Клуб сімейного дозвілля


шс розпочнеш, раніше закінчиш»



бет22/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   36

шс розпочнеш, раніше закінчиш», — але ця приказка від того ніскільки не втрачала своєї істинності.

А може, він насправді вирушив у рейс, хай зараз і недільний вечір. Може, їй доведеться стирчати тут аж до сходу сонця, промерзнути до вже й без того ниючих кісток під невгамов­ним вітром, що так і вичісує верх цього самотнього пагорба, к уди вона приперлася, немов якась скажена.

«Ні, це він скажений. Пам’ятаєш, як він танцював? Як по­ні ним і тінь його танцювала на стіні? Пам’ятаєш, як він спі­нив? Отой його верескливий голос? Ти дочекаєшся його, Тессо Цжин. Ти чекатимеш, бодай навіть і пекло геть замерзне. Ти надто далеко вже зайшла, щоб повертати назад».

їй було страшно, і то направду.

«Тут уже не вийде благопристойного вбивства у вітальні. Хоча б це ти розумієш чи ні?»

Вона розуміла. Саме це вбивство, якщо вона спроможеть­ся його виконати, буде більше схожим на «Жагу смерті» ’, аніж на «В’язальне товариство Вербового Гаю дієза лаштунками». Ось лишень він під’їде, та добре аби прямо до тягача, під яким нона ховається. Погасить фари пікапа, і перш ніж його очі ! нстигнуть звикнути до темряви...

А тепер це вже не вітер. Вона впізнала гудіння того погано нідрегульованого двигуна раніше, ніж з-за повороту алеї спа­лахнули фари. Тесе трохи підвелася на одному коліні і, смик­нувши за козирок, натягнула щільніше картуза, щоб його не зі­рвало їй з голови вітром. Доведеться підбиратися до нього, а це означає, що вибір стартового моменту мусить бути перфектним. Вона майже напевне промаже, якщо спробує застрелити його з засідки, навіть так зблизька; інструктор їй казав, що на «Лимо- ночавильника» можна покладатися хіба що з відстані десяти футів, а краще зі ще меншої. Він порадив їй купити надійнішу

«Жага смерті» (1972) — роман Браяна Гарфілда (нар. 1939 р.) і серія од­нойменних фільмів про архітектора, котрий самотужки знищує злочин­ців на вулицях Нью-Йорка.

зброю, але вона так і не зібралася. А підібратися, щоби застрр лити його напевне, це далебі не все. Вона мусить упевнитиоі, що в пікапі саме Стжельке, а не його брат чи якийсь приятелі.

«Я не маю ніякого плану».

Але планувати щось було вже пізно, бо ось він, пікап, а коли загорівся ліхтар, вона побачила й коричневий, з білими пляма ми, картуз. Також вона побачила, як він замружився проти елі пучого світла, як нещодавно це було трапилося й з нею, і зро зуміла, що на якусь мить він осліп. Вибір: зараз або ніколи.

«Я Відчайдушна Жінка».

Без усякого плану, ба навіть абсолютно бездумно, вона обі­йшла тягач ззаду, не бігом, лишень широкими, розміреними кроками. Вітер чортом вирував навкруг неї, шарпаючи за про­сторі карґо-штани. Вона відкрила пасажирські дверцята й по­бачила в нього на пальці каблучку з червоним каменем. Він якраз брався за паперовий пакет з чимось, судячи з форми, квадратним усередині. Пиво, скоріш за все, дванадцятизаряд- на коробка. Він обернувся до неї, і сталося дещо жахливе: во­на розділилася надвоє. Відчайдушна Жінка побачила звіра, котрий її зґвалтував, придушив і запхав до труби з двома ін­шими зогнилими трупами. А Тесе побачила трохи ширше об­личчя зі зморшками навкруг рота й очей, котрих не було тоді там, у вечір п’ятниці. Та попри всі ці відзначені нею дрібнич­ки, «Лимоночавильник» у її руці двічі гавкнув. Перша куля пробила Стжельке горло, прямо під підборіддям. Друга утво­рила чорну діру в нього над кущастою правою бровою й ви­садила на друзки скло з водійського боку. Він завалився на дверцята, рука, що була хапалася за паперовий пакет, відсмик­нулась. Він дико стрепенувся усім своїм монструозним тілом, і рука з каблучкою на ній вдарилась об середину керма, натис­нувши на сигнал. У будинку знову почав гавкати собака.

«Ні, це він! — гадала вона перед відчиненими дверцятами, стискаючи в руці револьвер. — Це мусить бути він!»

Вона побігла навкруг передка пікапа, втратила рівновагу, впала на одне коліно, підхопилася і рвонула водійські дверця-

і



м. Стжельке вивалився з кабіни, вдарившись головою об гла­денький асфальт своєї під’їзної алеї. Картуз із нього спав. Праве око, вивернуте з нормального положення кулею, що мдарила просто понад ним, тупилося на місяць. Ліве дивило- і н на Тесс. І зовсім не обличчя переконало її врешті-решт — обличчя зі зморшками, які вона побачила вперше, обличчя і давніми шрамами від акне, яких не було того п’ятничного надвечір’я.

«Він великий чи дуже великий?» — перепитувала в неї Бет­і і Ніл.

«Дуже великий», — відповіла тоді Тесс, і таким той і був... але не таким великим, як цей чоловік. Її ґвалтівник мав зріст футів шість і шість дюймів, так вона подумала, коли він виліз 11 машини (саме з цієї машини, щодо цього вона не мала жод­них сумнівів). Він мав масивне черево, важкі клуби і був ши­рокий, як двері. Але цей чоловік був на зріст щонайменше шість футів і дев’ять дюймів. Вона приїхала сюди застрелити велетня, а вполювала якогось левіафана.

  • Ой, Боже мій, — промовила Тесс, і вітер відкинув кудись геть її слова. — Ох, Боже мій правий, що ж я наробила?

  • Ти вбила мене, Тесс, — сказав їй із землі чоловік... і в цих словах таки був сенс, зважаючи на дірку в його голові, та ін­шу, у нього в горілі. — Ти приїхала і вбила Великого Водія, як і збиралася.

Вся сила залишила її м’язи. Вона опустилась біля нього на- нколішки. Згори, з розбурханих небес, сяяв місяць.

  • Ця каблучка, — прошепотіла вона. — Цей картуз. Цей пікапі

  • Він одягає картуза й каблучку, вибираючись на полюван­ня, — сказав Великий Водій. — І їде цим пікапом. Коли він на полюванні, тоді я в рейсі, на трасі, у тягачі, в «Червоному яструбі», і якщо хтось його бачить — особливо, коли він не стоїть, а десь розсівся, — той гадає, що бачить мене.

  • Навіщо він так робить? — запитала Тесс у мертвого чо­ловіка. — Ти ж його брат.

  • Тому що він скажений, — терпляче пояснив Великий Водій.

  • І тому, що це ставало йому в пригоді раніше, — сказала Дорін Маркіз. — Коли вони були юними і Лестер мав клопо­ти з поліцією. Питання в тім, чи Роско Стжельке скоїв само­губство через той, найперший клопіт, чи Рамона примусила старшого брата Ела взяти вину на себе. А може, Роско збирав­ся виказати все начистоту, а Рамона його вбила. Зробила так, щоб це виглядало самогубством. Як воно там було, Еле?

Проте щодо цього Ел тримав мовчанку. Мертву мовчанку, фактично.

  • Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місяч­ному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або за­зирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві ко­ханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопо­рушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдава­ти з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чо­мусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому про­цесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.

Ел не промовив нічого.

Тесе подумала: «Я стою тут навколішках, балакаю уявни­ми голосами. Я здуріла, я втратила розум».

Проте в глибині душі вона розуміла, що якраз намагається утримати свій розум при зоровому глузді. Єдиний спосіб цього досягти — це все зрозуміти, і та історія, котру вона опо­віла голосом Дорін, була або істинною, або близькою до істин­ної. Засновувалася вона на припущеннях і хирлявій дедукції, але в цій версії був якийсь сенс. І вона пасувала до того, що сказала Рамона в свої останні хвилини.

«Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш!»

І ще: «Ти не розумієш. Це помилка».

Авжеж, це помилка, нехай так. Усе, що вона робить цього иечора, обертається помилками.

«Ні, не все. Вона була в цьому замішана. Вона все знала».

  • А ти знав? — спитала Тесе у вбитого нею чоловіка. Вона потягнулася до його передпліччя, але тут же відсмикнула свою руку. Він мусить бути ще теплим під рукавом. Все ще здава­тись живим. — Так ти знав?

Він не відповів.

  • Дозволь мені, — промовила Дорін. І тим своїм найделі- катнішим голосом мені-розповідати-можна-геть-усе, який за- ішди пречудово діяв у книжках, ця літня леді спитала: — Як багато вам було відомо, містере Водій?

  • Інколи я мав підозри, — сказав він. — Переважно я вза­галі не думав про це. Я мусив керувати бізнесом.

  • А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?

  • Мусив би, — відповів він, і Тесе здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хоч щось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?

  • Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?

На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.

  • Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.

їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:

  • Так. Ніяких доказів.

  • А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?

Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, ко­трий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібра­ла, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати со­бака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там,

серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як боні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли ви­ходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засу­нула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на го^і лову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вонь зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлей4 ку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на Ш розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, за4 надто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йо-1 му Відчайдушною Жінкою. і

Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й за­питала:

  • Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розумію­чи, що це не так.

Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.

  • Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного ястру­ба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?

  • Так, — відповів Стжельке.

  • І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?

  • Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для біз­несу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — поба­чить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був при­наймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і ви­стрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не за­ради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.

  • І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?

  • Так. Коли він у рейсі, я працюю в офісі. Коли в рейсі я, він... ну... Я гадаю, ви самі знаєте, чим він займається, поки я у від’їзді.

І

  • Ти мусив би про це доповісти куди слід! — крикнула Іітс. — Навіть якщо ти лише підозрював, ти мусив повідомити!

  • Він боявся, — промовила Дорін своїм делікатним голо- іом. — Ви ж були налякані, так, дорогенький?

  • Так, — сказав Ел. — Я боявся.

  • Свого власного брата? — перепитала Тесе, чи то не віря­чи, чи не бажаючи повірити. — Боявся свого меншого брата7.

  • Не його, — промовив Ел Стжельке. — Її.

  • 39

Коли Тесе вже сіла до своєї машини і завела двигун, озвався Том.

  • Ти ніяк не могла знати наперед, Тесс. А все трапилося так швидко.

Це правда, саме так і було, але ця правда ігнорувала той цен­тральний факт, що вже вимальовувався: вирушивши, немов якась непримирима кіногероїня, на покарання свого ґвалтів­ника, вона тим самим запроторила себе до пекла.

Тесс приставила револьвер собі до скроні, але потім знову його опустила. Не могла вона цього зробити, не тепер. Вона ще мала зобов’язання щодо тих жінок у трубі, а також щодо будь- якої іншої жінки, котра може до них приєднатися, якщо Лестер Стжельке втече. А після того, що вона накоїла тут, зараз ще важ­ливіше, ніж будь-коли, щоб він не зміг нікуди втекти.

їй треба було ще деінде заїхати. Але не на своєму «Експі- дішені».

  • 40

Під’їзна алея до номера 101 по Тауншип-роуд була недовгою і не замощеною. Усього лише пара колій між чагарями, котрі росли так близько, що дряпали борти синього «Ф-150», поки вона вела його до маленького подвір’я. Тут уже й не пахло акуратністю, цей дім був старою, покривленою, якоюсь цвин­тарною будівлею, від вигляду якої морозом бралася шкіра, ні­би її перенесли сюди прямо з «Техаськоїрізанини бензопилою»'. Як же подеколи життя вміє імітувати мистецтво.

Тесе навіть не намагалася наближатися крадькома — наві­що вимикати фари, якщо Лестер Стжельке впізнає звук дви­гуна братового пікапа, либонь, так же безпомильно, як голос самого брата?

На ній усе ще був одягнений той коричневий, заплямова­ний відбілювачем картуз, котрий Великий Водій носив, коли не перебував у рейсах, щасливий картуз, що обернувся напри­кінці нещасливим. Каблучка з фальшивим рубіном була за­надто великою для будь-якого з її пальців, тому вона поклала її собі до лівої передньої кишені карґо-штанів. Малий Водій, вирушаючи на полювання, сідав за кермо одягненим, як його брат, і хоча в нього аж ніяк не вистачить часу (або не стачить мозкових клітин), щоб усвідомити іронію в тому, що остання його жертва з’явилась по його душу в тому ж таки антуражі, Тесе саме так і зробила.

Вона припаркувалея біля задніх дверей, вимкнула двигун і вилізла з машини. У руці вона тримала револьвер. Двері бу­ли незамкнені. Вона вступила в халупу, де смерділо пивом й зі­псованою їжею. Зі стелі на шматку брудного дроту звисала єдина лампочка на шістдесят ватів. Прямо попереду стояли чотири вщент заповнені сміттям пластикові баки, оті, на три­дцять два галони, що продаються у «Волмарті». Поза ними під стіною тулилося щось, на вигляд мовби стос накопичених ро­ків за п’ять номерів довідника «Дядечка Генрі»1. Ліворуч ви- днілися наступні двері, з єдиною сходинкою. Вели вони, ма­буть, до кухні. Замість поворотної ручки, клямка при них

була зовсім старосвітська. Двері зарипіли на немазаних заві­сах, коли вона натисла ту клямку й штовхнула їх, прочиняю­чи навстіж. Ще якусь годину тому такого роду скрегіт наля­кав би її до заціпеніння. Зараз він не торкнув її ані найменшим чином. Вона тут по роботі, котру мусить виконати. Все тепер звелося тільки до досягнення мети, і це дарувало величезне полегшення — звільнення від усього того зайвого емоційно­го багажу. Вона вступила у сморід якогось жирного м’яса, яке Малий Водій певне був смажив собі на вечерю. Дочула звуки закадрового реготу з телевізора. Якийсь ситком. «Зайн- фельд»', — подумала вона.

  • Якого чорта ти тут робиш? — гукнув Лестер Стжельке крізь гогітливу фонограму. — В мене тільки півтора пива за­лишилось, якщо це те, по що ти приїхав. Ось лишень доп’ю та й лягаю спати.

Вона вирушила на звук його голосу.

  • Якби ти мені та й був подзвонив, я б уберіг тебе від кло- по...

Вона увійшла до кімнати. Він побачив її. Тесе, з револьве­ром в руці і в картузі, котрий зазвичай нацуплював сам Лес­тер, коли на нього навалювалася та його жага, не переймала­ся міркуваннями й припущенням про реакцію цього чоловіка на з’явище перед ним його останньої жертви. Ба навіть якби й навпаки, вона все одно ніколи не змогла б передбачити над­мірності того, що наразі побачила. Щелепа в нього відпала, а потім усе його лице цілком застигло з роззявленим ротом. Бляшанка пива, котру він до того тримав, випала з пальців йо­му на коліна, виливаючи піну на той єдиний предмет одягу, що був на ньому, пожовклі труси «Жокей»1.

«Він бачить примару, — подумала вона, підходячи до ньо­го з націленим револьвером. —

Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет