шс розпочнеш, раніше закінчиш», — але ця приказка від того ніскільки не втрачала своєї істинності.
А може, він насправді вирушив у рейс, хай зараз і недільний вечір. Може, їй доведеться стирчати тут аж до сходу сонця, промерзнути до вже й без того ниючих кісток під невгамовним вітром, що так і вичісує верх цього самотнього пагорба, к уди вона приперлася, немов якась скажена.
«Ні, це він скажений. Пам’ятаєш, як він танцював? Як поні ним і тінь його танцювала на стіні? Пам’ятаєш, як він спінив? Отой його верескливий голос? Ти дочекаєшся його, Тессо Цжин. Ти чекатимеш, бодай навіть і пекло геть замерзне. Ти надто далеко вже зайшла, щоб повертати назад».
їй було страшно, і то направду.
«Тут уже не вийде благопристойного вбивства у вітальні. Хоча б це ти розумієш чи ні?»
Вона розуміла. Саме це вбивство, якщо вона спроможеться його виконати, буде більше схожим на «Жагу смерті» ’, аніж на «В’язальне товариство Вербового Гаю дієза лаштунками». Ось лишень він під’їде, та добре аби прямо до тягача, під яким нона ховається. Погасить фари пікапа, і перш ніж його очі ! нстигнуть звикнути до темряви...
А тепер це вже не вітер. Вона впізнала гудіння того погано нідрегульованого двигуна раніше, ніж з-за повороту алеї спалахнули фари. Тесе трохи підвелася на одному коліні і, смикнувши за козирок, натягнула щільніше картуза, щоб його не зірвало їй з голови вітром. Доведеться підбиратися до нього, а це означає, що вибір стартового моменту мусить бути перфектним. Вона майже напевне промаже, якщо спробує застрелити його з засідки, навіть так зблизька; інструктор їй казав, що на «Лимо- ночавильника» можна покладатися хіба що з відстані десяти футів, а краще зі ще меншої. Він порадив їй купити надійнішу
«Жага смерті» (1972) — роман Браяна Гарфілда (нар. 1939 р.) і серія однойменних фільмів про архітектора, котрий самотужки знищує злочинців на вулицях Нью-Йорка.
зброю, але вона так і не зібралася. А підібратися, щоби застрр лити його напевне, це далебі не все. Вона мусить упевнитиоі, що в пікапі саме Стжельке, а не його брат чи якийсь приятелі.
«Я не маю ніякого плану».
Але планувати щось було вже пізно, бо ось він, пікап, а коли загорівся ліхтар, вона побачила й коричневий, з білими пляма ми, картуз. Також вона побачила, як він замружився проти елі пучого світла, як нещодавно це було трапилося й з нею, і зро зуміла, що на якусь мить він осліп. Вибір: зараз або ніколи.
«Я Відчайдушна Жінка».
Без усякого плану, ба навіть абсолютно бездумно, вона обійшла тягач ззаду, не бігом, лишень широкими, розміреними кроками. Вітер чортом вирував навкруг неї, шарпаючи за просторі карґо-штани. Вона відкрила пасажирські дверцята й побачила в нього на пальці каблучку з червоним каменем. Він якраз брався за паперовий пакет з чимось, судячи з форми, квадратним усередині. Пиво, скоріш за все, дванадцятизаряд- на коробка. Він обернувся до неї, і сталося дещо жахливе: вона розділилася надвоє. Відчайдушна Жінка побачила звіра, котрий її зґвалтував, придушив і запхав до труби з двома іншими зогнилими трупами. А Тесе побачила трохи ширше обличчя зі зморшками навкруг рота й очей, котрих не було тоді там, у вечір п’ятниці. Та попри всі ці відзначені нею дрібнички, «Лимоночавильник» у її руці двічі гавкнув. Перша куля пробила Стжельке горло, прямо під підборіддям. Друга утворила чорну діру в нього над кущастою правою бровою й висадила на друзки скло з водійського боку. Він завалився на дверцята, рука, що була хапалася за паперовий пакет, відсмикнулась. Він дико стрепенувся усім своїм монструозним тілом, і рука з каблучкою на ній вдарилась об середину керма, натиснувши на сигнал. У будинку знову почав гавкати собака.
«Ні, це він! — гадала вона перед відчиненими дверцятами, стискаючи в руці револьвер. — Це мусить бути він!»
Вона побігла навкруг передка пікапа, втратила рівновагу, впала на одне коліно, підхопилася і рвонула водійські дверця-
і
м. Стжельке вивалився з кабіни, вдарившись головою об гладенький асфальт своєї під’їзної алеї. Картуз із нього спав. Праве око, вивернуте з нормального положення кулею, що мдарила просто понад ним, тупилося на місяць. Ліве дивило- і н на Тесс. І зовсім не обличчя переконало її врешті-решт — обличчя зі зморшками, які вона побачила вперше, обличчя і давніми шрамами від акне, яких не було того п’ятничного надвечір’я.
«Він великий чи дуже великий?» — перепитувала в неї Беті і Ніл.
