Українські громадські організації Грузії

Першими українцями на казахській землі вважаються заслані до північного Казахстану (Західного Сибіру) учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху, відомого в історії під назвою "Коліївщина". Більш активне формування української етнічної групи в Казахстані починається з другої половини XIX ст., коли сюди в пошуках вільних земель стали прибувати переселенці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської та Волинської губерній. На початок XX ст. до Казахстану й Середньої Азії переселилося понад 100 тис. українців. Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи. Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9% в 1897 р. до 10,5% в 1917, причому переважна їх більшість концентрувалася в Акмолинській (7,5% населення в 1897 р. і 29,5% – в 1917) і Тургайській (відповідно 1,0 та 21,6%) областях.

У 1930-і рр. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин. Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939-1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. 1941 р. з України евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941-1942 рр. з України евакуйовано до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштовано – в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах. Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачувався в належності до ОУН-УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казахстані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито. За відсутності практично будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Найбільш виразно це проявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7% українців Казахстану, у 1959 – 60,4%, у 1970 – 51,5%, у 1979 – 41,3%, у 1989 – 36,6%. Соціологічне дослідження засвідчило, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншоетнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36% – вільно, 24 – досить вільно, 16 – із певними труднощами, 15 – можуть порозумітися і лише 8 не володіють зовсім. 61% опитаних зазначив, що хотів би мати можливість дати своїм дітям середню освіту в школах із українською мовою навчання.

Сьогодні відбувається активний процес національно-культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції (ухвалена Верховною Радою Республіки Казахстан у січні 1993 р.) щодо вільного розвитку культур етносів країни. Найбільш активні громади українців діють в Астані, Караганді, Павлодарі й Семипалатинську.

Громадські організації Українців у Казахстані об′єднує Асоціація “Українці Казахстану”, у складі якої понад 10 культурних центрів та товариств, 6 творчих колективів, українська гімназія в Астані, українські школи, бібліотеки. Виходить тижневик українською мовою „Українські новини”.

Українська діаспора в Узбекистані. У 1989 р., в Узбекистані проживало 153,2 тис. українців (0,8% населення країни). Це найбільша за чисельністю українська діаспора в країнах Центральної (Середньої) Азії. Більше половини українців проживало в Ташкенті (60,0 тис.; 2,9% населення столиці) та в столичній області (26,6 тис.; 1,2% населення). Відносно мало українців було в інших областях. Українці проживають в Самаркандській (14,2 тис.), Бухарській (12,9 тис.), Ферганській (11,1 тис.) областях. Вважало своєю рідною мовою українську 49,2% українців Узбекистану.

Українська діаспора в Узбекистані сформувалася в основному в XX ст., переважно в період після Другої світової війни. Перші українці починають оселятися тут ще в 1860-х рр., коли почалася колонізація цієї території Росією. Окремі українські поселення з'являються на передгірських землях переважно поблизу Ташкента після спорудження в 1900-х рр. залізниці Оренбург-Арись, завдяки чому згодом переселення стало масовим. Значне число українців у 1920-х-1930-х рр. було примусово переселено до Узбекистану за опір колективізації та інші форми неприйняття політики радянської влади. У період індустріалізації республіки сюди стали прибувати великі групи українських робітників і спеціалістів для роботи на машинобудівних заво­дах та інших промислових підприємствах. За радянських часів умов для національно-культурного розвитку українців в Узбекистані не було. Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. після розпаду СРСР і здобуття Узбекистаном незалежності. Протягом 1992-1996 рр. з Узбекистану в Україну на постійне місце проживання прибуло 93,8 тис. осіб, виїхало у зворотному напрямі 13,2 тис. Позитивне для України сальдо за результатами міграційного обміну населенням з Узбекистаном сягнуло за ці роки 80,5 тис. чоловік. Абсолютну більшість їх становили українці.

У 1993 р. в Ташкенті було засновано Український культурний центр "Батьківщина", який з 1996 р. випускає вісник "Батьківщина". Значну частину ефірного часу телебачення присвячує популяризації української культури. У Ташкенті відкрито українську недільну школу. В середній школі імені Т.Шевченка, збудованій після землетрусу українськими будівельниками, здійс­нюється викладання української мови та літератури.

Українські громадські організації Узбекистану: 1. Рес­публіканський український культурний центр “Славутич”; 2. Товариство дружби “Узбекистан-Україна”; 3. Український культурний центр “Батьківщина” в м. Ташкенті; 4. Український культурний центр “Надія” та ін.
Українська діаспора в Киргизстані – друга за чисельністю серед країн Центральної (Середньої) Азії – колишніх республік СРСР. У 1989 р. тут проживало 108,3 тис., а в 1997 р. 71,2 тис. українців. В основному це місто Бішкек (34,3 тис.), Ошська (18,4 тис.) та Іссик-Кульська (7,7 тис.) області. Тільки 34,1% українців вважали українську мову своєю рідною і ще 5,9% вільно нею володіли.

Українці починають оселятися на території Киргизстану в другій половині XIX ст. одночасно з росіянами, відразу ж після прийняття киргизами підданства Росії в кінці 1860-х рр. Масове переселення українських селян до Киргизстану починається в другій половині 1890-х рр. Певний час до цього регіону спрямовується основний потік аграрних переселенців із Росії та України. У 1897 р. на території Киргизстану вже нараховувалося 18,6 тис. українців. Перепис 1926 р. зафіксував у Киргизстані 64,1 тис. українців, які становили 6,5% всього населення тодішньої Киргизької АРСР, а в районах їх проживання – 29% населення. Українці, як і росіяни, зосереджувалися переважно в містах – Бішкеку, Токмаку, Караколі, а також у долині річки Чу та Іссик-Кульській улоговині. Тут проживало понад 4/5 всього російського й українського населення. Воно становило 65,2% міського населення північних районів (основну масу городян на півдні Киргизстану становили узбеки). Фактор індустріалізації збільшив частку українців – у 1939 – 137,3 тис. (9,4% населення). За браком будь-яких умов для національно-культурного розвитку етнічна ідентичність українців втрачалася. Внаслідок цього частка осіб, які вва­жають українську мову своєю рідною, неухильно скорочувалась: якщо в 1926 р. вона становила 97,1%, то в 1959 – вже 49,2%, у 1989 – 34,1%.

Протягом 1989-1997 рр. із Киргизстану емігрувало майже півмільйона осіб, головно слов'янських національностей, а також німців і євреїв. Незважаючи на втрату поважною частиною українців Киргизстану своїх етнічних особливостей, існує зацікавленість у відродженні української етнічної культури й мови. 52,4% українців висловили бажання, щоб їхні діти вільно володіли українською мовою, 38,2% хотіти б, щоб у їхньому населеному пункті був український дитячий садочок, 41,2% схвалюють включення до шкільної програми уроків української мови, літератури, історії, народознавства. Крім того, майже половина опитаних (48,8%) висловили бажання, щоб їхні діти отримали вищу освіту в Україні. Українські організації в Киргизстані: Український культурний центр "Берегиня".
Резюмуючи загальний стан справ в українському зарубіжжі, зауважимо, що трансформаційні процеси української діаспори в основному пов'язані з прискореною асиміляцією, яка стимулюється, по-перше, фактором появи (як то не здається парадоксально на перший погляд) незалежної держави України, що призвело до втрати основної місії української діаспори – носія національної ідеї та репрезентанта вільного українства, борця за державність, незалежність, за цивілізоване місце України, українського народу, держави, нації в світі. Всі ці функції (не будемо зупинятися, наскільки успішно) перебрала на себе незалежна Україна, а сучасна діаспора не виробила іншої нової надідеї свого існування.

По-друге, прискорена асиміляція стимулюється настроями розчарування західної діаспори сучасними українським реаліями, відсутністю суттєвих успіхів України в економіці, політиці, скочуванням країни до рівня посередніх держав.

По-третє, асиміляція українців обумовлюється природними процесами зміни поколінь.

По-четверте, слід констатувати незацікавленість (якщо не більше) ряду державних чиновників на Сході і Заході (в Росії, Польщі, Словаччині і т.д.) розвитком української діаспори. Показово, що асиміляційні процеси в середовищі західної і східної діаспор відмінні – в східній діаспорі, зокрема, в останнє десятиліття спостерігається активізація деяких центрів (приклад – Москва).

В цілому можна констатувати, що сьогодні, на жаль, триває процес вмирання старої української діаспори Заходу з політико-культурними і ностальгічними домінантами і народження нової її генерації, заангажованої на Україну швидше прагматично, економічно і дещо політично, без яскравої ознаки українського етновизначення. На Сході тривають аналогічні процеси. При цьому слід очікувати, що етновизначення, політично-економічна заангажованість на Україну в новій генерації діаспори як на Сході, так і на Заході буде пропорційною успіхам України як держави.

До складу Президії УВКР входять 36 представників організацій-членів УВКР – по 12 представників від власне України та Західної і Східної Діаспори.

За сприяння УВКР виходять друком книги про українську діаспору, різні довідкові матеріали про життя закордонних українців. Для молоді як закордоння, так і України організовувалися і проводилися різні конкурси, зустрічі, концерти, творчі виставки, презентації книг. Виходять друком та в електронній формі на веб-сайті УВКР „Вісник УВКР” та „Науково-практичні студії УВКР”. УВКР разом з товариством „Україна – світ” продовжує видавати газету „Український форум”. За фінансової підтримки УВКР також виходять друком один з кращих журналів України „Сучасність” та журнал для закордонних освітян „Рідні джерела”. УВКР видали друком: книгу Андрія Попка і Станіслава Лазебника „Історична батьківщина – діаспора: європейський досвід взаємин”, збірники матеріалів науково-практичних конференцій „Українська діаспора в Росії: стан, проблеми, перспективи” та "Українці: світова нація перед викликами XXI століття". Надруковано довідкові матеріали „Закордонному українцю” і фотоальбом "Ми – українці" та ін.

Товариство „Україна-Світ” має відділення в усіх областях України та в Автономній Республіці Крим. Головними структурними складовими Товариства є такі відділи: культурно-освітній (співпраця з українськими громадами зарубіжжя в культурно-мистецькій та освітянській сферах); інформаційно-аналітичний (пошук, збирання, систематизація й поширення інформації про закордонне українство); відділ координації Федерації товариств зв’язків з країнами зарубіжжя (виконавча структура Федерації товариств зв’язків із зарубіжними країнами, яку було створено 1992 р. як правонаступника Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами і яка налічує нині 62 суб’єкти).

Товариство „Україна-Світ” є співзасновником газети світового українства „Український форум” (замість газети „Вісті з України”) та засновником журналу „Український Світ”. Ці видання висвітлюють різні аспекти життя України й закордонного українства і розсилаються в місцеві відділення Товариства та в українські осередки за кордоном. Товариство було одним з ініціаторів розробки та прийняття в 1996 р. Державної програми „Українська діаспора на період до 2000 року” та Національної програми „Закордонне українство” на період до 2005 р. та аналогічної програми на період до 2010 р.

У доробку Товариства протягом останніх років: організація і проведення щорічних семінарів для вчителів українського зарубіжжя в Києві та виїздних семінарів в українських освітніх закладах за кордоном, зокрема у сільських школах Придністров’я; організація й проведення конференції керівників українських закордонних мас-медій; організація і проведення міжнародної науково-практичної конференції „Геополітичне значення етнополітичних процесів в Україні й українському зарубіжжі” та I Міжнародної науково-практичної конференції „Освіта в українському зарубіжжі”. Мистецька секція Товариства зініціювала постійно діючий Фестиваль мистецтв українського зарубіжжя „Український спів у світі”, перший підсумковий концерт якого відбувся 1999 р. в Києві у рамках Всеукраїнського огляду народної творчості. Другий підсумковий концерт фестивалю пройшов під час проведення III Всесвітнього Форуму українців і був присвячений 10-й річниці незалежності України.

Товариство створило й постійно наповнює універсальний україномовний web-сайт „Україна-Світ” у ініційованій ним Українській Світовій Інформаційній Мережі (УСІМ); допомагає забезпеченню українських закордонних громад та освітніх інституцій підручниками, навчальними посібниками, методичною літературою, організовує виступи за кордоном вітчизняних мистецьких колективів та поїздки в Україну представників українського зарубіжжя, зокрема, вчителів і учнів. За участю Товариства підготовлено й видано інформаційні каталоги „Зарубіжне українство”, бібліографічний покажчик літератури „Українське зарубіжжя”; навчальний посібник з української літератури для шкіл Кубані „Козак Мамай”, «Слобожанська хвиля» для шкіл Слобожанщини; двотомне видання „Пантелеймон Куліш. Іван Пулюй – подвижники нації” та „Іван Пулюй. Молитовник. Псалтир”; збірку новел українського письменника з Югославії Михайла Ковача „Тихі води” (до 90-річчя автора); збірник проблемних статей „Україна на порозі ХХІ століття”. Товариство спільно з Національною радіокомпанією України на доброчинних засадах здійснили аудіозапис і випустили у світ (компакт-диск і касету) до III Всесвітнього форуму українців – Антологію української хорової музики „Диригує Павло Муравський”.

Нині ЄКУ захищає національні інтереси й координує діяльність 30-ти українських суспільно-громадських організацій у 23 державах Європи: Бельгії, Болгарії, Боснії і Герцеговині, Великобританії, Голландії, Греції, Данії, Іспанії, Естонії, Латвії, Литви, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії і Чорногорії, Словаччині, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. ЄКУ є організатором різних заходів загальнонародного та європейського рівня. Зокрема, 22-23 жовтня 1999 року у Будапешті ЄКУ організував Першу європейську конференцію української молоді під гаслом „Українська молодь Європи на порозі ХХІ століття”. Таким чином, 55 років діяльність ЄКУ – найстаршої міжкрайової української координаційної організації в Європі – спрямована на захист національних прав українців і координацію роботи українських громад в окремих європейських державах.