Дипломатія на «межі світу»


Україна у вирі дипломатичної боротьби між Заходом та Сходом



бет5/21
Дата14.07.2016
өлшемі1.52 Mb.
#198793
түріДиплом
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

3.3. Україна у вирі дипломатичної боротьби між Заходом та Сходом

Відчувши військовий потенціал Козацької держави, військо якої протягом 1648 – 1649 рр. отримало ряд визначних перемог над коронною армією Польсько-Литовської держави, Венеціанська республіка направила до Чигирина свого представника Альберто Віміну163. Влітку 1650 р. італійський дипломат провів переговори з гетьманом Б. Хмельницьким щодо можливості залучення Війська Запорозького до війни Венеції з Османською імперією, зокрема, планувалося вислати у район Дарданелл козацьку флотилію164. Український уряд у перспективі не заперечував взяти участь у Кандійській війні, однак на той час відмовився від пропозицій Венеції. Основною причиною стало те, що Україна мала у союзниках Кримське ханство, яке було залежне від Стамбулу165. А тому Хмельницький дипломатично радив Віміні звернутися з відповідною пропозицією до хана Іслам-Гірея.

Наступного, 1651 р., венеціанський дипломат Джироламо Каваца знову намагався втягнути українців у війну з турками. Незважаючи на те, що українсько-венеціанські переговори не мали продовження, вони несподівано отримали великий розголос у Західній Європі. Їхнім відгомоном стало зображення українського козака поруч з представниками Австрії, Польщі, Іспанії, Швеції та Москви на гравюрі невідомого голландського художника. Поруч з іншими, на ній був і такий напис: “Козак є дуже сердитий, його серце у грудях хоче розірватися. З великою ненавистю до [турків] гострить він шаблю...”166.

У зв’язку з розгортанням революційних подій в Україні та Північною війною 1655 – 1660 рр. активізувалися політичні стосунки між Австрією та Польщею. Відразу ж після укладення Переяславсько-Московського договору між гетьманом Богданом Хмельницьким та царем Олексієм Михайловичем Відень, побоюючись зміцнення Москви за рахунок колишніх підданих короля, ініціював дипломатичне примирення між Річчю Посполитою та Московським царством. У жовтні-листопаді 1654 р. під час переговорів в австрійській столиці московського посла І. Баклановського з імператором Фердинандом ІІІ Габсбургом було заявлено про необхідність польсько-московського союзу167. Невдовзі таку ж пропозицію виголосив Яну ІІ Казимиру австрійський резидент.

У 1655 р. на Річ Посполиту напала Швеція, яка користуючись її ослабленням хотіла спочатку оволодіти Польщею, а потім завоювати і Московську державу. На початку січня 1656 р. відбулися московсько-австрійські переговори, які передували укладенню у листопаді того ж року Віленського трактату. Тим часом Австрія виступала з новою ініціативою – запропонувала Варшаві укласти мирну угоду з шведським королем Карлом Х Густавом. Потрібно наголосити на тому, що саме вторгнення Швеції до Польсько-Литовської держави, змусило Олексія Михайловича погодитися на перемир’я з Яном ІІ Казимиром у 1656 р. Разом з тим, серед причин втручання Карла Х Густава у східноєвропейські проблеми було велике бажання цього північного монарха повністю оволодіти узбережжям Балтійського моря (концепція «шведського озера»). А це входило у суперечність не тільки з бажанням Речі Посполитої утримати прибалтійські Інфлянти, але й із зростаючими територіальними апетитами Московського царства. Розпочата у тому ж році шведсько-російська війна стала своєрідним прологом до вирішальної битви між Стокгольмом, Варшавою і Москвою за Балтику вже на початку наступного століття.

