Міжнародна громадська організація „Нова хвиля”

То була спільна перемога ув'язненого, але нескореного народу, і вільного, але внутрішньо прикутого до страждань своєї нації українства західного світу. На ту безкровну перемогу працювало найжорстокіше для української нації XX століття, коли після віків неволі українська державність тричі відроджувалась (1917, 1939, 1941) і тричі була потоплена в крові наших батьків і дідів. На ту перемогу працювала невмируща легенда Української Повстанської Армії, що вплинула на формування національної неподатливості й гідності української студентської молоді, переслідуваної, але духовно не переможеної тоталітарним комуністичним ладом.

Організатори СКВУ вписали дату утворення світового центру українства до традицій боротьби за нашу державу, перекинули блакитно-злотну райдугу з 1967-го у 1917 рік, але програму своєї діяльності спрямували не в минуле, а в майбутнє України. Підготовка до створення СКВУ у вільному світі тривала довго, але час для реалізації геніального, ще Петлюриного задуму, вибраний був надзвичайно вдало. Думаю, на політичну дозрілість ініціаторів створення СКВУ впливали обставини, які свідчили про зростання антирадянських настроїв, пробудження державницьких устремлінь серед української інтелігенції та жорстоких репресій проти неї в УРСР. Після хрущовської відлиги наступали брежнєвські холоди. Але обернути в кригу вільну думку не здатний жоден мороз. А та вільна думка приходила в Україну з діаспори; це були книжки, які потрапляли до рук нашої молоді. Деякі з них варто назвати: «Україна і українська політика Москви» Мирослава Прокопа, «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця, «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, «Вивід прав України» Богдана Кравціва, номери журналу «Сучасність». Саме ці видання були конфісковані в заарештованих українських інтелектуалів, яким судилося відіграти видатну роль в боротьбі на нашу державність.

1967-го року в тюрмі сиділи Ярослав Геврич, Іван Гель, Ігор Герета, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Микола Гринь, Панас Заливаха, Мирослава Зваричевська, Дмитро Іващенко, Святослав Караванський, Євгенія Кузнєцова, Олександр Мартиненко, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш, Валентин Мороз, Михайло Озерний, Михайло Осадчий, Іван Русин, Мефодій Чубатий, Анатолій Шевчук. А це були не тільки вчителі і письменники, а й науковці, техніки та інженери. Того ж 1967 року вийшла в Парижі книжка «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола: перевидана багатьма мовами, вона давала правдиву інформацію про дисидентський рух в Україні. Українці вільного світу повинні були реагувати на події в Україні, і вони зробили це, закликавши до єдності свої роздрібнені сили. Сталося чудо. Українці, здатні до об'єднання в неволі, а на свободі схильні до виплоджування гетьманів і нескінченних міжусобиць, об'єдналися.

Належить віддати шану ініціаторам створення та учасникам першого СКВУ: отцеві Василеві Кушніру, Володимирові Кохану, Йосифові Лисогору, Матвію Стахіву, Миколі Плав'юку, Гнатові Білинському та митрополитам Мстиславу Скрипнику і Максимові Германюку за їхню рішучість і витривалість, мудрість і терпеливість, без чого було б неможливо об'єднати численні громадські, конфесійні та політичні організації, надихані навзаємною недовірою і навіть ворожнечею партійні угрупування, поставити понад їхні суперечки і чвари ідею цілеспрямованої боротьби за визволення України з комуно-московського рабства.

На правителів Москви та її слухняний уряд у Києві поява СКВУ подіяла, як на биків червона плахта. Світова організація українців, які в державах свого нового поселення мають власних представників у парламентах та урядах, своїх учених, митців та бізнесменів, високі становища з освітній, правничій, фінансовій, військовій сферах, володіють немалою нерухомістю в містах і великими ґрунтами біля фермерських садиб, мають свої храми, народні доми, школи, наукові заклади, музеї, бібліотеки, видавництва, газети й журнали, – така організація, здогадувались кремлівські ідеологи, матиме вплив на міжнародні політичні установи і взагалі на західний світ. Вони не помилилися. Політичну вагу СКВУ засвідчила участь у його перших зборах прем'єр-міністра Канади Джона Діфинбейкера. І хоч президент США Ніксон не брав участі у першому СКВУ, нема сумніву, що всі наступні лідери Америки, та й сам Ніксон, який відвідав у 1990 році Спілку письменників у Києві, де мав зустріч з керівниками Руху, відчували завдяки СКВУ присутність у світі України, яка бореться за свою політичну свободу. Коли президент Рейган зробив заяву з приводу смерті Валерія Марченка і сказав, що «його загибель ставить нас перед фактом трагічного становища людських прав у Радянському Союзі – становища, яке рішуче засуджують усі американці», цілий світ дослухався до його слів, а ми в Україні знали, що це сталося завдяки СКВУ.

Документи, схвалені на першому СКВУ, мали прицільне, точне і пророче опрацювання. Вони не втратили свого значення за сорок літ, і сьогодні над ними треба задуматись керівництву самостійної України, бо там охарактеризована та дійсність, з якої виникла наша ментальна спадщина від імперії, рабська призвичаєність колонії дивитися на метрополію очима залежних, меншовартісних душ.

Маю на увазі «Меморандум до Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй». На кількох сторінках викладена правдива історія України й дана глибока оцінка радянській брехливій демократії. Читаємо: «Совєтсько-російський режим в Україні безжалісно переслідує всіх українських патріотів, які стоять за незалежність України, зокрема членів ОУН та УПА, незважаючи на те, що совєтська конституція гарантує Україні повну «суверенність та рівність». Крім того, конституція СРСР забезпечує право Українській та іншим союзним республікам на «вільне відокремлення» від СРСР. Проте насправді кожен прояв до справжньої незалежності, навіть у межах совєтської конституції, трактується як зрада і жорстоко карається. Справжніх українських патріотів совєтсько-російський уряд зневажливо клеймує як українських буржуазних націоналістів та «ворогів совєтської держави». Багатозначним є факт, що совєтський уряд не переслідує російських буржуазних націоналістів, а навпаки, російський шовінізм ототожнюється з російським патріотизмом».

Тут варто зауважити, що СКВУ бив у самісіньке серце шовіністичної політики як царської, так і секретарської Росії. Це саме писали у своїх книжках і говорили видатні українські дисиденти, героїчна когорта, на чолі якої – Василь Стус, а поруч Юрій Бадзьо, Олесь Бердник, Богдан та Михайло Горині, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Лісовий, Левко Лук'яненко, Віталій Марченко, Оксана Мешко, Василь Овсієнко, Євген Пронюк, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Олекса Тихий. У поетичних творах шістдесятників так само розвінчувалась комуністична ідея як маска великодержавного російського шовінізму. З того Меморандуму СКВУ до ООН, писаного сорок років тому, хочу навести ще одну важливу цитату, її повинні знати політики в сучасній Україні.

Отже: «Совєтський уряд послідовно й насильно застосовує політику русифікації, метою якої є зрусифікувати український народ і таким чином зламати його національний спротив. Русифікація силою проводиться в українських школах, зокрема, українських університетах, в адміністрації та в армії... Російська меншина в Україні має російську школу та пресу. Мільйони українців за межами України, зокрема в РРФСР, позбавлені українських шкіл, української преси, української книжки й українського культурного життя взагалі». Все, що тут пишеться про Україну та Росію, стосується теперішнього часу. В незалежній Українській державі русифікація продовжується під виглядом «демократії». Інформаційний простір окупований російськомовними засобами масової інформації; пропорційно на тисячу російськомовних газет – десять україномовних. Якщо взяти журнали, то їх, наприклад, в Донецькій області 59 російськомовних, 32 – двомовних і тільки 14 українськомовних. Якщо за радянських часів не було церковної русифікаційної скоби, яка прибивала б українців до російської мови, то тепер така могутня клямра з'явилася. Це так звана Українська православна церква Московського патріархату, яка захопила Печерську і Почаївську лаври – найголовніші релігійні центри нашого народу – і поводиться на українській землі як справжній завойовник, озброєний не християнською наукою, а ненавистю до українських церков і традицій, до української державницької історії і навіть до будівничого храмів, у яких вона молиться, гетьмана Івана Мазепи.

Звернення першого СКВУ до українського народу та до ООН насторожило радянських вождів, але розлютила та роздратувала їх практична діяльність Конгресу, а саме: встановлення при ООН свого інформаційного бюро. За прикладом українців такі інформаційні установи при ООН організували представництва поневолених прибалтійських народів і білорусів. СКВУ згуртував навколо себе політичні антирадянські сили інших народів, у тому числі і росіян.

Перший відгук радянської преси на появу СКВУ з'явився негайно. Це була стаття «Чуття рідної землі» письменника Юрія Смолича, голови Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном, в газеті «Радянська Україна» (15.12.1967). У статті СКВУ не згадано, але йдеться про нього. «І нині, – пише Смолич, – коли свято нашого п'ятдесятиріччя (автор має на увазі п'ятдесятиріччя Жовтневої революції. – Д. П.) особливо нервує реакційні кола в капіталістичному світі і декотрі заправили контрреволюційного націоналізму, вислужуючись перед ними, намагаються зняти в емігрантських колах черговий антирадянський галас, – в широких верствах емігрантів вони не знаходять підтримки».

А все було якраз навпаки, бо той же Смолич у газеті «Вісті з України» (жовтень 1973 p.), вже напередодні другого СКВУ, береться аналізувати діяльність СКВУ за шість років і пише довжелезний памфлет на цю тему. Товариство, кероване Смоличем, було фактично відділенням КДБ України, воно видавало книжки, присвячені викриттю «українського буржуазного націоналізму» і користувалося суворо забороненою в УРСР націоналістичною літературою.

Смолич був допущений до неї. Він, знаючи статут СКВУ, викривав начебто недемократичність цього документа, вказував, що в СКВУ «представники політичних партій діють від імені організацій громадського статусу. Тому і секретаріат СКВУ, – пише Смолич, – обрав собі таку тактику: усі свої жадані «накази», «обіжники», «вказівки» розсилає по націоналістичних організаціях тільки як «пропозиції». Вловлюєте знову цю «зверхдемократичну» облуду?» – щиро вигукує Смолич. Радянська людина не могла уявити собі, що політична партія може щось тільки пропонувати. А Смолич знав, що за кожним словом комуністичної партії ховається наказова форма, тому вважав «облудою» нормальні взаємини в політично-плюралістичній організації, яким був СКВУ.

Хоч в організуванні СКВУ були активними лідери різних патріотичних, в тому числі націоналістичних угруповань, Конгрес не прийняв жодної політичної односторонності, і все те, що радянська публіцистика трактувала як непримиренну боротьбу всередині СКВУ, мусило бути й було дискусією, яка не розвалила Конгрес, а навпаки, зміцнила та утривалила його діяльність, урізноманітнила його структуру відповідно до завдань світового українства.

Смолич належав до покірних літераторів, але слід сказати, що в книзі спогадів «Розповіді про неспокій» він наважився подати деякі правдиві моменти життя письменників, яких було репресовано в 30-х роках, деякі речі, що про них міг знати тільки співробітник ГПУ. Сьогодні вже встановлено (це довів Олег Микитенко, редактор «Всесвіту»), що Юрій Смолич, колишній старшина армії УНР, охоплений страхом відповідальності за свою патріотичну молодість, став агентом ГПУ та НКВС, писав «доброзичливі» доноси на Олександра Довженка та інших діячів української культури. Це була обдарована чуттям слова, культурна людина, але з поламаною душею. Коли вся літературна громадськість після появи роману «Собор» намагалася зберегти його автора Олеся Гончара на посаді голови правління письменників України, Смолич погодився посісти його крісло. Це була примусова служба за вказівкою згори. Совість його мучила. У спогадах він сказав немало правди про страшні 30-ті роки, але щоб якось виправдатися перед радянською владою, обливав брудом СКВУ. Думаю, Смолич не був злоякісним антинаціоналістом. Він жив усе життя в переляку. Та не тільки він! Серед класиків радянської поезії майже немає таких, які не захищалися від тюрми і смерті інвективами на адресу націоналістів. Але це вже не таке просте, щоб його пояснити тільки боязливістю художніх натур. У класиків радянської поезії було що згадати про УНР, діяла болісна, доведена до розпуки скарга на політиків, які через свої вождівські міжусобиці довели незалежну Україну до упадку. А в деяких шістдесятників, в тому числі і в мене, грішного, священними націоналістами були тільки такі, як Роман Шухевич, які не ховалися за кордон, а йшли свідомо на смерть за Україну. Я помилявся, визнаю, бо не завжди зумів жити за вимогами, які ставив до інших.

З лайливими статтями на адресу СКВУ виступали дрібні газетярі-скоробрехи, які вульгарною, пересипаною злостивими дотепами, брудною писаниною робили кар'єру. Ставали редакторами видань, членами обласних та республіканських комітетів компартії, діставали ордени та можливість купувати дефіцитні товари (а до таких насамперед належала ковбаса), отож були вони готові, як писав Тарас, віддати рідну матір «за шмат гнилої ковбаси». У радянських газетах та журналах таких писань було немало. Але низький рівень культури тих опусів не дозволяє мені цитувати їх.

Комуністичні ідеологи розуміли, що той друкований мотлох не викликає до себе інтересу студентської молоді, а саме на ту радянську начитану та допитливу молодь і мала бути (та й була) скерована антинаціоналістична пропаганда. Загально­відомо було, що на Заході ніхто серйозно не сприймає публікацій політичного змісту з країни, де встановлена залізна цензура і таємний нагляд за всіма письменниками та видавцями. Отже, боротьбу з ідейно ворожими українськими центрами на Заході треба було підняти на «науковий» марксистський рівень, що й намагалися спецслужби СРСР зробити.

У працях співробітників інституту історії та інституту філософії АН УРСР, присвячених боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом», з’явилися цитати з робіт видатних західних мислителів, зокрема з твору Арнольда Тойнбі «Дослідження історії», де сказано, що «пролетаріат сучасного західного суспільства виявив себе повністю неспроможним створити якісь нові релігії вищого порядку», де обстоюється цивілізаційна творча енергія національної держави. Цікаво, що власне Тойнбі висловлював суголосну думку з тим, що писали українські дисиденти і що мовилося в резолюціях СКВУ: «...в російській атмосфері марксизм перетворено на емоційну і інтелектуальну заміну православного християнства, де Маркс виступає в ролі Мойсея, а Ленін – як Месія, а зібрання їхніх творів визнано за Святе Письмо цієї нової агресивної церкви». До речі, в сучасній Росії нічого нового в ідеології не придумано, зник марксизм, а на його місце повернулося те саме, що було: «православіє, самодержавіє і народність».

А наші велемудрі українські марксисти, які в людині бачили тільки шлункове, тваринне начало, проти Тойнбі та інших західних філософів нічого не могли виставити, крім фальшивого «раю» – насправді голодоморного і кривавого режиму, побудованого диктатурою пролетаріату в СРСР. Вони без кінця громили теорію нації в тому вигляді, як її сповідували фашисти, виривали з історичного контексту політику ОУН напередодні Другої світової війни, оголошували прислужниками Гітлера навіть тих українських патріотів, хто загинув у фашистських концтаборах. Ніде жодним словом вони не згадали, що УПА була створена 1942 року як збройна сила українців проти німецько-фашистської окупації. Бувши на службі у червоної імперії, вони сприймали націоналістичні організації українців не інакше, як за своєю власною рабською подобою.

Відомий політичний діяч та історик Ісаак Мазепа в книжці «Підстава нашого відродження» (1949) також піддавав аналізові та критиці державотворчі рецепти Донцова та Липинського, але робив це з позиції демократичного націоналізму. А служителі комуністичної ідеї в УРСР – головні антиподи українського націоналізму – проклинають Донцова та всіх речників української національної ідеї як фашистів. Комуністи називали і називають українських патріотів «буржуазними націоналістами» і «фашистами». Тим часом уся українська буржуазія – це були декілька синів та внуків Артема Терещенка, які не виявляли особливої національної свідомості, а один з них був міністром в уряді Керенського. Сьогодні дії Президента України Віктора Ющенка, спрямовані на очищення України від пам'ятників часів неволі, комуністи називають неофашизмом, замовчуючи та заперечуючи голодомор в Україні, організований червоними фашистами.

Та повернімось до викривачів СКВУ, знаменитих докторів наук. Що вони писали про Конгрес?

Віталій Чередниченко (справжнє прізвище та ім'я Віктор Чернявський), доктор історичних наук і водночас співробітник КДБ, у книжці «Націоналізм проти нації» (1970) видає бажане за дійсне: «Великі надії в антикомуністичній боротьбі покладали українські націоналісти та їх імперіалістичні покровителі на так званий «Світовий Конгрес Вільних Українців», що відбувся в Нью-Йорку в листопаді 1967 року. Та, незважаючи на тривалі готування до нього, конгрес не досяг поставленої мети. Він не тільки не мобілізував українську еміграцію на анти­комуністичну боротьбу, а, навпаки, перетворився на збіговисько ворогуючих між собою політичних авантюристів, виявив їх ідейну порожнечу та моральне убозтво, розпалив пристрасті та ворожнечу між ними».

Те ж саме, що говорить про СКВУ Чередниченко, говорив у своїх численних книжках доктор філософських наук Юрій Римаренко. Його найбільше втішало те, що керівники СКВУ самі бояться розколу в організації і закликають до єдності, «якої нема й не може бути», оскільки, на його думку, партійна ворожнеча є вирішальним чинником в українському емігрантському житті.

Викривачі «українського буржуазного націоналізму», рекрутовані владою з наукових сфер, виконували замовлення, користуючись допомогою спецслужб СРСР, які подавали докторам наук достовірну текстуальну інформацію, націоналістичну пресу і навіть, як видно з книжок Римаренка, промови, записані на бенкетах СКВУ. Агентура КДБ СРСР вивчала не лише кожну фразу, а й кожну крапку й кому у виступах на з'їздах та в кулуарах СКВУ.

Цікава деталь. Доктор історичних наук Рем Симоненко в статті «Антирадянське спілкування українського буржуазного націоналізму із сіонізмом» (1974) буквально ловить на гарячому перекладача промови Льва Добрянського на першому СКВУ. Промова, проголошена англійською, була надрукована в перекладі українською мовою. Хтось записав її живцем, хтось передав англійський текст ученому, щоб він міг порівняти оригінал з перекладом. А там вираз «світовий сіонізм» перекладено як «світовий приклад». Не розумію, навіщо було приховувати добру пораду Льва Добрянського вчитися у творців єврейської держави, адже Іван Франко сприйняв ідею відбудови Ізраїлю, як начебто рідну сестру відродження Української держави, що було імпульсом до написання поеми «Мойсей». Але сам по собі цей епізод є знаком того, що СКВУ мав грізного ворога в личині спецслужб СРСР, який прагнув будь що дискредитувати центр світового українства, вдаючись до різних підступів, аж до втягування родини того чи іншого активного діяча СКВУ в тенета своїх злочинних планів.

Всевидяще око КДБ СРСР стежило за кожним учасником СКВУ, з особливою ж пильністю – за його керівниками. Довжелезна стаття «Під чужими порогами» в кількох номерах газети «Вісті з України» за травень 1973 року, присвячена Миколі Плав'юку, свідчить, що її автор Олег Тимошенко (мабуть, псевдонім якогось офіцера КДБ) мав ґрунтовну обізнаність із життям видатного діяча націоналістичного руху та СКВУ.

Факти з життя Миколи Плав'юка подаються загорнутими в зневажливо-іронічні фрази, що проникнуті ненавистю до людини, яка на чужині зуміла здобути вищу освіту, закінчити економічний факультет Мюнхенського університету, а згодом -торговельне відділення університету в Монреалі. Але як тільки автор викривальної статті починає цитувати промови Плав'юка та листи в Україну до брата Ярослава, благородне обличчя «ворога радянської держави» неможливо затерти.

20 січня 1968 року в аудиторії «Просвіти» у Форт-Вільям (Канада), на відзначенні 50-річчя IV Універсалу Центральної Ради, Микола Плав'юк сказав: «І сьогодні наш народ там і ми тут своїми діями і працею доводимо, що ми державники». Точно й коротко визначив суть історичного завдання української еміграції у вільному світі і предмет державницьких уболівань української інтелігенції в УРСР.

Цікаво, що листи Ярослава Плав'юка до брата Миколи товариш Тимошенко не цитує. Вони були йому потрібні, щоб дістатися до глибини душі свого ворога. Вони й писалися на вимогу або й під диктовку агентів КДБ. Але, взявшись безсоромно розкривати кореспонденцію між братами, КДБ одержало з Канади гідні відповіді, перейняті правдою й щирістю. «Не ворогам я тут служу, – пише Микола Плав'юк до брата 2 серпня 1960 року, – тільки виконую свою працю для добра нашої спільноти в Канаді і на Україні». І далі в тому ж листі: «Ти мене хочеш переконати, що лише деякі соціальні верстви поневолювали нас. Славку, пусті намагання. Я був у польській школі, я був у німецькій, і бачив інші країни. Не класовий, але національний шовінізм нас поневолює... Не дури себе, що з пролетарями легше, чим з капіталістами. Одні і другі – наші вороги».

Очевидно, брат з України чи, радше, той, хто надиктовував йому листи до брата в Канаду, хотів переконати Миколу Плав'юка в тому, що російські чи польські пролетарі були союзниками українського народу в боротьбі за його національні права. Насправді ж – і ми це добре засвоїли з уроків нашої історії та з життя в СРСР – шовінізми панівних націй позбавлені класової природи. На одну мову наступає інша мова, намагаючись захопити її територію і знищити її живий організм, історичні та культурні цінності одного народу силоміць мають бути замінені історичними та культурними цінностями іншого народу. Український націоналізм на практиці ніколи не був шовіністичним, його збройні сили ніколи не діяли на чужій території. Він завжди виникав як оборона права української нації на свою державу, бо тільки національна держава була і завжди буде вільною формою життя і розвитку духу, що його береже як своє безсмертя народжений мовою, землею та історією окремішній народ.

Згадаймо напруження, яке виникло ще на третьому СКВУ у зв'язку з виступом правозахисника генерала Петра Григоренка, який, може, занадто різко, але по суті правильно питався, за якою ідеологічною настановою діятиме Конгрес уже в незалежній Україні і задля неї в цілому світі. А згадавши, маємо визнати вірність СКВУ ідеї нашого державництва. Українська держава з перших днів свого існування відчула неоціненну допомогу української діаспори на західній півкулі планети. Про це детально говорив 18.VIII.2001 р. президент СКУ Аскольд Лозинський. Ще у вересні 1991 року, до підтвердження на референдумі 1-го грудня того ж року Акта проголошення незалежності України, СКВУ організував могутню маніфестацію перед Білим Домом у Вашингтоні за визнання молодої Української держави. Канада разом з Польщею та Угорщиною перша визнала самостійну Україну, не запізнилася й Аргентина з таким же визнанням. І це була заслуга українських громад у тих державах – і, ясна річ, заслуга СКВУ.

Керівництво Світового Конгресу Вільних Українців зуміло швидко ще за совітських часів знайти контакти з Народною Радою у парламенті України. Вже тоді з'явилася ідея заснування Української Всесвітньої Координаційної Ради як громадського органу, що мав перебрати від СКУ його функції. Слава Богу, цього не сталося, бо молода Українська держава з багатьох причин не здатна була і, на жаль, досі ще не здатна забезпечити всім необхідним громадський світовий український уряд. Але планетарні форуми українців, які інспірував СКУ, стали своєрідним світовим парламентом української нації, де обговорюються найболісніші проблеми нашого державного життя і життя українських громад за межами України.

За роки існування незалежної України (і великою мірою завдяки принциповій патріотичній позиції та енергії Аскольда Лозинського) СКУ поширив свою діяльність і в самій Україні на регіони, де русифікація залишила найглибші рани, і на всі частини Божого суходолу, де живуть українські громади. Президент СКУ побував у майже всіх країнах, де можна почути українську мову. Членами СКУ стали громади українців з усіх колишніх республік імперії. Наша східна діаспора сьогодні сприймає Україну як свою надію і свою духовну вітчизну. І це більше завдяки діяльності СКУ, ніж діям нашої державної влади.

Скажемо відверто: те, що повинна б виконувати Українська Всесвітня Координаційна Рада, виконує СКУ. Його діяльність не втрачає, навпаки, набирає значення єдиної світової української організації, здатної позитивно впливати на утвердження й формування самостійної, соборної, демократич­ної європейської України.

Наша держава переживає трудні часи. Настала доба загострення боротьби між політичними силами національно-демократичного спрямування та силами, зорієнтованими на єдиний економічний, фактично єдиномовний та єдиноінформаційний простір України й Росії. Помаранчева революція розбудила національний дух в широких масах українського народу, засвідчила незворотність його державницького розвитку. Надії на віднову колоніальної залежності Києва від Москви розбиті – та не до кінця! Комуністи та їхні союзники з партії регіонів знову розворушили теорію непримиренності між Сходом і Заходом України й під облудними закликами об'єднання нації намагаються нав'язати їй другу державну мову. Вибори 30 вересня до Верховної Ради України – це було голосування фактично ЗА або ПРОТИ єдиної української державної мови. Воїтелям за другу державну мову йдеться не про право й можливість користуватися російською мовою, якою російськомовні громадяни вільно користуються, а про право не знати та ігнорувати мову корінного народу, мовно відмежуватися від нього – і, зрештою, розколоти Україну, так, як це сталося завдяки другій державній мові у Молдові.

Мовне питання болісне, складне, спекулятивне, але доки українська влада не діятиме рішуче в дусі Конституції, яка визнає українську мову державною, – доти русифікація України не припиниться. Доки українською мовою всуціль не заговорять наш парламент і Кабінет Міністрів та їх апарат, доки не закінчиться загравання українських безхребетних політиків з російсько­мовним міщанством, доки вчителі й викладачі української мови на Сході й Півдні України не одержуватимуть підвищеної зарплати, доки українськомовна преса й книжка не матимуть пільг порівняно з «вітчизняною», але чужомовною книжкою та пресою – доти наша мова не почуватиметься душею держави, як це заведено в Росії для російської, а в Польщі для польської мови.

Та все ж вибори 30 вересня підтвердили незаперечний факт: в Україні діють сили, які успішно змагаються з реакційними, промосковськими партіями. Кристалізація всенародної демократичної і національної свідомості триває. Все говорить за те, що Україна більш ніколи не буде нічиєю колонією, а буде назавжди в колі країн європейського континенту, вільною і з кожним роком економічно й культурно зростаючою державою.

Не покидаючи українського материка, а саме з його допомогою СКУ в теперішній ситуації мав би поставити своєю метою згуртування навколо сучасних завдань нашої держави велетенського зарубіжного українського космосу. Громадські організації, які від імені двадцяти мільйонів закордонного українства входять до СКУ, перебувають у слабкому зв'язку, бо замало визнавати СКУ своїм центром, ходити до нього за порадами і допомогою. Необхідно, щоб Конгрес мав своє постійне представництво в Києві, при УВКР, щоб поступово привчати українців світу чути столицю України, а в перспективі Київ має стати осідком штаб-квартири СКУ. Треба нам разом не раз на рік, а щодня і спільно підганяти українську владу до розв'язання проблем життя планетарної української громади.

Два мільйони українців, які сьогодні живуть у Греції, Італії, Іспанії та Португалії, – сумне, але не трагічне явище. Якщо наші земляки у країнах, де донедавна присутність українців була мізерною, зуміють організуватися так, як це зробила свого часу українська еміграція в Канаді, США, Латинській Америці та Австралії, то Україна набуде додаткову, і, може, навіть вирішальну силу в своєму стратегічному намаганні приєднатися до Європейського Союзу і НАТО.

Побувавши недавно серед українців Іспанії та Португалії, я відчув гарячу необхідність негайно створити загально­європейську українську газету. Вона повинна виходити в Україні, розповсюджуватися в українських громадах Європи, бути органом Європейського Конгресу Українців, видаватись паралельно мовами тих народів, серед яких знайшли порятунок від напівжебрацького життя сотні тисяч наших робітників. Така газета продемонструє Європі те, чим уже сьогодні захоплюються політики в Греції, Італії, Іспанії та Португалії – працьовитість, високу культуру і моральну чистоту українських мігрантів.

Я закликаю Світовий Конгрес Українців боротися за остаточну перемогу нашої мови як єдиної державної мови в Україні, а ще більше сприяти всіма способами збереженню національної ідентичності українців за межами України. Вірю – українська мова в Україні переможе. Знаю: українці в Західній Європі – не просто тимчасові заробітчани. Це громади, які незабаром матимуть усе, щоб зберегти свій національний дух і запізнати народи Європейського Середземномор'я з українською історією та культурою. Знаю: наша східна діаспора, в закавказьких та тюркомовних країнах, в Китаї та в інших державах Азії, на Близькому й Далекому Сході та особливо в Росії піднімається до повноцінного національного життя, долає перешкоди та труднощі, які ставить перед нею шовіністичне довкілля.

Знаю, та все ж закликаю, бо хочу, щоб усе те сталося ще за життя мого покоління і за життя тих людей, які сорок років тому прийшли студентами на перший СКВУ, а тепер стали на чолі цієї безсмертної організації.
Олександер ШОКАЛО,

голова ВГО «Українська Взаємодопомога» та

МГОУ «Четверта Хвиля»