«Дуже великий», — відповіла тоді Тесс, і таким той і був... але не таким великим, як цей чоловік. Її ґвалтівник мав зріст футів шість і шість дюймів, так вона подумала, коли він виліз 11 машини (саме з цієї машини, щодо цього вона не мала жодних сумнівів). Він мав масивне черево, важкі клуби і був широкий, як двері. Але цей чоловік був на зріст щонайменше шість футів і дев’ять дюймів. Вона приїхала сюди застрелити велетня, а вполювала якогось левіафана.
-
Ой, Боже мій, — промовила Тесс, і вітер відкинув кудись геть її слова. — Ох, Боже мій правий, що ж я наробила?
-
Ти вбила мене, Тесс, — сказав їй із землі чоловік... і в цих словах таки був сенс, зважаючи на дірку в його голові, та іншу, у нього в горілі. — Ти приїхала і вбила Великого Водія, як і збиралася.
Вся сила залишила її м’язи. Вона опустилась біля нього на- нколішки. Згори, з розбурханих небес, сяяв місяць.
-
Ця каблучка, — прошепотіла вона. — Цей картуз. Цей пікапі
-
Він одягає картуза й каблучку, вибираючись на полювання, — сказав Великий Водій. — І їде цим пікапом. Коли він на полюванні, тоді я в рейсі, на трасі, у тягачі, в «Червоному яструбі», і якщо хтось його бачить — особливо, коли він не стоїть, а десь розсівся, — той гадає, що бачить мене.
-
Навіщо він так робить? — запитала Тесс у мертвого чоловіка. — Ти ж його брат.
-
Тому що він скажений, — терпляче пояснив Великий Водій.
-
І тому, що це ставало йому в пригоді раніше, — сказала Дорін Маркіз. — Коли вони були юними і Лестер мав клопоти з поліцією. Питання в тім, чи Роско Стжельке скоїв самогубство через той, найперший клопіт, чи Рамона примусила старшого брата Ела взяти вину на себе. А може, Роско збирався виказати все начистоту, а Рамона його вбила. Зробила так, щоб це виглядало самогубством. Як воно там було, Еле?
Проте щодо цього Ел тримав мовчанку. Мертву мовчанку, фактично.
-
Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місячному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або зазирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві коханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопорушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдавати з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чомусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому процесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.
Ел не промовив нічого.
Тесе подумала: «Я стою тут навколішках, балакаю уявними голосами. Я здуріла, я втратила розум».
Проте в глибині душі вона розуміла, що якраз намагається утримати свій розум при зоровому глузді. Єдиний спосіб цього досягти — це все зрозуміти, і та історія, котру вона оповіла голосом Дорін, була або істинною, або близькою до істинної. Засновувалася вона на припущеннях і хирлявій дедукції, але в цій версії був якийсь сенс. І вона пасувала до того, що сказала Рамона в свої останні хвилини.
«Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш!»
І ще: «Ти не розумієш. Це помилка».
Авжеж, це помилка, нехай так. Усе, що вона робить цього иечора, обертається помилками.
«Ні, не все. Вона була в цьому замішана. Вона все знала».
-
А ти знав? — спитала Тесе у вбитого нею чоловіка. Вона потягнулася до його передпліччя, але тут же відсмикнула свою руку. Він мусить бути ще теплим під рукавом. Все ще здаватись живим. — Так ти знав?
Він не відповів.
-
Дозволь мені, — промовила Дорін. І тим своїм найделі- катнішим голосом мені-розповідати-можна-геть-усе, який за- ішди пречудово діяв у книжках, ця літня леді спитала: — Як багато вам було відомо, містере Водій?
-
Інколи я мав підозри, — сказав він. — Переважно я взагалі не думав про це. Я мусив керувати бізнесом.
-
А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?
-
Мусив би, — відповів він, і Тесе здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хоч щось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?
-
Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?
На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.
-
Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.
їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:
-
Так. Ніяких доказів.
-
А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?
Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, котрий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібрала, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати собака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там,
серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як боні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли виходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засунула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на го^і лову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вонь зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлей4 ку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на Ш розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, за4 надто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йо-1 му Відчайдушною Жінкою. і
Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й запитала:
-
Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розуміючи, що це не так.
Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.
-
Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного яструба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?
-
Так, — відповів Стжельке.
-
І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?
-
Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для бізнесу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — побачить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був принаймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і вистрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не заради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.
-
І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?
-
Так. Коли він у рейсі, я працюю в офісі. Коли в рейсі я, він... ну... Я гадаю, ви самі знаєте, чим він займається, поки я у від’їзді.
„І
-
Ти мусив би про це доповісти куди слід! — крикнула Іітс. — Навіть якщо ти лише підозрював, ти мусив повідомити!
-
Він боявся, — промовила Дорін своїм делікатним голо- іом. — Ви ж були налякані, так, дорогенький?
-
Так, — сказав Ел. — Я боявся.
-
Свого власного брата? — перепитала Тесе, чи то не вірячи, чи не бажаючи повірити. — Боявся свого меншого брата7.
-
Не його, — промовив Ел Стжельке. — Її.
-
39 —
Коли Тесе вже сіла до своєї машини і завела двигун, озвався Том.
-
Ти ніяк не могла знати наперед, Тесс. А все трапилося так швидко.
Це правда, саме так і було, але ця правда ігнорувала той центральний факт, що вже вимальовувався: вирушивши, немов якась непримирима кіногероїня, на покарання свого ґвалтівника, вона тим самим запроторила себе до пекла.
Тесс приставила револьвер собі до скроні, але потім знову його опустила. Не могла вона цього зробити, не тепер. Вона ще мала зобов’язання щодо тих жінок у трубі, а також щодо будь- якої іншої жінки, котра може до них приєднатися, якщо Лестер Стжельке втече. А після того, що вона накоїла тут, зараз ще важливіше, ніж будь-коли, щоб він не зміг нікуди втекти.
їй треба було ще деінде заїхати. Але не на своєму «Експі- дішені».
Під’їзна алея до номера 101 по Тауншип-роуд була недовгою і не замощеною. Усього лише пара колій між чагарями, котрі росли так близько, що дряпали борти синього «Ф-150», поки вона вела його до маленького подвір’я. Тут уже й не пахло акуратністю, цей дім був старою, покривленою, якоюсь цвинтарною будівлею, від вигляду якої морозом бралася шкіра, ніби її перенесли сюди прямо з «Техаськоїрізанини бензопилою»'. Як же подеколи життя вміє імітувати мистецтво.
Тесе навіть не намагалася наближатися крадькома — навіщо вимикати фари, якщо Лестер Стжельке впізнає звук двигуна братового пікапа, либонь, так же безпомильно, як голос самого брата?
На ній усе ще був одягнений той коричневий, заплямований відбілювачем картуз, котрий Великий Водій носив, коли не перебував у рейсах, щасливий картуз, що обернувся наприкінці нещасливим. Каблучка з фальшивим рубіном була занадто великою для будь-якого з її пальців, тому вона поклала її собі до лівої передньої кишені карґо-штанів. Малий Водій, вирушаючи на полювання, сідав за кермо одягненим, як його брат, і хоча в нього аж ніяк не вистачить часу (або не стачить мозкових клітин), щоб усвідомити іронію в тому, що остання його жертва з’явилась по його душу в тому ж таки антуражі, Тесе саме так і зробила.
Вона припаркувалея біля задніх дверей, вимкнула двигун і вилізла з машини. У руці вона тримала револьвер. Двері були незамкнені. Вона вступила в халупу, де смерділо пивом й зіпсованою їжею. Зі стелі на шматку брудного дроту звисала єдина лампочка на шістдесят ватів. Прямо попереду стояли чотири вщент заповнені сміттям пластикові баки, оті, на тридцять два галони, що продаються у «Волмарті». Поза ними під стіною тулилося щось, на вигляд мовби стос накопичених років за п’ять номерів довідника «Дядечка Генрі»1. Ліворуч ви- днілися наступні двері, з єдиною сходинкою. Вели вони, мабуть, до кухні. Замість поворотної ручки, клямка при них
була зовсім старосвітська. Двері зарипіли на немазаних завісах, коли вона натисла ту клямку й штовхнула їх, прочиняючи навстіж. Ще якусь годину тому такого роду скрегіт налякав би її до заціпеніння. Зараз він не торкнув її ані найменшим чином. Вона тут по роботі, котру мусить виконати. Все тепер звелося тільки до досягнення мети, і це дарувало величезне полегшення — звільнення від усього того зайвого емоційного багажу. Вона вступила у сморід якогось жирного м’яса, яке Малий Водій певне був смажив собі на вечерю. Дочула звуки закадрового реготу з телевізора. Якийсь ситком. «Зайн- фельд»', — подумала вона.
-
Якого чорта ти тут робиш? — гукнув Лестер Стжельке крізь гогітливу фонограму. — В мене тільки півтора пива залишилось, якщо це те, по що ти приїхав. Ось лишень доп’ю та й лягаю спати.
Вона вирушила на звук його голосу.
-
Якби ти мені та й був подзвонив, я б уберіг тебе від кло- по...
Вона увійшла до кімнати. Він побачив її. Тесе, з револьвером в руці і в картузі, котрий зазвичай нацуплював сам Лестер, коли на нього навалювалася та його жага, не переймалася міркуваннями й припущенням про реакцію цього чоловіка на з’явище перед ним його останньої жертви. Ба навіть якби й навпаки, вона все одно ніколи не змогла б передбачити надмірності того, що наразі побачила. Щелепа в нього відпала, а потім усе його лице цілком застигло з роззявленим ротом. Бляшанка пива, котру він до того тримав, випала з пальців йому на коліна, виливаючи піну на той єдиний предмет одягу, що був на ньому, пожовклі труси «Жокей»1.
«Він бачить примару, — подумала вона, підходячи до нього з націленим револьвером. —
Достарыңызбен бөлісу: |