«european quality» держава І право

Згідно ст. 1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проголошення Україною за собою статусу правової держави означає, зоркема, панування права в суспільстві. Отже, правовий нігілізм є несумісним з прагненням держави називатися правовою, оскільки заперечує факт панування права.

1.Звітність закритих акціонерних товариств (ЗАТ). Згідно ч. 5 ст. 152 Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов’язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом. Оскільки ЗАТ не проводить відкриту підписку на акції, на нього цей обов’язок не поширюється.

Ця правова позиція закріплена в ст. 39 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», відповідно до якої (ч. 1) емітенти, які здійснили відкрите (публічне) розміщення цінних паперів, зобов’язані своєчасно та в повному обсязі розкривати інформацію про: фінансово-господарський стан і результати діяльності емітента у строки, встановлені законодавством; будь-які дії, що можуть вплинути на фінансово-господарський стан емітента та призвести до значної зміни ціни на його цінні папери. До того ж Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» ніколи не передбачав оприлюднення звітності закритих акціонерних товариств, а передбачав цей обов’язок виключно для відкритих акціонерних товариств (крім товариств особливого виду).

Але в Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів, затверджене Рішенням ДКЦПФР від 19 грудня 2006 року № 1591, був включений розділ VI «Склад та порядок подання річної інформації емітентами – закритими акціонерними товариствами», який, як видно з назви, покладав обов’язок розкривати інформацію і на ЗАТ.

Постановою Окружного адміністративного судому м. Києва від 14.03.2008р. за позовом ЗАТ «Біт» до ДКЦПФР у справі № 9/66, Розділ VI зазначеного Положення визнано таким, що повністю не відповідає цілій низці законодавчих актів України. Незважаючи на те, що Постанова набрала законної сили в квітні 2008р. ДКЦПФР аж до червня 2009р. незаконно збирала звітність ЗАТ на підставі незаконного Положення і скасувала Розділ VI тільки після втручання Міністерства юстиції України.

2.Формування статутних капіталів товариств. Згідно пп. ї) п. 8.2 Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств, затвердженого Рішенням ДКЦПФР від 30.12.98р. № 221, у випадку, якщо акціонерне товариство створюється шляхом перетворення (крім випадків перетворення закритого акціонерного товариства у відкрите акціонерне товариство і навпаки), довідку про внески, за рахунок яких був сформований статутний капітал товариства, що реорганізовується. Якщо статутний капітал товариства, що реорганізовується шляхом перетворення, сформований за рахунок внесення майна, майнових прав, одночасно із такою довідкою подається документ, який підтверджує грошову оцінку майнового внеску, зокрема: копія акта оцінки майна (майнових прав) та/або звіту про оцінку майна (майнових прав), копія засновницького договору тощо. Порівняємо ці вимоги з Законами. Так, згідно ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 2 ст. 86 Господарського кодексу України, порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства. А згідно з ч. 1 ст. 143 Цивільного кодексу України, установчим документом товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Згідно ч. 2 ст. 142 Цивільного кодексу України, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов’язковим. Згідно ч. 2 ст. 153 Цивільного кодексу України, якщо акціонерне товариство створюється кількома особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства. Цей договір не є установчим документом товариства. Таким чином, якщо порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, а договір не є установчим документом, а, навпаки, установчим документом є статут, то оцінка вкладів повинна бути зафіксована в статуті як установчому документі, а не в договорі, який не є установчим документом, хоча саме так вимагає ДКЦПФР. Крім того, згідно зі ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства. Отже, вимога у всіх випадках здійснювати експертну оцінку є незаконною.

Постановою Окружного адміністративного судому м. Києва від 22.02.2008р. у справі № 9/376 пп. ї) п. 8.2 Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про їх емісію під час реорганізації товариств, затвердженого Рішенням ДКЦПФР від 30.12.98р. № 221, визнаний таким, що не відповідає низці законів України. Але попри те, що судове рішення набрало законної сили, ДКЦПФР не вносить відповідних змін в положення.

Таким чином, вирішення проблеми правового нігілізму потрібно починати з державних органів виконавчої влади.

