Заходи української дипломатії щодо збереження дружніх відносин з Кримом і Портою. Відновлення контактів з Річчю Посполитою

Як відзначають дослідники, реакція ногайських та кримських беїв і мурз на прийняття Україною російської протекції не була однозначною³⁵⁹. Якщо Іслам Ґерей та частина кримської знаті сприйняли її вороже, то чимало ногайських і окремі кримські мурзи поставилися до цього спокійно й ратували за збереження союзу з Б.Хмельницьким. Відомо, що хан, який прийняв українських послів у кінці березня та в другій половині квітня, залякував їх, погрожував смертю й навіть ударив С.Савича. Проте вражаюча витримка послів ("не злякавшись смертної кари") сприяла збереженню дипломатичних відносин між сторонами³⁶⁰. Враховуючи наявність проукраїнських настроїв серед мурз, неузгодженість власних і польських планів майбутньої війни з Росією та позицію Порти, кримський уряд протягом квітня-травня ухилявся від виявів ворожнечі до Української держави, схиляв Б.Хмельницького до розриву договору з Москвою й нейтралітету у війні Криму та Польщі проти Російської держави. Зі свого боку, українська дипломатія (в окремих випадках вона співпрацювала з російською) домагалася збереження існуючої дружби, надання військової допомоги проти Польщі та прагнула утримати Крим від укладення союзу з останньою³⁶¹.

Аргументи української сторони виявилися менш переконливими, ніж польської. Намагаючись прилучити Астраханське й Казанське ханства та інші землі Росії, заселені мусульманами (йшлося про відновлення володінь Золотої Орди), Крим пішов на укладення у липні "вічного договору" з Річчю Посполитою, що передбачав спільні воєнні дії проти України та Росії. Смерть Іслама Ґерея та наступна боротьба за владу в Криму давали Б.Хмельницькому шанс добитися скасування цього договору. Але всі спроби посольства полковника М.Богаченка, яке прибуло до Криму, зазнали невдачі. Призначений султаном новий хан Мегмед Ґерей 22 листопада ратифікував договір³⁶².

Проте й після цього дипломатичні контакти з окремими представниками кримської еліти підтримувалися. Саме завдяки їм Б.Хмельницькому вдалося порозумітися з Камамбет-мурзою, а відтак врятувати армію від катастрофи в боях під Охматовим у кінці січня-на початку лютого 1655 р.³⁶³ Успішні дії українців і росіян у боях з татарами під Заложцями й Озерною, присутність у ставці Б.Хмельницького турецького посла Шагін-аги, котрий привіз згоду султана прийняти Україну під протекцію, й дипломатичний хист українського посла С.Богдановича-Зарудного сприяли укладенню 22 листопада українсько-кримської Озернянської угоди (збереглася в кількох редакціях). Вона передбачала відновлення дружніх відносин, визнання Кримом чинності українсько-російського договору; нейтралітет Криму у війні України та Росії з Річчю Посполитою; заборону татарам здійснювати напади на українські й російські землі, а українцям і донським козакам – на Крим і Порту; обмін військовополоненими³⁶⁴. Впродовж 1656-першої половини 1657 pp. українські посланці й посли неодноразово засвідчували наміри гетьманського уряду зберігати дружбу з Кримом, але водночас відмовляли йому у вимогах надати допомогу Польщі. Дії хана весною 1657 р. на підтримку Яна Казимира призвели до відновлення воєнного конфлікту з Україною.

Помітне місце в українській дипломатії посідали відносини з Портою, позиція якої традиційно визначала зміст і спрямованість зовнішньої політики Криму, зокрема щодо України та Речі Посполитої. У березні 1654 р. до Стамбула вирушило посольство, яке мало переконати Порту в тому, що царська протекція не скасовує дружніх відносин із нею українців, а також прохати заборонити хану допомагати Польщі та повернути владу В.Лупу. Османська еліта в цілому неґативно зреагувала на прийняття Українською державою московської протекції. Все ж, зваживши всі "за" та "проти", великий візир вирішив не поривати з нею, плекаючи надію домогтися розриву союзу з Росією. Успіхи росіян у Білорусії згодом спонукали султана наказати новому хану вирушити на допомогу полякам. Щодо України, то Мегмед Ґерей отримав вказівку схиляти її до антиросійської ліги, що, до речі, відповідало інтересам ханства³⁶⁵.

Оскільки польсько-кримські війська в кінці 1654-на початку 1655 pp. завдали удару не по Росії, а по Україні, турецький уряд занепокоївся можливим посиленням Речі Посполитої, що не входило до його стратегічних планів. Тому в лютому 1655 р. ханові було наказано припинити воєнні дії проти України, а сілістрійському паші – розпочати пошуки шляхів порозуміння з гетьманом. У березні до Чигирина вирушило посольство Шагін-аги з пропозицією "піддатися" під протекцію Порти. Б.Хмельницький погоджувався прийняти її, але за умови заборони татарам здійснювати напади на українські землі. З такою відповіддю він вирядив посольство до Стамбула. В другій половині травня турецький уряд ухвалив відповідне рішення й наказав хану підтримувати з Україною дружні стосунки. До гетьмана виїхало посольство Шагін-аги, що повезло грамоти Мегмеда IV про встановлення протекції над козацькою державою на умовах, аналогічних до тих, які діяли в Молдавії та Валахії. Гетьман зустрів його під Львовом, але не поспішав присягати на вірність султану³⁶⁶.

Повернувшись із походу, Б.Хмельницький у грудні відіслав посольство Шагін-аги з листом, в якому висловив готовність служити султану, але обійшов мовчанкою питання складання присяги Військом Запорозьким³⁶⁷. Ця позиція Б.Хмельницького викликала певне охолодження у відносинах двох держав. Однак у другій половині березня 1657 р. до Стамбула вирушив Л.Капуста, щоб засвідчити "стару приязнь і щиру вірність" козацької України до Порти, її відмову від участі в антитурецькій коаліції, створюваній Австрією, та згоду залишатися в протекції султана. Посольство було доброзичливо прийняте турецькою стороною. Під час переговорів турецький уряд підтвердив намір тримати гетьмана "під опікою"³⁶⁸.

Провал воєнних кампаній весною 1654 р. й восени 1654 – взимку 1655 p., a також визрівання конфлікту зі Швецією спонукали польський уряд у травні 1655 р. вдатися до пошуку шляхів відновлення дипломатичних відносин з Україною. На початку травня король звернувся до Війська Запорозького з універсалом, в якому, за умови повернення війська у підданство Корони, обіцяв амністію й висловлював готовність надати козакам "шляхетські вольності й прерогативи", а селян і міщан перевести на виплату легкого чиншу. А в кінці червня сейм уповноважив комісарів розпочати переговори з гетьманом щодо можливості укладення угоди. Вона мала проголосити амністію, Гарантувати права православній Церкві й повернення їй відібраних у неї храмів та майна, визнання чисельності реєстру в 40 тис. осіб, надання шляхетства 6 тис. козакам, дозвіл проживати їм у староствах півдня Київського воєводства тощо³⁶⁹. Отже, польська сторона вперто відмовлялася визнати за козацькою Україною відповідний політичний статус. Відтак зрозуміло, чому український уряд не міг погодитися на переговори за таких умов.

Другу спробу порозумітися з Б.Хмельницьким король зробив у жовтні 1655 р. Посол С.Лубовіцький прохав гетьмана повернутись у підданство Польщі й Гарантував військову допомогу, обіцяючи від імені Яна Казимира нобілітацію козакам. У відповідь володар булави зауважував, що готовий укласти з Річчю Посполитою угоду й надіслати допомогу, якщо її уряд відмовиться від претензій "до всього Руського князівства" й визнає його за козаками в кордонах по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль. Щоправда, враховуючи загострення стосунків із Росією та Швецією, гетьман натякнув С.Лубовіцькому та керівнику львівської залоги на можливість продовження переговорів³⁷⁰.

З лютого 1656 р. українсько-польські дипломатичні контакти набули постійного характеру. Польська сторона пропонувала розпочати переговори про мир, розірвати союз із північним сусідом та надіслати до Польщі на допомогу 10 тис. українських вояків. Б.Хмельницький відхилив ці пропозиції, заявляючи, що допомогти не зможе, поки не буде укладено миру, якого тепер не можна підписати через відсутність старшини. А травнева старшинська рада взагалі ухвалила рішення припинити дипломатичні відносини з Річчю Посполитою³⁷¹.

Польський уряд звернувся до австрійського імператора з проханням посприяти укладенню угоди з Військом Запорозьким. Той дав згоду, і в січні 1657 р. в Україну вирушило посольство П.Парцевича, котре мало запропонувати посередництво й Гарантії імператора у переговорах з польським урядом. Водночас останній відправляє до Чигирина посла С.Беневського, який одержав доручення домагатися укладення "вічного миру" на основі проекту 1655 p., розриву українсько-трансільванського союзу й відкликання з походу корпусу А.Ждановича. Переговори з П.Парцевичем завершились у кінці квітня згодою гетьмана прийняти посередництво Австрії, але за умови, "якщо тільки не буде заподіяна ніяка кривда безпеці й цілості нашої держави"³⁷². Однак він не поспішав приймати польські пропозиції, тому місія С.Беневського зазнала невдачі. М.Грушевський висловив припущення, що під час обміну думками українська сторона висловилася за перетворення козацької України на Велике князівство Руське на зразок Великого князівства Литовського³⁷³. Однак ця думка вченого потребує підтвердження додатковим джерельним матеріалом.

Українська дипломатія наполегливо працювала над збереженням дружніх відносин з Кримом і Портою та послідовно обстоювала національні інтереси у переговорах з Річчю Посполитою.

У січні 1656 р. шведський монарх писав до свого посольства у Москві що «щоб ніяк не чіпати і не тривожити землю козаків, ми розглядаємо їх як окрему державу…(виділ. – Авт.)»³⁹⁴. 22 лютого Карл Х Густав того ж року відправив листа до Б. Хмельницького³⁹⁵, а 28 лютого – знову до Б. Хмельницького, а також І. Виговського в яких повідомляв про зраду йому частини польських магнатів, які утворивши Тишовецьку конфедерацію, повернулися до Яна ІІ Казимира. У зв’язку з цим король Швеції просив український уряд не йти на переговори з прихильниками польського короля та дотримуватися попередніх зобов’язань з Стокгольмом³⁹⁶.

11 березня 1656 р. московські урядовці звернули увагу шведських послів на те, що їхній король неправомірно добивався переходу під свій протекторат Б. Хмельницького та його наказного гетьмана в Білорусії В. Золотаренка³⁹⁷. Тоді ж керівник шведського посольства Г. Бьолке заявив, що саме Б. Хмельницький перший звернувся до його короля з пропозицією укладення мирного договору між Швецією та Україною. У відповідь російський боярин Одоєвський сказав, що «не потрібно писати холопам, а також підлеглим (тобто, Б. Хмельницькому. – Т.Ч.) й обходитися [потрібно] без цього…»³⁹⁸. Московські дипломати дуже не хотіли, щоб «толко б, де, королевскому величеству Хмелнитцкого в подданство к себе не хотеть…»³⁹⁹. Таким чином, Москва давала зрозуміти Стокгольмові, що не хоче налагодження українсько-шведських політичних стосунків. Не зважаючи на це, Український гетьманат продовжував відносини з Шведським королівством⁴⁰⁰, зокрема, як стверджують джерела, активну переписку з північним монархом проводив наказний гетьман В. Золотаренко («А тот Иван Золотаренок писал к королевскому величеству, вдаючися ему в службу, изведывая того, какова к царскому величеству королевского величества дружба и любов…»⁴⁰¹, «…тот прежпомянутой Золотаренок от себя сам без опсылки или перезывания 10 тыс. людей его королевскому величеству сулил и обявил»⁴⁰²).

22 березня 1656 р. гетьман пиcав до шведського короля⁴⁰³, а в серпні Данило Олівеберг за дорученням Б. Хмельницького знову був урочисто прийнятий у похідному дворі Карла Х Густава поблизу містечка Закрочима під Віслою⁴⁰⁴. Тут продовжилися переговори щодо укладення українсько-шведського союзу, в результаті яких король доручив своєму посольству зустрітися з українським гетьманом для уточнення положень майбутньої угоди. Це мав бути таємний оборонно-наступальний союз проти усіх ворогів Шведської корони. При цьому Український гетьманат визнавався за окрему державу, яка б перебувала під протекторат північного монарха. Передбачалося, що влада гетьмана буде поширюватися на Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства⁴⁰⁵. За пропозицією шведського коменданта Варшави Е. Уксеншерна передбачалося що українська автономія «не відчувала себе дуже вільною і не стала небезпечною для нового сюзерена, так як це було раніше при Янові Казимирові»⁴⁰⁶. У відносинах з Москвою потрібно було дотримуватися такого положення: «Ясновельможний Гетьман, бачачи всілякі неправди, які нанесли московитяни Шведському Королю, обіцяє вмовляти їх не тільки у листах, щоб вони припинили передбачувані ними напади і відшкодували нанесені ним збитки, але якщо вони цього не зроблять, то в з’єднанні з військами шведськими йти на них війною і примусити їх до прийняття справедливих умов миру»⁴⁰⁷.

У листі до шведського короля від 1 квітня 1656 р. Б. Хмельницький підтверджував бажання про укладення мирної угоди, коли «засвітить бажане літо»⁴⁰⁸. Про бажання України укласти союз з Швецією стало відомо у Москві, уряд якої у першій половині травня намагався укласти антишведську угоду з Бранденбурзьким курфюрстом. У першій половині травня російські дипломати, що перебували в Берліні висловили своє незадоволення там, що «шветцкой корол, к подданым царського величества учал писати листы и перезывает их от великого государя нашого от его царського величества к себе в подданство»⁴⁰⁹. Цікаво, що під час переговорів з московським послом Д. Мишецьким курфюрст Фрідрих Вільгельм запитав у нього «чи відомо при кому зараз Хмельницький з запорозькими козаками»⁴¹⁰. Росіянин відповів, що Військо Запорозьке продовжує бути вірним московському царю, на що бранденбурзький правитель зауважив: «неправдивою, де ти відомістю ти про те говориш. Відомо про те нам істинно самим, що Хмельницький з усіма козаками від царської величності відложився і присягав нині шведському королю в підданство»⁴¹¹. У зв’язку з цим, Д. Мишецький звернув увагу курфюрста на те, що Хмельницький присягнув цареві на «вічне підданство», а шведський король присилав до України свої посольства, а також листи з пропозицією мирної угоди, які український гетьман переслав до Москви.

Хоча, коли наступило літо український гетьман у листі від 12 червня звернувся до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла Х Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку»⁴¹². Таким чином, не погоджуючись з гетьманом, як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар Українського гетьманату висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності»⁴¹³. Вже на початку липня 1656 р. така позиція Хмельницького «дивним чином» стає відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика була дивовижно подібною на дії української еліти весною 1653 р., коли Чигирин таким же чином зіштовхував московського царя і турецького султана). В цьому випадку гетьман був начебто "змушений" виправдовуватися перед потенційним сюзереном: «... для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги - хоч би до цього нас часто закликали - ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу»⁴¹⁴, - писав 13 липня гетьман Б. Хмельницький до Карла Х Густава. А 17 липня на засіданні Державної ради Швеції король заявив, що він планує «роз’єднати» Україну з Московським царством⁴¹⁵. 23 липня шведський король у листі до українського гетьмана висловив свої пропозиції щодо майбутньої мирної угоди⁴¹⁶. Наприкінці серпня під час російсько-польських переговорів у Вільно річпосполитські посли заявили московським дипломатам про те, що «запорожський гетьман Хмельницький стосунки має з свейським королем та з семиградським Ракоцієм для того, що тепер між царською величністю і королівською величністю складається згода, а він, переживаючи за себе та свою зраду усього зла, хоче від його царської величності відстати і пристати чи до шведа чи до Ракоція…»⁴¹⁷. А на пропозицію поляків повернути їм Україну керівник російського посольства І. Одоєвський відповідав: «Да и потому тех запорожских черкас царскому величеству к королевскому величеству отпустить нельзя, что у них с поляки давняя вражда и усмирить их будет никак не мочно. А только царскому величеству их от себя отлучить, и они тотчас поддадутца к турскому или к крымскому или к свейскому и, сложася с ними, обоим великим государствам учнут чинить всякое зло и разоренье»⁴¹⁸.

Зважаючи на те, що посольство Я. Торнешельда з невідомих причин не добралося до Чигирина, в другій половині січня 1657 р. до України прибула інша делегація на чолі з шведським послом, рижським німцем Г. Веллінгом. Останній проводив переговори з Б. Хмельницьким щодо остаточного укладення миру. У цей час український гетьман веде активне листування з королем Швеції⁴²⁹.

Карл Х Густав запропонував Україні автономію на зразок міжнародно-політичного статусу Курляндії. Зокрема за гетьманом визнавалося право на володіння територією в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств⁴³⁰, керівництво над 40-тисяним військом та дотримання свобод для православних у межах Київської митрополії⁴³¹. Окрім того, пропонувалося, що після смерті гетьмана українці мають обрати трьох кандидатів для представлення їх королеві, а вже той обере найдостойнішого та вручить йому булаву. Претендента на посаду митрополита Київського митрополії також мав затверджувати король Швеції. Також у кожному великому українському місті мала бути збудована протестантська церква. Однак українське керівництво заявило про можливість підписання угоди з Швецією лише на умовах закріплення за Україною державної території в межах «старої України чи Роксоланії» («jus fotius Ukrainar vel Roxolaniam») до річки Вісли, включно з територією Західної України та Білорусії⁴³². Такі прагнення українців підкреслив у своєму листі до Карла Х Густава від 7 лютого 1657 р. шведський дипломат К. Штернбах, який писав, що метою гетьмана Хмельницького було будівництво власної держави⁴³³.

На початку березня того ж року російський воєвода О. Ордін-Нащокін, який перебував на чолі військового підрозділу в Литві, відписував Олексію Михайловичу, що його підданий Б. Хмельницький в обхід Москви формував союз з Швецією і Трансільванією⁴³⁴. Однак це була запізніла інформація, адже 19 березня 1657 р. трансільвансько-українські війська вступають до Кракова, а потім рухаються на з’єднання з армією Карла Х Густава⁴³⁵. 1 квітня корпус на чолі з наказним гетьманом А. Ждановичем, а також трансільванське військо були урочисто зустрінуті шведами у таборі під Модлібожицями.

З повноваженнями підписати договір з Україною у квітні 1657 р. з-під Завихосту до Чигирина виїхало шведське посольство на чолі Г. Лілієнкроною, яке у червні прибуло до української столиці з метою укладення «великого» договору. У дипломатичній інструкції, яка була надана Карлом Х Густавом проголошувалося монарше зобов’язання («асекурація») віддати під владу Б. Хмельницького всі землі про які той домовиться під час укладення майбутньої угоди з Короною Польською⁴³⁶. Король також погоджувався на передачу Україні білоруських земель Великого князівства Литовського. 12 червня під час зустрічі з представником шведського короля український правитель заявив, що до нього прибув спеціальний посол з Москви, який намагався відволікти його від союзу з шведами та намовити до війни з ними. У відповідь на такі прохання росіян гетьман у розмові з Г. Лілієнкроною сказав, що він є вірним союзником короля Швеції і якщо московський цар не припинить воювати з шведами, то українці стануть ворогами Росії⁴³⁷. 21 червня гетьман написав листа до шведського монарха з повідомленням про тимчасове припинення переговорів у зв’язку з наступом на Україну військ Кримського ханства⁴³⁸. У той же час генеральний писар Війська Запорозького І. Виговський повідомив Карла Х Густава про бажання Українського гетьманату в найближчий період об’єднати військові зусилля з шведами проти Польщі⁴³⁹.

Одночасно український гетьман заявив російському послу Ф. Бутурліну, що він «від Свейського де короля ніколи не буде відлучений, тому що в них дружба і приязнь і згода давня… і Шведи де люди правдиві, всяку дружбу і приязнь дотримують, на що слово дають, а Царська де Величність над ним, Гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками⁴⁴⁰, хотів нас віддати полякам у руки…»⁴⁴¹. Тоді ж Б. Хмельницький відіслав посольство до Москви, яке мало вмовляти Олексія Михайловича від війни з Карлом Х Густавом. Договір між Україною та Швецією про який вже було домовлено не був підписаний у липні з огляду на смерть правителя Українського гетьманату, яка трапилася 27 липня 1657 р. Однак через три місяці, за гетьманування І. Виговського (який ще на посаді генерального писаря керував шведським напрямом українського дипломатії) таку угоду було підписано в Корсуні.

8 жовтня 1657 р. жовтня представники українського уряду Ю. Немирич. І. Федорович та І. Ковалевський підписали звернення до шведського короля з 8-ми пунктів, де говорилося про Україну як Subiectus pro liberta gente et nulli subiecta («вільним політичним народом і нікому не підлеглим»), а також наголошувалося на необхідності здійснення «воєнної допомоги проти спільних ворогів.., за виключенням світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов’язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність» («excepto sarenissimo eb polertissimo Mapno Duce Moschoviae, cum gno miliria Zaporoviana strieto foedere junetc est fidem gue mojestet; sune sewabit intactan et inviolatum»)⁴⁵¹. Окрім того, українці вимагали визнати за Військом Запорозьким північні кордони по р. Березину.

8 листопада 1658 р. шведський король Карл Х Густав написав листа до Чигирина про підтримку прагнень гетьмана І. Виговського, однак вже 20 грудня того ж року у м. Валліесарі було підписано шведсько-російське перемир’я, що дозволило Москві направити до Білорусії додаткові військові підрозділи й перемогти там корпус українського полковника І. Нечая. Таким чином українсько-шведські відносини того часу занепадають.