Клуб сімейного дозвілля



бет32/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

«Це добре», — подумала Дарсі.

Вона прокашлялася.

  • Так краще? Ви мене тепер розумієте?

  • Так, мем. Тепер так. Тільки не хвилюйтесь. Ви казали, що потребуєте медичної допомоги?

  • Так, за адресою Цукроварна алея, 24.

  • Ви поранилися, місіс Андерсон?

  • Не я, мій чоловік. Він упав зі сходів. Можливо, він лише знепритомнів, але я боюся, що він уже мертвий.

Диспетчерка сказала, що негайно надішле швидку допомо­гу. Дарсі припустила, що вона також пошле місцевих поліцей­ських з Ярмутського відділку. І машину поліції штату також, якщо така зараз є десь в їхньому районі. Вона сподівалася, що її зараз нема. Вона повернулася у передпокій і сіла на кушет­ку, але посиділа там недовго. Там були його очі, вони дивили­ся на неї. Звинувачували її.

Взявши його плащ, вона закуталася в нього і вийшла на під’їзну алею чекати на допомогу.

17 —



Полісменом, котрий приймав її заяву, був Гаролд Шрусбері, міс­цевий. Дарсі його не знала, але була, так сталося, знайома з йо­го дружиною; Арлін Шрусбері належала до «Франтих плетива». Він балакав з нею у кухні, поки медики швидкої допомоги спер­шу оглянули тіло Боббі, а потім забрали його, несвідомі того, що всередині нього ховається ще один труп. Парубок, набагато небезпечніший за сертифікованого громадського бухгалтери Роберта Андерсона.

  • Бажаєте кави, офіцере Шрусбері? Мені неважко приго тувати.

Він поглянув на її тремтячі руки і відповів, що сам залюб ки зробив би каву для них обох.

  • Я дуже вправний у кухні.

  • Арлін ніколи про це не згадувала, — промовила вона йо му вслід, коли він підвівся. Залишений ним на столі записи и к лежав відкритим. Наразі він туди записав тільки її ім’я, ім’я Боба, їхню адресу та телефонний номер. Вона сприйняла це за добрий знак.

  • Авжеж, їй подобається тримати мій світильник під по судиною1, — усміхнувся він. — Місіс Андерсон, Дарсі, мені дуже жаль через вашу втрату, і я не маю сумнівів, що Арлін сказала б те саме.

Дарсі знов почала плакати. Офіцер Шрусбері відірвав цілу жменю від рулону паперового рушника і подав їй.

  • Це надійніше за клінекс.

  • Ви маєте в цьому досвід, — відгукнулася вона.

Він перевірив «Банн»2, побачив, що той повний і ввімкнув апарат.

  • Там навіть більше, ніж треба, — повернувся він на свій стілець. — ви можете розповісти мені, що трапилось? Ви за­раз почуваєтеся здатною на це?

Вона розповіла про знайдений Бобом у решті з «Сабвею» пенні «подвійного штампу», про те, яким він був збудженим цією подією. Про те, як вони відсвяткували знахідку вечерею в «Перлині узбережжя», і про те, що він забагато випив. Як він пустував (згадала, як він комічно їй відсалютував по-британ­

і



ському, коли вона попрохала склянку «Пер’є» з лаймом). Як він піднімався вгору по сходах, високо тримаючи бокал, не­мов офіціант. Як він уже ледь було не ступив на сходовий май­данчик, але послизнувся. Вона навіть розповіла, як вона мало не послизнулася сама на одному з розсипаних кубиків льоду, коли кинулася вниз, до нього.

Офіцер Шрусбері почеркав щось у своєму блокноті, потім його закляпнув і подивився їй прямо в очі.

  • Гаразд. А тепер ви поїдете зі мною. Одягніть плащ.

  • Навіщо? Куди?

До в’язниці, звісно. Поле «Вперед» не проходиш, двісті до­ларів не отримуєш, потрапляєш прямо в тюрму'. Боб упорав­ся мало не з дюжиною вбивств, а вона не змогла чисто викона­ти й одного (звісно, свої він планував, та ще й з бухгалтерською увагою до деталей). Вона не знала, де схибила, але без сумні­ву, це виявиться щось зовсім одіозне. По дорозі до поліцей­ського відділку офіцер Шрусбері їй розкаже. Це буде, як остан­ня сторінка у Елізабет Джордж1.

  • До мене додому, — пояснив він. — Перебудете цю ніч у нас з Арлін.

