Клуб сімейного дозвілля



бет33/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36
страстей, подібне вчиняє чоловік або п’яний, або наркоман, або не зовсім при доброму розумі. — Рамзі торкнувся їжачка в себе на голові покарлюченим артритом пальцем. — Ллє не той парубок. Той парубок проробив це заради страховки Намагався представити все чимось таким, чимось на кштал і пограбування помешкання. Не буду переповідати всі деталі, але я не переставав нишпорити й винюхувати. Три роки я ви нюхував. І нарешті відчув, що маю достатньо, щоби його за арештувати. Либонь, недостатньо, щоб висунути обвинува чення, але його про це повідомляти не було потреби, чи не так?

  • Гадаю, що так, — мовила Дарсі. Кава приготувалася, і во на почала наливати. Вирішила й собі також пити чорну. І ви пити її якомога швидше. Таким чином кофеїн відразу її вра зить і ввімкне в голові розум.

  • Дякую, — кивнув він, коли вона подала йому на столик каву. — Вельми щиро дякую. Ви сама доброта. Гаряча кава се ред холодного дня — що може бути кращим? Хіба що підігрі­тий сидр; нічого іншого мені не спливає на думку. Між іншим, на чому я зупинився? О, згадав. Двайт Шеміно. Аж там, в Окру­зі це було. Трохи південніше Гейнсвілського лісу'.

Дарсі була зосередилася на своїй каві. Тепер вона погляну­ла на Рамзі поверх вінців чашки і раптом відчула себе так, ні­би вона знову заміжня — давно у шлюбі, у шлюбі щасливому в багатьох сенсах (проте, не у всіх), а схоже, ніби в якомусь анекдоті: вона знає, що він знає, що вона знає. Цей різновид взаєморозуміння був таким, ніби дивишся в дзеркало і бачиш

I



там інше дзеркало, цілий коридор дзеркал, що ведуть у безкі­нечність. Єдино реальним тут залишалося питання, що він робитиме з тим, що вже знає. Що він з цим зможе зробити.

  • Ну, — промовив Рамзі, ставлячи чашку й несвідомо по­чавши терти собі болючу ногу, — простий факт полягає в то­му, що я сподівався спровокувати того парубка. Тобто я хочу сказати, що в нього на руках була кров жінки та двох дітей, отже, я відчував себе в праві зіграти трохи брудно. І це поді­яло. Він кинувся навтьоки, а я за ним, прямісінько до Гейнсвіл- ського лісу, де, як співається в пісні, могильний камінь на кож­ній милі1. І ми обидва там-таки й розбилися, на повороті Відбійний віраж — він урізався в дерево, а я в нього. Звідти я й отримав таку ногу, не кажучи вже про сталевий стрижеш, у мене в шиї.

  • Співчуваю. А той парубок, за яким ви гналися? Він що отримав?

Кутики губ Рамзі скривилися вгору в сухій усмішці винят­кової холодності. Сяйнули його юні очі.

  • Він отримав смерть, Дарсі. Зекономив штату сорок або п’ятдесят років видатків на оселю та годівлю в Шошенку.

  • То ви справжній Божий гончак, хіба ні, містере Рамзі?

Замість того щоб спантеличитися, він притулив собі по бо­ках обличчя свої деформовані, обернені наперед долоні і по­чав декламувати хлоп’ячим голосом зі школярськими інтона­ціями:

  • Я гнавсь за Ним крізь ночі й дні, я гнавсь за Ним крізь ро­ків галереї, я гнавсь за ним крізь лабіринти... ну, і так далі1.

  • Ви це вивчили в школі?

  • Ні, мем, у Методистському юнацькому братстві. Боже, ик давно це було. Отримав у нагороду Біблію, котру загубив че рез рік у літньому таборі. Тільки насправді я її не загубив, и в мене вкрали. Ви можете собі уявити когось настільки ницо го, щоб украв Біблію?

  • Так, — відповіла Дарсі.

Він розсміявся.

  • Дарсі, продовжуйте називати мене Холтом. Будь ласки. Усі друзі мене так звуть.

«А ви мені друг? Чи хто ви мені?»

Цього вона не знала, але було єдине, в чому вона не сумні валася: Бобу другом він би не став.

  • Це тільки один вірш, який ви знаєте напам’ять, Хол ге?

  • Ну, колись я знав «Смерть наймита», — відповів він, — але тепер пам’ятаю тільки ту частину, де йдеться про те, що дім — це таке місце, куди ти приходиш і тебе приймають1. Це правдива річ, а як ви вважаєте?

  • Абсолютно згодна.

Його очі — вони трішечки взялися туманом — знайшли її очі. Інтимність цього погляду була непристойною, такою, ні би він роздивлявся на неї зовсім роздягнену. І приємною та­кож, мабуть, з тої ж самої причини.

  • Про що ви хотіли спитати в мого чоловіка, Холте?

  • Ну, я вже був балакав з ним одного разу, знаєте, хоча я не певен, щоб він про це згадав, якби був усе ще живий. Ду­же давно то було. Ми обидва були набагато молодшими, а ви самі мусили бути тоді ще зовсім дитиною, судячи з того, яка молода і гарна ви зараз.

Вона подарувала йому крижану усмішку «майте ласку», а тоді підвелася, щоби налити собі ще кави. Першу вона вже подолала.

  • Можливо, ви чули про вбивства Беде, — промовив він.

  • Чоловік, котрий убиває жінок, а потім надсилає їхні до­кументи до поліції? — Вона повернулася до столу, чашка плав­но пливла в її руці. — Газети буквально живляться ним.

Він наставив на неї палець — той самий жест «пістолет», як у Боба, — і підморгнув:

  • Правильно кажете. Саме так. «Кров робить заголовки» — таке у них гасло. Мені довелося трішечки працювати з цією справою. Я тоді ще не вийшов на пенсію, але вже до цього на­ближався. Я мав репутацію такого парубка, котрий міг поде­коли отримати результати, гарненько понишпоривши... про­сто керуючись моїми як-там-вони-звуться...

  • Інстинктами?

Знову той палець-пістолет. Знову підморгування. Так, ніби існувала якась таємниця, до якої вони обоє були причетні.

  • Коротше, мене тоді відрядили працювати самого, розумі

і єте — старий, кульгавий Холт показує там і тут фото, розпитує, а головно... ну, знаєте... просто нюшить. Бо я завжди мав нюх на такого роду справи, Дарсі, а насправді так ніколи його й не втрачав. Це було восени 1997 року, невдовзі по тому, як бу­ло вбито Стейсі Мур. Вам це ім’я ніяк не дзенькнуло?

  • Здається, ні, — сказала Дарсі.

  • Ви б його запам’ятали, якби побачили фотографії з місця злочину. Жахливе вбивство — як же, мабуть, страждала та жін­ка. Проте, звісно, той парубок, що називає себе Беде, був зупи­нився на довший час, більш як на п’ятнадцять років, і, либонь, забагато пари наварилося у нього в котлі в очікуванні вибуху. І саме їй не пощастило виявитися ошпареною. Словом, пару­бок, котрий тоді був Генеральним прокурором штату, поставив мене на цю справу. «Хай спробує старий Холт, — сказав він, — йому все’дно нічого робити, а так хоч під ногами не плутати­меться». Навіть тоді мене вже звали старим Хол гом. Через мою кульгавість, як я здогадуюсь. Я побалакав з її друзями, з її ро­дичами, з її сусідами на шосе № 106 і з людьми, разом з якими вона працювала у Вотервілі. О, я тоді набалакався з ними до схочу. Вона працювала офіціанткою у тамтешньому міському

ресторанчику, що називається «Сонячна сторона». Чимало іт дорожніх зупинялися там, бо ледь не поряд, лиш трішки далі по трасі, там застава, де беруть плату за дорогу, але мене білі, ше цікавили її постійні клієнти. Її постійні клієнти-чолол/м/

  • Звичайно ж, ви й мусили ними цікавитися, — промур мотіла вона.

Один з них був респектабельним, процвітаючим парубком років сорока-сорока п’яти. Заїжджав через кожні три-чотири тижні і завжди сідав до якоїсь із кабінок Стейсі. Авжеж, я, ли бонь, не мусив би цього говорити, оскільки той парубок ІІИ явився вашим покійним чоловіком — говорити погано про мертвого, але оскільки вони тепер обоє мертві, я так гадаю, цг правило себе скасовує, якщо ви розумієте, що я маю на уші зі... — Рамзі затнувся, явно сконфужений.

  • Ви геть заплуталися, — сказала Дарсі розвеселена, помри свій стан. Може, він спеціально хотів її розвеселити. Цього їй було не знаття... — Пожалійте себе, скажіть просто, як воно є, я доросла дівчинка. Вона з ним фліртувала? Про це саме йдеться? Вона не перша з офіціанток, що фліртують з подо рожнім чоловіком, навіть якщо в того чоловіка на пальці об ручка.

  • Ні, там було не зовсім так. Судячи з того, що розповіли мені інші офіціантки — ну, звісно, вам варто поставитись до цього доволі скептично, бо вони всі її любили — це він загра­вав до неї. І, за їхніми словами, їй це не дуже подобалося. Во­на казала, що від нього її дрижаки беруть.

  • Це звучить не дуже схоже на мого чоловіка.

Або на те, що їй розповідав Боб, якщо точніше.

  • Ні, проте, ймовірно, з нею саме так і було. З вашим чоло­віком, я маю на увазі. І дружина не завжди знає, що її благо­вірний робить у дорозі, хоча й може вважати, ніби все знає. Коротше кажучи, одна з офіціанток розповіла мені, що той чо­ловік їздить джипом «Тойота». Вона запам’ятала це, бо має та­ку само машину. І знаєте, що? Кілька фермерів, сусідів Стейсі Мур, бачили, як за кілька днів до вбивства цієї жінки саме та- ка «Тойота» проїжджала туди-сюди повз те місце, де стояла сі­мейна ятка Мурів. У тому числі якраз за день до того, як тра­пилося вбивство.