1 грудня 1656 р. австрійський імператор Фердинанд ІІІ Габсбург та король Ян ІІ Казимир підписали Віденський договір, який поновлював усі попередні мирні домовленості між країнами. У його статтях було відзначено, що австрійський імператор докладе усіх зусиль, щоб повернути під владу польського короля непокірних бранденбурзького електора Фрідерика Вільгельма та українського гетьмана Богдана Хмельницького: “Inprimus et ante omnia SCMttas per ablegatos suos quantocius dextre tam cum Ser-mo Electore Brandeburgico quam etiam cum ductore Cosacorum Chmielnicio eiusque exercitu agi curabit, ut ad obedientiam regi et regno debitam redeant (виділ. – Авт.)”168. Окрім того, Відень зобов’язувався виступати посередником у переговорах між Польщею та Швецією, а також між Варшавою та Москвою.

Виконуючи свої зобов’язання перед польським королем, весною 1657 р. в Чигирині перебувало посольство імператора Фердинанда ІІІ Габсбурга на чолі з П. Парцевичем, який запропонував Українському гетьманату посередництво Відня у мирних переговорах козацького уряду з Варшавою та вмовляв Богдана Хмельницького позбутися московської протекції й повернутися під владу Корони Польської169. Секретар австрійського посольства К. Маріянович записав вітальну промову П. Парцевича до гетьмана: “Світлий і вельможний Пане, Гетьмане славного і войовничого народу Запорозького й ласкавий пане! Фердинанд ІІІ, з Божої ласки Імператор Римський і всіх Володарів Християнських від сходу до заходу сонця, Законний, Найвищий і Августійший Глава, обіймаючи своєю любов’ю всіх заслужених, здавна пізнав славні вчинки Твоєї Світлості... перед вельможними і славними радниками, що становлять цю славну і войовничу республіку...”170. Про перебування австрійського посла в Чигирині гетьман повідомив Мегмеда ІV, відправивши до Високої Порти посольство на чолі з Л. Капустою. Адже гетьман Хмельницьким не дуже довіряв цісарю Австрійської імперії, який перед тим не тільки всіляко підтримував головного противника українців – Польщу, але й підбурював до виступу проти козацької України придунайські князівства.

27 травня 1657 р., після смерті Фердинанда ІІІ Габсбурга, Віденський договір було підтверджено, а також додано пункт про висилку на допомогу польському королю 12-тисячного війська та введення австрійських залог до Кракова і Познані. Також польський посол Б. Лещинський від імені короля і п’ятьох сенаторів підписав з імператором додатковий секретний протокол щодо підтримки кандидатури від Габсбургів на польський трон після смерті Яна ІІ Казимира і скасування права вільних виборів у Речі Посполитій. Лише з тією умовою, що він розпочне війну з Османською імперією.

Про складність міжнародної ситуації на християнсько-мусульманському «фронті» та зовнішніх впливів на Україну йшлося у дипломатичній інструкції українському послу до Москви Ф. Коробці, в якій гетьман Б. Хмельницький повідомляв царя Олексія Михайловича, що (мовою оригіналу): по-перше, «…та подлинная ведомость дошла, что с подущения Фердинандуса Третего, Цесаря Римского, и также скудности лятцкие Цесар Турской указ учинил силне готовится Паше Селистрийскому на мутьян и волохов таким обычаем, естьли пойдут с турками на Украйну мутяне и волохи нас, козаков воевать, то дадут им покой, а естьли не пойдут, тогда выпалит и выпустошить обе землицы хотят и тем грозят»; по-друге, «Будиймского пашу на венгры послать имеют, чтоб имеют, чтоб и венгры на нас им способствовали, для того Цесарь Турецкий те войска тут обрати хочет, что поднялся Фердинанд Третий, Цесарь Римский, и ляхи с веницеяны турков помирить и успокоить, то подлинно ведаем, да и там послан с тем, чтоб веницеяне на время потерпели и турчину дали покой»; по-третє, «теж ляхи посылали дважды до Салтана Турского, обвиняючи святейших патриархов,, а именно патриарха вселенского Костантинопольского, патриарха Иер[усали]мского, патриарха Антиохийского, которые как бы велели до Его Царского Величества писать, чтоб Его Царское Величество войною шел на Солтана Туретцкого, также как бы имели теж патриархи и к нам писать, чтоб есмя морем [Черным] шли на турков…»; по-четверте, «Хан Крымский несколькижды посылал до Стамбулу, чтоб Солтан Турской ляхам помочи дал и сам хан имеет там же ляхам на помочь идти, а то для того, что как Его Царское Величество с нами, Войском Запорожским, ляхов извоевать, то негде виде, только на Солтана Туретцкого силою войска обратим»; по-п’яте, «Фердинанд Третий, цесар римский, так постановил с ляхами, что скоро толко турки с татары ляхам на помочь выйдут, то и Фердинанд имеет с своими войсками способствовать ляхам» тощо171.