Однією з ключових проблем дореволюційної кооперації була відсутність належної нормативно-правової бази діяльності, що не давало кооперативам можливості працювати у повну силу, сповільнювала темпи їх розвитку. Негативні наслідки такого становища особливо гостро постали у роки Першої світової війни, коли кооперативні товариства перетворились на один з найбільш ефективних механізмів соціального захисту населення від економічних негараздів військового часу. За таких умов, потреба в модернізації кооперативного законодавства помітно зростає і боротьба за прийняття кооперативного закону надзвичайно активізується.

Користуючись наявністю у складі IV Державної Думи окремої кооперативної групи, до складу якої входили представники різних політичних партій, лідери кооперативного руху 8 серпня 1915 р. зініціювали внесення на розгляд російського парламенту проекту кооперативного закону, що отримав назву – «Проект положення про кооперативні товариства та їх союзи». Характерною рисою цього законопроекту стала відсутність жорсткої і детальної регламентації діяльності кооперативних товариств, яка була притаманна чинним на той час в Російській імперії законам. Натомість, ним передбачалось розширити права кооперативних організацій та зробити їх більш незалежними від органів влади.

Одночасно, по країні була розгорнута активна пропаганда у підтримку закону, яка швидко дала значні результати – місцеві кооперативні осередки почали звертатися до царського уряду та депутатів з вимогою підтримати прийняття закону про кооперацію.

Депутати російського парламенту позитивно поставилися до внесених пропозицій і створена парламентська комісія у цілому визнала за необхідне прийняти законопроект в редакції запропонованій кооператорам.

Звісно, що подібні дії не зустріли позитивного відклику у царського уряду, оскільки зміст поданого законопроекту йшов у розріз з тією політикою, що провадилась у країні по відношенню до кооперації. Представники різноманітних міністерств, насамперед Міністерства внутрішніх справ, висловлювали невдоволення можливістю втрати контролю за діяльністю кооперативних організацій.

З метою недопущення подібного розвитку подій уряд вирішив взяти справу розробки змісту закону у свої руки. На той час, у міністерстві торгівлі та промисловості вже був підготовлений власний законопроект, який обговорювався з кооператорами у 1915 році, однак не знайшов їх підтримки позаяк передбачав збереження механізму жорсткого державного контролю за діяльністю кооперативів. Саме цей урядовий законопроект і повинен був замінити розроблене кооператорами «Положення…».

Зважаючи на негативну реакцію кооперативної громадськості, пропозиція міністерства не була підтримана депутатами Державної Думи, які більшістю голосів (125 проти 88) проголосували за подальшу розробку думською комісією кооперативного закону на основі внесеного 8 серпня 1915 р. тексту законопроекту. Остаточне обговорення законопроекту відбулося 24 березня 1916 року де він був прийнятий у другому та першому читанні.

Наступною стадією, відповідно до тогочасного російського законодавства, повинне було стати обговорення та прийняття законопроекту Державною Радою. Цей орган, за висновком дослідників, по суті являючи собою другу палату російського парламенту, відігравав в ньому консервативну роль, стримуючи ліберальні поривання Державної Думи. В історії його діяльності досить частими були випадки, коли він відхиляв законопроекти, що знаходили значну підтримку в нижній палаті російського парламенту. Подібним чином розвивалась ситуація і у справі з прийняттям кооперативного закону.

Створена Державною Радою для розгляду законопроекту Комісія економічних та законодавчих пропозицій, відповідно до попередніх домовленостей з представниками уряду, внесла до проекту цілий ряд поправок, які істотно змінили його зміст.

По-перше, замість запропонованого кооператорами єдиного для усіх видів кооперативів закону, планувалося видання окремих законоположень щодо таких видів кооперативних об’єднань, як: кредитні, страхові, земельні товариства, трудові артілі.

По-друге, замість запровадження явочного порядку відкриття кооперативів через суди передбачалося здійснювати їх реєстрації в суто адміністративних органах – губернських та міських комітетах у справах громадського присутствія.

По-третє, обмежувалося право кооперативних товариств на утворення власних союзів – легітимними визнавалися лише об’єднання однотипних кооперативів, район діяльності яких не міг перевищувати межі однієї губернії та суміжних з нею районів.

По-четверте, комісією Державної Ради було вилучено з тексту закону згадку про те, що метою діяльності кооперативу є забезпечення духовних потреб його членів. Тим самим, товариствам і надалі заборонялося провадити будь-яку культурно-просвітницьку діяльність серед населення країни.

Таким чином, замість того, щоб забезпечити умови для незалежного, самодіяльного розвитку кооперації, відредаговані комісією Державної Ради статті закону зберігали жорстку опіку владних органів над кооперативними організаціями.

За таких умов, прийняття закону в редакції Державної Ради ставало абсолютно неприйнятним для представників кооперативного руху і справа модернізації та кодифікації кооперативного законодавства затягнулася до лютого 1917 року.

Починаючи з кінця XVII ст., коли активізувався процес обмеження української автономії, значну роль у формуванні особового складу полкової старшини починають відігравати російські царі та ті державні органи, що створювалися ними для управління українськими землями. Найпомітніше ця тенденція проявилася у слобідських полках, які внаслідок історичних особливостей свого розвитку були більш залежними від царської адміністрації. Тут випадки призначення полковників чи заміщення вакантних посад у полковій адміністрації за наказом царських урядовців відзначаються ще у період 70-х – 90-х рр. XVII ст. На території Гетьманщини юридичне оформлення участі царя у процедурі обрання полкової старшини відбулося внаслідок укладання Коломацького договору 1687 р. Відповідно до цього документу, призначення генеральної та полкової старшини мало здійснюватися не козацькою радою чи гетьманом, а царем за гетьманським поданням. Таким чином, за гетьманом та його оточенням залишався лише відбір кандидатур, а остаточне рішення у справі мав виносити московський цар (російський імператор). Без відповідного царського указу, навіть за умови затвердження на посаді українською адміністрацією, жодна особа не могла набути відповідного звання. Так, київський губернатор Д. Голіцин з цього приводу писав Скоропадському, що незважаючи на рішення полкової ради та самого гетьмана щодо кандидатури білоцерківського полковника В. Танського, «…я, без именного Царского Величества указу опредилить его в тот чин полковничества Белоцерковского не могу».

Процедура затвердження царем поданих на його розгляд кандидатур не була, як це може здатись на перший погляд, простою формальністю. Історичні джерела свідчать про непоодинокі випадки відхилення «невигідних» царському урядові кандидатур полковників чи полкових старшин. Показовою є справа про вибори переяславського полковника у 1735 р., наслідком якої стало посилення контролю над тим, хто ж обійме найвищі старшинські посади. Після того, як В. Танського заарештували за зловживання, переяславська старшина запропонувала трьох кандидатів. Правління Гетьманського уряду схвально поставилося до В. Томари, який вже мав досвід наказного полковництва. Проте Петербург відмовився затверджувати цю людину, звинувачуючи його у тому, що «он на Украине живучи разное старое поднимает». О. Шаховськой намагався захистити В. Томару, стверджуючи, що той «в измене не был» і полком керував вправно. Але Кабінет Міністрів наказав до дійсного полковництва В. Томару не допускати і надалі надсилати до Петербургa кілька кандидатур. Голова Правління Гетьманського уряду мусив таємно доповідати до столиці, хто з кандидатів є найкращим з точки зору престолу – таким чином від затвердження повністю усувалась українська частина Правління Гетьманського уряду. З В. Томарою також все було не так просто. О. Шаховськой переслав до Кабінету Міністрів клопотання переяславської старшини про затвердження саме цієї людини, проте так і не отримав згоди на його призначення.

Подальше обмеження автономії Гетьманщини призвело до посилення втручання царської адміністрації у питання пов’язані з формуванням кадрового складу полкової старшини. Дедалі частіше відбувається призначення царським урядом полковників без відповідного гетьманського подання. Так, протягом першої половини XVIIІ ст. на чолі українських полків стають призначені царем такі російські офіцери та іноземці, як: П. Толстой, С. Хрущов, І. Божич, І. Милорадович, І. Кокошкін, Ю. Хованський та багато інших. Аналіз архівних матеріалів дає підстави говорити, що царська влада в окремих випадках призначала старшину через голову українського керівництва. Широко практикувалося затвердження на посадах прямим імператорським указом. Започатковано цю «традицію» було ще за часів Петра І. Саме так відбулося призначення на уряд генерального суді І. Чарниша, на сотництво – Ф. Лісовського, Ф. Требинського, Г. Мілорадовича. У подальшому, за наступних російських імператорів, подібний шлях призначення на посаду став звичайним явищем у суспільно-політичному житті Гетьманщини. Так, у 1734 р. стародубський сотник С. Галецький повернувся з Петербурга в чині генерального бунчужного, а його син Петро в той же час посів попереднє батькове місце; у 1738 р. покойовий Анни Іоанновни М. Маньківський був призначений сотником столичного міста Гетьманщини – Глухова. Цілком можливо, що серед старшини існувало невдоволення такими призначеннями, але рівень указів жодним чином не дозволяв його демонструвати.

Під час військових кампаній проти Туреччини непоодинокими були випадки втручання у процедуру обрання полкових старшин і представників російського командування. Зокрема, у 1737 р. за ініціативою Б. Мініха полковий сотник Ізюмського полку В. Капніст отримав посаду миргородського полковника. Наступного року командувач російського війська П. Лассі, не питаючи згоди у представників українського уряду та козацької старшини, призначив П. Галецького на щойно спорожніле місце гадяцького полковника, а знатного товарища П. Губаря – смілянським (Лубенський полк) сотником.

Звісно, що подібна поведінка російських урядовців викликала нарікання зі сторони українців, проте завадити їй вони не могли. Проводячи політику інкорпорації українських земель, російський уряд не міг не потурбуватись про створення відповідної опори у владних органах на місцях, що й обумовило постійне втручання царської адміністрації у процедуру виборів. Російська влада призначала на старшинські посади без урахування адміністративних чи військових здібностей претендента, беручи до уваги лише ступінь лояльності російському трону. Підтвердження цієї тези знаходимо у таємній інструкції, яка була направлена князю Шаховському. В ній, зокрема, зазначалося: «Усматривать во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к Нам и Нашей стороне доброжелательны, и в такой случай, когда придет где полковникам и старшине перемена, устраивать вам, чтоб в те чины верные и доброжелательные Нам люди произведены были».

Таким чином, можна констатувати, що протягом другої половини XVII – першої половини XVIIІ ст. відбуваються значні зміну у шляхах формування кадрового складу полкової старшини Гетьманщини. Принцип виборності представників полкової адміністрації замінюється на цілком протилежний – призначення вищою інстанцією. Водночас, прерогатива призначення на вакантні посади поступово переходить від українського національного уряду на чолі з гетьманом до рук царської адміністрації.

Ємельянова Людмила Василівна

к.ю.н., доцент, заступник директора з навчально-виховної роботи

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії

ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕР ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ У РИМСЬКОМУ ПРАВІ

В давні часи невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань тягло для порушника сакральну або правову відповідальність, яка, врешті-решт, могла скінчитися (якщо примирення не відбулося, тобто, якщо кредитор не пробачив борг боржнику) застосуванням суворих засобів особистого характеру, такі як накладення кайданів, поміщення в домашню тюрму, продаж у рабство, і навіть, смертна кара.

Перелом у підходах до визначення характеру санкцій за порушення договору відбувся у IV ст. до н.е., коли (датується по-різному – 313 або 326 роком до н.е.) була ліквідована можливість обертати вільного римського громадянина в рабство.

З цього часу все виразнішою стає тенденція використання засобів примусу до виконання боржником договору шляхом впливу на його майнову сферу. Причому, вплив на майнові інтереси боржника відбувається таким чином, щоб одночасно було задоволено інтереси кредитора. Тобто, майнові обтяження лягають на несправного боржника не у вигляді, наприклад, стягнення штрафу в прибуток держави, а таким чином, щоб ці обтяження були корисні для кредитора. Якщо у кредитора виникли збитки, то досить логічною ідеєю є стягнення цих збитків з боржника, з вини якого це сталося.

Таким чином, відповідальність за невиконання договірних зобов’язань не тільки набуває майнового характеру, але й розширюються її функції.

Якщо в давній період, коли виконання договорів забезпечувалося шляхом впливу на особу боржника, впливу на його релігійні почуття, страхом перед гнівом богів, а також погрозою застосування тяжких наслідків особистого характеру (смертна кара, продаж в рабство тощо), тобто мало місце покарання і залякування через покарання особистості боржника, то пізніше ця погроза переходить в майнову сферу. Стягнення, як зазначалося, відбувається в інтересах кредитора.

Тепер відповідальність виконує і компенсаційну функцію.

Спробуємо порівняти функції відповідальності за невиконання договірних зобов’язань у давній період розвитку римського права і держави (період ранньої Республіки) та у більш пізні часи – вже сформованому (так званому, класичному та післякласичному) римському праві доби Імперії.

У давній період вона виконує дві функції: покарання (стягнення за невиконання договірного зобов’язання) та виховну (стимулюючу до належного і своєчасного виконання договору).

При цьому виховання (стимулювання) здійснюється через кару, яка носить особистий характер, або через загрозу такої кари (покарання). Шляхом такої загрози здійснюється виховний вплив не тільки на самого порушника (стосовно до нього, скоріше, можна говорити не стільки про виховання – воно діє на майбутнє, - скільки про стимулювання до виконання договору), але і на інших осіб. Інші особи, що знають про санкції, які застосовані до правопорушника, орієнтуються на виконання договору, в якому їм доводиться або доведеться бути боржником. Певна парадоксальність ситуації тут полягає в тому, що на ранніх етапах розвитку римського права вина порушника зобов’язання (несправного боржника) не враховується. Відшкодування інтересу кредитора покладається на боржника незалежно від того як він ставився до своїх обов’язків, як оцінював ситуацію, чи вживав якихось додаткових заходів для того, щоб уникнути шкідливих наслідків тощо. Відповідно не враховується і та обставина чи мала місце необережна поведінка боржника, який не виконав зобов’язання, чи він вчинив це навмисно, щоб завдати шкоду кредитору.

У більш пізні періоди розвитку римського права, коли покарання переноситься на майнову сферу, до двох вказаних функцій, які зберігають своє значення (хоча кара носить вже інший характер), додається третя функція. Це функція компенсаційна, яка у приватному праві, має більше значення, оскільки дозволяє більш повно та всебічно захистити інтереси кредитора. В пізньому (класичному та післякласичному) римському праві поступово формуються характерні ознаки відповідальності за порушення договірних зобов’язань.

До таких ознак, зокрема, відносять те, що:

1. вона застосовується за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань, що відбулося, як правило, з вини боржника. Тобто, підставою відповідальності визнається винне протиправне порушення зобов’язання;

2. відповідальність за порушення договірних зобов’язань має майновий характер, вплив здійснюється на майнову сферу несправного боржника;

3. відповідальність за порушення договірного зобов’язання виконує функції компенсації втраченого інтересу кредитора, покарання боржника шляхом впливу на його майнову сферу та покладення додаткових стягнень, а також стимулювання до виконання договору (виховання сумлінного відношення до виконання зобов’язань);

4. полягає відповідальність у відшкодуванні збитків, заподіяних кредитору порушенням договору, тобто у компенсації порушеного інтересу, або у застосуванні інших санкцій, передбачених угодою сторін або спрямованих на досягнення тих самих цілей, що і відповідальність.

Умовами відповідальності за порушення договірних зобов’язань є:

1 - протиправність дій боржника;

2 - порушення інтересу кредитора – наявність у нього, користуючись сучасною термінологією, збитків;

3 - вина боржника у невиконанні або неналежному виконанні відповідного договірного зобов’язання.

З цих позицій протиправність та порушення інтересу є об’єктивними умовами відповідальності (виникнення обов’язку відшкодування інтересу кредитора). Вина боржника у порушенні договору виступає як суб’єктивна умова застосування відповідальності (виникнення обов’язку відшкодування інтересу кредитора).

Камолов Илхом Икромович

к.ю.н. ассистент кафедры теории и истории государства и права

юридического факультета Таджикского Национального Университета

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЙ АКТ В СИСТЕМЕ ИСТОЧНИКОВ ПРАВА РЕСПУБЛИКИ ТАДЖИКИСТАН

Своеобразие национальной системы источников права Таджикистана проявляется, в частности, в использовании конституционных и иных законодательных новелл, законодательно оформляющих те или иные виды источников права. Одним из них является термин «международно-правовой акт». Он, в частности, используется в Конституции РТ и законе РТ «О нормативных правовых актах РТ».

Согласно ч. 3 ст. 10 Конституции РТ: «Международно-правовые акты, признанные Таджикистаном, являются составной частью правовой системы республики. В случае несоответствия законов республики признанным международно-правовым актам применяются нормы международно-правовых актов».

В соответствии с ч. 4 ст. 10 Конституции РТ: «Законы и признанные Таджикистаном международно-правовые акты вступают в силу после их официального опубликования».

Статья 7 Закона Республики Таджикистан «О нормативных правовых актах РТ» формулирует положение о том, что признанные международно-правовые акты, являясь составной частью правовой системы, «имеют прямое действие».

Термин «международно-правовой акт» используется также в иных статьях Закона РТ «О нормативных правовых актах», в частности, регламентирующих вопросы, связанные с имплементацией международно-правовых норм, выполнением международных обязательств и др. Понятие «международно-правовой акт» широко используется также в иных законодательных актах республики.

Таким образом, признанный Таджикистаном международно-правовой акт - это, во-первых, составная часть правовой системы Таджикистана, во-вторых, имеет приоритет по отношению к законам республики, в-третьих, имеет прямое действие.

Данные характеристики международно-правового акта вытекают, как стало очевидно, из текста Конституции РТ и Закона РТ «О нормативных правовых актах».

Однако возникает ряд вопросов, связанных с общим доктринальным понятием международно-правового акта, его существенными и отличительными свойствами, соотношением с такими широко применяемыми понятиями, как «нормы и принципы международного права» и «международный договор», а также их местом в системе нормативно-правовых актов.

В научной литературе обычно исследуются широко практикуемые понятия «нормы и принципы международного права» и «международный договор», или «нормативный договор», а иногда – «нормативно-правовой договор». Это вполне понятно. В Конституции большинства стран мира закрепляют указанные понятия. Хотя имеют место спорные суждения по поводу отдельных сторон и аспектов изучаемой проблемы.

В совокупности в конституционной практике стран СНГ понятие «международно-правовой акт» не используется. В основном используются понятия «нормы международного права», «принципы международного права», «международный договор», «международные обязательства». Это относится также и к конституциям иных стран дальнего зарубежья. Так, по Конституции Германии, «общие нормы международного права являются частью права» (ст. 25). Международные договоры являются частью законодательства Испании (ст. 96 Конституции).

Несмотря на конституционное закрепление понятия «международно-правовой акт» в научной литературе Таджикистана его анализу не уделяется достаточного внимания. Лишь в некоторых отечественных изданиях данное понятие находится в поле зрения. Так, например известный отечественный ученный Х. Хамидов в качестве источников конституционного права признает «международно-правовые акты» и «акты международных организаций». По мнению автора в качестве видов международно-правовых актов выступают «договоры, конвенции, декларации. Как видно, под понятием «международно-правовой акт» в отечественной литературе подразумеваются не только сами «акты-документы», но и «международный договор». Из этого можно было бы предположить, что под «международно-правовыми актами», как элементами правовой системы Таджикистана, подразумеваются как международные «акты-документы», так и «международные договоры». Однако такое предположение будет отвергнуто смыслом текста ст. 89 Конституции РТ, где отдельно используется термин «международный договор». Согласно данной конституционной статье, Конституционный суд РТ проверяет конституционность «не вступивших в законную силу договоров Таджикистана».

Очевидно, что в тексте Конституции РТ используются сразу два понятия: «международно-правовой акт» и «международный договор». Причем они используются применительно к разным правовым ситуациям. Международно-правовой акт провозглашается составной частью правовой системы, а международный договор составляет предмет конституционного контроля.

Данное суждение опять-таки является предположением, поскольку неточность конституционных формулировок приводит к догадкам и предположениям.

На основе текста ст. 10 Конституции РТ можно также выдвинуть и такое предположение: понятие «международно-правовой акт», вероятно, включает также «международные договоры». Однако, во-первых, сам текст Конституции РТ прямо не указывает на это, во-вторых, при изложении соответствующих конституционных статей не прослеживается четкого барьера между указанными понятиями. Например, согласно Конституции РТ, с одной стороны, международно-правовые акты являются составной частью правовой системы. Однако с другой стороны, приоритет в случае коллизии с законами республики придается не международному договору, а всем без исключения международно-правовым актам (естественно, признанным Таджикистаном).

Исходя из указанных соображений, понятие «международно-правовой акт» подразумевает как «международный акт-документ», так и «международный акт-договор». Однако проблематично выработать общее определение указанного понятия.

Поэтому более правильным было бы использование в тексте Конституции РТ широко известных и общепризнанных терминов и понятий – «принципы и нормы международного права» и «международный договор».

Капустіна Н.Б.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри філософії ОНЮА