ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВИЯВЛЕННЯ КРИМІНОГЕННИХ ЧИННИКІВ ЗАСОБАМИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ

Виявлення кримінологічних чинників, що сприяють злочинності має здійснюватися на усіх напрямах прокурорського нагляду, а також і при виконанні прокурорами своїх ненаглядових повноважень.

Важливим напрямом виявлення криміногенних чинників злочинності є здійснення прокурорського нагляду за виконанням законодавства при прийомі, реєстрації, обліку заяв і повідомлень про вчинення злочинів. При цьому вирішуються різнопланові завдання: а) забезпечення повної і об’єктивної реєстрації заяв і повідомлень та іншої інформації про злочин; б) дотримання строків реєстрації; в) додержання порядку перевірки інформації; г) забезпечення законності й обґрунтованості рішень, винесених на підставі заяв, повідомлень, іншої інформації про злочини; г) вжиття заходів до усунення порушень закону, їх причин та умов.

Прокурорський нагляд має сприяти активізації боротьби зі злочинністю, у тому числі і шляхом своєчасного направлення до уповноважених правоохоронних органів заяв і повідомлень про злочини.

Зазначимо, що своєчасне вирішення всіх цих питань сприятиме розкриттю злочинів, викриттю винних, забезпеченню правильного застосування закону, своєчасному захисту прав і законних інтересів потерпілих, запобіганню злочинів і виконанню цілого комплексу завдань превентивного характеру.

Серед механізмів, що застосовуються для реалізації передумов злочинності, можна назвати такі: а) реалізація продукції, виготовленої на основі державної власності, за кордоном без повернення валютної виручки; б) монополізація окремих галузей економіки, виробництва; в) створення комерційних структур, статутних фондів та інших капіталів, діяльність яких не контролюється; в) використання інших можливостей для швидкого обігу капіталу і збільшення його початкового розміру в десятки разів; г) фізичне усунення конкурентів, які найбільше не влаштовують злочинні угруповання, або які багато в чому обізнані.

Вважаємо, що, покладений на прокурорів обов’язок перевіряти законність актів владних структур незалежно від повідомлень про порушення законів, бажано було б додатково врегулювати законодавчо. Виявлення криміногенних чинників, що зумовлюють злочинність прокурор може здійснювати в різних формах: проведення перевірок; виклик посадових осіб, громадян та одержання від них усних чи письмових пояснень з приводу порушень законів; вжиття заходів щодо забезпечення у встановленому порядку відшкодування матеріальних збитків заподіяних порушеннями законів; притягнення правопорушників до відповідальності тощо. Названі повноваження є загальними для реалізації всіх функцій прокуратури. З огляду на цю обставину вони справедливо йменуються наскрізними, оскільки реалізуються у всіх видах прокурорської діяльності.

Перевірки можуть мати цільовий характер, коли під час їх проведення перевіряються виконання законодавства в окремій галузі господарства, або ж комплексними, у процесі яких перевіряється виконання законодавства, що стосується різних галузей.

Одним із завдань прокурора в кримінальному судочинстві є забезпечення того, щоб у кожній кримінальній справі виявлялися причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і вживалися заходи до їх усунення. Тобто фактично йдеться про превентивну діяльність, як органічно взаємопов’язану з діяльністю щодо розслідування конкретного злочину (злочинів). Саме така реалізація повноважень у цьому напрямі істотно підвищує ефективність прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві.

А.Ш.-И. Муртузалиев

консультант, юрист третьего класса,

Федеральный суд Ленинского района г. Махачкала

(Россия, Республика Дагестан)

КРИМИНОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ ЛИЧНОСТИ ПРЕСТУПНИКА ВОЕННОСЛУЖАЩЕГО С ПСИХИЧЕСКИМИ АНОМАЛИЯМИ

Обращение к понятию личности преступника военнослужащего с психическими аномалиями актуально по следующим обстоятельствам: призыв на военную службу лиц с низким уровнем нервно-психической устойчивости; травмы головы; несоответствие призывников по умственному развитию. Влияние психических аномалий на преступность выражается в формировании личности преступника, восприятии им ситуации, преступного поведения, в его мотивации и, соответственно, в деятельности по профилактике преступлений. В Республике Дагестан освобождаются от призыва на военную службу по состоянию здоровья 4 %, из них ввиду психических заболеваний 3 % (стоящие на учёте), все остальные призывается во исполнение призывного плана.

Констатация влияния психических аномалий на преступность, не означает биологизации ее причин в отрыве от социальных условий. Признавая зависимость преступного поведения от психики, её индивидуальных особенностей, мы исходим из социальной обусловленности самой психики. Психические аномалии оказывают значительное влияние на совершение уклонений от военной службы. По данным правозащитной организации «Материнское право» 90 %, обратившихся за помощью и в последствии комиссованных «беглецов», были признаны психические расстройства личности, сформировались ещё в детстве и в подростковом возрасте».

Одним из наиболее сложных вопросов современной психиатрии является роль социальных условий в генезисе расстройств психической деятельности. Поскольку такие расстройства могут иметь криминогенное значение, важной научной задачей является определение и анализ этих условий, практическое их выявление и устранение. В психиатрии имеются данные, свидетельствующие о том, что социальные условия оказывают не однозначное, а многофакторное влияние на психическое здоровье. Молодой человек попадает в особые сложные для него психические условия, диктуемые характером военной службы. При изменении среды будет меняться и характер протекания патологических процессов в человеческом организме. Велико влияние социальных факторов и на течение заболеваний, изменяющих их характер. Нельзя не согласиться с А. А. Меграбяном, что «длительные, интенсивно выраженные аффективные переживания могут привести к патологическому развитию личности».

Военная служба с психофизическими нагрузками, бытовой неустойчивостью, ограничениями прав личности является экстремальной ситуацией, особенно для новобранца. Время службы совпадает с периодом полового созревания, когда молодёжь предельно асоциальна. В этих условиях мгновенно провоцируются нервные и психические срывы, эти условия вызывают стрессы.

Распространенной аномалией среди несовершеннолетних правонарушителей является психопатия. В возрасте 18–24 лет (основной призывной возраст) число психопатов среди преступников по сравнению с возрастной группой 14–17 лет, увеличивается вдвое, а затем снижается. Видимо, в молодом возрасте некоторые формы психопатии носят временный характер и в то же время проявляются наиболее ярко. Ещё одной наиболее распространённой аномалией является алкоголизм. Сопоставление возраста преступников в момент совершения преступления с видом психической аномалии показывает, что с возрастом число психически здоровых преступников уменьшается, в основном за счет роста числа лиц, страдающих алкоголизмом. А. А. Жижиленко подчеркивал криминогенность алкоголизма: «Только за последние четыре года более чем в 10 раз увеличилось число призывников с диагнозом: венерические заболевание, наркомания, токсикомания, алкоголизм».

Психические аномалии не приводят к преступлению фатально. Одним из необходимых субъективных факторов, способствующих совершению преступления, является состояние психической дезадаептации, которые чаще всего встречаются у лиц с аномальной психикой. Поскольку дезадаптация приводит к нарушению работы защитных механизмов, отсюда к их повышенной сенситивности к воздействиям среды, нарушению взаимодействия с окружением, то подобное состояние воспринимается военнослужащим как крайне дискомфортное и лицо любым путём стремится его изменить.

Для этого избираются поступки, которые направлены на решительное изменение актуальной ситуации в любую сторону и часто любым путём. Это вызвано тем, что прежнее положение является слишком психотравмирующим и дальнейшее нахождение в такой ситуации становится невозможным. Находясь в подобных условиях, военнослужащий может предпочесть что угодно, только не прежнее положение, в связи с эти он совершает правонарушение. У лиц с психическими аномалиями это проявляется весьма ярко, попадая в жесткую зависимость от конкретной ситуации.

В целом влияние психических аномалий на преступность прослеживается в формировании личности правонарушителя, при наличии указанных аномалий возникают и развиваются особенности, могущие привести к антиобщественному поведению, легче воспринимаются и усваиваются внешние негативные воздействия, возникает дезадаптация личности; в мотивации преступного поведения лиц с аномалиями психики, восприятии и реагировании на конкретные жизненные ситуации, в более легком вовлечении их в преступные действия. Криминогенная значимость психических аномалий не предполагает неизбежности совершения преступления лицами с такими аномалиями. Они выступают одним из способствующих факторов преступности, её отдельных видов и индивидуального преступного акта.

Типологической обзор личности и поведения преступника с психическими аномалиями, представляет собой особый криминологический тип. Его сущность определяется именно наличием расстройств психической деятельности, детерминирующей поведение личности.

Майже кожний міжнародний документ в сфері прав людини містить положення про судовий контроль за дотриманням прав особи при обмеженні державою її особистої свободи і недоторканності в межах кримінального переслідування. Особливої актуальності в останні роки набуває проблема ефективної протидії злочинній діяльності, яка передбачає необхідність захисту учасників кримінального процесу від протиправних діянь. Це обумовлено тим, що право на недоторканність житла має особливе значення для кожної людини, а дотримання цього права є вагомою гарантією інших прав – права на життя, на особисту недоторканність, на невтручання в особисте і сімейне життя, на володіння, користування, розпорядження своєю власністю.

Дана стаття має за мету узагальнити міжнародну практику Європейського суду з прав людини в сфері захисту учасників кримінального процесу під час проведення обшуків, зокрема, щодо встановлення меж санкціонованого втручання, та проаналізувати відповідність національного законодавства вимогам, що ставляться Конвенцією про захист прав людини і основних свобод.

Україна, як держава-учасник Конвенції про захист прав людини і основних свобод, визнає юрисдикцію Європейського суду по правам людини обов’язковою у питаннях тлумачення і застосування Конвенції і Протоколів до неї у випадку передбачуваного порушення Україною положень цих договірних актів. Тому застосування судами України вказаної Конвенції повинно здійснюватись з урахуванням практики Європейського суду з прав людини з метою уникнення порушень прав і основних свобод людини.

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод пред’являє досить високі вимоги для такого обмеження прав, як проведення обшуку. Відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції не допускається втручання з боку державних органів у здійснення права на недоторканність житла, за винятком втручання, передбаченого законом і необхідного в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і суспільного спокою, економічного благополуччя країни, з метою запобігання безладу чи злочинів, для охорони здоров’я, моральності чи захисту прав і свобод інших осіб.

В справі Жан П’єра ван Россема проти Бельгії [Van Rossem - Belgium] (№41872/98) суд вказав, що рішення про проведення обшуку повинно обов’язково встановлювати межі, щоб санкціоноване ним втручання не відносилось цілком на розсуд слідчих органів. Суд зауважив, що в даній справі в рішенні про проведення обшуку слід би було вказати корисні для слідства докази, на пошук яких слідчі повинні були направити свої зусилля при обшуку. Будь-яке рішення про обшук повинно містити мінімальне число вказівок, які обмежують об’єм влади, і надають можливість перевірити чи були дотримані межі слідчих дій. Тобто, метою цих вимог в демократичному суспільстві є можливість наступної перевірки законності дій органів слідства. За відсутності достатніх вказівок в рішенні про обшук можна стверджувати, що не було забезпечено ефективного і всебічного контролю за дотриманням меж проведеного обшуку.

В справі Ернст та інші проти Бельгії [Ernst and others - Belgium] (№33400/96) суд зазначив, що «ордера на обшук були сформульовані загальним чином. Ордера не містили жодної інформації щодо характеру проведеного розслідування, точних місць проведення обшуків чи предметів, які підлягали вилученню».

Таким чином, у вищезазначених справах не був дотриманий справедливий баланс інтересів держави і особи, обшуки не були пропорційні законній меті, яку переслідує держава, слідчі органи наділялись занадто широкими повноваженнями, тобто було допущено порушення положень статті 8 Конвенції.

Національне законодавство закріплює положення, згідно якого не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ч. 1 ст. 30 Конституції України, ч. 5 ст. 177 КПК України). Однак, чинне законодавство України не містить жодних вимог щодо встановлення меж проведення обшуку, які б надали змогу перевірити його законність та дотримання прав обшукуваного.

Аналіз національної судової практики в категорії злочинів проти власності за період з 2004 року по 2008 роки включно по Івано-Франківській області дозволяє дійти наступного висновку, що в роботі суддів в ряді випадків проявляються ознаки формального підходу до розгляду вказаної категорії матеріалів. В постановах про надання дозволу на проведення обшуку в резолютивній частині відсутні будь-які вказівки на предмети, документи або осіб, яких слід відшукати. В 33% випадків, задовольняючи звернення слідчих із поданням на проведення обшуку в житлі чи іншому володінні, в постановах суду зазначається про надання дозволу на проведення обшуку лише в житлі, при цьому без зазначення будь-яких міркувань і мотивів, якими керувався суд при наданні дозволу на проведення обшуку лише в житлі. Тобто, при прийнятті постанови суд без зазначення мотивів та жодних обґрунтувань або збільшує територію, яка підлягає обшуку, або зменшує.

За вищенаведеного можна дійти висновку, що закріплення на законодавчому рівні вимоги щодо зазначення в постанові про проведення обшуку приміщення або частини приміщення, які мають бути піддані обшуку, та предметів, документів або осіб, яких відшукують, сприятиме дотриманню справедливого балансу інтересів держави і особи та дотриманню прав особи при законному обмеженні державою її особистої свободи і недоторканності.

Отже, вбачається доцільним у новому КПК України закріпити норму наступного змісту: «Постанова суду про надання дозволу на проведення обшуку чи постанова про відмову повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, встановлених цим Кодексом. В постанові повинні зазначатися: 1) конкретні, фактичні обставини, на підставі яких приймається рішення про надання дозволу на проведення обшуку; 2) мотиви і підстави, в силу яких виникла необхідність проведення даної слідчої дії; 3) приміщення або частина приміщення, які мають бути піддані обшуку; 4) предмети, документи або особи, яких відшукують.»

Принцип рівності громадян перед законом проголошений частиною 1 статті 4 Конституції України, згідно якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом. У частині 2 цієї ж статті вказано, що не може бути привілеїв або обмежень по ознаках раси, кольори шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, підлоги, етнічного або соціального походження, майнового стану, місця мешкання, по мовному або іншим ознакам. Жінки рівні в правах з чоловіками.

Розвиваючи цей принцип, частина 1 статті 26 Конституції України встановлює, що іноземці і особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, як і громадяни України, за виключеннями, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

Дана конституційна гарантія знайшла своє відображення у статті 16 КПК України, за якою правосуддя у кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, походження, освіти, мови, відношення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обов’язків.

За частиною 1 статті 14 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 16 грудня 1966 року, всі особи рівні перед судами і трибуналами. Цей принцип важливий не лише у сфері регламентації процесуальних прав громадян, але і в гарантуванні рівності в кінцевому результаті судового розгляду.

Кримінальне і кримінально-процесуальне право України офіційно не визнає судового прецеденту. Але ніхто не заперечує ролі і значення, які надають судова практика у конкретних кримінальних справах, узагальнення судової практики, і особливо роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Найбільш гострим питанням кримінального судочинства продовжує залишатися питання відповідності покарання скоєному діянню.

Але при цьому зі статті 372 КПК України слідує, що невідповідним тяжкості злочину і особи засудженого визнається таке призначене судом покарання, яке хоча і не виходить за межі, встановлені санкцією відповідною статтею кримінального закону, але за своїм розміром є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і суворості покарання. Проте нічим не визначено, де та межа достатності, на якій повинен зупинитися суд, визначаючи вид і міру покарання при постановленні вироку у кримінальній справі.

Законодавчі акти, що регламентують кримінальний процес в деяких інших країнах ретельніше підходять до цього питання. Наприклад § 3553 «Виголошення вироку» Частини II «Кримінальний процес» Розділу 18 «Злочинів і кримінальний процес» Зведення законів Сполучених Штатів Америки встановлює, що «при визначенні конкретного покарання, яке повинне бути призначене, суд бере до уваги серед інших також і необхідність не допускати необгрунтованих відмінностей в покаранні обвинувачених зі схожими даними, що визнані винними в здійсненні схожої поведінки». У даній нормі є пряма вказівка на необхідність керуватися також і судовою практикою, щоб покарання за схожим діянням відносно осіб, що мають аналогічні дані, що призначаються вироками судів в різних регіонах або в одному і тому ж регіоні але відносно різних категорій громадян, не мали таких істотних відмінностей, які поки що мають місце у нас.

Для суду не повинно бути відмінності в тому, хто підсудний або хто потерпілий, в сенсі їх відмінностей за національністю, расою, громадянством, походженню, партійності, посаді, освіті та інших даних, за умови, що вони не впливають на кваліфікацію злочину. Тоді й буде повною мірою реалізований принцип рівності громадян як перед законом, так і перед судом.

Дотримання цього принципу є важливою гарантією в забезпеченні справедливості при здійсненні правосуддя. При постановленні вироку у справі суд зобов’язаний виходити з презумпції рівності кожної людини перед законом і судом і враховувати це при вирішенні питань про винність або невинуватість, про визначення виду і міри покарання, а також при вирішенні інших як кримінально-правових, так і кримінально-процесуальних питань.

Визначення кримінального судочинства як врегульованого нормами КПК України порядку діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльності інших учасників кримінального процесу – підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів, або як системи кримінально-процесуальних правовідносин, фактичним змістом яких і є вказана кримінально-процесуальна діяльність, вказує на нормативний характер цього явища, обумовленість його нормами права. Враховуючи системний характер кримінального процесу (оскільки основними структурними елементами системи кримінального процесу є в ієрархічному відношенні – стадії, а у горизонтальному відношенні – провадження, серед яких слід виділяти загальні (основні) та спеціальні (особливі і окремі), постає питання про взаємообумовленість та взаємодію систем кримінального процесу та кримінально-процесуального права.

Більшість теоретиків права розглядають категорію «система права» як синонім структури права (О.В. Сурілов, С.С. Алєксєєв). Разом з тим, слід враховувати, що поняття структури права охоплює таку важливу властивість об’єднаних в систему її елементів, як взаємозв’язок цих елементів, певне їх розташування, що забезпечує цілісність та стабільність системи.

В мові під взаємодією розуміють взаємну підтримку, етимологічно пов’язану зі словом взаємний, тобто загальний для обох сторін, обопільний, обумовлений один другим, пов’язаний один з іншим. З позицій загально-філософського розуміння взаємодія є однією з загальних форм взаємозв’язку між явищами, суть якої полягає у зворотному впливу одного предмета або явища на інший.

Безумовним є існування прямого впливу кримінально-процесуального права на кримінально-процесуальну діяльність, тобто кримінальний процес, у зв’язку з правовим характером останнього. Власне кримінально-процесуальна діяльність є предметом правового регулювання кримінально-процесуального права, а тому ним визначається. Кримінально-процесуальне право визначає і структуру кримінально-процесуальної діяльності, починаючи від поділу кримінального процесу на стадії та провадження та закінчуючи регламентацією конкретних процесуальних дій та рішень. На існування взаємозв’язку та прямого впливу між вказаними системами вказує і структура основного джерела кримінально-процесуального права – Кримінально-процесуального кодексу України, яка в цілому співпадає з вертикальною (стадійною) структурою кримінального процесу.

Слід зробити висновок і про існування зворотного впливу кримінально-процесуальної діяльності на кримінально-процесуальне право.

По-перше, як матеріального джерела кримінально-процесуального права. Адже незважаючи на категоричність енциклопедичного визначення джерела права лише як способу зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість (Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко), у загальній та галузевих теоріях права джерела прийнято розглядати у матеріальному, ідеологічному і формальному (юридичному) сенсі. Матеріальні джерела права – це суспільні відносини, соціальні інтереси і потреби, що виражаються у соціально-обґрунтованих домаганнях на нормативно-правове їх закріплення.

Дослідження правозастосовної практики (зокрема, судової) свідчить про те, що значна частина проблемних питань кримінального судочинства обумовлена саме незадовільним станом кримінально-процесуального регулювання і практика матеріалізує свої об’єктивні потреби прямо – у законопроектних актах (у тому числі і у проекті Кримінально-процесуального кодексу України), та побічно – в актах узагальнення застосування норм процесуального права (зокрема, у постановах Пленуму Верховного Суду України), правозастосовних актах (при вирішенні конкретних процесуальних питань з тлумаченням оціночних правових понять).

По-друге, вплив кримінально-процесуальної діяльності на стан кримінально-процесуального права відбувається у процесі застосування аналогії закону та тлумачення оціночних норм кримінально-процесуального права. Адже саме через правозастосовну діяльність з використанням аналогії закону розширюється сфера правової регламентації кримінально-процесуальним правом.

Прикладом є провадження з вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, яке не має чіткої кримінально-процесуальної форми саме через законодавчу невизначеність окремих її суттєвих елементів. Така невизначеність (прогалини у кримінально-процесуальному праві) долається на практиці шляхом застосування аналогії закону.

Наприкінці, слід відзначити, що у науковій літературі, законопроектній практиці існують підходи, відповідно до яких кримінально-процесуальне право у науковій літературі розглядається як елемент метасистеми – процесуального права, яке крім кримінально-процесуального охоплює ще й цивільне процесуальне (Д.М. Бахрах), адміністративно-процесуальне право (В.Д. Сорокін); висловлюються пропозиції з прийняття Судового кодексу.

Викладене дозволяє зробити висновок, що між системами кримінального процесу та кримінально-процесуального права існує постійна взаємодія та взаємообумовлюючі зв’язки. Використання процесуальних актів судової, слідчої та прокурорської діяльності як інструментів забезпечення одноманітності правозастосовної практики посилює вплив кримінального процесу на систему кримінально-процесуального права. Потребують уніфікації окремі інститути юрисдикційно-процесуальних галузей права, з метою забезпечення преюдиційності рішень, що приймаються у судових справах.