18 липня 1658 р. новим імператором Священної імперії німецької/австрійської нації було обрано Леопольда І Габсбурга172. Перед тим помер і український гетьман Б. Хмельницький, а його місце посів генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський. Щоб нейтралізувати австрійські впливи він почав проводити активні переговори щодо прийняття протекції Габсбургів. Полковник Данило Виговський (за іншими даними - Юрій Немирич) зустрівся з представником Відня бароном Ф. Лісолею, якому заявив “із запевненням, що прагне вірності королеві зберегти.., аби Польська [Корона] не впала і Королівство не стало розділене, вважаємо за потрібне шукати на майбутнє доброї протекції. Шукали її раніше у татар, потім у турка, недавно з москалями, зараз залишилася тільки надія в протекції цезаря і якщо Й[ого] Ц[есарська] М[илість] захоче їх прийняти, зобовязуються, щоб ціле військо Виговського було готове піддатися йому (виділ. – Авт.)”173. Згідно з повідомленнями австрійця український гетьман Іван Виговський пропонував Леопольду І й Габсбургській династії підтримку в боротьбі за трон Речі Посполитої та “в інших справах”174. Про початок українсько-австрійських переговорів відразу ж стало відомо Яну ІІ Казимиру, який заборонив “гетьманові Великого князівства Руського” Виговському продовжувати їх надалі. Однак навесні 1659 р. козацькі дипломати мали переговори з представниками Бранденбурзького курфюрства, де також обговорювалося питання елекції Габсбургів у Речі Посполитій175. Як відзначали вже сучасники, така різновекторна полівасалітетна дипломатія наступника Богдана Хмельницького гетьмана Виговського була йому необхідна для того, щоб здобути своїй країні незалежне становище.

Влітку 1658 р. османська армія до якої входили війська кримського хана та підрозділи з Угорського (Будайського) і Силістрійського (Очаківського) еялетів, очолювана великим візирем176 Мегмедом-пашою Кьопрюлю, увійшла до Трансільванії. Д’єрдь ІІ Ракоці, який перед тим виступав проти Османів, був скинутий з трону, а новий трансільванський князь зобов’язався платити до Стамбула щорічний податок у 40 тисяч золотих177. Однак невдовзі турецькі війська вийшли з Трансільванського князівства, попередньо укріпивши свої фортеці в Яново, Шебеші та Лугоші. Зважаючи на антитурецькі виступи місцевого населення протягом наступних років сюди неодноразово надсилалися військові підрозділи з Боснійського еялету Османської імперії178.