  • Але ж не саме в той день.

  • Так, проте такий обережний парубок, як той Беде, звіс­но ж, собі цього не дозволив би. Хіба це схоже на нього?

  • Припустімо.

  • Ну, значить, я мав його опис, тож і почав нишпорити в місцевості навкруг ресторану. Нічого кращого мені не зали­шалося. Десь за тиждень роботи я досяг лише того, що натоп­тав собі мозолі та випив кілька чашок дармової кави — жод­ної не порівняти зі смачнючою вашою, чесно кажу! — і я вже був готовий здатися. А потім я випадково зазирнув до одно го закладу в центрі міста, «Монети в Міхельсона». А на цю на зву в вас відгукується якийсь дзвіночок?

  • Авжеж. Мій чоловік був нумізматом, а заклад Міхельсо­на був однією з тих пари-трійки найкращих спеціалізованих крамничок на цілий наш штат. Тепер уже ні. Старий Міхель- сон помер, а його син закрив цей бізнес.

  • Йо. Ви ж пам’ятаєте, як у пісні співається: час забирає все кінець-кінцем — ясність ваших очей, пружність ходи, навіть здатність як слід потрахатися, вибачте мою французьку. Але тоді ще Джордж Міхельсон був живий...

  • На задніх лапах і нюхає повітря, — мугикнула Дарсі.

Холт Рамзі посміхнувся.

  • Саме так, саме так. Коротше, він упізнав чоловіка за описом. «Ба, та це ж схоже на Боба Андерсона», — каже він тоді. І вгадайте, що далі? Той їздить джипом «Тойота» саме тієї моделі.

  • О, але він ту машину бозна-коли поміняв, — докинула Дарсі, — на...

  • «Шевроле Сабурбен», чи не так?

Рамзі промовив назву компанії як «Шевалей».

  • Так, — Дарсі, склавши руки, спокійно дивилася на Рам­зі. Вони вже майже все з’ясували. Залишилося єдине питання:

в

ким із партнерів тепер уже анульованого шлюбу Андеркшіи більш цікавиться цей гостроокий старий?

  • Гадаю, у вас більше нема того «Сабурбена», чи не таю'

  • Так. Я продала його через місяць після смерті мого чплп віка. Подала оголошення до каталогу «Дядечка Генрі», і на ш.п го відразу зреагували. Я боялася, що матиму якісь проблеми, машина з великим пробігом, споживає багато пального, алг нічого такого. Звісно, отримала я за неї небагато.

А за два дні до того, як по неї мусив приїхати той покупець, вона ретельно її обшукала — від носа до корми, як то кажуть моряки, — не забувши витягти й підстилку з багажника Не знайшла вона геть нічого, проте все одно витратила п’ятде сят доларів на те, щоб її помили ззовні (що її не дуже хвилю вало) й піддали паровій чистці всередині (чим вона насираи ді переймалася).

  • А, старий добрий «Дядечко Генрі». Я точно таким же чи ном продав колись «Форд» моєї покійної дружини.

  • Містере Рамзі...

  • Холт.

  • Холте, ви готові цілком упевнено ідентифікувати мого чоловіка, як саме того, хто загравав до Стейсі Мур?

  • Ну, коли я тоді балакав з містером Андерсоном, він ви знав, що бував у «Сонячній стороні» час від часу — визнав це легко, — але заявив, що ніколи не звертав особливої уваги на когось із тамтешніх офіціанток. Пояснив, що завжди був з го­ловою занурений у свої робочі папери. Але ж, звісно, я пока­зав його фотографію — з його водійської ліцензії, ви ж розу­мієте — і персонал ресторану засвідчив, що це напевно він.

  • А мій чоловік знав, що у вас... що ви маєте до нього особ­ливий інтерес?

  • Ні. Він був цілком упевнений, що я просто якийсь собі старий дідок кульгавий, що шукає свідків, котрі бодай хоч щось бачили. Ніхто не боїться такого кривого селезня, як я, розумієте?

«Я вас боюся, страх як».

в



  • Небагато тут для відкриття справи, — зауважила вона. — Якщо ви намагаєтеся її відкрити тобто.

  • Ні про яку справу не йдеться! — щиро розреготався він, і але його карі очі залишались холодними. — Якби я міг відкри-

1 ти справу, ми з містером Андерсоном не вели б тоді нашої ма­

ленької розмови у його кабінеті, Дарсі. Вона відбувалася б у мо­єму кабінеті. Звідки ніхто не вийде, допоки я йому не скажу, що вже можна. Або поки адвокат його не висмикне, звісно.

  • Може, вже час вам перестати танцювати довкола, Холте?

  • Гаразд, — погодився він, — чом би й ні? Воно й правда, навіть найпростіші вальсові па мені тепер робити ой як боля­че. Хай буде він проклятий, той Двайт Шеміно, до речі! До то­го ж мені не хотілося б забирати у вас весь ранок, тож руши­мо далі вже скоренько. Мені вдалося знайти підтвердження того, що подібна «Тойота» з’являлася біля місць двох поперед­ніх убивств — того періоду, що ми його називаємо «першим циклом Веде». Не зовсім така сама, іншого кольору. Але я та­кож знайшов підтвердження того, що ваш чоловік мав іншу «Тойоту» цієї ж моделі колись, у сімдесятих.

  • Це правда. Йому ця машина подобалася, тож і поміняв потім на таку ж саму.

  • Йо, чоловіки до цього схильні. А повноприводні автомо­білі особливо популярні в місцевостях, де сніжить по півро­ку. Але після вбивства пані Мур — і після того, як я з ним по­балакав, — він пересів на «Сабурбен».

  • Не відразу, — уточнила Дарсі з усмішкою. — Він ще їздив на тій своїй повноприводній «Тойоті» і в новому сторіччі.

  • Я знаю. Він її поміняв у 2004 році, незадовго перед тим, як неподалік від Нешва1 було вбито Ендрію Ханікат. Сіро- блакитний «Сабурбен»; рік випуску 2002-й. І «Сабурбен» при­близно того ж року випуску і точно такого ж кольору доволі часто з’являвся неподалік від дому місіс Ханікат упродовж мі-

а

сяця чи близько того, перед тим як її було вбито. Але тут Тії ка смішна річ, — він нахилився ближче, — я знайшов одного свідка, котрий сказав, що той «Сабурбен» мав вермонтські но мери, і ще одного — така собі старенька, маненька леді того типу, що сидять у себе в вітальні біля вікна від ранкової зорі до останнього світла та й дивляться, що відбувається на їхній вулиці, не маючи чогось іншого робити, — так от вона мені казала, що бачила номери штату Нью-Йорк.

  • Боб мав номери штату Мейн, — сказала Дарсі. — Та ви й самі це добре знаєте.

  • Звичайно, звичайно, але номери можуть бути й крадени­ми, розумієте?

  • А як щодо вбивства Шейверстонів, Холте? Чи бачили сіро- блакитний «Сабурбен» поблизу оселі Гелен Шейверстон?

  • Я бачу, що ви слідкували за справою Беде трішечки уваж­ніше за більшість решти людей. Трішечки уважніше, ніж ви прикидалися спочатку, це також.

  • Так його бачили?

  • Ні, — відповів Рамзі: — Правду кажучи, ні. Але сіро- блакитний «Сабурбен» бачили неподалік від того ручаю в Еймсбері, до якого було скинуто тіла. — Він знову усміхнув­ся, тоді як його холодні очі не переставили вивчати її. — Ски­нуті, немов якийсь мотлох.

Вона зітхнула.

  • Я знаю.

  • Ніхто не зміг мені нічого сказати про номери того «Са- бурбена», котрий бачили в Еймсбері, але якби хтось спро­мігся, мене б не здивувало, якби на ньому були номери Мас­сачусетсу або Пенсільванії. Чи будь-якого штату, тільки не мейнські.

Він ще нахилився вперед.

  • Цей Беде надсилав нам записки разом з ідентифікацій­ними документами своїх жертв. Дражнив нас, розумієте, під’юджував, щоб його зловили. Мо’, він якоюсь часткою ду­ші навіть сам бажав, щоб його зловили.

«І

  • Можливо, й так, — кивнула Дарсі, хоча сама в цьому сум­нівалась.

  • Записки написані великими друкованими літерами. Ті люди, котрі так роблять, вважають, що письмо друкованими літерами неможливо ідентифікувати, але в більшості випад­ків це можливо. Тотожності добре видно. Гадаю, у вас не збе­реглося ніяких паперів вашого чоловіка, чи я помиляюсь?

  • Ті, що не повернулися назад, до його фірми, знищені. Але я так собі уявляю, у них там повнісінько зразків. Бухгалтери ніколи нічого не викидають.

Він зітхнув.

  • Йой, але то такі фірми, що я мусив б отримати судовий ор­дер, аби до чогось дістатися, а для того, щоб його отримати, му­сив би показати перспективну справу, якої я взагалі не маю. Я маю лише низку нібито випадкових збігів — хоча вони зовсім не випадкові в моїй голові. А також маю низку... як би гак ви­словитись. .. близькостей — хіба що так ви могли б їх назвати — за місцем і часом, проте й зблизька не таких і не стільки, що їх можна було б кваліфікувати як ґрунтовні докази. Тому-то я й приїхав до вас, Дарсі. Я боявся, що мене і в дім не пустять, але ви поставилися до мене дуже лагідно.

Вона промовчала.

Він нахилився вперед іще далі, тепер уже ледь не зависаю­чи над столиком. Немов якийсь хижий птах. Проте під тією холодністю, і то не дуже глибоко, в його очах ховалося дещо інше. Вона подумала, що можливо, це доброта. Вона беззвуч­но благала, щоб це було так.

  • Дарсі, ваш чоловік був Беде?

Вона усвідомлювала, що цей старий може записувати їхню бесіду; це напевне не виходило за рамки можливого. Влміі 11, слів, вона відірвала одну руку від столу і, піднявши її, покл і.і ла йому свою рожеву долоню.

  • Ви довгий час про це не нічого не знали, правда?

Вона промовчала. Лише позирнула на нього. За пірнула в нього, як ото ви зазираєте до людей, котрих добре шаєте.

в



Тільки будьте обережними, коли так робите, бо не завжди ми там бачите те, що, як вам здається, ви бачите. Тепер вона цс знала.

  • А потім ви дізналися? Одного дня ви дізналися?

  • Вип’єте ще чашечку кави, Холте?

  • Півчашки, — відповів він. І сів прямо, склавши руки в се бе на грудях. — Якщо більше, в мене у шлунку станеться ви кид кислоти, а я забув свій зантак удома.

  • Гадаю, в мене є прилозек1 нагорі, в аптечці, — сказала по на. — То ліки Боба. Хочете, я принесу?

  • Я не прийняв би нічого з того, що належало йому, навіть якби вогнем палав зсередини.

  • Гаразд, — промовила вона м’яко і почала наливати йому каву.

  • Вибачте, — промовив він. — Іноді емоції беруть гору в мені. Ті жінки... всі ті жінки... і той хлопчик, у котрого все життя було попереду. Це гірше за все.

  • Так, — сказала вона, подаючи йому чашку. Вона поміти­ла, як тремтить у нього рука, подумавши, що це, либонь, йо­го останнє родео, неважливо, наскільки він меткий... а він був таки страхітливо метким.

  • Жінка, котра лише під кінець гри дізнається, ким є на­справді її чоловік, опиняється у вельми скрутному станови­щі, — промовив Рамзі.

  • Так, я можу це собі уявити, — сказала Дарсі.

  • Хто повірить, що вона могла жити з таким чоловіком довгі роки, навіть не підозрюючи, ким він є? Атож, вона ніби — як би ви це назвали — та пташка, що живе в пащі у крокодила.

  • Якщо вірити цій історії, — уточнила Дарсі, — крокодил дозволяє тій пташці там жити, бо вона підтримує чистоту в його пащі. Годується поміж його зубів. — Вона поворушила пальцями правої руки, ніби щось вищипує. — Імовірно, це не­правда. .. але правда те, що зазвичай це я возила Боббі до дан­

тиста. Позбавлений опіки, він зазвичай «випадково» забував про домовлений візит. Він був таким дитинячим щодо бо­лю. — Несподівано її очі набрякли слізьми. Клянучи себе, во­на взялась витирати їх обома долонями. Цей чоловік не ша­нуватиме сліз, пролитих на рахунок Роберта Андерсона.

А може, вона помилилася щодо цього. Він усміхався, кива­ючи головою.

  • А ваші діти, їх розчавило б, якби світ довідався, що їхній батько серійний убивця, котрий піддавав тортурам жінок. А по­тім розчавило ще й знову, якби світ вирішив, що їхня мати йо­го прикривала. А може, й допомагала йому, як Майра Хайндлі допомагала Іану Брейді1. Ви знаєте, хто то такі були?

  • Ні.

  • Тоді й не переймайтеся, щоби взнати. Але поставте собі ось таке питання: що може зробити жінка в такій важкій си туації?

  • А ви б що зробили, Холте?

  • Я не знаю. У мене ситуація трохи інакша. Нехай я геть заїжджений кінь — найстаріша шкапа у стайні пожежної ко­манди, — але маю відповідальність перед сім’ями тих замор­дованих жінок. Вони заслуговують на завершення справи.

  • Заслуговують, це поза питанням... але чи потребують вони цього?

  • У Роберта Шейверстона було відкушено пеніс, ви це знали?

Вона не знала цього. Звісно, що не знала. Вона зімкнула очі

й відчула, як гарячі сльози заструменіли їй крізь вії. «Чіп не «страждав», ось воно як», — подумала вона, і якби Ьоб за раз раптом з’явився перед нею, з простягнутими руками, бла гаючи прощення, вона вбила б його знову.

  • А його батько знає, — сказав Рамзі. Говорив він м’яко. — І мусить жити далі, кожен день проживати з цим знанням про свою дитину, котру він любив.

  • Мені жаль, — прошепотіла вона. — Мені дуже, дуле жаль.

Вона відчула, як він узяв на столі її за руку.

  • Я не хотів вас розстроювати.

Вона вирвала в нього руку.

  • Звісно ж, хотіли! Але ви гадали, що мене не пройме? Ви думали, що мене не зачепить... ви, старий нишпорка?

Він усміхнувся, показавши свої сяючі зубні протези.

  • Ні, я зовсім так не думав. Зрозумів це, щойно ви прочи нили переді мною двері. — Він зробив паузу, а потім делікат но додав: — Я зразу все побачив.

  • І що ви бачите тепер?

Він підвівся, похитнувшись злегка, але потім віднайшов рів новагу.

  • Я бачу відважну жінку, котру варто залишити на самоті, нехай надолужує свою домашню роботу. Не кажучи вже про залишок свого життя.

Вона підвелася також.

  • А сім’ї тих жертв? Ті, котрі потребують завершення спра­ви? — Вона затнулася, не бажаючи промовляти решту. Але ж мусила. Цей чоловік поборював значний біль — можливо, на­віть пекельний біль, — але він приїхав сюди і зараз відпускає її на волю. Принаймні вона вирішила, що це так. — А батько Роберта Шейверстона?

  • Роберт Шейверстон мертвий, а його батько вже недале­ко від нього. — Рамзі говорив спокійним, примирливим то­ном, який Дарсі зразу ж упізнала. Це був той тон, яким корис­тувався Боб, коли знав, що якогось клієнта фірми запросили до Податкової служби і нічого доброго йому з того не сві­тить. — Не відриває губ від пляшки з віскі з ранку до ночі. Чи знання того, що вбивця його сина — мучитель його сина — вже мертвий, щось перемінить? Я так не думаю. Чи поверне це назад інших жертв? Аж ніяк. Чи горить зараз убивця в пе­кельному вогні за свої злочини, чи мучать його кривавими тортурами, що триватимуть вічно? Біблія каже, що так. Ста-



рий Заповіт принаймні, а оскільки звідти походять наші зако­ни, то мені цього достатньо. Дякую за каву. Мені тепер дове­деться зупинятися на кожному відпочинковому майданчику по дорозі звідси аж до Агасти, але це було того варте. Ви ва­рите гарний напій.

Проводжаючи його до дверей, Дарсі раптом зрозуміла, що почувається зараз по правильний бік дзеркала — уперше від­тоді, як перечепилася в гаражі об картонну коробку. Приєм­но було усвідомлювати, що його ледь не зловили. Що він не був аж таким кмітливим, яким сам себе вважав.

  • Дякую вам за візит, — промовила вона, дивлячись, як він поправляє, щоб сидів рівніше, в себе на голові капелюх. Вона відчинила двері, впускаючи до хати подих морозного повітря, їй воно не завадить. Приємно відчувати його шкірою. — Я по­бачу вас знову?

  • Аж ніяк. Я звільняюся на наступному тижні. Повна пен­сія. Збираюся до Флориди. Довго я там теж не пробуду, якщо вірити моєму лікареві.

  • Мені жаль таке чути про...

Раптом він ухопив її й притягнув до себе. Руки в нього бу­ли худенькі, але жилаві й дивовижно сильні. Дарсі здивувала ся, проте без переляку. Криси його гомбурзького капелюха стукнули їй у тім’я, коли він прошепотів їй на вухо:

  • Ви правильно все зробили.

І поцілував її в щоку.

20



Він повільно, обережно віддалявся по доріжці, оминаючи льо­дові наморозки. Старечою ходою. «Йому варто було б мати костур», — подумала Дарсі. Він обходив передок своєї маши­ни, все ще видивляючись крижані плями в себе під ногами, коли вона погукала його на ім’я. Він обернувся, звівши ку­щасті брови.







  • У дитинстві у мого чоловіка був друг, котрий загинув під машиною.

  • Правда? — слово вирвалося разом із віддихом зимової білості.

  • Так, — кивнула Дарсі. — Ви могли б пошукати, що гам трапилося. Подія трагічна, хоча той хлопець і не був надто приємною особистістю, судячи зі слів мого чоловіка.

  • Правда?

  • Так. Він був з тих хлопців, котрі плекають небезпечні фантазії. Його ім’я було Браян Делаганті, але коли вони були дітьми, Боб називав його БД.

Рамзі постояв біля своєї машини кілька секунд, обміркову ючи почуте. А потім кивнув.

  • Це вельми цікаво. Можливо, я пошукаю інформацію про цю історію в себе в комп’ютері. А може, й ні; то було так дав­но. Дякую вам за каву.

  • Я вам дякую дуже за бесіду.

Вона дивилася йому вслід, як він поїхав вулицею (кермував він з упевненістю набагато молодшого чоловіка, як зауважи­ла вона — ймовірно тому, що очі мав ще гострі), а потім по­вернулася в дім. Почувалася молодшою, легшою. Підійшла до дзеркала у передпокої. Не побачила в ньому нічого, окрім влас­ного відображення, і це було добре.

Післямова

Історії в цій книзі брутальні. Можливо, вам місцями їх важко було читати. Якщо так, будьте певні, що й мені, відповідно, та­кож місцями було важко їх писати. Коли люди питаються в ме­не про мою роботу, я давно виробив собі звичку ухилятися від теми за допомогою жартів та особистих гумористичних опові­док (котрим ви не мусите цілком довіряти; ніколи не вірте ні­чому з того, що автори художніх творів розповідають про се­бе). Це теж різновид ухиляння, лише трохи дипломатичніший за той спосіб, у який мої предки янкі мали звичку відповідати на такі запитання: «Це не твого розуму справа, приятелю». Але поза анекдотами до всього, що роблю, я ставлюся дуже серйоз­но, і то починаючи з мого першого роману «Довга прогулянка», написаного, коли мені було вісімнадцять років.

Я мало терплю письменників, котрі не ставляться до своєї ро­боти серйозно, і зовсім не терплю тих, що вважають мистецтво оповідання історій цілком зношеним. Воно не зношене, і це не просто якась там літературна гра. Це один із органічних спо­собів, якими ми намагаємося додати сенсу в наше життя, і часто в той жорстокий світ, котрий ми бачимо навкруг нас. Це той спо­сіб, яким ми відповідаємо на питання «як таке можливе?». Істо­рії показують, що інколи — не завжди, але інколи — для дечого існують причини.

Від початку — ще навіть до того, як юнак, котрого я тепер май же не в силах осягнути розумом, почав у себе в кімнаті гуртожит­ку писати «Довгу прогулянку» — я мав відчуття, що найкраща лі­тература є одночасно заохочувальною й агресивною. Вона на тебе пре. Іноді вона кричить просто тобі в обличчя. Я не проти літе­ратурних творів, в котрих описуються надзвичайні люди в зви­чайних ситуаціях, але, як читач і як письменник, я набагато біль­ше цікавлюся звичайними людьми в надзвичайних ситуаціях.

а



Я хочу провокувати в моїх читачах емоційні, навіть нутряні ре акції. Змушувати їх замислюватись, коли вони читають, — не моя справа. Я виділив ці слова курсивом, бо якщо історія до статньо цікава, а персонажі достатньо живі, емоції поступляться місцем мисленню, коли історія добіжить кінця і книжку буде від­кладено вбік (подеколи з відчуттям полегшення). Я пам’ятаю, як сам читав «1984» Джорджа Орвелла десь у тринадцятирічному віїц зі зростаючою відразою, злістю й обуренням, якомога швид­ше ковтаючи сторінку за сторінкою, дедалі заводячись від цієї іс­торії, і що в тому було поганого? Особливо зважаючи на те, що я не перестаю думати про неї дотепер, коли деякі політики (я ду­маю про Сару Пейлін і її непристойні зауваження щодо «групи смерті»1) подеколи доволі успішно вміють переконувати публі­ку, називаючи біле чорним або навпаки.

Ось іще дещо, у що я вірю: якщо ви збираєтеся в дуже темне місце — як той же Вілф Джеймс, фермер із Небраски у «1922», — ви мусите взяти з собою яскравий ліхтар й освітлювати ним геть усе. Якщо ви не бажаєте дивитися, чому ви, заради Бога, взагалі зважилися на темряву? Великий письменник-натураліст Френк Норріс1 завжди був одним із моїх літературних ідолів, і понад сорок років я тримаю в пам’яті те, що він колись сказав з цього приводу: «Я ніколи не підлещувався; я ніколи не скидав капелюха перед Модою, вижебруючи собі пенні. Бог знає, я роз­повідав їм правду».

Але ж, Стіве, скажете ви, впродовж своєї кар’єри ти заробив величезну купу пенні, а отже, якщо чесно... це хисткий посту­

лат, хіба ні? Так, пишучи свої історії, я заробив велику купу гро­шей, але гроші завжди були побічним ефектом і ніколи ціллю. Писання художньої літератури заради грошей — це шахрай­ство наперсточника. Авжеж, у кожного своя правда. Але коли йдеться про літературу, єдиним завданням відповідального ав­тора є дошукування правди в глибинах власної душі. Вона не за­вжди може бути читацькою правдою чи правдою критиків, але якщо це письменницька правда — якщо автор не жебрає, не під­ставляється з капелюхом під Моду — тоді все гаразд. Для пись­менників, котрі свідомо брешуть, для тих, хто підміняють не­ймовірною поведінкою те, як люди діють насправді, я не маю нічого, окрім зневаги. Погана література це дещо гірше за по­ганий синтаксис і брак спостережливості; погане письмо зазви­чай постає з упертої відмови оповідати історії про те, як на­справді діють люди — скажімо, визнати той. факт, що вбивці подеколи допомагають перейти вулицю стареньким леді.

У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще опи­сати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Г»а навіть час­то. Проте я гадаю, вони також оповідають про тс, що шляхет­ність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні ро­бити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.

На «1922» мене надихнула документальна книга, яка палива ється «Смертельна подорож до Вісконсину», написана Майклом Лесі' й проілюстрована фотографіями, знятими в маленькому містечку Блек Рівер Фоллз у штаті Вісконсин. Мене вразила атмосфера сільської ізоляції, а також суворі, знедолені облич чя багатьох людей на цих знімках. Я захотів перенести це від чуття в свою історію.

У 2007 році, їдучи трасою 84 в Массачусетс на автограф сесію, я зупинився на відпочинковому майданчику, щоб з’їс ти типовий «здоровий обід» Стівена Кінга: батончик із содовою. Вийшовши з крамнички, я побачив, як жінка, у котрої спус­тило колесо, щось серйозно розповідає водію-далекобійнику, котрий припаркувався на сусідній ділянці. Він посміхнувся їй і виліз зі свого тягача.

  • Потрібна якась допомога? — спитав я.

  • Ні, ні, я сам упораюся, — відповів водій.

Я певен, він поміняв тій леді колесо. А я собі поїхав з «Трьо­ма мушкетерами»1 й ідеєю історії, котра згодом дістала назву «Великий водій».

У Бенгорі, де я живу, жвава автомагістраль, що проходить повз аеропорт, називається подовженням Хаммонд-стрит. Щодня я проходжу по три-чотири милі, і якщо перебуваю в місті, то зазвичай гуляю вздовж цієї дороги. Десь на середи­ні того подовження до сітчастого паркану аеропорту тулить­ся гравійний майданчик, на якому з року в рік ставлять свої ятки придорожні торговці. Серед них моїм улюбленцем є той, котрого місцеві називають Гольф-м’ячиком, він завжди з’являється там навесні. Гольф-м’ячик, коли тільки починає теплішати, ходить на Бенгорські муніципальні гольфові тра­си і виколупує зі снігу сотні покинутих і забутих там м’ячиків. Дуже попсовані він викидає, а решту виставляє на продаж на крихітному майданчику при Подовженні (і під лобовим склом його машини лежать викладені м’ячики для гольфу — гарна деталь). Отак одного дня, коли я за ним спостерігав, мені й спала на думку ідея «Справедливого подовження». Звісно, я переніс її до Деррі, рідного міста покійного, недоброї пам’яті

і



клоуна Пеннівайза1, бо Деррі — це той самий Бенгор, лише за­маскований під іншою назвою.

Остання історія з цієї книги народилася в мене після прочи­тання статті про Денніса Рейдера, відомого вбивцю ЗТВ (зв’я­зування, тортури, вбивство), котрий приблизно за шістнадцять років встиг забрати життя десяти людей — переважно жінок, хоча серед його жертв було також двоє дітей. У багатьох випад­ках він надсилав до поліції якісь окремі документи своїх жертв. Пола Рейдер була тридцять чотири роки заміжньою за цим мон­стром, і багато хто в районі міста Вічита2, де Рейдер коїв свої злочини, відмовлялися вірити, що вона могла з ним жити й не знати, чим він займається. Я повірив — я чесно вірю, — і написав цю повість, щоб з’ясувати, що могло трапитись у ви- * падку, коли б дружина раптом дізналася про таке жахливе хо­бі свого чоловіка. А ще я написав цю історію, аби дослідити ту ідею, що нікого неможливо пізнати цілком, навіть людину, ко­тру ми найбільше любимо.

Гаразд, я гадаю, ми вже достатньо довго набулися тут, у цьо­му мороці. Там, нагорі, зовсім інший світ. Давай свою руку, Постійний Читачу, я з дорогою душею виведу тебе назад, ту­ди, де світить сонце. Я радо туди йду, бо вірю, що більшість людей по своїй суті добрі. Про себе я це точно знаю.

Це я в тобі не цілком певен.

Бенгор, Мейн 23 грудня 2009 року

Зміст



KING 3

канг 4


в. 14

а. 16


а 17

л 18


і. 28

І, 30


а 33

і. 35


а. 37

а 38


а 43

а 46


а 48

а 49


І. 51

1. 59


а, 61

а, 64


.1 71

і. 72


І. 74

і. 75


і. 92

1. 96


1. 97

і. 99


1. 101

і. 103


і. 104

і. 106


1. 108

і. 109


.1 110

і. 112


і. 114

.1 114


і. 115

.1 117


і. 121

і. 125


і. 129

1. 130


і. 154

і. 161


і. 167

і., 172


.1 173

і. 179


.1 190

і. 193


і,. 241

і,. 246


.1 273

.1 54


і. 64

а. 75


.1 125

і. 149


І. 160

а. 161


КІНГ Стівен Повна темрява. Без зірок.

Головний редактор С. С. Скляр Відповідальний за випуск К. В. Шаповалова Редактор Ю. Ю. Гаврилова Художній редактор Т. М. Коровіна Технічний редактор А. Г. Верьовкін Коректор Н. Я. Радченко

Підписано до друку 03.08.2011. Формат 84x108/32. Друк офсетний. Гарнітура «Міпіоп». Ум. друк. арк. 25,2. Наклад 7000 пр. Зам. № 105/09.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Св. № ДК65 від 26.05.2000 61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ» Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р. 61045, м. Харків, вул. О. Яроша, 18

1 Методизм — заснований у XVIII ст. протестантський рух, що тепер скла­дається з багатьох незалежних церков у різних країнах, спільним для яких є проповідь релігійної смиренності.

Одна з численних ірландських балад циклу «Мак-Гі», у текстах кожної

з яких згадується випивка, неочікувана вагітність і часто смерть.

День праці — національне свято США з 1894 року, святкується у перший понеділок вересня.



1 Сінклер Люїс (1885—1951) — перший американський лауреат Нобелів­ської премії (1930) з літератури; у сатиричному романі «Головна вулиця» (1920) ідеться про енергійну молоду жінку ліберальних поглядів, яка мар­но намагається розбурхати тихе життя в провінційному містечку на Се­редньому Заході.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет