«european quality» держава І право

Дубіна Марія Миколаївна

Як невід’ємна частина українського державотворчого процесу і законотворення розглядається проголошення 9 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Судова система ЗУНР будувалася на засадах виборності населенням і територіально збігалася з адміністративним поділом республіки. Відтак діяло 12 окружних та 130 повітових судів. За час існування ЗУНР було ухвалено низку законодавчих актів: закон «Про скорочення підготовчої суддівської служби», яким передбачалося скорочення термінів стажування з трьох до двох років, закон «Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних».

У лютому 1919 року Державний Секретаріат Судівництва розмежував компетенцію повітових та окружних судів в цивільному судочинстві. Ці суди повинні були розглядати тільки цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ згідно з законом УН Ради (далі – Українська Національна Рада) від 11 лютого 1919 року були створені в повітах трибунали першої інстанції. Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат Судівництва, затверджувала УН Рада або її Виділ.

Вищою (другою інстанцією) по цивільних і кримінальних справах, згідно закону УН Ради від 15 лютого 1919 року, стали Вищий суд у Львові, а третьою, найвищою інстанцією – Найвищий державний суд. В той же час цей закон передбачав, що за надзвичайних військових обставин, спричинених війною, функції другої і третьої інстанцій належали, відповідно у Окремому судовому Сенату другої інстанції та Окремому судовому Сенату третьої інстанції.

16 листопада 1919 року було видане розпорядження Державного Секретаріату про організацію військового судочинства. Структура військових судів виглядала так: 1) Найвищий військовий трибунал; 2) Військові обласні суди, які діють на території трьох областей, утворених Державним Секретаріатом військових справ. Головами Львівського, Станіславівського і Тернопільського обласних військових судів автоматично ставали військові коменданти цих областей. До складу цих судів входили представники державної жандармерії та коменданти кожного з 4-х військових округів, на які ділилися області; 3) Військові окружні суди. Головами їх були окружні коменданти.

Прийняття цих нормативних актів обумовлювалось дефіцитом суддівських кадрів в ЗУНР, які б відповідали вимогам нової судової системи. Поряд з цим у судочинстві знайшли закріплення принципи гласності, змагальності, право на захист тощо. Але, внаслідок приєднання Галичини до Польщі процес становлення незалежного судочинства на території Західної України зупинився.

Таким чином, уже в період свого становлення українська судова система ввібрала демократичні засади незалежності судочинства та суддів, задекларовані у документах ЗУНР. Суд фактично став складовою державної влади, що було підкріплено не лише практичними кроками, а й відповідною правовою доктриною, яка ґрунтувалася на досвіді світової практики та вітчизняній традиції. Це створило передумови для використання переваг спеціалізації судових органів, що чітко відслідковується у процесі створення спеціалізованих судів, компетентних вирішувати адміністративні та господарські спори.

Кіщак Юрій

співробітник Заводського районного відділу

Миколаївського міського управління МВС України

Міняйло Микола

голова військового суду Миколаївського гарнізону,

полковник юстиції

ПОСЛУГА ЯК ЕКОНОМІЧНА ТА ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ ПРИ РОЗГЛЯДІ ЗВЕРНЕНЬ ГРОМАДЯН

В філософському осмисленні «категорія» – це основне логічне поняття, що відбиває найзагальніші закономірні зв’язки й відношення, які існують у реальній дійсності. У науковому пізнанні - це родове поняття, що означає розгляд предметів, явищ і таке інше або їх важливу спільну ознаку, або група однорідних предметів, осіб або явищ, що відрізняються від інших певними ознаками. В загальному розумінні «послуга» – це дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому; добрість, прислуга, чемність, служба. Робота, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб, обслуговування. Служіння, слугування.

В економічному значенні послуги розглядаються з двох точок зору: з погляду на їх конкретну функцію у суспільстві та як форма суспільних відносин. В радянській економічній науці виділяли три основних напрями вчення про послуги:

• 
  прихильники першого з них ототожнювали послугу з конкретним корисним ефектом, який вона надає, й обґрунтовували положення про суспільну корисність послуг. Згідно з цією теорією корисний ефект послуги є сукупністю корисних властивостей, спрямованих на задоволення потреб суспільного виробництва або безпосередньо людини, а сама послуга є корисною дією праці, що споживається, або товар (річ) чи вид діяльності;
  
• 
  послідовники другого напряму ототожнювали результати послуг з працею, яка не набуває речової форми. На їх думку, послуга – це праця, що не проявляється у продукті, або результат праці, невіддільний від процесу, який не набув речової форми. Представники цього напряму вважали, що особа, яка споживає послугу, сплачує не за її результат, а за виробничий процес, необхідний для створення цієї послуги, тобто фактично споживач послуги сплачує за чисту працю виробника;
  
• 
  представники третього напряму вважали, що послуга - це діяльність, результати якої не втілюються у речову форму.
  

Заслуговує на увагу те, що наведена класифікація набула поширення і в юридичній літературі. Істотним у розмежуванні матеріальних і нематеріальних послуг є те, що при здійсненні перших досягнення результату може гарантуватися, а при здійсненні других - боржник не може гарантувати досягнення позитивного результату. Пояснюється це тим, що послуга, яка не набуває речової форми, невіддільна від самої діяльності, а її корисний ефект не може повністю залежати від особи, яка надає послугу, хоч економічний характер відносин від цього не змінюється. Тому досягнення корисного ефекту послуги залежить від того, як відбувається процес її споживання, чи наявні об’єктивні умови для досягнення результату. Іншими словами, корисний ефект залежить від якостей не тільки виконавця, а й споживача послуги. Відповідно й оплата діяльності особи, яка надає послугу, не залежить від досягнення позитивного ефекту послуги.

Об’єктом послуг нематеріального характеру є людина (медичні послуги чи освіта) або умови її існування у суспільстві (побутові послуги). Найхарактернішою особливістю цієї групи послуг є те, що вона охоплює коло послуг, які не набувають предметної форми, не отримують у виді речі самостійного існування окремо від виконавця послуги. Слід зазначити, що необхідно усвідомлювати умовність класифікації послуг на матеріальні та нематеріальні, оскільки покупцю одночасно з товаром надаються послуги з консультування, доставки, ремонту, технічного обслуговування.

В юридичній науці визначення категорії «послуга» викликає не менший інтерес. Після прийняття нового (2003р.) Цивільного кодексу України (ЦК) договір про надання послуг отримав законодавчу регламентацію. Незважаючи на прогресивний характер такого кроку, слід зазначити, що законодавець так і не спромігся надати визначення послуги, що, безумовно, негативно впливає на розвиток цивільно-правових відносин. Хоча визнання послуги як самостійного об’єкта цивільних прав (ст. 177 ЦК) і введення в дію глави «Послуги», яка виступає загальною нормою для всіх договорів про надання послуг, є позитивом.

С. Ємельянчик під послугою розуміє дію (діяльність), спрямовану на задоволення потреб особи, яка виражається у відсутності втілення в певному майновому результаті, що є невіддільним від самої діяльності, якість якого не може гарантуватися й який споживається безпосередньо у момент здійснення.

Адміністративна послуга стосовно розгляду звернень громадян у сфері АПК за своїм змістом має двостороннє значення. З одного боку у разі позитивного вирішення питання, наприклад проведення розрахунків за орендовану земельну ділянку або майно, заявник отримує певні матеріальні блага – відшкодування вартості орендованої земельної ділянки (майна) відповідно до укладеного договору. Тут розгляд звернення має економічний характер, оскільки задовольняє заявника у матеріальному плані – тобто результатом послуги є матеріальне забезпечення звернення. З іншого він отримує послугу щодо практичного вирішення питання безпосереднього здійснення розрахунків за орендовану у нього земельну ділянку та майно. Таку послугу надає орган виконавчої влади, зокрема головне управління агропромислового розвитку облдержадміністрації, в межах своїх повноважень та компетенції, при цьому заявник не сплачує коштів, обов’язкових для оплати судової процедури (у разі звернення до суду). Тут адміністративний суб’єкт надання послуги надає послугу нематеріального характеру.

Порівняння поняття «послуга» в економічній та юридичній науці свідчить, що економічне значення послуги за своєю природою є значно ширшим. Якщо з економічної точки зору послуги поділяються на матеріальні та нематеріальні, то з юридичної - розглядаються як один із видів цивільно-правових зобов’язань (де, нарівні з зобов’язаннями про надання послуг, виділяються зобов’язання про передачу майна у власність, зобов’язання про виконання робіт тощо). Виходячи з цього послуга в юридичному значенні - це у будь-якому разі послуга нематеріального характеру. Такий висновок пов’язаний з тим, що в юридичній літературі зобов’язання про надання послуг виділялися в окремі групи цивільно-правових зобов’язань. Усвідомлення наведених понятійних аспектів дозволяє виділити специфічні ознаки нематеріальних послуг:

• 
  в процесі надання послуги не створюється речової продукції, тобто послуга не знаходить матеріального втілення у речах;
  
• 
  збіг часу надання та споживання послуги (наприклад, перевезення пасажирів одночасно є процесом створення та споживання послуги; розгляд звернень з виїздом до заявника);
  
• 
  індивідуальність послуг. Фактично, можна вести мову про невіддільність процесу надання послуги з її споживанням. Прикладом цього є надання медичних та юридичних послуг (розгляд звернення), кожна з яких є неповторною;
  
• 
  невідчутність і неможливість зберегти послуги (ці властивості послуг пов’язані з їх економічною природою і тим фактом, що якість послуги залежить від процесу її надання та сприйняття);
  
• 
  безпосередній зв’язок між виробником послуги та її споживачем (як правило, надання послуги не може існувати поза межами індивідуального контакту між суб’єктом, який надає послугу, та особою, яка її споживає). Інша ситуація спостерігається у виробничій сфері, де між товаровиробником і споживачем може існувати група посередників, які забезпечують транспортування чи реалізацію продукції.
  

Закономірності переходу від авторитаризму до демократії, проголошення незалежності України, необхідність законодавчого забезпечення суспільних перетворень у країні започаткували кардинальне реформування правової системи, в плані запровадження конституційних принципів демократії, гуманізму, свободи та справедливості. Цілком природно, що механізм держави в Україні також перебуває у процесі реформування в руслі розбудови громадянського суспільства і правової державності, де були б реально забезпечені, гарантовані і захищені права і свободи людини.

Процеси реформування, вдосконалення організаційно-правового статусу не оминули і такий важливий правоохоронний орган, як прокуратуру. Деякі аспекти вивчення цієї проблематики вже стали предметом наукових розробок, серед яких слід виокремити праці сучасних українських дослідників (М. Бортун, Л. Грицаєнко, В. Малюга, І. Марочкін, О. Михайленко, М. Мичко, Г. Мурашин, В. Мурза, М. Косюта, М. Руденко, Г. Середа, С. Стеценко, В. Сухонос, Б. Ференц, Ю. Шемшученко, П. Шумський, М. Якимчук) та зарубіжних авторів (В. Бессарабов, А. Габерле, В. Додонов, З. Калайджиева, В. Кашлевський, П. Кулагин, И. Сикингер, С. Холмс та ін). Разом з тим, вивчення стану розробки теми, показує, що вагомі й актуальні напрацювання науковців не вичерпали можливостей дослідження широкого кола питань, що виникають у процесі реформування органів прокуратури в Україні. На даний час, ця визначальна для державного будівництва України проблема ще потребує детального дослідження і ґрунтовного опрацювання.

Так, як відомо особливе місце в механізмі гарантій законності та правопорядку в державі належить органам прокуратури. Без цього правоохоронного органу або органу, який виконує функції прокуратури, складно уявити сучасну європейську державу. Сучасна прокуратура повністю повинна бути переорієнтована на пріоритетне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, тобто антропологізуватися. Зміст її діяльності повинен бути переосмислений у відношенні «людина-право» у нових для України політичних, економічних, соціокультурних умовах, зокрема в контексті одного із фундаментальних положень Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Вдосконалення системи правоохоронних органів, а особливо, прокуратури, передбачає вирішення на теоретичному рівні комплексу питань. Організація прокуратури України повинна бути якісно вдосконалена відповідно до принципів Конституції, міжнародних стандартів і нових реалій суспільного життя, що активно сприятиме позитивним перетворенням суспільства, зміцненню законності і правопорядку.

Прокуратура України повинна не тільки сама адаптуватися до нових світових реалій в соціальній і правовій сферах життєдіяльності, але й активно сприяти позитивним перетворенням українського суспільства, ствердження у реальному житті вже проголошених державою прав людини. Необхідно дати відповідь на питання про природу прокурорських владних повноважень та дослідити історичний розвиток істино Української прокуратури, виявити її основні закономірності та особливості, і на основі детального опрацювання базових засад функціонування прокуратур узагальнити досвід для використання у сучасному прокуратурознавстві та розбудові правоохоронних органів. Адже вітчизняні науковці у своїх працях не в повній мірі опрацювали історичне надбання розвитку цього інституту на початку ХХ ст., а поверхнево відзначують, що за часів Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського (Української Держави), Західноукраїнської Народної Республіки та УНР Директорії існували прокуратури, не надаючи деталізації цим фактам та належної правової оцінки, натомість зосереджують увагу переважно на дослідженні радянської прокуратури на території України.

Вже давно назріла потреба у вироблені, з використанням сучасних методів дослідження, уніфікованого концепту, теоретичної моделі нової української прокуратури шляхом детального обгрунтування типології, повноважень, структури, загальних принципів, самої філософії діяльності прокуратури та закріплення цих базових засад в законодавстві і зосередженні всіх зусиль на реалізацію їх у практичній діяльності цього важливого та дієвого правоохоронного органу, в першу чергу у визначенні її місця і функціональної ролі в механізмі держави.

Сьогодні, в період інтенсивного розвитку вітчизняної правової і політичної науки, інтерес до правового забезпечення діяльності прокуратури та пошуку оптимальної моделі вітчизняної схеми прокурорської діяльності зростає, проте, певне коло питань залишається поза межами систематизованих теоретико-правових досліджень.

Так, зокрема, вважаємо за необхідне в сучасних умовах грунтовно та всебічно провести історико-правове дослідження передумов формування та організаційно-правових засад діяльності прокуратури, особливо у період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського (Української Держави), Західноукраїнської Народної Республіки та УНР Директорії. Для досягнення такої мети слід провести аналіз не досліджених архівних документів та ввести їх в науковий обіг.

Крім того, наукового опрацювання й аналізу потребує, на наш погляд, проблема місця прокуратури в механізмі Української держави, зокрема, позиціонування її в системі судової влади (аналіз переваг, недоліків, проблем реалізації), а також формулювання основних рис прокуратури сучасного періоду державотворення України, в тому числі її місце у забезпечені конституційності в суспільстві.

Необхідною умовою реформування органів прокуратури є насамперед вироблення теоретичних засад її розвитку, тому неабиякого значення набуває також пошук антропологічних напрямків розвитку прокуратури (спрямування її діяльності на людину, на правове забезпечення її процвітання, на надання нею висококваліфікованої правової допомоги, формування високої правової свідомості, моральності), інших конкретних кроків щодо удосконалення організаційно-правового статусу прокуратури в механізмі новітньої Української держави.

Таким чином, вказана тематика наукових пошуків є вагомим напрямом теоретико-правового та практично-прикладного дослідження розбудови важливого правоохоронного органу – прокуратури України, яка виконується у плані розробки кафедрою теорії та історії держави та права ТНЕУ держбюджетної теми «Становлення та розвиток держави і права України в першій половині ХХ ст.», державний реєстраційний №0103U008046

Основні засади судочинства, закріплені у ч. 3 ст. 129 Конституції України є наріжним каменем для процесуальної діяльності судів усіх рівнів. Українські вчені В.В. Комаров та Н.В. Сібільова зазначають, що у режимі судочинства конституційні засади судочинства не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування рішень і пов’язується з суттєвим порушенням судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію.

У цьому аспекті необхідно розрізнити основні засади на декілька категорій (груп, видів тощо), та розглянути з точок зору їх практичної реалізації через призму їх відношення до суду та учасників судового процесу. Зокрема, така засада судочинства як законність стосується всіх без винятку учасників судового процесу і самого суду. Ця засада є універсальною для всіх учасників судового процесу та всіх видів судочинства без виключення.

Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом стосується лише суду по відношенню до учасників процесу у всіх видах судочинства. Сторона у процесі вільна у своєму відношенні до іншої сторони та до закону, яким обґрунтовує свою правоту (вимоги чи заперечення). Засада забезпечення доведеності вини, на нашу думку, обмежується тим, що суд забезпечує участь у судовому кримінальному процесі державного обвинувача та потерпілого. Ця засада стосується кримінального процесу і не може бути застосована в інших судових юрисдикціях.

Реалізація засади підтримання державного обвинувачення в суді прокурором притаманна тільки кримінальному процесу і містить суб’єктивний фактор, що не залежить від суду, оскільки прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення. За таких обставин суд зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Однак, якщо і потерпілий не реалізовує надане йому право, суд своєю ухвалою закриває справу. Засада забезпечення обвинувачуваному права на захист відповідає призначенню суду в сенсі захисту прав і свобод людини та перекликається з засадою забезпечення доведеності вини. Тільки одночасне поєднання цих двох засад є гарантією забезпечення рівності учасників судового розгляду у судовому процесі, передумовою змагальності сторін.

Засада гласності судового процесу – це свого роду показник «прозорості» судового процесу, визнання пріоритету прав громадян, один із індикаторів демократизації суспільства. Засада гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами носить суто об’єктивний характер і не залежить від волі, бажання суду чи учасників судового процесу. Ця засада є двоскладовою, при чому, перша її частина реалізується у всіх судових юрисдикціях, і є обов’язковою, тоді як друга є обов’язковою лише для кримінального судочинства, а щодо цивільного, господарського чи адміністративного то її недотримання не тягне за собою негативних наслідків,

Засада забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, стосується апеляційних та касаційних судів. Роль місцевого суду в даному випадку зводиться до суто канцелярської роботи, що полягає в своєчасному направленні судової справи до вищої судової інстанції. Засада обов’язковості судових рішень за своєю практичною реалізацією по суті має змішаний, суб’єктивно-об’єктивний характер. Судові рішення набувають статусу обов’язкового лише при умові пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Розглянемо реалізацію такої конституційної засади судочинства, як змагальність сторін. У разі відсутності сторін чи однієї з сторін говорити про судовий процес як про змагальний, неможливо. У цьому сенсі судочинство в України є універсальним. Його універсальність полягає в тому, що процесуальне законодавство передбачає ведення судового процесу як при наявності сторін, так и без їх участі. А судочинство, що здійснюється Конституційним Судом України, взагалі не передбачає ні змагальності сторін, ні участі сторін у судовому конституційному процесі. Таким чином, за певних обставин судовий процес взагалі не носить змагального характеру, або є обмеженим наданими раніше поясненнями та доказами. Отже, конституційну засаду змагальності сторін треба розуміти як таку, що зобов’язує суд створити всі необхідні умови для реалізації сторонами своїх прав та обов’язків, а процесуальне законодавство встановлює порядок створення та реалізації таких умов і містить перелік, за якими можливе вирішення правового спору без дотримання цієї засади.

Таким чином, на суд покладається чи не найважча частина у протиборстві двох сторін: а) забезпечення процесуальних прав сторін; б) контроль за виконанням сторонами своїх процесуальних обов’язків; в) правова оцінка наданих та досліджуваних доказів; г) прийняття законного та обґрунтованого рішення по суті правового спору. Отже, змагальність сторін носить суб’єктивний фактор, а її практична реалізація лежить через волю і бажання всіх сторін судового розгляду.

Таким чином, якщо основні засади судочинства розглядати через призму їх реалізації, то можливо стверджувати, що вони мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Одні підлягають застосуванню безумовно, інші – за бажанням; мають відношення до всіх учасників судового процесу, або вибірково; стосуються суду безпосередньо, або мають відношення до суду опосередковано; мають відношення до всіх видів судочинства, або до певних його видів.