Міжнародні інтереси австрійського двору розходилися з планами Українського гетьманату, який не хотів примирення між польським королем та московським царем. Але, як вже зазначалося, Відень з огляду на попередні домовленості з Варшавою, став ініціатором і посередником проведення майже всіх польсько-московських переговорів у другій половині 1650 - 1680-х рр., в тому числі, і в підписанні не тільки Віленського трактату 1656 р., але й розподільчих щодо України Андрусівського перемиря 1667 р. та Вічного миру 1686 р. Так, у січні 1661 р. імператор Леопольд І Габсбург відправив до Москви своє посольство. Результатом дипломатичних дій австрійців А. Маєра і В. Калвуці стала поїздка до Варшави московських послів Ф. Лєонтєва та І. Михайлова з пропозиціями трьохрічного перемир'я, що невдовзі призвело до укладення московсько-польської угоди в Андрусові179. А навесні 1684 р., за два роки до підписання Вічного миру, у Москві відбулися переговори російських дипломатів з австрійськими послами, які від імені Речі Посполитої домовилися про початок мирного процесу між королем і царем.

Північна війна 1655 – 1660 рр. Швеції з Польщею та її союзниками завершилася проведенням грандіозного з’їзду європейських політиків у 1660 р. Дипломатичний конгрес відбувся за участю таких країн, як Австрія, Швеція, Польща, Бранденбург, Данія, Голландія та при посередництві Франції в містечку Олива неподалік Гданська. Під час проведення конгресу проявилися дві тенденції: по-перше – австрійські та бранденбурзькі дипломати намагалися не допустити укладення сепаратного миру між Річчю Посполитою й Шведським королівством; по-друге – ряд країн схилялися до розбиття антишведської коаліції Варшави та Москви й примирення між Стокгольмом і Варшавою. У результаті підписаного в Оливі шведсько-польського договору, між обома державами припинялася війна, однак польський король, хоча й отримував частину Прусії, але зрікався права на шведську корону та віддавав Швеції значну частину території прибалтійських Інфлянт. Оливський конгрес 1660 р. також підтвердив положення бранденбургсько-польського договору 1657 р., чого дуже не хотіли коронні дипломати. Такі поступки Польської корони стали можливими з огляду, як стверджував коронний канцлер М.Пражмовський, на позицію Московської держави, що не хотіла поступатися правом протекторату над козацькою Україною і прагла сама укласти сепаратний мир зі Швецією проти Речі Посполитої180.

Такий мир між Москвою і Стокгольмом було укладено у 1661 р. І саме під час засідань дипломатачних комісій, які готували цей мирний договір, боярином А.Ордин-Нащокіним було чи не впершее офіційно висловлена думка щодо досягнення зовнішньополітичного компромісу з Польщею за рахунок поділу території Козацької держави. Зокрема, керівник московської делегації запитував у царя, що якщо заради миру із Швецією Олексій Михайлович згоден віддати їм інфлянтські міста, то чому не можна поступитися польсько-литовському королю Правобережною Україною? Однак у першій половині 60-х рр. XVII ст. Москва вирішила поступитися претензіями на узбережжя Балтики і направити усі сили на боротьбу з Річчю Посполитою за право володіти непокірним Українським гетьманатом.

Після укладення 10 серпня 1664 року в угорському містечку Уасварі (Вашвар) миру з Австрійською імперією, який залишав під зверхністю Османської імперії Трансільванське князівство і більшість комітатів Угорщини, султан Мегмед ІV181 вирішив безпосередньо втрутитися в події, які розгорталися навколо міжнародного визначення політичного статусу Українського гетьманату. У серпні 1667 р., під час перебування в Адріанополі польського посла Висоцького, турецькі урядовці заявили, що мир між Туреччиною й Польщею можна зберегти лише в тому випадку, коли король остаточно зречеться України, яка прийняла добровільно підданство султана182. Великий візир Агмед Кьопрюлю в листі до польського підканцлера Ольшевського писав, що козаки як вільний народ прийняли підданство короля Речі Посполитої за умови, що він буде поважати їхні права, але король їх порушив, і тому українці попросили захисту в Османської імперії183.

Незадовго після Уасварського миру між Османами і Габсбургами, 10 травня 1666 р., у селищі Андрусово поблизу Смоленська розпочалися довготривалі польсько-російські переговори, які могли покласти край багатолітній війні між обома державами. Через декілька місяців, 18 липня, польські дипломати нарешті одержали лист-інструкцію від короля, де говорилося, що Правобережну Україну з Києвом і Каневом ні в якому разі не уступати, а щодо Лівобережжя, то слід було вимагати “по Ніжин, або принаймні по Переяслав наше залишилось”184. Поляки також пропонували, “щоб кожний своїх і під собою людей козацьких затримати може”185. Зі свого боку, цар теж погоджувався на відхід під сферу впливу Польщі Правобережжя, за винятком Києва з околицями. Враховуючи це, в кінці листопада московська делегація запропонувала дане компромісне рішення супротивній стороні.

Зважаючи на погіршення ситуації в Україні та поступове витіснення з Правобережжя гетьманом П. Дорошенком польських військ, 30 грудня на засіданні ради польського сенату вирішили прийняти московські вимоги щодо закріплення за нею Лівобережжя й підписання 10-, 12- або 16-ти річного мирного договору186. Через місяць, 30 січня 1667 р., такий договір був підписаний187. Він увійшов до світової історіографії під назвою Андрусівського - від назви селища, де його уклали188.

Андрусівське перемир'я стало угодою про мiжнародний розподіл права зверхності над Українським гетьманатом між Річчю Посполитою та Московською державою та припиняло війну польсько-російську війну 1654 – 1667 рр. Його статті встановлювали розподіл сфер впливу польського й московського монархів щодо козацької України. Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя - до Речі Посполитої. Влада царя стала поширюватися на Смоленськ, Дорогобуж, Білу, Невель, Красний Веліж, а також Сіверщину. Київ мав відійти до Польщі в 1669 р., а Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох держав. Царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні в один мільйон польських злотих (бл. 200 000 рублів). Укладення російсько-польського перемир’я викликало зростання в українському суспільстві політичного впливу козацької старшини, що опиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства189. Андрусівські домовленості, спрямовані проти військової могутності Туреччини, відображали вимушений компроміс сторін і засвідчували наявність певної геополітичної рівноваги в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Уряд Османської імперії негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. У липні 1667 р. султан Мегмед ІV направив листа до польського короля Яна ІІ Казимира в якому йшлося про таке: якщо Річ Посполита хоче збереження миру, то вона повинна відмовитися від українських підданих султана190. А у червні, під час перебування в Адріанополі191 польського посла Висоцького, турецькі урядовці заявили, що мир між Туреччиною й Польщею можна зберегти лише в тому випадку, коли король остаточно зречеться України192. Великий візир Агмед-паша Кьопрюлю в листі до польського підканцлера Ольшевського писав, що українські козаки «як вільний народ» прийняли підданство короля Речі Посполитої за умови, що він буде поважати їхні права, але король їх порушив, і тому українці попросили захисту в султана193.

Політичні структури гетьманату (як право-, так і лівобережні) негативно сприйняли підписання Андрусівського перемиря. Дуже влучно з цього приводу висловився один з церковних діячів того часу, закликаючи козацьку старшину не зважати на польсько-московську угоду: “...яка сторона або частина України кому коли було б тепер і потім голдовала яким монархам, щоб поміж собою пильно мала згоду і одна одній поради давала, врахувавши, що коли б яку сторону, уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна сторона не витримала і мусила б Україна згинути через незгоду, чого не дай Боже” (виділ. – Авт.)194. У зв'язку з тим, що українці продовжували здійснювати самостійну зовнішню політику, більшість із статей Андрусівського перемир’я не виконувалися, а тому в жовтні-грудні 1667 р. переговори між Польщею й Росією продовжилися у Москві. Поштовхом до них була небезпека турецької агресії в Україні. В тексті Московського договору говорилося “про уняття свавільних людей там в Україні будучих, в загальнім утриманні обом великим государям в послушанні”195. Під час розмов з польськими дипломатами А.Ордин-Нащокін добився від них згоди проводити переговори з урядом П. Дорошенка196. Однак ні Андрусівський, ні Московський договори між Варшавою та Москвою так і не були впроваджені в практику міжнародних відносин, що якнайкраще засвідчували наступні події. Невдовзі між Річчю Посполитою і Османською імперією розпочалася війна (10 січня 1671 р. король Михайло Корибут одержав офіційне повідомлення про початок війни від султан Мегмеда ІV), але московський цар, порушуючи попередні домовленості, так і не прийшов на допомогу польському королеві.

Через два роки (1669), на других польсько-російських переговорах в Андрусові, Ордин-Нащокін вимагав прислати українських дипломатів на посольський з'їзд, щоб спільними зусиллями добитися переходу Правобережної України під “високу руку” царя. Слід зазначити, що питання про правобережні землі України піднімалося на всіх з'їздах московських і польських дипломатів (включно аж до 1714 р.). Статті Андрусівського перемир’я неодноразово підтверджувались - 7 березня 1670, 30 березня 1672, 10 січня 1975, 17 серпня 1678 рр.197, але фактично не виконувалися. Так, зокрема, у тексті договору, який ратифікувався 1670 р. в Каджині, відзначалося, що московський цар “жодну над козаками українськими, з тієї сторони Дніпра від Переяслава, проживаючими, помсту чинити не буде за те, що деякі в сторону Й[ого] К[оролівської] М[илості] і Р[ечі] П[осполитої] вдавалися...”198. А перед тим, під час останнього засідання каджинської комісії, польські дипломати, відчуваючи негативну реакцію Українського гетьманату на підтвердження домовленостей 1667 р., говорили: “Якось переживаємо, що зараз козаки побачать, що прийти до згоди на комісії маємо, коли почують, що мир і спокій з Москвою затверджені”199.

Переговори щодо польсько-російського союзу було продовжено в 1671 р. Дипломати Речі Посполитої вимагали не посилати царські війська в Україну, а обмежитися лише військовими демонстраціями поблизу кордону. Керівник російського представництва А. Матвєєв наполягав на тому, щоб на пе­реговорах були присутні представники Гетьманату200. На що поляки відповідали, що московський цар хоче ніщо інше, як ворогуючих з королем правобережних козаків “прийняти під свою царської величності високу руку”201. Після чого Матвєєв висловив таку думку: “Не питаючи їх, якого великого государя вони, козаки прийняли милість і благоді­яння, від бусурман відійдуть, і у того великого государя бути в підданстві захочуть, і принудити їх до іншого великого государя в послушання неможливо”202.

Отже, російська сторона не відкидала можливості переходу правобережної частини гетьманату під її протекцію. У той же час великий коронний гетьман Я.Собеський так оцінював міжнародну ситуацію та становище Українського гетьманату: “...бо хто ж божевільний буде починати з Україною війну, коли турецький цісар, котрий узяв її в свою оборону, досі ще не зясував своїх планів? Адже ж перед ним дрижить увесь світ, і хоч венеціяни і інші пишуть, що та війна напевне обернеться проти нас, але по-старому і вони, і Сицілія, і Мальта чинять всілякі приготування до тієї війни”203. 30 березня 1672 р. Річ Посполита укладає новий договір з Московською державою, який підтверджував Андрусівське перемиря, а також зобовязував царя не допускати надання Лівобережною Україною військової допомоги П. Дорошенку та польському королю для війни проти султана й гетьмана підлеглих калмиків й донських козаків.



Розділ IV

Дипломатична служба та основні принципи її функціонування
4.1.Організаційна структура та напрями діяльності

Найскладнішою проблемою, з якою зустрічаються науковці, що вивчають становлення й діяльність дипломатичної служби, є істотна деформованість джерельної бази. Знищення архіву центральних і полкових установ держави другої половини XVII-початку XVIII ст. зумовило ситуацію, за якої не збереглося жодного українського джерела, яке б занотувало процес розроблення хоча б одного документа дипломатичного характеру, прийом іноземних послів і перебіг переговорів з ними, підготовку й укладення угод і договорів, формування посольств та їх фінансування, проливало б світло на позиції гетьмана, старшинської ради, Генеральних старшин і полковників та характер їх відносин у з’ясуванні напрямів зовнішньої політики, укладенні угод і договорів, підготовці й проведенні інших дипломатичних акцій. Як слушно спостеріг сучасний найкращий знавець стану джерельної бази Національної революції Ю.Мицик, "ми не маємо на сьогодні жодного програмного документа для внутрішнього вжитку повстанців, жодного протоколу козацьких рад, як Генеральних, так і вузького кола членів уряду тощо"204. Бракує також звітів посольств, за винятком одного, введеного у науковий обіг Ю.Мициком205.

Водночас розшукані копії дипломатичної кореспонденції гетьманів і членів уряду та дипломатичних інструкцій вимагають до себе критичного ставлення, оскільки нерідко містять певні скорочення, неточності, а то й помилки. Не випадково цей аспект функціонування українського уряду залишається найменш дослідженим. Лише завдяки працям І.Бутича, В.Голобуцького, Ю.Джеджули, І.Крип’якевича, Ю.Мицика, В.Сергійчука та Ф.Шевченка можемо окреслити контури організаційної структури дипломатичної служби та її функціонування, що склалися за гетьманування Б.Хмельницького й без суттєвих змін існували протягом наступних десятиліть.

Відомо, що в українському уряді не сформувалася система чіткого розмежування функцій між його членами, а відтак і відповідних відомств, які б виконували точно визначені обов’язки. Як і в багатьох інших країнах тогочасної Європи, існувала практика доручень. У зв’язку з цим не утворилося спеціальної установи (на зразок, наприклад, Посольського приказу в Росії), що відала б проведенням зовнішньої політики206. І все ж на основі накопичених козацтвом традицій зносин з іншими країнами склалася відносно струнка, незабюрократизована й ефективно діюча система дипломатичної служби. Впродовж 1648 р. церемоніал дипломатичних відносин із Річчю Посполитою, зокрема, заслуховування її посольств, розроблення змісту інструкцій власним послам, укладення миру, визначався Генеральною радою Війська Запорозького, що приймала відповідні ухвали (для цього вона збиралася щонайменше 4 рази). Воднораз відносинами з Росією, Кримом, Трансільванією й іншими країнами переважно відав Б.Хмельницький. Від початку 1649 р. роль Генеральної ради у вирішенні питань зовнішньої політики зводиться нанівець (у 50-х pp. вона скликалася з ініціативи гетьманів лише двічі – у травні 1651 та у вересні 1658 pp.). її місце посідають старшинська або розширена (представницька, коли в її роботі брали участь козаки-представники полків, Запорозької Січі, духівництва й міщан) старшинська рада та гетьман.

Формується притаманна тільки козацькій Україні дуалістична система управління дипломатичною службою: через посередництво старшинської ради та гетьмана. Функція ради (вона провадилася з ініціативи й під керівництвом гетьмана) полягала у виробленні підвалин як зовнішньополітичного курсу держави в цілому, так і з кожною країною зокрема (лише вона розв’язувала питання війни чи миру), розробленні умов угод і договорів та їх ухваленні. Прийняте нею рішення було обов’язковим для виконання гетьманом і могло бути скасоване тільки Генеральною радою Війська Запорозького. З цього приводу Б.Хмельницький у листі від 22 березня 1656 р. писав до польного гетьмана С.Потоцького: "Коли, за згодою всієї старшини, ухвалиться якесь рішення, то його порушити нам приватним чином не можна", бо "в цих краях, якщо що-небудь робиться без спільних старших і молодших рад (вочевидь, Генеральних і старшинських – авт.), то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обґрунтувало навіть звичаями"207.

Не можна применшувати й ролі гетьмана (особливо в час, коли булавою володів Б.Хмельницький), в руках якого зосереджувалося практичне керівництво зносинами з навколишнім світом. Він приймав іноземних послів, вів переговори з ними й відправляв їх додому, готував у дорогу українські посольства й заслуховував їхні звіти, брав активну участь у розробленні дипломатичної кореспонденції, статей міжнародних угод і договорів, підписував їх. Керуючи роботою старшинських рад, суттєво впливав на ухвалу ними того чи іншого рішення. За наявності розбіжностей між гетьманом і членами ради його досягали, найвірогідніше, шляхом пошуку консенсусу. Щоправда, у останні роки життя Б.Хмельницького старшини не наважувалися відкрито суперечити його волі208. Після смерті гетьмана (1657) ситуація змінилася й управління зовнішньою політикою знову набуває дуалістичного характеру.

Поточну роботу дипломатичної служби виконував центральний орган виконавчої влади – Генеральна канцелярія, очолювана Генеральним писарем. За гетьманування Б.Хмельницького цю посаду обіймав талановитий політик І.Виговський, котрий, завдяки особистим здібностям відігравав помітну роль у формуванні зовнішньої політики. Однак не варто перебільшувати його роль у сфері дипломатичних відносин з іншими державами. Вся кореспонденція готувалася писарями Генеральної канцелярії, де й зберігалися документи дипломатичного характеру. Окремі з них перебували при гетьманові "в зепі"209. Від писарів вимагалося вчасно й точно готувати відповідні папери, які, бувало, по кілька разів переписувалися210. З часом серед службовців визначилася спеціалізація. Так, у канцелярії гетьмана П.Дорошенка сидів писар таємних справ"211.

Дипломатична служба належала до найбільш ефективно діючих державних структур. Напрями її роботи визначалися змістом завдань, які їй доводилося розв’язувати на міжнародній арені. Від часу до часу на чільне місце висувалися ті чи інші її аспекти, однак незмінним залишалося основне – Гарантування, за словами Б.Хмельницького, безпеки й "цілості нашої держави"212. Це, по-перше. Другою важливою проблемою було досягнення порозуміння із сусідніми країнами та уникнення загострення відносин з ними. Як підкреслював гетьман у листі до шведського короля від 28 січня 1657 p., "немає в нас більшої турботи та інших справ, як тільки якнайстаранніше піклуватися про дружбу з усіма сусідами; якщо вона у нас раз виникла, підтримуємо її вперто й міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляємо"213. Впродовж 1648 р. зусилля дипломатії спрямовувалися на укладення й збереження союзу з Кримом, пошук порозуміння з Портою, залучення володарів Росії й Трансільванії до боротьби за корону в Польщі та визнання урядом останньої за Українською державою статусу рівноправного суб’єкта федеративної Речі Посполитої. З першої половини 1649 й до 1654 pp. головним у її діяльності було добитися визнання незалежності козацької України з боку Польщі та інших держав, запобігати створенню антиукраїнської коаліції та добиватися її розладнання, пошук надійного протектора. Протягом 1654-1657 pp. провідними напрямами зовнішньої політики стали формування антипольської коаліції, здобуття міжнародного визнання законності акту возз’єднання західноукраїнських земель, нейтралізація антиукраїнської спрямованості кримсько-польського військово-політичного союзу та захист внутрішнього суверенітету від посягань Російської держави. Важливою сферою діяльності українських дипломатів було збирання ними різноманітної інформації про характер міжнародних відносин у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, внутрішньополітичне становище потенційних союзників і противників, їхній військовий потенціал та ін.

Дипломатична служба відігравала важливу роль у боротьбі козацької України за незалежність і соборність.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет