Дипломатія на «межі світу»


Дипломатія Гетьманату в умовах російсько-польсько-кримського суперництва за України



бет12/21
Дата14.07.2016
өлшемі1.52 Mb.
#198793
түріДиплом
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   21

9.3. Дипломатія Гетьманату в умовах російсько-польсько-кримського суперництва за України
Результати Чуднівської кампанії 1660 р. спричинили суттєві зміни в конфігурації регіональної безпеки Центрально-Східної Європи. Чи не вперше за останні шість років, тобто, по суті, за весь час російсько-польської війни середини XVIІ ст., польське командування зуміло досягти такої вражаючої перемоги і тим самим перехопити від Москви стратегічну ініціативу ведення війни до своїх рук, адже заслуга польських військ у досягненні Конотопської перемоги була досить символічна, а військова присутність в Україні - недостатня, аби розвинути успіх. Тепер же, після розгрому армії російського воєводи В. Б. Шереметєва, військова присутність Москви в Україні виглядала більш, ніж скромно, а, натомість, позиції Варшави - міцними, як ніколи. Все вказувало на те, що привідне колесо регіональних процесів, згідно з логікою розвитку подій, знаходиться в руках керівництва Речі Посполитої і саме офіційна Варшава найближчим часом буде визначати напрями регіонального розвитку.

Утім, здобутки військові і дипломатичні не були підкріпленні адекватними політичними кроками. Ще під час капітуляції російської армії під Чудневом на початку листопада 1660 р. польське командування не подбало про захист лівобережних козаків, які заплатили своєю свободою за допомогу татар полякам. Гнітючі враження від цього доповнили картину невдоволення лівобережного козацтва діями гетьманського уряду та керівництва Речі Посполитої. Крім того, відновлення гадяцьких постанов знову породило загрозу реституції майнових прав шляхти, що було особливо небезпечно саме для козаків, господарства яких виросли на місці колишніх магнатських латифундій і шляхетських маєтків.

В бажаному для московських інтересів напрямі повів справу і наказний гетьман Лівобережної України Яким Сомко, котрий уже на початку листопада закликав бєлгородського воєводу князя Г. Ромодановського, аби той "...з ратними людьми в черкаські міста йшов велелюдно для того, щоб в черкаських містах великими ратними людьми хитання залякати..." У всіх великих містах Лівобережжя царські воєводи за підтримки промосковськи налаштованої старшини привели місцеве населення до повторної присяги Олексієві Михайловичу. Уперше козацька Україна виявилась поділеною по Дніпру.

Перш ніж гетьманському уряду Юрія Хмельницького поширювати свою владу на Лівобережжя, конче було необхідно навести лад на Правобережжі. Адже тут раз-по-раз виникали гострі конфліктні ситуації між жовнірами коронного війська, які тривалий час не отримували платні (кварти), та місцевими козаками, міщанами та посполитими, в двори і помешкання котрих їх ставили на постій. Позбавлені належних засобів для існування, жовніри нерідко вдавалися до насильницьких реквізицій продовольства та фуражу, чинили грабунки та розбій.

Для того, аби стабілізувати ситуацію в краї, 18 грудня 1660 р. Хмельницький відрядив до Варшави посольство на чолі з колишнім генеральним писарем С. Голуховським з наказом добиватися від короля гарантій того, що вже на наступному вальному сеймі буде не лише підтверджена правомочність дії Гадяцьких пактів 1658 р., а й Військо Запорозьке отримає, згідно його прохання, і "значно більше", аніж те, що обіцяв монарх козакам раніше. Для узгодження змісту цих нових привілеїв і прав Війська Запорозького гетьман прохав Яна Казимира завчасно вислати в Україну свого повноважного представника, бажано б чернігівського воєводу С. К. Бєнєвського, з котрим козаки вже неодноразово мали справу, починаючи від Гадяцької комісії. Саме з останнім старшина обговорила б свої пропозиції стосовно висунення "...деяких нових пунктів, необхідних для Війська Його Королівської Милості Запорозького, в заміну тих, котрих Військо Запорозьке з комісії Гадяцької не отримує..."

Окремо наголошувалося на необхідності повернення православній церкві відібраних у неї уніатами культових споруд і майна, причому як на землях Корони Польської, так і - Великого князівства Литовського. Посли від Війська Запорозького мали також поставити перед польським керівництвом вимогу про те, щоб жовніри, котрі несли службу на Правобережжі, "...не були тягарем для української людності...", яка "...до всякої вольності звикла..." Особливо наголошувалося на несвоєчасності будь-яких насильств коронних військ на Правобережжі в той час, коли "...за Дніпром ще бунти тривають, а московські факції не припиняються..."

Суспільно-політична ситуація в Україні стрімко змінювалася, і вже наприкінці грудня гетьман відряджає до Варшави медведівського сотника Степана Опару. Як видно з інструкції, наданій посланцеві від імені гетьмана, головною метою його візиту до королівського двору стало завдання спонукати Яна Казимира до активних дій, спрямованих на стабілізацію ситуації на Правобережжі. В контексті цього ставились вимоги: 1) врегулювання проблеми розквартирування коронного війська на правобережних землях, зокрема накладення заборони на жовнірський постій у козацьких господарствах, та налагодження в його лавах суворої військової дисципліни; 2) впровадження мораторію на витіснення козаків з шляхетських маєтностей; 3) здійснення королівським двором тиску на офіційний Бахчисарай з метою припинення насильств Орди на Правобережжі; 4) спрямування коронного війська і татарських орд на Лівобережжя для підтримки воєнних акцій наказного гетьмана П. Дорошенка .

Вочевидь, гетьман не вельми оптимістично розцінював перспективи задоволення офіційною Варшавою його вимог. Інакше важко пояснити той факт, що майже одночасно з відправкою С. Голуховського до польської столиці, Ю. Хмельницький здійснив спробу зав'язати таємні стосунки з представниками царя в Україні. Так, 25 листопада 1660 р. гетьман таємно відрядив до Києва посланця з листом до тамтешніх воєвод князя Ю. М. Баратинського та стольника І. І. Чаадаєва. Тексту самого листа не збереглося, але його зміст можна реконструювати з листа-відповіді царських воєвод до гетьмана від 9 грудня (с. с.) 1660 р., в якому, згідно з тогочасною московською діловодською традицією, цитувалася значна частина первісного послання. У відповідності з трактуванням Ю. М. Баратинського та І. І. Чаадаєва, Ю. Хмельницький у своєму зверненні переконував представників царської адміністрації в Україні в тому, що Чуднівська угода з польським королем була результатом не його власного вільного вибору, а - наслідком "...примусу і ситуації безвиході..." Гетьман висловлював своє щире жалкування з цього приводу і запевняв у тому, що воліє невідмінно позбутися королівської зверхності. Подібним же чином мислить і старшина з його оточення. Зважаючи на це, він, ніби-то, готовий повернутися до підданства московському монарху, але хотів би перед тим отримати гарантії амністії та вибачення його вини з боку Олексія Михайловича. У листі Юрій також скаржився на те, що генеральним писарем супроти його волі став П. Тетеря, котрого гетьман не поважає і перед котрим захищає усіх тих старшин, які "цареві вірні". Згідно тверджень царських воєвод, Ю. Хмельницький рекомендував їм спонукати керівництво держави, аби те вислало якомога більше військ на Задніпров'я, звідки можна було б швидко переправити військову допомогу на правий берег Дніпра, коли там, на окупованій поляками території, знову підніметься вогонь повстання .

Згідно інформації, яка просочилася до Варшави, воєводи Ю. М. Баратинський та І. І. Чаадаєв надіслали з Києва посланця для переговорів з Ю. Хмельницьким. Крім гетьмана, на таємних пересправах були також присутні промосковськи налаштовані старшини з його оточення . Під час зустрічі, нібито, старшини висловлювалися за повернення під владу царя, виступали за реституцію переяславських статей (щоправда, незрозуміло в якому варіанті: з року 1654 чи 1659?) . Однак із-за поганої конспірації про конфіденційні контакти Ю. Хмельницького з представниками царської адміністрації стало відомо у польській столиці. Керівник уряду Речі Посполитої канцлер великий коронний М. Пражмовський доклав зусиль до того, аби розладнати їх.

З кінця осені 1660 - початку зими 1661 р. активізуються й українсько-кримські відносини. З боку кримського керівництва перші ознаки намірів змінити характер стосунків з Військом Запорозьким простежуються вже наприкінці жовтня 1660 р., під завісу Чуднівської кампанії. Саме тоді до польського короля повернувся з Криму посланець, який повідомив про наміри офіційного Бахчисараю після того, як буде ліквідовано московську присутність в Україні, взяти її безпосередньо під своє покровительство і зверхність. Головним речником такої політики, як доніс королеві посланець, виступав перекопський мурза Карач-бей, який досить вороже ставився до Речі Посполитої.

Результат Чуднівської кампанії та витіснення з Правобережжя російських військ, а також істотне послаблення позицій Москви і на Задніпров'ї об'єктивно створювали досить сприятливі умови для спроби реалізації задуманого на Перекопі та схваленого в Бахчисараї рішення. Щоправда, війна з Москвою була незавершена і кримське керівництво поки що не наважувалося чинити різкі кроки в цьому напрямі, аби тим самим не спровокувати польсько-кримський розрив та не підштовхнути Варшаву до зближення з Москвою. За таких умов, ханський уряд вдався до розіграшу складної політичної гри, сценарій якої було вже апробовано в першій половині 1648 р. У відповідності з її правилами, Карач-бей повинен був самостійно налагоджувати контакти з урядом гетьмана Ю. Хмельницького, готуючи ґрунт для козацько-татарського зближення. В разі невдачі задуманого чи витоку інформації, політичні дії перекопського мурзи завжди можна було видати за його приватну ініціативу, яка ні в якій мірі не дискредитує ідею польсько-кримського союзу .

Дослідники відзначають, що Карач-бей досить енергійно взявся за виконання покладеної на нього місії, яка, до того ж, вповні відповідала його поглядам й інтересам. Ймовірно, вже на початку 1661 р. він вислав до українського гетьмана листи, де, як доносив у Варшаву польський лазутчик з Криму, радив Ю. Хмельницькому ані полякам, ані Москві, а лише кримському ханові покоритися і його "...обома руками триматися..."

Таким чином, українсько-кримське зближення набирало нової динаміки й набувало дедалі виразніших контурів. Вже 24 січня 1661 р. Ю. Хмельницький у листі до Яна Казимира повідомляв про те, що Військо Запорозьке встановило з Мехмедом IV Гереєм "вічну приязнь", "...яку нікому не вдасться розірвати..."

Варто наголосити на тому, що зав'язування українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу з боку керівництва Війська Запорозького до налагодження стосунків з Оттоманською Портою. Добре поінформований у міжнародних справах новий представник Ватикану в Речі Посполитій папський нунцій А. Пігнателлі у депеші до Риму, відправленій з Кракова 4 січня 1661 р., повідомляв римську курію про те, що Ю. Хмельницький невдовзі по завершенню Чуднівської кампанії зав'язав стосунки зі Стамбулом. Причому, висока духовна особа робила висновок, що контакти ті провадяться "...очевидно на шкоду Польщі..."

Аналіз тогочасного епістолярію впливових польських політиків засвідчує, що перспектива посилення позицій Кримського ханства в Україні та укладення нового союзу Війська Запорозького з ханом хвилювала офіційну Варшаву значно більше, ніж можливе посилення позицій царя та черговий дрейф козацької старшини в напрямку Москви. Як зазначав луцький біскуп у листі до канцлера коронного, "...глибоко переконаний, що для вітчизни більш шкідливою є ліга татар з козаками, ніж тих же з Москвою...", оскільки, "...маючи війну козацько-татарську, завше її в себе в домі проводити мусимо..."

Крім того, респондент звертав увагу канцлера і на "факції" українського екс-гетьмана І. Виговського, котрий не припиняє спроб "посіяти між козаками чвари", зноситься з турками і татарами.

Для того, щоб розладнати процес українсько-кримського зближення, а також перешкодити налагодженню стосунків керівництва Війська Запорозького з Портою, польські політики вдалися до давно вже випробуваної тактики дискредитації козацької старшини в очах офіційних осіб Криму та Туреччини. З цією метою уряд Яна Казимира вислав до Стамбула посла, аби той, нібито, від імені короля передав султанові подяку за татарську допомогу в кампанії 1660 р., а насправді спробував перервати небезпечні для польських інтересів українсько-турецькі контакти. Хоч не збереглося достовірних документів, які б проливали світло на цей дипломатичний хід Варшави, дослідники, враховуючи цілий ряд опосередкованих свідчень, схильні вважати, що місія увінчалася успіхом . Адже саме по її завершенні Бахчисарай офіційно відмежувався від діяльності Карач-бея в Україні, і в січні 1661 р. до Польщі прибув ханський посол Дедеш-ага, котрий передав доволі приязні послання Мехмеда IV Гірея та його візира відповідно - королю Яну Казимиру та коронному канцлеру М. Пражмовському. Кримське керівництво запевняло своїх союзників у твердому бажанні зберегти й надалі союзницькі стосунки як у військовій, так і політичній сферах. Великий візир окремо наголошував на тому, що поголоски "...начебто ми з козаками або з ким-небудь іншим про що домовилися..." є нічим іншим, як свідомими інсинуаціями ворогів, "...яких лякає наша приязнь..." Як запоруку вірності татар взятим на себе зобов'язанням, згідно повідомлення візира, хан вислав на допомогу полякам 60-тис. орду під командою солтана Мехмет Гірея та Субхан Гази аги .

Прагнучи розвинути успіх у справі розладнання українсько-татарської приязні, під час спільної аудієнції послів Війська Запорозького та Кримського ханства в короля в другій половині січня 1661 р. М. Пражмовський спеціально оприлюднив кореспонденцію, яка проливала світло на конфіденційні контакти українського гетьмана з російськими воєводами, недвозначно вказувала на готовність козацької старшини знову повернутись під владу царя. Як і розраховував польський канцлер, розсекречена ним інформація справила надзвичайно сильне враження на татарського посла. .

За таких умов на початок весни 1661 р. процес українсько-кримського зближення істотно загальмувався. На півострові й надалі тривало суперництво прибічників двох, діаметрально протилежних за змістом, програм розвитку зовнішньополітичної діяльності ханату. Речники однієї з них, найбільш послідовним з-поміж яких був Сефер Гази ага, виступали за безумовне збереження попереднього політичного курсу тісної співпраці з Варшавою у політичній та військовій сферах. Апологетам другої ж, а їх безперечним лідером виступав перекопський мурза Карач-бей, - "...більше приязнь козацька була до вподоби, аніж [...] польська" . За таких, доволі невизначених, перспектив розвитку ідейної боротьби в середовищі кримської еліти, вельми суперечливо виглядала й реальна політика офіційного Бахчисараю в українських справах. Так, з одного боку, Мехмед IV Гірей 8 березня (с. с.) вислав до українського гетьмана листа, в якому запевнював його у приязні , що, за великим рахунком, входило в протиріччя з умовами кримсько-польського союзу. З іншого ж боку, ханська адміністрація нічого не робила для того, щоб заборонити татарським чамбулам безперервно сіпати українське прикордоння, винищувати край і місцеву людність, стосовно чого український гетьман неодноразово скаржився польському королю .

Не було єдності в питанні щодо характеру стосунків з Кримом і в середовищі козацької еліти. Одну її частину вабила перспектива налагодження приязні з московським царем, іншу - розбудови політичних взаємин з польським королем і Річчю Посполитою, а ще іншу, яку очолював уманський полковник М. Ханенко, турбувала перспектива відновлення впливу Війська Запорозького на політику придунайських князівств. Саме стараннями останніх наприкінці січня 1661 р. владу у Валахії було повернуто скинутому раніше з господарства за наказом Порти Костянтину Щербану, котрий ще за життя Б. Хмельницького демонстрував приязне ставлення до Війська Запорозького. Після української інтервенції у валаські справи К. Щербану вдалося протриматися при владі лише впродовж кількадесяти днів, і, зрозуміло, ніяких політичних дивідендів Війську Запорозькому це не принесло, проте серйозно загострило його стосунки з Кримом і Туреччиною. У відповідь на втручання козаків у придунайські справи кримський хан 18 березня звернувся з листом до Юрія Хмельницького, вимагаючи від нього негайно видати Костянтина, оскільки дії Війська Запорозького ставлять під сумнів збереження приязні між ним і Кримським ханством .

Крім авантюри Михайла Ханенка у Волощині, істотно ускладнила українсько-кримський діалог і воєнна акція Івана Сірка, котрий на чолі козаків-охотників напав на татарські пасовиська і вивів з собою 16 тис. ханських бахманів, що, згідно повідомлення коронного канцлера М. Пражмовського коронному маршалку Є. Любомирському від 21 березня 1661 р., "...так розгнівало татарську орду супроти козаків, що заледве їх вдалося угамувати..."

Польний писар Сапєга через королівського покойового, а в майбутньому українського гетьмана Івана Мазепу надіслав до Варшави радісне повідомлення про те, що "....татари, які прийшли в Україну власне для того, щоб з козаками знову об'єднатися на нас...", були дуже обурені нападом козаків І. Сірка на татарські пасовиська і це вороже налаштувало хана супроти Війська Запорозького. Респондент був настільки збуджений цією несподіваною новиною, що почав вбачати в подіях волю Бога, котрий в такий спосіб покарав підступних козаків за їх намір "...нам таємно зрадити..."

І хоч цього разу до серйозних воєнних контракцій з боку Орди справа не дійшла, а хан обмежився висилкою Ширим-бея з частиною татар до Дніпра, витівки М. Ханенка та І. Сірка стали серйозним ударом по планам проукраїнського сегменту кримської еліти та справи українсько-кримського зближення загалом.

Як останній цвях у домовину українсько-кримського союзу 1661 р., мабуть, варто розглядати дипломатичну місію польського посланця Вєнявського до Туреччини. По дорозі до Стамбулу посланець відвідав Бахчисарай, де передав Мехмеду IV Гірею оригінали листів Ю. Хмельницького до Яна Казимира, в яких він просив дозволу вибити татар з України. Перебуваючи в Бахчисараї, за наказом польського керівництва, Вєнявський мав поставити перед ханом питання про відсторонення від влади на Перекопі головного адепта політики кримсько-українського зближення тамтешнього мурзи Карач-бея .

Після дипломатичного демаршу Вєнявського, наступний польський посол до Криму коронний підконюший Владислав Шмелінг, котрий прибув на півострів 13 квітня 1661 р., із неприхованим задоволенням доповідав у Варшаву про спричинену значною мірою дипломатичною активністю польського уряду велику неприязнь між татарами і козаками, а також передав М. Пражмовському запевнення великого візира Сефер Гази аги стосовно того, що не може бути й мови про ханську протекцію над Україною, тим більше тепер, коли татари остаточно розпізнали віроломство козаків .
9.4. Зусилля української дипломатії заради збереження цілісності козацької України та їх невдача (1661-січень 1667)
Добившись підтвердження своєї влади на Корсунській раді в останній декаді листопада 1660 p., Ю.Хмельницький спробував уникнути загострення відносин із Росією. Для цього він послав гінця до київських воєвод, повідомляючи, що був змушений укласти договір із Польщею. Однак пізніше гетьман став на шлях таємних договорів з її урядом . Уже 19 грудня він відправив до короля посольство С.Голуховського домагатися підтвердження на майбутньому сеймі умов Гадяцького договору. Українські дипломати отримали завдання вимагати повернення православним захоплених уніатами єпископств, церков та їхнього майна; виведення з України жовнірів, щоб їх перебування не стало обтяжливим для українців, "звиклих до всіляких вільностей"; підтримки молдавського екс-господаря К.Щербана тощо . Взимку 1661 р. ще кілька посольств поїхали до Польщі зі скаргами на здирства жовнірів .

Уряд гетьмана намагався поліпшити дипломатичні відносини з Кримом і Портою. До кінця 1660 р. встановлюються дружні стосунки з Кримом, а за його посередництва поновлюються контакти із Стамбулом. На початку 1661 р. Карач-бей порадив Ю.Хмельницькому не схилятися ні до Речі Посполитої, ні до Росії, а шукати протекції в хана Мегмеда Ґерея. У джерелах є згадки, що останній запропонував гетьману одружитися з його донькою. На початку березня володар Криму наказав звільнити близько тисячі українських бранців, захоплених татарами. Польща була стурбована українсько-кримським зближенням і намірами хана встановити над козацькою Україною протекцію Криму. Польський посол переконував Карач-бея у великій небезпеці для Польщі й Криму перетворення України на незалежну державу й підкреслював необхідність співпраці обох країн, щоб домогтися обернення козаків "у хлопів за плугом" .

Весною 1661 р. гетьман і старшини стали наполегливіше добиватися від Речі Посполитої визнання державної самостійності козацької України. На початку травня вони вирядили посольство на Варшавський сейм. Інструкція уповноважувала послів вести мову про одержання Гарантій свобод для православної віри, припинення релігійних утисків і знущань над священиками, ліквідації унії й повернення захоплених уніатами церков і майна. Посольство мало наполягати на ухваленні свобод і вольностей "народові Руському", збільшенні козацького реєстру до 70 тис. осіб, поверненні маєтків шляхті, котра покозачилася. Козаки мали підлягати владі тільки гетьмана й старшин, користуватися правами участі у виборах короля, а за заслуги - отримувати нобілітацію. Посли мали застерегти сейм, що в разі не затвердження ним умов Гадяцького договору Військо Запорозьке не вважатиме для себе обов'язком підданство короля . Коли наприкінці червня на засіданні сейму вони зачитали інструкцію, вражені її змістом присутні сановники "на ню скреготіли зубами". Проте, довідавшись про укладення російсько-шведського договору, в середині липня сейм усе-таки затвердив Гадяцьку угоду, але відхилив вимоги щодо ліквідації унії, права козаків брати участь у виборах короля та ін.

Центральне місце в діяльності українського уряду посіла проблема утримання під владою Лівобережжя, значна частина старшини якого за підтримки російських воєвод і військ почала проявляти сепаратистські настрої. Уже в травні 1661 р. переяславський полковник, наказний гетьман Я.Сомко спробував проголосити себе гетьманом, а в квітні 1662 - повторив таку спробу. Лівобережна старшина провадила самостійні переговори з Росією, тобто став формуватися другий центр дипломатичної служби. На третій у кінці 1661 р. перетворюється Запорожжя, що підтримувало відносини з гетьманом, лівобережними старшинами, Московією й, можливо, з Молдавією та Кримом. Поліцентризм дипломатичної діяльності роз'їдав зусилля уряду на міжнародній арені, спрямовані на захист загальнодержавних інтересів, збереження єдності державного механізму козацької України.

Ю.Хмельницький усвідомлював згубність цього процесу. Ще на початку лютого 1660 р. він писав до С.Беневського: "...ми без того боку Дніпра не є Військом Запорозьким, а та сторона без нас" . Тому прагнув зберегти Лівобережжя в складі держави за допомогою як зброї, так і дипломатії. Зокрема, тривали (часто таємні) переговори про збереження єдності Війська Запорозького з дядьком по матері Я.Сомком. На жаль, останній, мріючи про булаву гетьмана України (він прагнув вибороти її, спираючись на Росію), відхиляв пропозиції Ю.Хмельницького припинити братовбивчу війну. 27 жовтня 1661 р. переяславський полковник писав гетьману: "... про наше замирення нехай його царська величність з його к.милістю умови і комісію створюють, а не ми...".

На переговорах з Сомком під Переяславом Хмельницький серед іншого обговорював і питання об'єднання їхніх сил з Кримською Ордою, що мало відбутися під час приходу польського короля під Київ . Проте виправа Яна Казимира на Київ у середині 1662 р. не відбулась. На початку липня до Хмельницького приєднується лише 17 хоругв польської драґунії. Натомість, до Переяслава підступили російська війська на чолі з бєлгородським воєводою та ніжинські козаки В. Золотаренка, допомога яких дозволила переяславцям відкинути неприятеля від міста, завдавши йому при цьому значних втрат. Становище Хмельницького на кінець літа стало катастрофічним. Воєвода Г. Г. Ромодановський і полковник В. Золотаренко з більшою частиною лівобережних козаків і російських військ, розквартированих на Лівобережжі та Слобожанщині, форсували Дніпро і завдали правобережним полкам чергової відчутної поразки цього разу під Каневом. Корсунський та Канівський полки не бажали виконувати накази Хмельницького і відійшли з поля бою, залишивши гетьмана практично з самою лише особистою охороною. Після чого Ю. Хмельницький був змушений спішно відступати аж до Чигирина.

За такого розкладу сил єдиною надією на порятунок для Ю. Хмельницького та його оточення залишалася татарська допомога. І саме татарські орди під командою султанів Махмед Герея та Селім Герея підоспіли до Чигирина в найбільш критичну для гетьмана пору .

Неоціненна допомога, надана татарами гетьманському уряду Хмельницького в найбільш критичні для нього дні російського наступу, сприяє посиленню позицій прокримського сегмента в середовищі козацької еліти Правобережжя. В середині вересня 1662 р. один з лідерів пропольської партії в оточенні українського гетьмана колишній генеральний суддя Григорій Лесницький застерігав офіційну Варшаву в тому, що Крим здійснює енергійні заходи по відриву Війська Запорозького від Речі Посполитої і спонукає гетьмана, аби він визнав протекцію кримського хана та турецького султана. Головним аргументом в агітації Хмельницького виступала та обставина, що лише в такий спосіб - при допомозі Бахчисараю та Стамбулу - можна досягти цілісності вітчизни, тобто повернути під гетьманський реґімент Задніпров'я, оскільки абсолютно очевидним є той факт, що Корона Польська порятувати Україну не хоче та й не може, бо "...самі у власному домі не миряться..." .

На осінь 1662 р., після чергового невдалого походу на Задніпров'я, який спровокував нове вторгнення російських військ на Правобережжя, авторитет гетьмана Ю. Хмельницького впав до критично низької межі. Протягом листопада - грудня 1662 р. П. Тетеря неодноразово доповідає у Варшаву про те, що Ю. Хмельницький втратив повагу козаків і намагається позбутися гетьманства .

Усередині липня 1662 р. Сомко сповіщав царя, що готовий зректися влади, тільки б "нами задніпряни не володіли..." . За таких обставин Ю.Хмельницький на початку січня 1663 р. відрікся від булави.

Її захопив 13 січня на ґенеральній раді досвідчений політик і дипломат П.Тетеря, котрий своє завдання на перших порах бачив у реалізації ідеї соборності козацької України . Основна увага відводилася дипломатичним зусиллям, спрямованим на досягнення порозуміння з лівобережною й запорозькою старшиною та пошуків союзників поза межами України. Рада, що обрала Тетерю гетьманом, прийняла ухвалу відрядити посольства з пропозиціями дружби до калги-султана Селіма Ґерея, господаря Молдавії, Я.Сомка та на Січ . Упродовж зими-весни 1663 р. гетьман налагодив жваві контакти з Я.Сомком. У листі до хана (кінець травня), Тетеря відзначав: "...і Сомко, і інші схиляються на наш бік" .

Підтримуючи доброзичливі відносини з Кримом, новий гетьман водночас домагався виведення татарських підрозділів з української території й ослаблення ханського впливу на зовнішню політику уряду. Намагаючись зіграти на суперечностях між Багчесараєм, з одного боку, Варшавою та Москвою - з другого, він не відкидав можливості досягти порозуміння з Росією, куди вирушило посольство. Велика увага приділялася переговорам з Річчю Посполитою. В кінці січня Тетеря вирядив у Варшаву посольство полковника Г.Гуляницького, що мало клопотатися про отримання допомоги в справі возз'єднання козацької України, зрівняння в правах православної Церкви з католицькою, збереження за козацтвом "усіх вольностей", налагодження дипломатичних відносин із Молдавією й Валахією, визнання укладеної раніше угоди з Кримом, проведення мирних переговорів Польщі з Росією та ін.

Обрання в кінці червня 1663 р. на Лівобережжі гетьманом І.Брюховецького ознаменувало розкол козацької України й започаткувало процес перетворення Лівобережної України на окреме державне утворення. За таких обставин П.Тетеря підтримав ідею польської еліти здійснити воєнний похід у регіон, сподіваючись за допомогою Польщі здолати сепаратизм. Невдача цього походу (весна 1664 р.) та розгортання антипольського й антигетьманського повстання на Лівобережжі підштовхнули польський уряд до укладення миру з Московією . На жаль, намагаючись утриматися при владі, П.Тетеря став відмовлятися від ідей, висловлених і реалізованих його попередниками (про це свідчить інструкція послам на сейм від 30 листопада 1664). Відстоюючи конфесійні права православних українців та станові привілеї козацтва, вона передбачала водночас скорочення його чисельності до 12 тис. осіб, втрату ним права вільного переобрання гетьманів, обмеження місця проживання південною частиною Київського воєводства й перенесення гетьманської резиденції до Білої Церкви . Зрештою, втративши опору серед козацтва, у червні 1665 р. П.Тетеря залишив козацьку Україну.

Новий гетьман П.Дорошенко (прийшов до влади у серпні 1665) відразу ж розгорнув активну дипломатичну діяльність для обмеження впливу польських владних структур, пошуку порозуміння з лівобережною старшиною та отримання підтримки з боку Криму. Лише впродовж листопада 1665 - січня 1666 pp. до короля було відправлено 4 посольства. У березні Генеральна рада ухвалила інструкцію посольству на Варшавський сейм (до речі, воно було представницьким і складалося з "20 полкових послів"). Документ зобов'язував послів порушити перед сеймом питання про захист інтересів православної Церкви, скасування унії, свободу заснування шкіл і викладання "латинських наук" у Київському колегіумі, відновлення прав і вольностей Війська Запорозького відповідно до статей Зборівського договору, звільнення хоча б на рік населення від утримання польських залог та ін. Оскільки сейм не розглянув привезені "пункти", їх вирішення відкладалося на майбутнє . Довідавшись улітку 1666 р. про зміст російсько-польських переговорів в Андрусові, П.Дорошенко в листах до короля не приховував свого обурення ігноруванням українських інтересів. Він прохав інформувати його про перспективи розв'язання проблем, які стосувалися України, її майбутнього. Побоюючись окупації, гетьман вирішив не допустити розташування на українських теренах польського війська, яке в бою під Браїловом (19 грудня) зазнало нищівного розгрому (допомогу Дорошенку надали татари) .

Тим часом російський уряд повів курс на інкорпорацію Лівобережного гетьманства. 21 вересня 1665 р. гетьман Іван Брюховецький, реалізуючи постанову Переяславського договору 1659 р., першим з-поміж українськиї гетьманів особисто прибув до російської столиці на чолі представницької української делегації (крім гетьманського уряду і козацької старшини, до неї входили також представники православної церкви та міського самоврядування - всього понад 500 осіб).

В історичній літературі побутує думка, що Брюховецький відразу ж запропонував новий текст українсько-російської угоди, що передбачала передачу некозацького населення України під управління царських воєвод. Однак, насправді ініціатором цього був не гетьман, а російська сторона. Він же, навпаки, тривалий час активно заперечував проти цього . Так, уряд Олексія Михайловича поставив перед гетьманом вимогу стосовно надходження українських податків до скарбниці царя вже 1 жовтня 1665 р. У відповідь І. Брюховецький переконував царських бояр в тому, що грошових зборів з лівобережних жителів в царську скарбниці у непевних умовах воєнного лихоліття збирати не лише не бажано, а й не небезпечно. Як компромісний варіант гетьман пропонував збирати для утримання московських ратних людей спочатку непрямі податки - з млинів, відкупів, торгівельних операцій тощо. Причому, робити це радив "...не по болшому...", аби населення поступово звикалося з цим, а "...сперва б им было не тягостно..."

І лише 21 жовтня Брюховецький під тиском погодився передавати натуральні і грошові податки з українського населення до царської скарбниці, проте їх збір мали здійснювати українські урядники . Але російську сторону не задовольнив такий порядок організації фінансової справи, і голова Посольського приказу П. Салтиков наполіг на тому, щоб збирання, прийом коштів і збіжжя на зберігання, контроль за дотриманням порядку в цій справі тощо - перебували не в компетенції козацької адміністрації, а представників адміністрації царя - воєвод, кількість яких в Лівобережній Україні відтепер мала збільшитись у два рази. Крім організації фінансової справи, в компетенцію воєводського правління передавалося також управління некозацьким населенням українських міст і сіл, яке в такий спосіб виводилося з-під козацького підпорядкування .

Крім цього, надзвичайно радикального нововведення до схеми організації стосунків Війська Запорозького з російським царем, вироблений за результатами переговорів новий українсько-російський договір (так звані Московські статті 1665 р. ) підтверджував заборону гетьманському уряду на проведення зовнішньополітичної діяльності, а також передбачав, окрім підпорядкування Київської митрополії московському патріарху, висвячення останнім на митрополичу кафедру до Києва московського церковного ієрарха - "...для лучшіе всего народа под рукою его царского величества крепости и утверждения..." (щоправда, дане положення носило умовний характер - його впровадження в життя передбачалося після апробації константинопольським патріархом).

Решта положень Московського договору 1665 р. була вже менш радикальною. Загалом же, угода 1665 р. підтверджувала недоторканість козацького устрою, гарантували збереження козакам та їх вдовам наявних привілеїв, конституювали право козацтва після смерті гетьмана вільними голосами обирати його наступника. Щоправда, право гетьманської елекції обмежувалося рядом застережень. Так, вибори нового реґіментаря мали проводитися лише з дозволу царя, елекційна рада вважалася правомірною лише за умови присутності на ній уповноваженого царського представника, гетьманські клейноди в часи міжгетьманства відбиралися від Війська Запорозького і мали бути повернутими вже після обрання нового гетьмана. Причому, передбачалося, що меншу булаву, прапор і гармати офіційний представник царя буде вручати новообраному регіментареві на генеральній раді, а велику булаву, "знамя болшое" і царську жалувану грамоту - він зможе отримати лише в "царствующем граде, Москве". Все це ще більше посилювало залежність гетьманської влади від царя.

Оцінюючи політико-правовий зміст Московського договору 1665 р., варто наголосити на тому, що його норми, відбиваючи загальну тенденцію до обмеження російською владою політичних прерогатив гетьманської адміністрації, суттєво відрізнялися від попередніх кроків у цьому напрямі своїм радикалізмом. Адже політико-правовий статус Козацького Гетьманату, що означувався договором 1654 р. як автономія політична, а у відповідності з положеннями статей Ю. Хмельницького 1659 р. трансформувався у форму адміністративної, відтепер - набирав ознак автономії станової, заперечуючи тим самим претензії козацтва на роль українського народу політичного.

Спроби реалізувати умови Московського договору викликали в липні 1666 р. повстання населення Переяславського полку. П.Дорошенко встановив зв'язок із його керівництвом і надіслав допомогу, яка, однак, запізнилася. В універсалах до старшин і козаків гетьман закликав боротися за возз'єднання козацької України .

На відміну від П.Тетері, правобережний гетьман пішов на розвиток дипломатичних відносин з Кримом і Портою, вбачаючи у них противагу зближенню Польщі й Росії. Новий хан Аділь Ґерей (обійняв трон у березні 1666) запропонував йому відновити умови договору 1648 р. й засвідчив бажання бачити козацьку Україну незалежною від Російської держави та Речі Посполитої. Переговори завершилися згодою кримської еліти надавати українцям допомогу в боротьбі з Варшавою чи Московою . Можна припустити, що на Правобережжі побувало турецьке посольство, яке запропонувало прийняти підданство султана. Натомість посли обіцяли зберегти за козацькою Україною статус удільної держави, подібний до того, яким користувалося Кримське ханство.

Не випадково в грудні у польських "Новинах з України" з'явилися відомості про прийняття гетьманом турецької протекції" .

Андрусівський договір 1667 р. створював нову міжнародну ситуацію для Української держави, значно ускладнюючи заходи дипломатії щодо її возз'єднання.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   21




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет