'ячка, наречені крадькома роздивляються й стиха обговорюють одна одну, а родичі, аби згаяти час, півголосом балакають про те та про се. Незважаючи на потворні меблі, голі стіни й нудні об'яви, муніципалітет все ж таки справляє глибоке враження на бідняків. Потерті плюшеві сидіння на стільцях, високі стелі в залах, судовий виконавець. із ланцюгом на животі, урочистий помічник мера – усе тут і лякає їх, і розважає. Урочиста церемонія, що надає шлюбу законної сили, для них немов вельможна, але малознайома дама, котра раптом має прийняти їх у своєму салоні. Мушу сказати, що в передмісті Мельмоптан серед численних весільних кортежів, котрі перетнули двір мерії тієї незвичайної суботи, найпримітнішим був кортеж Белізера, хоч на нареченій і не було білої і сукні, побачивши яку всі жінки кидаються до вікон, а вуличні роззяви збуджено перемовляються. Як і належить удові, пані Вебер наділа темно-синю сукню того відтінку, що називається «індиго» і який дуже цінують особи, що люблять, усе поважне й надійне; через руку в неї була перекинута вовняна шаль, а на голові красувався пишний чепчик, прикрашений квітами і стрічками, що майоріли навколо сяючого вмитого обличчя овернянки. Вона йшла в парі з Белізеровим батьком, щуплявим метким жовтолицим дідком із гачкуватим носом. Його безнастанно мучили напади кашлю, і майбутня невістка ледве його вгамовувала, щосили розтираючи йому спину. Через кілька кроків та процедура знову повторювалась, звісно, порушуючи урочистий поступ кортежу: пари раз у раз зупинилися, наштовхувалися одні на одних і перечікували, поки у старого мине напад злощасного кашлю.

Белізер виступав у другій парі, йдучи об руку з понурою овдовілою сестрою із Нанта з такими самими кучерями та гачкуватим носом, як і в її батечка. Що ж до Белізера, то цього дня його не впізнали б навіть постійні клієнти. Куди й поділися набрякла синя вена посеред лоба, глибокі страдницькі зморшки на його щоках та вічно розтулений рот, який, здавалось, безмовно завжди кричав «ой-ой!..». Високо підвівши голову, погарнішавши, він гордо ступав у пошитих на замовлення величезних, до блиску начищених черевиках, таких широких та довгих, що наш наречений скидався в них на ковзаняра з берегів Зейдер-Зе. Та байдуже! Белізер більше не мучився; йому здавалося, ніби в нього виросли нові ноги, і його обличчя сяяло подвійним щастям. Поруч із Белізером, рука в руці, ішов синок пані Вебер, велика голова якого здавалася іще більшою через буйну завивку, секрет якої відомий тільки перукарям передмістя. Белізерів компаньйон, котрого ледь умовили хоч на день розлучитися з молотом та шкіряним фартухом, пекар, хазяїн пані Вебер, і його зять, у яких на бичачих шиях між коротко стриженим чубом і сукняним коміром випинали червоні загривки жиру, гордо йшли у химерних, залежаних у шафах, надто рідко одягних сурдутах з негнучкими у ліктях рукавами. За ними – подружжя Левендре, Белізерові брати й сестри, сусіди, друзі і в кінці – Джек. Його мати, пані де Барансі, погодилася вшанувати молодят своєю присутністю па урочистому обіді, але не відважилася цілий день трудити ноги у весільній процесії.

Після товкотнечі у мерії та нескінченного чекання, через яке у багатьох запрошених позводило животи, бо було вже далеко за полудень, кортеж рушив до Венсенемкого вокзалу, звідки треба було ще їхати поїздом. Весільний обід мав відбутися в Сен-Манде в одному з ресторанів на проспекті Бель-Ер, зім'ятий папірець з адресою ресторану лежав у глибині Белізерової кишені. Така застережливість аж ніяк не була зайвою, бо на галявині біля узлісся розташувалося п'ятеро чи четверо однаковісіньких закладів, та ще й з однаковими вивісками: «Весільні обіди», причепленими на павільйончиках і рундучках, повитих привабливою зеленню.

Коли весільна процесія прибула до ресторану, його зала була ще зайнята, і Белізерові гості вирішили тим часом прогулятися навколо Венсенського озера – цього Булонського лісу бідноти. Безліч інших весіль (одні гості вже стали з-за столу, а інші наливали одне одному просто неба) розсипали на зелених галявинах білі жіночі сукні, чорні сюртуки та мундири військових і ліцеїстів – без них і справді не минає жодної такої події. Всі сміялися, співали, розважалися, пили й обжиралися, вищали, ганялися одне за одним, водили хороводи й танцювали кадриль навколо шарманщиків. Чоловіки надівали жіночі капелюшки, жінки – чоловічі. За загорожами, скинувши сюртуки і накидки, одні гралися в піжмурки, інші цілувалися, якась дружка пристібала молодій відірвану шлярку на сукні. Ох, ті білі, накрохмалені й підсинені сукні! Як тішились ними бідні дівчата, волочачи по траві їхні шлейфи і уявляючи себе, хай навіть лише на один день, елегантними дамами. Бідняки люблять такі утіхи: їм хочеться хоч у мріях відчути себе багатими, піднятися над своїм становищем у суспільстві, зрівнятися з улюбленцями щедрої долі, до яких в їхній душі завжди жевріє заздрість.

Белізер та його гості сумно бродили по пилюці серед Гіменеєвих весільних гулянь і напихалися бісквітами й печивом, очікуючи на жаданий бенкет. Звичайно, вони також були не проти повеселитися – і читач незабаром сам у цьому переконається, – але поки що голод сковував усі їхні пориви радості. Нарешті один із посланих у розвідку представників Белізерового племені сповістив: «Все готове, час сідати за стіл»,– і молоді разом зі своїми гостями заквапились до ресторану.

Весільний стіл було накрито в просторій залі, поділеній грубо розмальованими розсувними перебірками на кілька приміщень, прикрашених однаковими дзеркалами й позолотою. Тут було добре чути все, що робилося в сусідніх залах: сміх, дзенькіт склянок, перегукування з офіціантами, нетерплячі дзвінки... З вікон виднівся невеликий садок з деревами, висадженими у шаховому порядку, а в ресторанній залі стояла така задуха, наче у передбаннику. Так само, як і в мерії, спочатку гостей опанувала несмілива шанобливість, –надто незвичним був довгий, заставлений приборами стіл, по краях якого пишалися штучні помаранчеві гілки, якісь незбагненні споруди, зелені й рожеві солодощі у вазах... І все те, призначене для безперервних весіль, стояло тут незмінно роками, і все те було засаджене незчисленними поколіннями мух, які й тепер не давали спокою, хоча офіціанти й відганяли їх серветками як тільки могли. Пані де Барансі чомусь не з'являлася, і гості, ще трохи почекавши її, стали всідатися. Молодий хотів було сісти поруч з дружиною, але його сестра з Нанта заявила, що тепер так не заведено і навіть якоюсь мірою непристойно, молоді, мовляв, повинні сидіти одне навпроти одного. Так і зробили, щоправда, після довгої суперечки, під час якої старий Белізер, повернувшись до своєї новоспеченої невістки, в'їдливо запитав її:



– Послухайте, ви! А як на вашу думку належить сідати? Як ви сиділи з паном Вебером?

На що рознощиця хліба незворушно відповіла, що вона виходила заміж у себе на батьківщині, весілля гуляли на фермі, і вона сама того дня подавала на стіл. Отож старий проковтнув близня, але неважко було помітити, що Белізерову рідню не тішить цей шлюб і що навіть иайрозкішнійший весільний бенкет не повернув би їй доброго гумору. Одруживши старшого сина, вона позбулася дійної корови, – втратила найнадійніше джерело прибутку. Спочатку їли мовчки. Воно й не дивно: всі зголодніли, та ще й дуже ніяковіли через присутність у залі набундючених офіціантів у чорних фраках. Белізер пробував умилостивити їх своєю доброю усмішкою, але де там! Що не кажи, а якісь дивні вони, оті офіціанти з приміських ресторанів, – нахабні бліді обличчя з густими обвислими баками, хоч і пом'яті, проте глузливі, суворі і владні. Тільки глянеш на них і мимоволі подумаєш, ніби то щонайменше колишні префекти, змушені виконувати плебейські обов'язки. А скільки неприхованої зневаги було в їхніх очах, коли вони блимали на бідноту, на горопах, для котрих замовлено обід з розрахунку сто су на рота! Ота величезна сума – цілих сто су! – яку захоплено повторював кожен з гостей і яка оповивала Белізера ореолом величі (він міг дозволити собі викинути цілих сто франків на одне застілля!), викликала у офіціантів лише презирство, багатозначне переморгування та холодну байдужість при обслуговуванні, гостей. Один із них, стоячи поблизу Белізера, нестерпно гнітив його, навівав на нього якийсь забобонний страх, а другий, стоячи за спиною Белізерової дружини, свердлив його таким лихим оком, що добряга Белізер, аби уникнути його погляду, узяв покладене ліворуч від свого прибору меню і вже вдесяте перечитував його. То було не меню, а справжнісінький феєрверк! Поряд із звичними всім відомими словами: «качка», «ріпа», «вирізка», «квасоля» красувалися величні й незрозумілі назви міст, прославлених битв, прізвища полководців: «Маренго», «Ришельє», «Шатобріан», «Барігуль», що приголомшували і бродячого торговця, і його гостей. Подумайте тільки – їм зараз усе це подаватимуть їсти! Важко навіть уявити обличчя тих бідолах, коли, тримаючи на підносі дві тарілки з супом, офіціант їх запитував: «Суп з раками чи пюре кресі?» – або, вказуючи на дві пляшки іспанського вина, знову питав: «Херес чи пакаре?» Це нагадувало світську гру, під час якої вам пропонують вибрати назву однієї з двох квіток, які уособлюють невідомих вам панн. Як тут бути? Кожен вагався і нарешті відповідав навздогад. А втім, можна було й не вибирати: у всіх тарілках була та сама трохи солодкувата, ледь тепла юшка, а в пляшках – жовтаве і каламутне пійло, яке нагадувало Джекові «шипшиновий напій», котрим поїли гімназистів у Моронвалевому закладі. Гості злякано перезиралися, кожен нишком поглядав на сусідів, аби події питися, яку зі склянок різної форми й величини подають вони офіціанту. І тільки Белізерів новий компаньйон, не огинаючись, безтурботно вийшов із складного становити: він пив усе з однієї склянки – найбільшої. Та все ж типи збентеження і побоювання осоромитися кинули холодну тінь на весільний стіл і, скувавши гостей, отруїли початок урочистого обіду. Першою оговталася рознощиця хліба. Ця чудова жінка, що ніколи не втрачала здорового глузду, незабаром підвела голову і сказала синові:

– Не соромся, синку, їж усе, що тобі до вподоби. Нам це недешево обійшлося, тож наїдайся.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет