Клуб сімейного дозвілля
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Коли Тесе відповіла, що саме так, міс Норвілл вибалушила очі й надула щоки.
- Я можу зекономити вам десять миль, — повідомила міс Норвілл. — Ви маєте GPS З цими штуковинами простіше
- «Пряма стріла додому довела», як казав Робін Гуд, — кив нула міс Норвілл, легенько плескаючи Тесе по спині. — Я права, чи права я
- Ричард Відмарк 1 Міс Норвілл трохи знічено, проте з задоволенням, розсміялася.
- Дякую вам, — промовила Тесе, приймаючи конверт. Нема за що. Ви чесно заробили все до останнього пенні. Тесе щодо цього не мала заперечень.
- Отже, тепер про короткий шлях.
- Ви можете у своєму Джі-Пі-Ес запрограмувати перепуття Так, мій Том дуже мудрий. Міс Норвілл усміхнулася.
- Мій теж, — промовила Тесс.
- Вау, ти диви, який! — вигукнула Норвілл, розсміявшись, як ото сміються люди, стикнувшись з якимсь симпатичним дивацтвом.
- Дякую вам за все, Рамоно. Все було дуже професійно. Ми тут, у «КБЛ», завжди намагаємося все робити якнайкраще. Ну, вам уже час їхати. З усією моєю вдячністю.
- Уже час, — погодилась Тесс. — І вам спасибі. Я отримала задоволення.
- Безпечної вам дороги додому, — попрощалася Норвілл, і Тесе відповіла їй задертим великим пальцем. Вона вирушила, і навігатор Том промовив
- Вітаю, Тесс. Схоже, ми вирушаємо в подорож. Авжеж, так і є, — відгукнулась вона. — І день для поїздки гарний, як вважаєш
- За одну милю поворот направо. І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що
- Чорти б тебе, Рамоно, забрали, — промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліотекарки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапій
- Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс — раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися.
- Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! — верескнула Тесе і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зробити.
- Агов! — гукнула Тесс. — Перепрошую, сер!..
Тесе навернулося на думку написати, що, либонь, гонорар дві тисяч доларів був би адекватнішим за виконання нею такої незапланованої заздалегідь місії, але вона відкинула цей намір. Не варто зловживати. До того ж вона мала сумніви, щоби всі її, навіть разом узяті, книжки про В’язальне товариство (а їх опубліковано вже ціла дюжина) продалися накладом, що дорівнював би продажам бодай якоїсь одної книжки про пригоди Стефані Плам. Подобається це комусь чи ні, — хоча по правді, Тесе від цього було ні холодно, ні жарко, — але Рамона Норвілл звернулася до неї як до запасного варіанта. Завищення ціни відгонитиме шантажем. П’ятнадцять сотень — більш ніж справедливий гонорар. Авжеж, коли вона лежала в тому кульверті, спльовуючи кров з розбитого рота й сякаючись кривавими шмарклями з розпухлого носа, він їй зовсім не здавався справедливим. Та чи здалися б їй тоді справедливішими дві тисячі? Або й два мільйони? Чи можливо повісити бірку з ціною на біль, зґвалтування й жах — такими питаннями її леді з В’язального товариства ніколи не переймались. Розслідувані ними злочини насправді були чимось не більшим за ідеї злочинів. А проте, коли це А 11 итання силоміць постало перед Тесе, вона вирішила, що відповіддю її буде — ні. їй подумалося, що за такого роду злочин відплата, либонь, мусить бути однозначна. З нею погодились обидва: і Том, і Фрітці. — З — Рамона Норвілл виявилася життєрадісною, широкоплечою, з важким бюстом жінкою років шістдесяти, з рум’яними щоками, стрижкою морського піхотинця і рукостисканням типу «полонених не беремо». Вона чекала на Тесе надворі перед бібліотекою, стоячи посеред місця на парковці, зарезервованого для Сьогоднішньої Знаменитої Письменниці. Не привітавши Тесе побажанням «доброго ранку» (а було чверть на одинадцяту), не звернувши компліментарної уваги на її сережки (діамантові «крапельки», котрі Тесе вдягала тільки на рідкісні в її житті формальні вечері та на такі події, як сьогоднішня), вона поставила суто чоловіче запитання: чи їхала Тесе сюди трасою № 84? Коли Тесе відповіла, що саме так, міс Норвілл вибалушила очі й надула щоки.
Тесе підтвердила, що саме там вона й живе, хоча не мала певності, чи їй подобається, коли чужі люди — наразі хай навіть ця приємна бібліотекарка — знають, де те місце, куди вона ховається, аби свою втомлену голову прихилити. А втім, на що тут можна нарікати; в наш час усе відомо інтернету.
орієнтуватися, ніж по напрямках, накреслених на зворотно му боці поштового конверта. Чудові прилади. Тесе, котра дійсно була додала Джі-Пі-Ес до оснащення панелі свого «Експідішена» ’ (прилад називався «ТомТом»1 і вмикався в гніздо запальнички), відповіла, що їй було б вельми приємно скоротити собі шлях додому на десять миль.
— 4 — Ье а£{аігеі <іи Ііугег завжди складаються з чітко усталених чотирьох частин, і з’явлення Тесе перед щомісячним духовним собором товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни» могло б слугувати зразковим прикладом генерального стандарту. Єдиним відступом від норми прозвучала вступна промова Рамо- ни Норвілл, лаконічна до афористичності. На подіум вона піднялася, не обтяжена якимись обіцяючими нудьгу нотатками, не вбачала вона також потреби вдаватися до переказів про дитинство Тесе, яке в неї пройшло на фермі в Небрасці, і не закидала аудиторію букетами схвальних рецензій на її книжки про В’язальне товариство Вербового Гаю. (І це добре, бо критики писали про них рідко, а коли таке траплялося, в їхніх рецензіях зазвичай вигулькувало ім’я міс Марпл ', і то не завжди м позитивному для Тесе сенсі.) Міс Норвілл просто сказала, що книжки надзвичайно популярні (пробачне перебільшення) і що авторка виказала нам шляхетність тим, що відгукнулась на термінове запрошення, подарувала нам свій час (хоча іа півтори тисячі доларів це важко було вважати дарунком).
Але вступне слово було радше чимось на кшталт entracte2. Дія перша розпочалася раніше, з фуршету об одинадцятій, де наймарнотратніші мали можливість познайомитися з Тесе персонально за сиром з крекерами і гидотною кавою в чашках (вечірні імпрези забезпечувалися пластиковими стаканчиками з гидотним вином). Дехто просив автографи, більшість питалися дозволу сфотографуватися з нею, знімаючи переважно мобільними телефонами. Питали в неї також, звідки вона бере свої ідеї, на що вона відповідала звичними делікатно-гумористичними нісенітницями. Близько півдюжини людей поцікавилися, як вона зав’язала контакти з літературним агентом, блиск у їх очах дозволяв зрозуміти, що додаткові двадцять доларів вони заплатили тільки заради того, щоб поставити саме це запитання. Тесе пояснювала, що треба вперто писати листи, допоки хтось із найголодніших агентів не погодиться проглянути твої тексти. Це була не вся правда — коли йдеться про літературних агентів, усієї правди не існує, — але це лежало близько до істини. і. Дією другою була власне лекція, котра тривала близько сорока п’яти хвилин. Складалася вона більшим чином з анек дотичних історій (жодної автобіографічної) і пояснень щодо того, яким чином вона розробляє свої сюжети (ззаду наперед). У лекції важливо щонайменше три рази згадати назву най новішої книги, котра цієї осені у Тесе, до речі, називалася «В’язальне товариство займається спелеологією» (вона пояс нила, що означає цей термін, для тих, хто ще не був у курсі). Дією третьою йшов Час Запитань, впродовж якого вона від повідала, звідки в неї беруться ідеї (гумористично-туманно) та чи знаходить вона своїх персонажів у реальному житті («мої тіточки») і як можна знайти такого агента, щоби він проглянув твої тексти. Сьогодні в неї, крім того, ще спитали, де вона купує еластичні вінчики для волосся. (Відповідь: «У “Джей Сі-Пенні”»1 чомусь викликала незрозумілу хвилю оплесків.) Останньою дією був Час Автографів, упродовж якого вона безвідмовно виконувала прохання написати поздоровлення з днем народження, чи привітання зі щасливою річницею, чи надписати книжку: «Для Дженет, шанувальниці всіх моїх книжок» або «Для Лі — сподіваюся знову побачитись з тобою на озері Токсевей2 наступного літа!» — дещо некоректне побажання, оскільки Тесе узагалі ніколи там не була, але ж, очевидно, колекціонерка автографів туди вчащала. Коли врешті вже всі книги було підписано, а кілька останніх забар задовольнилися останніми знятими телефонами кадрами, Рамона Норвілл провела Тесе до свого кабінету на горнятко справжньої кави. Міс Норвілл пила чорну, що Тесе зовсім не здивувало. Якщо взагалі цю грішну землю ще топчуть дівулі суто «чорнокавного» типу, то її господиня належала саме до них (і ходить вона, либонь, у свої вихідні дні тільки в «Док J
Міс Норвілл трохи знічено, проте з задоволенням, розсміялася.
Тесе щодо цього не мала заперечень.
Тесе уважно нахилилася вперед. В одній з її книжок про В’язальне товариство Дорін Маркіз каже: «Дві найприємніші в світі речі — це гарячі круасани та близький шлях додому». Це був саме той випадок, коли письменник для оживлення художньої вигадки використовує найдорожчі з власних переконань.
Міс Норвілл усміхнулася.
— 5 — Тесс мала не простий Джі-Пі-Ес —. вона додатково витратилася на індивідуально скомпоновану для неї модель. Бо любила іграшки. Отримавши дані про перехрестя (Рамона Норвілл нахилилася, дивлячись крізь вікно із зазвичай притаманним чоловікам інтересом, як вона їх вводить), прилад кілька секунд подумав, а потім промовив: «Тесс, я вираховую твій маршрут».
Тесс усміхнулася, хоча до себе подумала, що запрограмувати GPS, щоб він називав тебе на ім’я, є не більшим дивацтвом, ніж тримати на стіні свого кабінету фанатське фото померлого актора.
Це й справді було так; їй зазвичай подобалися такі оказії, у стилі окей-давайте-все-влаштуємо. Заразом і її пенсійний фонд отримав задоволення від нежданого припливу готівки.
Вона вирушила, і навігатор Том промовив:
На відміну від комп’ютерів у науково-фантастичних фільмах, Тому не вистачало розуму для легкої бесіди, а втім, іноді Тесс допомагала йому сама. Він підказав їй через сто ярдів зробити правий поворот, а потім перший поворот ліворуч. Висмоктуючи інформацію з якоїсь нашпигованої технологіями металевої кулі, що оберталася десь високо вгорі, ТомТом у себе на екрані показував їй мапу з зеленими стрілочками й назвами вулиць. Невдовзі вона вже виїхала за околицю Чикапі, але Том без жодних коментарів послав її повз поворот на трасу 1-84 прямісінько у пломеніючий жовтневими кольорами, пронизаний димками з ароматами спалюваного листя краєвид. Приблизно через десять миль, посеред якоїсь дороги, що звалася Старий сільський путівець, якраз коли вона вже почала дивуватися, чи не помилився її навігатор (та ну?), той знову заговорив:
І дійсно, невдовзі вона побачила зелений дороговказ на Стаґґ-роуд, так густо подзьобаний рушничним шротом, що
літери на ньому ледь читалися. Та звісно ж, Том не потребу вав дороговказів; говорячи соціологічними термінами ( Геп захистила диплом з соціології, перш ніж відкрити в собі та лант до створення книжок про пригоди літніх леді-детективіи), він був «запрограмований на віддалене скеровування». «Вам по ній котитися, ну, десь миль шістнадцять чи близь ко того», — сказала їй Рамона Норвілл, але Тесе прокотилася всього лиш якихось дванадцять. Виїхавши з-за повороту, во на зауважила зліва попереду стару ветху будівлю (вивіска по над давно порожнім, без бензоколонок, майданчиком усе ще закликала до «Ессо»'). а вже потім — надто пізно — помітила розсипище кострубатих дощок, що валялися поперек дороги. Чимало з них наїжачилися великими іржавими цвяхами. Її трясонуло на вибоїні, завдяки котрій, либонь, ті дошки й випали були з кузова якогось незграбного в справі закріплення вантажу сільського тюхтія, а потім юзом винесло на немощенс узбіччя, коли вона намагалася обминути перешкоду, хоча на ту мить Тесе вже й устигла зрозуміти, що навряд чи це їй вдасться; інакше б чому тоді скрикнула: «Ох-ох»? Знизу під нею почулося «торох-бум-чвак», це уламки дощок загрюкали об ходову частину, а тоді її вірний «Експідішен» почав гасати вгору-вниз, немов танцюючи поґо, його потаскало наліво, ніби раптом скульгавілого коня. Вона присилувала його стрибнути в бур’яни, ближче до занехаяної крамниці, воліючи забратися подалі з дороги, щоб хтось, хто може вилетіти з-за цього, останнього, повороту, не врізався їй у зад. Інтенсивного руху на Стаґґ-роуд вона не помітила, але дехто все ж таки їй траплявся, включно з великими ваговозами. — Чорти б тебе, Рамоно, забрали, — промовила вона. Хоча й розуміла, що насправді у цій пригоді немає вини бібліотекарки та очільниці (а можливо, й єдиної членкині) чикапій- «Esso» — відомий з 1911 року нафтово-паливний бренд, який тепер належить американській корпорації «Exxon Mobil», але практично вже не присутній на ринку США.
— Тесс, чи не бажаєш, щоб я переобчислив твій курс? — раптом подав голос Том, змусивши її здригнутися. Тесе вимкнула Джі-Пі-Ес, а потім і двигун заглушила. Поки що вона нікуди не їхатиме. Тут було дуже тихо. Чулися тільки голоси пташок, якесь металеве клацання, схоже на цокотіння і таровинного заводного годинника, і більше нічого. Добрим таком було те, що «Експідішен», схоже, присів тільки на лівий бік, а не похилився всім передком. Можливо, там пробито лише одне колесо. У такому випадку нема потреби в буксировці; достатньо буде лиш невеличкої допомоги від «ААА»1. Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесе видала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товариства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вважатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до настання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради короткого шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесе розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на 1-84. Ситуація з містичних чи кримінальних історій — навіть тих безкровних детективів із єдиним трупом, яким віддають не ревагу її шанувальниці, — вимальовувалася наразі на диво ви разно, тож, розкриваючи телефон, вона подумала: «В якомусь романі він виявився б непрацюючим». Наразі життя зімітуна ло мистецтво, бо, ввімкнувши свого «Нокію», вона побачили на екрані напис: «МЕРЕЖА НЕДОСТУПНА». Звісно, скориї татися зараз телефоном — це було б занадто просто. Вона почула неголосний, безтурботний звук над'їжджаючого двигуна, обернулася й побачила, як з-за повороту, завдяки яко му її сюди й пришпилило, вискочив старий білий фургончик. На його борті було намальовано скелет за барабанною установ кою, складеною, як їй здалося, з кексів. Понад цим привиддям (набагато ексцентричнішим за фанатську фотографію Ричар да Відмарка на стіні кабінету бібліотекарки) читалися зроблені характерним для фільмів жахів, спливаючим кров’ю письмом слова: «ЗОМБІ ПЕКАРІ». Якусь мить Тесе ще залишалася над то здивованою, щоб якось реагувати, а коли врешті вона поча ла махати руками, водій фургона «Зомбі пекарів» якраз заклопотано об’їжджав той непотріб на дорозі і не помітив її. Він вискочив на узбіччя швидше, ніж це було вдалося Тесе, але центр ваги у фургона розташований вище, ніж в «Експіді- шена», тож якусь мить вона була певна, що фургон зараз перекинеться боком у рівчак. Він утримався — ледь-ледь — і знову вчепився за дорогу поза купою кострубатих дощок. Фургон зник за наступним поворотом, залишивши по собі синю хмару вихлопу і запах гарячого мастила. — Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! — верескнула Тесе і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зробити. Причепивши телефон до пояса своїх костюмних слаксів, вона вийшла на дорогу і почала прибирати звідти той дерев’яний непотріб. Робила це повільно, обережно, бо зблизька стало видно, що всі уламки дощок (пофарбованих на біле, схоже, що хтось повідривав їх звідкілясь, перебуваючи у родових муках перед великим ремонтом будинку) оскалені цвяхами. Великими, недобрими. Вона працювала повільно, бо, з одного боку, пі не хотілося поранитись, а з іншого — хотілося перебувати н к раз у цьому процесі Доброчинної Християнської Праці, кони над’їде наступна машина. Проте на той час, коли вона вже встигла прибрати все, окрім кількох незагрозливих трісок, і жалити великі дошки у рівчак поза узбіччям дороги, не з’явимося ще жодної іншої машини. Можливо, думала вона, ті ••Зомбі пекарі» зжерли геть усіх у найближчому довкіллі й тепер поспішають назад до своєї кухні, щоби запекти рештки и одвічно популярних Пирогах з Людятиною. Вона повернулася назад, на порослу бур’янами стоянку біті покинутої крамниці, і сумно подивилася на свій похилений автомобіль. На тридцять тисяч доларів сталевого прокату, повний прйвод, незалежні дискові гальма, Балакучий Том- ТомТом... а вистачило всього лиш якоїсь дошки з цвяхом, щоби застрягнути невідь-де, мов та риба на мілині. «Але ж з усіх тих дощок стирчать цвяхи, — подумала вона. — У якомусь детективі чи у фільмі жахів це не здавалося б випадковістю; це сприймалося б як частина чийогось плану. Тобто як пастка». — Забагато в тебе уяви, Тессо Джин, — промовила вона, цитуючи власну матір... хоча вся іронія полягала в тім, що власне уява й забезпечувала її шматком хліба насущного. Не кажучи вже про той дім у Дейтона Біч1, в якому її мати провела останні шість років свого життя. Серед безмежної тиші вона знову зауважила звук жерстяного цокоту. Покинута крамниця була того штибу, що нечасто побачиш у двадцять першому столітті: вона мала ґанок. Лівий його кут завалився і перила були де-не-де поламані, але ж гак, це був справжній ґанок, звабний навіть у такій занехаяності. Можливо, саме через його занехаяність. Тесе подумала, що ґанки при універсамах пощезли, бо вабили людей на них ' Daytona Beach — засноване 1871 року курор і не місто в штаті Флорида. і. присісти, ВІДПОЧИТИ, потеревенити про бейсбол або про ІІОГП ду, замість того, щоби просто заплатити і, поспішливо хои.і ючи кредитні картки, летіти далі дорогою до якогось нового місця, де їх можна знову дістати й просмикнути крізь коп і рольний термінал. Покривлена жерстяна вивіска на піддашку. Ще дужче вицвіла, ніж емблема «Ессо». Піднявши руку до ло ба, прикриваючи долонею собі очі, вона підступила на кільки кроків ближче. «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ». Цікаво, чого саме стосується це гасло? Вона вже мало не вичепила відповідь зі свого ментального сміттєзвалища, коли її думки обірвало гудіння двигуна. Обер таючись на цей звук, упевнена, що це їдуть врешті-решт на зад «Зомбі пекарі», вона, на додаток до гудіння мотора, почу ла також виск древніх гальм. То виявився не білий фургон, а старий пікап «Форд Ф-150», абияк пофарбований синім і з намазаною навкруг фар ґрунтовкою «Бондо»1. За його кермом сидів чоловік у комбінезоні й бейсбольному картузі з сіточкою і шлейкою на потилиці. Він дивився на дерев’яний непотріб у рівчаку.
Водій повернув голову, побачив її на зарослому паркінгу, скинув руку в привітанні, під’їхав, ставши поряд з «Експіді- шеном», і заглушив свій двигун. Судячи зі звуку, з яким той вимкнувся, подумала Тесс, ця дія для нього рівнозначна акту милосердного умертвіння.
|