Вона дивилася на нього, роззявивши рота.

  • Я не... не можу...

  • Можете, — перебив він її голосом, що не терпів запере­чень. — Вона мене вб’є, якщо я залишу вас тут саму. Ви бажа­єте взяти на себе відповідальність за моє вбивство?

Вона втерла сльози з обличчя й слабенько посміхнулася.

  • Ні, гадаю, що ні. Але... офіцере Шрусбері...

  • Гаррі.

  • Я мушу зателефонувати. Моїм дітям... вони ще нічого не знають.

і.

Думка про це викликала свіжий приплив сліз, і вона вико ристала рештки паперового рушника, щоби з ними впорати ся. Хто міг знати, що в людині міститься стільки сліз? Воіі.і не торкалася своєї кави, а тепер випила півчашки трьома дон гими ковтками, хоча кава все ще була гарячою.

  • Я гадаю, ми здатні витримати вартість дальніх дзвін ків, — промовив Гаррі Шрусбері. — Але слухайте-но. Чи є у н.и щось, що ви могли би прийняти? Що-небудь таке, заспокій ливе?

  • Нічого такого, — прошепотіла вона. — Тільки амбіем.

  • Ну, тоді Арлін позичить вам валіуму зі своїх запасів, - сказав він. — Вам треба випити одну пігулку щонайменше за півгодини перед тим, як почнете робити ті важкі дзвінки. А за раз я її попереджу про наш приїзд.

  • Ви такий чуйний.

Він висунув першу з кухонних шухляд, потім другу, потім третю. Дарсі відчула, як серце стрибнуло їй у горло, коли він відкрив четверту. Дістав звідти ганчір’яну мачулку і вручив їй.

  • Ще краще за паперовий рушник.

  • Дякую, — мовила вона. — Щиро дякую.

  • Скільки ви пробули в шлюбі, місіс Андерсон?

  • Двадцять сім років, — відповіла вона.

  • Двадцять сім, — здивовано повторив він. — Боже, мені так жаль.

  • Мені теж, — кивнула вона, ховаючи обличчя в ганчірці.

18

Роберта Еморі Андерсона було віддано на упокій землі на яр- мутському кладовищі «Мир» через два дні. Донні з Петрою, стоячи обабіч матері, підтримували її, поки священик прока­зував, яка се є скороминуща річ людське життя. Погода повер­нула на холод, небо було пойняте хмарами; крижаний вітер скреготав голими гілками. Фірма «ББ&А» припинила діяль­ність на один день, звідти з’явилися геть усі. Бухгалтери у їх­ніх чорних плащах купчилися зграями, немов ворони. Серед них не було жінок. Раніше Дарсі цього ніколи не помічала.

На очах у неї бриніли сльози, вона раз у раз витирала їх хус­тинкою, яку тримала в руці, затягнутій у чорну рукавичку; Пе­тра плакала монотонно й безупинно. Похмурий стояв Донні, з почервонілими очима. Молодий, гарний парубок, але з уже рідшаючим волоссям, як і в батька було в його віці. «Аби лиш він не набирався ваги, як Боб, — подумала вона, — і не вбивав жінок, звісно». Хоча звичайно такі речі не спадкові. Хіба ні?

Невдовзі все це минеться. Донні залишиться тільки на па­ру днів — це був максимум часу, на який він міг вирватися зі свого бізнесу в даний момент, так він пояснив. Він сподівав­ся, що вона поставиться до цього з розумінням, і вона відпо­віла, що звісно, так. Петра пробуде з нею цілий тиждень, во­на сказала, що могла б залишитися й на довше, якщо Дарсі її потребує. Дарсі відповіла, що дуже цінує її доброту, в душі сподіваючись, що цей тиждень становитиме не більше п’яти днів. їй треба було побути на самоті. їй треба було... ні, не по­думати, це не зовсім те, але віднайти себе знову. Відновити свою позицію по цей бік дзеркала.

Ні, не можна сказати, ніби щось пішло криво, далебі, це не так. Дарсі не вважала, що все було б краще, аби вона мі­сяцями планувала вбивство свого чоловіка. Якби вона так робила, либонь, могла б напартачити, щось занадто усклад­нивши. Несхоже на Боба, планування не було її сильною сто­роною.

З важкими питаннями вона не стикнулася. Її історія було простою, достовірною, майже правдивою. Найважливішою часткою була ця кам’яна плита під нею: їхній шлюб, що про­стягався в минуле майже на три десятиліття, гарний шлюб, і його картину не псували бодай хоч якісь недавні суперечки. Ну справді, про що тут було питати?

Священик запросив родину зробити крок уперед. Вони ступили.

в



  • Спи з миром, тату, — промовив Донні і кинув грудку зсм лі в могилу. Вона впала на сяючу поверхню труни. Дарсі май нуло в голові, що та схожа на купку собачого лайна.

  • Тату, я дуже скучаю за тобою, — промовила Петра й со бі теж кинула жменьку землі.

Дарсі підійшла останньою. Вона нахилилася, взяла рукою у чорній рукавичці землю й дозволила їй упасти. Не промо вила нічого.

Священик закликав до хвилини безмовної молитви. Скор ботні похилили голови. Вітер гримів гілками. Не дуже звідда­лік долинав шум автомобільного руху по трасі 1-295. Дарсі по думала: «Господи, якщо Ти там є, нехай це вже буде кінець».

19 —



Кінець не настав.

Тижнів за сім чи близького того після похорону — вже на­став новий рік, надворі бриніло кришталевою синявою й хо­лодом — у будинку на Цукроварній алеї пролунав дверний дзвоник. Відчинивши двері, Дарсі побачила літнього джентль­мена у важкому чорному пальті й червонім кашне. Перед со­бою в руках він тримав старомодний гомбурзький капелюх'. Обличчя мав покраяне глибокими зморшками (сліди не лише старості, а й страждань, подумала Дарсі), а залишки його си­вого волосся було підстрижено коротесеньким їжачком.

  • Слухаю? — промовила вона.

Він незграбно поліз до кишені і впустив свого капелюха. Дарсі нахилилася, щоб його підняти. Розігнувшись, вона по­бачила, що літній джентльмен тримає в руці книжечку в шкі-

і



ряній обкладинці. Усередині неї виявився золотий знак і фо­то її гостя (там він був набагато молодшим) на пластиковій картці.

  • Холт Рамзі, — відрекомендувався він вибачливим то­ном. — Офіс Генерального прокурора штату. Страшенно пе­репрошую за те, що турбую вас, місіс Андерсон. Можна мені увійти? Ви замерзнете, стоячи тут у цьому халатику.

  • Прошу, — промовила вона, роблячи крок убік.

Вона зауважила його вихлювату ходу і те, як його права ру­ка несвідомо торкається правої кульші — ніби намагаючись утримати суглоб укупі, — і ясний спогад зринув їй у голові: Боб сидить біля неї на ліжку, її холодні пальці ув’язнені його гарячими. Боб говорить. Фактично зловтішається: «Яхочу, аби вони думали, ніби Беде тупий, і саме так вони й вважають. Бо насправді самі вони тупі. Мене тільки один раз допитували, і то, як свідка, десь тижні за два після того, як БД вбив ту жін­ку, Мур. Старий такий, кульгавий дідок, либонь, ледь не пен­сіонер». І ось він тут, цей дідок, стоїть за якихось десяток кро­ків від того місця, де помер Боб. Де вона його вбила. Холт Рамзі був одночасно і хворий, і стражденний на вигляд, але очі мав гострі. Вони жваво рухалися туди-сюди, вбираючи в себе все, перш ніж повернутися на його обличчя.

«Будь обережною, — застерегла вона себе. — Ох, будь з ним вельми обережною, Дарселлен».

  • Чим я можу вам допомогти, містере Рамзі?

  • Ну, хіба що одним — якщо я прошу не забагато — я ра­до випив би чашечку кави. Я жахливо змерз. їжджу машиною штату, а обігрівач у цій казенній таратайці працює ні к чорту. Звісно, якщо це обтяжливо...

  • Зовсім ні. Але мене дивує... можна мені ще раз погляну­ти на ваші документи?

Він доволі спокійно вручив їй книжечку і, поки вона вивча­ла її вміст, притулив свого капелюха на вішак.

  • А оцей штамп ПЕН під печаткою... це значить, що ви вже на пенсії?

і.

  • І так, і ні, — губи його розійшлися в усмішці, ЩО нроде монструвала зуби занадто перфектні, аби бути чимось іншим, окрім творіння дантиста. — Мусив піти, принаймні офіційнії, коли мені виповнилося шістдесят вісім, але все життя Я ирорі І бив або у поліції штату, або працюючи на ОГП — тобто Офії Генерального прокурора штату, — тож тепер я, немов той ста рий кінь пожежної команди, котрий має власне почесне міщг у стайні. Хтось на зразок талісмана, розумієте?

«Ярозумію, що ви хтось набагато більший за це означення".

  • Дозвольте взяти у вас пальто.

  • Ні, не варто, гадаю, мені краще залишитися в ньому. Я не затримаюся надовго. Я б його повісив, аби надворі сніжи ло, — щоб не накрапати вам на підлогу, — але зараз сухо. Про сто диявольськи холодно, знаєте. Занадто морозно для снігу, як говорив мій батько, а в моєму віці я відчуваю холод дошкуль ніше, ніж п’ятдесят років тому. Чи навіть двадцять п’ять.

Провадячи його до кухні, йдучи повільно, щоб Рамзі всти­гав за нею, вона спитала, скільки йому років.

  • Сімдесят вісім буде в травні, — він говорив з видимою гордістю. — Якщо доживу. Я завжди додаю цю фразу, на уда чу. Поки що вона працює. Яка у вас гарна кухня, місіс Андер­сон, місце для всього і все на своєму місці. Моя дружина схва­лила б. Вона померла чотири роки тому. Інфаркт, дуже сумно. Як я за нею журюся. Уявляю собі, ви, мабуть, так само жури­теся за своїм чоловіком.

Його мерехтливі очі — юні й сторожкі у складчастих, хро­нічно покривлених болем очницях, — обмацували її обличчя.

«Він знає. Не знаю, яким чином, але він знає».

Вона перевірила, чи є кава в «Банні», й увімкнула апарат. Дістаючи з шафи чашки, запитала:

  • Яким чином я сьогодні можу допомогти вам, містере Рамзі? Чи краще називати вас детективом Рамзі?

Він розсміявся, але той його сміх перейшов у кашель.

  • О, минув віслючий вік відтоді, як мене хтось називав де­тективом. Не треба також офіційного містера Рамзі, мені го-

б

диться, якщо ви просто зватимете мене Холтом. Та й насправ­ді це з вашим чоловіком я хотів би побалакати, розумієте, але ж, звісно, він помер — знову, мої співчуття, — тож це те­пер неможливо. Тобто він цілком поза межами досягнення.

Він похитав головою і сів на один зі стільців біля столика для рубання м’яса. Затріщало його пальто. Десь усередині йо­го мізерного старечого тіла хруснула кістка.

  • Але ось що я вам скажу: старій людині, котра живе в орен­дованій квартирі — це я про себе, хоча кімнатка гарна, — на­бридає іноді мати телевізор за єдиного компаньйона, тож я й по­думав собі, що за чорт, проїдусь-но до Ярмута, та й поставлю ті кілька запитань. На більшість з них вона мені не відповість, сказав я собі, може, навіть на жодне, та все’дно, чом би не з’їзди­ти? Не верни від світу ніс, поки мохом не обріс, сказав я собі.

  • У такий день, коли температуру обіцяли до десяти гра­дусів1, — докинула вона, — та ще й у казенному автомобілі з кепським обігрівачем.

  • Точно, але ж я одягнув на себе теплу білизну.

  • Ви не маєте власної машини, містере Рамзі?

  • Маю, маю, — промовив він так, ніби щойно сам це усві­домив. — Сідайте, місіс Андерсон. Нема потреби ховатися вам там, у кутку. Я занадто старий, щоби кусатися.

  • Ні, кава буде готова за хвильку, — заперечила вона. Її на­лякав цей старий. Боб теж би його злякався, але звісно, Боб те­пер перебував поза боязню. — А тим часом, може, ви мені ска­жете, про що саме ви бажали побалакати з моїм чоловіком?

  • Ну, та ви б у таке навіть не повірили, місіс Андерсон...

  • Звіть мене Дарсі, якщо вам не важко, гаразд?

  • Дарсі! — повторив він з явним задоволенням. — Яке пре­чудове, старомодне ім’я!

  • Дякую. Вам з вершками?

  • Чорну, як мій капелюх, таку я п’ю каву. Хоча насправді самому мені подобається уявляти всього себе в білому. Мо-

а

жу ж я собі це дозволити, хіба ні? Переслідування злочинці" і все таке інше. Через це я й ногу собі колись ушкодив, знаєте Гонитва на машині, на шаленій швидкості, у вісімдесят де в’ятому це було. Парубок убив власну дружину й обох їхніх дітей. Звичайно, злочини такого характеру — це наслідки мри

Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет