ПРИНЦИПИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ТА ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ ІЗ ЗАГАЛЬНИМИ ЗАСАДАМИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Інститут призначення покарання формується за рахунок значного числа норм, на підставі яких законодавцем здійснюється вибір виду та міри покарання. Серед них первинними є принципи призначення покарання, які необхідні для правильного з’ясування змісту положень, що закріплюють як загальні, так і спеціальні правила застосування покарання. Проблем, пов’язаних із цим, торкалися чимало фахівців, серед яких Л.А.Прохоров, М.І.Бажанов, І.І.Карпец, А.А.Піонтковський, Г.С.Гаверов, М.А.Скрябін, С.А.Велиев, Т.В.Сахарук, В.В.Полтавець, В.В.Мальцев, В.А.Гацелюк та інші. Їх висновки є підґрунтям для поставленого за мету дослідження нормативної основи, природи, функціональної ролі принципів призначення покарання та їх співвідношення із загальними засадами, тим більше, що при їх реалізації задіюються чимало інститутів кримінального права – складу злочину, стадій злочину, співучасті, кримінальної відповідальності, депеналізації тощо, а також виявляється необхідність у законодавчих змінах.

Вивчаючи нормативну основу досліджуваних критеріїв призначення покарання, можна встановити, що в КК України знайшли своє опосередковане закріплення тільки деякі принципи призначення покарання (це намагається компенсувати Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», де у п.1 дається перелік принципів, хоча й невичерпний); загальні засади мають комплексне відображення в ч.1 ст.65 КК України, хоча пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини деталізуються в ст.ст. 66, 67; співвідношення ж принципів і загальних засад в законі не вказане.

Принципами призначення покарання слід вважати ті вихідні, найбільш важливі положення, керівні ідеї, які відбивають суть покарання та його мету, визначають всю діяльність судів із застосування покарання до осіб, винних у вчинені злочинів.

Одним з найбільш дискусійних у науці є питання про систему принципів призначення покарання, що постійно поповнюється новими ідеями. Здійснивши аналіз принципів, на яких може ґрунтуватися застосування покарання, можна зробити висновок, що суто принципами призначення покарання (принципами даного інституту) є індивідуалізація, доцільність (ч.2 ст.65 КК України) та обґрунтованість покарання. Решта принципів, в поєднанні з якими реалізуються вищеназвані, є загальноправовими (законність, рівність громадян перед законом, справедливість, гуманізм - ч.3 ст.50) чи принципами галузі кримінального права (принципи вини - ч.1 ст.50, економії кримінальної репресії, диференціації відповідальності), але коли вони звернені до сфери застосування покарання, їх можна розглядати в якості ідей, що лежать в основі призначення покарання.

Принципи призначення покарання не існують ізольовано, вони завжди проявляються в єдності, збагачуючи та поглиблюючи один одного. Так, законність тісно пов’язана із обґрунтованістю покарання; рівність громадян перед законом та індивідуалізація покарання мають своїм корінням принцип справедливості, також із ним тісно пов’язаний принцип гуманізму; процеси диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання мають логічний зв’язок і в часі йдуть один за одним; індивідуалізація знаходить свій розвиток у принципі доцільності покарання; доцільність продовжується у змісті принципу обґрунтованості покарання, а також вона перекликається з вимогами принципу економії кримінальної репресії; принципи справедливості та рівності реалізуються в невідворотності покарання і т.п.

Взагалі, виходячи з особливого значення принципів для застосування покарання, необхідним вбачається їх визначення у КК України поряд із загальними засадами і спеціальними правилами. Формулювання ж ідеї доцільності при призначенні покарання як необхідності і достатності покарання, що загалом міститься в ч.2 ст.65 КК України, є не зовсім логічним, адже за назвою цієї статті мається на увазі закріплення саме загальних засад призначення.

Дискусійним є питання про співвідношення принципів і загальних засад призначення покарання – як правило, їх або ототожнюють або розмежовують. Вивчення цієї проблеми приводить до висновку, що загальні засади призначення покарання є самостійною категорією кримінального права, відмінною від принципів призначення покарання, але заснованою на них. Загальні засади не вичерпують змісту принципів, які поширюються й на спеціальні правила призначення покарання; принципи більш абстрактні, є світоглядною категорією та здатні проявити свої юридичні якості й у випадку, коли вони не закріплені в конкретній нормі; принципи лежать у фундаменті загальних засад призначення покарання, є їх методологічною основою, критерієм формування їх змісту.

Про особливе значення принципів та загальних засад призначення покарання та їх взаємодію свідчить перелік підстав для зміни чи скасування вироку, серед яких невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи; неправильне застосування кримінального закону; невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого (п.п.2,4,5 ст.367, п.п.2,3 ст.398 КПК України).

Загальні засади призначення покарання, як і спеціальні правила, базуються на принципах призначення покарання та є формою їх вираження; створюють передумови для реалізації принципів, зобов’язуючи суд їх враховувати, отже загальні засади мають за мету забезпечення реалізації покарання у відповідності з принципами. У свою чергу, дотримання сукупності цих принципів є гарантією правильного застосування суддями загальних засад призначення покарання. Отже, ці критерії застосування покарання, будучи взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими, складають певну систему і діють у сукупності; вони дають можливість суду врахувати індивідуальні особливості вчиненого злочину та особи, яка його вчинила, але й покликані виключити судове свавілля; їх реалізація вносить в судову практику стабільність та стимулює вдосконалення кримінального законодавства.

14 жовтня 2009 року на офіційному сайті Міністерства юстиції України з метою загального обговорення був представлений новий проект кримінально-процесуального кодексу України (далі - Проект).

Окреме місце в даному Проекті займає глава, що присвячена здійсненню правосуддя з кримінальних справ в суді присяжних.

Вказаний інститут є нововведенням судової реформи і передбачає цілу низку особливостей.

Відповідно до ст. 403 Проекту, суд присяжних буде здійснювати судовий розгляд у складі головуючого професійного судді і колегії із семи присяжних у кримінальних провадженнях щодо злочинів, за які передбачене довічне позбавлення волі.

Таким чином, суд присяжних буде наділений функцією по здійсненню правосуддя по найскладнішим та найважливішим справам, що підкреслює особливе становище даного інституту серед судів загальної юрисдикції.

Законом України «Про судоустрій в Україні» передбачена спеціальна процедура складання списків кандидатів в присяжні. А відповідно до Проекту передбачена складна процедура відбору присяжних з числа тих, хто був внесений до списку. Метою такого порядку формування лави присяжних є добір для участі у справі неупереджених, незацікавлених, об’єктивних осіб, здатних адекватно виконати функції присяжних.

Після того, як колегія присяжних, що буде приймати участь у справі, сформована, присяжні мають скласти присягу. Завданням вказаної процедури являється усвідомлення особами, що будуть виконувати функції присяжних, важливості та відповідальності покладених на них обов’язків.

Після цього відбувається судове засідання. Ст. 415 Проекту передбачає, що судовий розгляд у суді присяжних здійснюється згідно із загальними правилами судового розгляду з урахуванням особливостей, встановлених цією статтею.

Наступні 3 частини вказаної статті передбачають виключення, що стосуються лише допустимості відомостей. На мою думку, запропонований варіант судового розгляду справи не піде на користь суду присяжних. Ні для кого не є секретом, що існуючий в державі судовий розгляд кримінальних справ має обвинувальний ухил, в якому саме обвинувач займає активну позицію і про принцип змагальності під час надання доказів по справі не може бути і мови.

Тому вважаю недоцільним розширення складу суду за допомогою залучення сторонніх осіб в судовий процес, якщо сам судовий розгляд залишиться таким же, як і в суді загальної юрисдикції.

По закінченню судового слідства, відбувається підготовка опитувального листа. Відповідно до ст. 416 Проекту, після проголошення обвинувачуваним останнього слова головуючий формулює запитання, на які повинні відповісти присяжні, зачитує їх і ставить на обговорення сторін.

Перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати, головуючий проголошує напутнє слово. Відповідно до ст. 417 Проекту в напутньому слові головуючий

нагадує суть обвинувачення, повідомляє зміст закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, в якому обвинувачується особа, роз’яснює основні правила оцінювання доказів, зміст презумпції невинуватості, положення про тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного, роз’яснює зміст стандарту переконання «поза розумним сумнівом».

Але нажаль Проект не містить роз’яснень щодо зовсім нового для вітчизняного судочинства такого поняття, як «поза розумним сумнівом». Тому питання про те, що законодавці розуміють під стандартом переконання «поза розумним сумнівом» залишається відкритим.

Після напутнього слова головуючого присяжні виходять до нарадчої кімнати для ухвалення вердикту. Під час наради присяжні радяться щодо кожного питання, поставленого перед ними в опитувальному листі.

Після складення та підписання опитувального листа присяжні повертаються до залу судового засідання, де старшина присяжних проголошує вердикт, зачитуючи питання, поставлені перед колегією присяжних, і відповіді на них.

Відповідно до ст. 423 Проекту, якщо присяжні визнали обвинувачуваного винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, за який передбачене довічне позбавлення волі, головуючий виносить на судовий розгляд питання щодо попередніх судимостей обвинувачуваного, стану його здоров’я, сімейного та матеріального становища, способу життя та інших обставин, що його характеризують, а також інші питання, відповіді на які можуть вплинути на призначення покарання. Після завершення судового розгляду з цих питань головуючий дає старшині присяжних додатковий опитувальний лист з питанням про те, чи заслуговує обвинувачуваний покарання у виді довічного позбавлення волі, і виголошує напутнє слово.

Тобто фактично присяжні в такому випадку будуть вирішувати не тільки питання про винуватість особи, але й про призначення покарання.

Після проголошення виправдального вердикту або додаткового вердикту колегії присяжних головуючий повідомляє присяжних про закінчення їх участі в судовому розгляді. Присяжні мають право залишитися до кінця розгляду в залі судового засідання на місцях, відведених для публіки.

Вердикт колегії присяжних обов’язковий для головуючого і тягне ухвалення ним відповідного вироку, що може бути виправдувальним чи обвинувальним.

Підсумовуючи аналіз норм проекту кримінально-процесуального кодексу, що стосуються провадження суду присяжних в Україні, хочу ще раз підкреслити, що вказаний інститут має стати новим прогресивним засобом для захисту прав людини в першу чергу.

В криминології не існує єдиного визначення поняття злочинності. «Визначень злочинності величезна кількість. Вони несуть у собі відбиток філософських поглядів авторів, соціологічних шкіл та напрямків, правових и навіть релігійних поглядів».

Злочинність розуміють як відносно масове, історично мінливе соціальне явище, яке має певну територіальну і часову поширеність, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Це лише один підхід до визначення поняття злочинності. Проте, злочинність – явище надто різноманітне, тому обмежитися лише одним визначенням в його розкритті неможливо.

Як відзначає В.В. Лунєєв, злочинність «після світових і великих локальних воєн... є найбільшою небезпекою для людства, його демографічного, економічного, соціального, гуманітарного, науково-технічного і міжнародного розвитку».

У науці кримінології точки зору на понятійний апарат злочинності різноманітні. Так, Н.Ф. Кузнецова вважає, що під злочинністю необхідно розуміти наступне: «Злочинність - це відносно масове, історично мінливе, соціальне, таке, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається зі всієї сукупності злочинів, що здійснюються у відповідній державі в певний період часу».

Група вчених-кримінологів, (І.І. Карпець, В.Н. Кудрявцев, М.І. Ковальов, та інші), дали своє визначення поняття злочинності: «Злочинність – це класово обумовлене, історично мінливе, соціально-правове явище, що виникло в експлуататорських суспільно-економічних формаціях, має антагоністичний характер, та складається із сукупністі всіх злочинів,вчинених в певному суспільстві за певний період, і що характеризується кількісними (динаміка, стан) і якісними (структура, характер) показниками».

Цікавою є позиція В.В. Орехова на визначення злочинності. Злочинність, на його думку, це «суспільне явище, що виражається в соціально-обумовленому відхиленні поведінки окремих членів суспільства від норм, встановлених кримінальним законом».

Проблема жіночої злочинності не вважалась у кримінології першорядною, тому і кримінологічних досліджень з цієї теми дуже мало. Як зазначив Ю.М. Антонян, «поява проблеми жіночої злочинності визначається не лише логікою розвитку кримінології, але і потребами суспільної практики, в першу чергу масштабами і небезпечними наслідками антигромадських дій жінок».

Дослідженнями проблем у кримінології, пов’язаних з жіночою злочинністю у різні часи займалося чимало вчених. Значний внесок у розв’язання цього питання зробили Ю.М. Антонян, М.І. Бажанов, О.М. Бандурка, В.С. Батиргареєва, А.Б. Блага, А.А. Габіані, В.О. Глушков, В.В. Голіна, Б.М. Головкін, М.М. Голоднюк, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, В.М. Зирянов, А.Ф. Зелінський, В.С. Зеленецький, О.М. Костенко, І.В. Корзун, І.П. Лановенко, Ф.А. Лопушанський, М.П. Мелентьєв, В.О. Меркулова, О.С. Міхлін, А.А. Музика, В.П. Пєтков, О.Я. Свєтлов, Г.С. Семаков, В.В. Скибицький, В.М. Смітієнко, В.А. Серебрякова, Є.В. Середа, І.Б. Степанова, М.В. Стрюк, С.Я. Фаренюк, В.В. Федусик, Т.А. Шулежко,Т.М. Явчуновська, О.Н. Ярмиш та ін.

Негативна динаміка злочинності жінок в Україні пов’язана, в першу чергу, зі станом, в якому перебуває суспільство. Кризові явища, що сьогодні охопили Україну, позначилися певним чином на жінках. « Безробіття має жіноче обличчя « – дане висловлювання стає дебільш актуальним в умовах сьогодення. Поширюється проституція, набирає обертів торгівля жінками. З»явилося невідоме раніше слово « сексбізнес», що відображає серйозне кримінальне явище, яке має міжнародний характер. В умовах негативних процесів, пов»язаних із трансформацією українського суспільства (зростання безробіття, скорочення асигнувань на соціальні програми, руйнація системи дитячих дошкільних закладів, установ освіти, культури, спорту), суперечностями і недоліками у сфері соціальних відносин, ідеологічним вакуумом вчинення злочину стає найбільш доступним засобом задоволення матеріальних потреб.

Жіноча злочинність є складовою частиною всієї злочинності, підкорюється її загальним закономірностям та змінам. Відокремлення та вивчення у кримінології жіночої злочинності обумовлено тим, що вона має певні особливості. В кримінологічній літературі зазначається, що злочинність жінок відрізняється від злочинності чоловіків своїми масштабами, характером злочинів і їх наслідками, способами і знаряддями вчинення, тією сферою, в якій вони вчиняються, роллю, яку виконують при цьому жінки, вибором жертви злочину. На поведінку жінки істотний вплив, насамперед, справляє її положення в родині. Відомо, що велика частина домашніх обов’язків, як правило, лягає на плечі жінки. Жінка значно більше, ніж чоловік зайнята побутовими турботами, вихованням дітей, веденням домашнього господарства. Ці обставини, в свою чергу, є одним із факторів, що впливають на характер злочинів, що вчиняються жінками.

Злочинність, безсумнівно, є небезпечним явищем, тому необхідною є ефективна боротьба з нею, як то з боку правоохоронних органів, органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, тобто кожного з нас.

У Кримінальному кодексі України від 5 квітня 2001 року безпорадний стан особи потерпілого, згадується неоднарозово(ст. ст. 67, 135, 152, 153, 143, 144, 314). Проте, український кримінальний закон не містить визначення безпорадного стану особи потерпілого. У теорії кримінального права є достатньо багато визначень безпорадного стану, які, якщо їх проаналізувати, достатньо близькі один до одного і розрізняються тільки у деталях. Тому можна погодитися, наприклад, з наступним визначенням безпорадності. «Безпорадний стан – це стан потерпілого, через який він на момент посягання позбавлений можливості приймати заходи до самозбереження через те, що не усвідомлює навколишнє оточення, або не розуміє характеру і значення здійснюваного відносно його діяння, або він не може надати винному опіру або іншим шляхом уникнути небезпеки і не здатний із власної волі вийти з цього стану». Стан безпорадності може бути результатом соматичної або психічної хвороби, що не виключає осудності. Причини безпорадності не мають значення для складу злочину. Деякі автори вважають, що людину також слід визнавати безпорадною і в тому випадку, якщо вона погано орієнтується в практичних життєвих ситуаціях, є слабовільною і, по суті справи, незахищеною. Проте з цим згодні не всі. Так, С. С. Тихонова відзначає, що в цьому випадку «визначення безпорадності має не стільки правовий, скільки соціально-психологічний, етичний сенс». Ми згодні з цією думкою, оскільки поняття слабоволі і «орієнтації в практичних життєвих ситуаціях» є оцінночними, вельми рухомими і можуть мати абсолютно різний сенс для різних людей, а також для однієї і тієї ж людини в різних обставинах. Як, правило, безпорадний стан – це фізичний або психічний стан потерпілого, при якому він через малолітство, похилий вік або інший безпорадний стан не усвідомлює значення вчинюваних злочинцем дій і не може чинити адекватного опіру нападнику. Підвищена небезпека цього виду обтяжуючої ознаки пояснюється суб’єктивним моментом. Особа, вчиняючи злочин, усвідомлює при цьому безпорадність потерпілого і явну перевагу в силі. Безпорадним станом визнається неосудність, інвалідність, важка хвороба, малоліття, похилий вік потерпілого. Відповідно до судової практики, що склалася, під ознаки даної обтяжуючої обставини не підпадають випадки спричинення смерті сплячій людині, а також особі, що знаходиться в стані наркотичного або алкогольного сп’яніння. Немає ознак безпорадного стану, якщо виний і потерпілий знаходилися в однакових умовах (наприклад, обидві особи були інвалідами). Немає підстав для застосування даної статті і у випадку, якщо злочин здійснений безпосередньо після зв’язування потерпілого.

У словниках з мови прикметник «безпорадний» зовсім не тотожний за сенсом прикметнику «беззахисний». В більшості випадків безпорадна людина наділяється якостями потребуючоїі допомоги, підтримці; слабкостью. Причому, мабуть, йдеться про необхідність у допомозі не для виробництва, тільки окремих операцій, а в цілому для життя, для продовження самого існування людини. Діючий КК України поняття «Безпорадна особа» і «особа, що знаходиться в безпорадному стані» не розкриває. Цікавим тому є звернення до законодавчого досвіду зарубіжних країн, кримінальні кодекси яких містять дефініції відповідних термінів. Так, в ст. 368 алеф Закону про кримінальне право Ізраїлю під «безпорадним» розуміється «той, хто із-за свого віку, хвороби, фізичної або духовної обмеженості, дефекту розумової діяльності або будь-якої іншої причини не в змозі піклуватися про свої життєво необхідні потреби, про своє здоров’я або благополуччя». Цікаво, що, конструюючи склад зґвалтування, законодавець названої країни уникнув вживання словосполучення «використання безпорадного стану потерпілою». Про насильника в ст. 345 алеф говориться як про той, «хто вступає в статеві зносини з жінкою – (1) без її вільної згоди; (2) при її згоді, яка була досягнута шляхом обману особи, особою яка вступила з нею в статеві зносини, або характеру самого діяння; (3) що не досягла чотирнадцятирічного віку, не дивлячись на наявність її згоди; (4) використовуючи несвідомий стан, в якому вона знаходиться, або використовуючи який-небудь інший стан, знаходячись в якому, вона не може дати вільної згоди на статеві зносини; (5) використовуючи той факт, що вона страждає розладом душевної діяльності або дефектом розумової діяльності і у зв’язку з цим проявлена нею згода на статеві зносини не була дійсно вільною згодою».

Отже, якщо вже реформувати вітчизняне кримінальне законодавство в цілях досягнення одноманітного розуміння терміну «безпорадний стан» шляхом введення його визначення в Загальну частину Кодексу, то робити це треба орієнтуючись на зарубіжний досвід і п. 6, ст. 67 УК України, що використовує словосполучення для опису адекватних йому за значенням ознак складів злочину.

Із закріпленого у ст. 263 Кримінального кодексу України (далі КК) законодавчого формулювання безпосередньо випливає, що суб’єктивна сторона незаконного поводження зі зброєю характеризується умисною формою вини. Відповідно до ст. 24 КК для прямого і непрямого умислу спільною є така ознака, як усвідомлення винною особою суспільної небезпеки свого діяння. При цьому вітчизняний законодавець не включає у поняття умислу усвідомлення протиправності діяння, вочевидь, виходячи з закріпленої у ч. 2 ст. 68 Конституції України презумпції знання закону.

Такий підхід є традиційним та прагматичним, оскільки від правоохоронних органів відокремлено вельми проблематичний обов’язок встановлення у кожному конкретному випадку, чи розуміла особа протиправність вчиненого нею діяння. Залишається питання – чи відповідатиме це визначенню у ст. 23 КК поняття вини, яке прямо вимагає встановлювати психічне ставлення особи до діяння та його наслідків, оскільки це не тільки обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, але й передумова кримінальної відповідальності та покарання.

В сучасних умовах підхід, який знайшов відображення у ст. 24 КК потребує уточнення за допомогою додавання до дефініцій видів умислу – усвідомлення особою протиправності вчинюваного. Ми погоджуємося, що такою може стати запропонована І.В. Шишко нова редакція законодавчого визначення умислу, в основі якої диз’юнкція – усвідомлення особою суспільної небезпеки або протиправності своїх дій (бездіяльності). Стверджується, що пропонована дефініція умислу виключатиме необхідність встановлювати усвідомлення, по-перше, протиправності стосовно тих злочинів, суспільна небезпека яких є очевидною, і, по-друге, суспільної небезпеки злочинів, в яких таке усвідомлення є вторинним щодо усвідомлення протиправності або взагалі неможливе. Це буде відповідати закріпленому в ч. 1 ст. 11 КК так званому формально-матеріальному визначенню поняття злочину, яке принаймні спонукає у постановочному плані висувати питання про охоплення інтелектуальною ознакою умислу – усвідомлення винним як суспільної небезпеки, так і протиправності діяння. До того ж виправлені легальні дефініції прямого і непрямого умислу дозволять враховувати специфіку психічного ставлення особи до вчиненого та його наслідків у складах злочинів, передбачених кримінально-правовими нормами з бланкетними диспозиціями, однією з яких є ст. 263 КК. При цьому не буде порушено положення презумпції знання особою закону (ч. 2 ст. 68 Конституції України) оскільки на то вона і є припущенням, що її можна спростувати. До того ж згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а презумпція знання закону якраз і є припущенням того, що людина закон знає. Принаймні в науці, існує єдине виключення із презумпції знання закону – у вигляді встановленого судом у певних випадках неволодіння особою інформацією про зміст саме і тільки кримінального закону. Однак й це виключення залишає осторонь своєрідність психічного ставлення у разі вчинення діянь, описаних, нормами КК із бланкетними диспозиціями, якщо особа не усвідомлює, так би мовити, регулятивну наповнюваність відповідної кримінально-правової заборони. Загальновідомими є об’ємність, нестабільність, нечіткість і суперечливість законодавства взагалі та зокрема законодавства у сфері регламентації поводження зі зброєю. Невипадково, наприклад експерти можуть при дослідженні одного речового доказу за справою порушеною за ст. 263 КК дати діаметрально протилежні висновки, що там говорити про пересічного громадянина. При цьому положення ст. 57 Конституції України про те, що кожному гарантується право знати свої права та обов’язки, виглядає декларацією. Все це неминуче зумовлює помилки при застосуванні законодавства, ускладнює визначення правомірності поведінки учасників відповідних правовідносин та актуалізує питання про зміст умислу при незаконному поводженні зі зброєю.

Багато вчених висловлюється про необхідність розробки норм про кримінально-правові наслідки фактичного незнання законів чи підзаконних актів, на які посилаються бланкетні норми КК, та про помилку особи в оцінці ситуації, оскільки неврегульованість цих питань чинним законодавством породжує небезпеку засудження без вини.

Зазначене набуває особливої гостроти при з’ясуванні змісту умислу як обов’язкової суб’єктивної ознаки незаконного поводження зі зброєю.

Особисто я виступаю послідовним прибічником позиції, відповідно до якої у кожному конкретному випадку застосування ст. 263 КК потрібно встановлювати рівень знань особи у сфері законодавства, яке регламентує поводження зі зброєю, доказувати, що порушення його норм зроблено умисно, а не сталися у результаті незнання або неправильного тлумачення законодавства в сфері регламентації поводження зі зброєю, що в свою чергу обумовило невірну юридичну оцінку особою вчинюваного нею діяння. Чимало фахівців, беручи до уваги бланкетність відповідних кримінально-правових норм, складність, нестабільність і неоднозначність законодавства, яке регламентує окремі сфери суспільного життя, також вважає, що: при ставленні у вину умисного порушення норм законодавства необхідно з’ясовувати знання суб’єктом вимог цього законодавства; сумлінна помилка особи щодо змісту тієї чи іншої законодавчої норми (в нашому випадку це наприклад, юридична помилка про заборону предмета незаконного поводження зі зброєю) не може визнаватися проявом умисної форми вини.

Невипадковим в цьому контексті видається висловлювання А.В. Наумова про те, що шляхом конструювання в Особливій частині КК спеціальних складів злочинів, які становлять собою порушення різноманітних правил, законодавець пов’язує усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного діяння з усвідомленням його протиправності. Якщо відповідний суб’єкт не знає правил, інструкцій чи інших документів, до яких відсилає бланкетна диспозиція кримінально-правової норми, інтелектуальний момент умислу виключається, а тому особа, вважає А.В. Наумов, кримінальній відповідальності не підлягає. Мабуть, варто зробити застереження – не підлягає кримінальній відповідальності за вчинення саме умисного злочину.

Вихід з цієї проблеми вбачається такий: 1) розроблення відповідних положень у КК про юридичну помилку взагалі та при незаконному поводженні зі зброєю зокрема або 2) розроблення складу злочину про незаконне поводження зі зброєю з необережною формою вини.

Барікова Анна Анатоліївна

молодший юрист ТОВ «Анмакс»