Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Тетяна Володимирівна, вчитель української мови та літератури,

спеціаліст вищої категорії, «Старший учитель»

У 1941 році молодь відправляли до Німеччини. Отримав повістку і 16-річний брат Мотрони Денисівни. Матері порадили зарізати курку (це був дорогий дарунок у той голодний час) і піти до лікаря, аби той видав довідку, що у брата туберкульоз. Довідку мати добула і брата не взяли, оскільки німці дуже боялися цієї хвороби.

Наступного 42 року повістку отримала і Мотрона Денисівна. Кинулася до старости за порадою, а той відповів «Корова сама не хоче на убій, так її ведуть. Те й тобі». Дав якусь довідку про тимчасове звільнення, але порадив ховатися. Спочатку вона пішла до лісу, де жила тітка, і там з двоюрідною сестрою сиділи на горищі, доки тітка провела їх обох вночі до сестри чоловіка. У сестри раніше квартирував німець, тож туди німці і не навідувалися. Вдень сиділи на горищі, ночувати спускалися до хати.

А у 43-у фашисти вже мало ловили молоді для роботи в Німеччині, але Мотроні Денисівні знову загрожувало відправлення. Її однокласник був поліцаєм тож і прийшов за Мотроною. А сестра Фрося, у якої було двоє малих дітей і мати, заховала Мотрону Денисівну у своїй постелі під стінкою, тож поліцай її не знайшов. Більше облав не було.

Під час наступу радянських військ у 1943 році, у Мотрони Денисівни згоріла хата від снаряду (1943 рік) і сім’я перебралася до комори. Як тільки визволили рідний край, відразу кинули клич: хто де працював – всі на робочі місця! Мотрона Денисівна стала працювати у Перекіпській школі. У дітей не було ні зошитів, ні книг, ні олівців. Вони приносили обгортковий папір, а Мотрона Денисівна сама вночі робила зошити: розкреслювала, зшивала. У садку біля Перекіпської школи залишилося безліч снарядів, і школярі на чолі з піонервожатою узялися їх зносити. Один із снарядів вибухнув: загинуло троє школярів. Перезимували, а в квітні молоду вчительку викликали до райвно, звідки направили на Західну Україну (відправляли одиноких, не скомпрометованих зв’язками з німцями). Приїхала до с.Береги Дольні Дробицької області. Місяць по приїзду не працювала, бо довго йшли бої за перевал, а потім - ремонтні роботи. Жила на квартирі. Познайомилася зі старшим лейтенантом Мельниченком і вийшла за нього заміж. Ситуація була в край напруженою небезпека для життя була з боку бандерівців: вдень вони були вдома, а затемна брали зброю і вчиняли диверсії. Дуже страшно було вночі, бо бандерівці були жорстокі й убивали без жалю: на галстуках вішали, і роздирали верховіттями дерев своїх ворогів.

У 1947 року у Мотрони Денисівни народився син Валентин. У 4,5місяці він застудився і мало не помер, але батько купив за 100 рублів флакончик пеніциліну, і малого врятували в лікарні. Взагалі батько дуже тішився сином, носив сплячого на подушці і мріяв про перші його кроки, ніби знав про майбутню трагедію. Через тиждень, 17 серпня 1947 р. чоловіка Мотрони Денисівни убили під час бойової операції. Він ніколи не посвячував її у службові справи, а тоді сказав, що є свідчення про те, що вночі банда бандерівців у кількості 100 чоловік буде переходити перевал. Прибули війська з округа. Опівночі чоловіка викликали, і він так швидко пішов, ні попрощався, ні поцілував. Тоді вона бачила його востаннє. Про смерть чоловіка повідомив друг сім’ї капітан Кисельов. Поховала Мотрона Денисівна чоловіка у с.Турки. А сама вирішила кинути початкову школу, де працювала директором, і повернутися додому. Так порадив їй заврайвно. Їй дали 1000 грошей, солдата в супровід, і вона приїхала і в рідний Костів у батьківську комору. На батьківщині був голод, якого в Західній Україні тоді не знали. Тож везла звідти Мотрона Денисівна кабана і мішок борошна. Через 2 роки побудувала хату. Отримувала пенсію за чоловіка, а роботи не було. Через рік отримала направлення в Болгарь, викладала російську мову, а згодом звільнилося місце у Костівській школі, де вона і працювала вчителем російської мови до пенсії. Чоловіка жінка не забула та заміж більше не пішла. Син Валентин вже помер тож і живе Мотрона Денисівна разом з онуком.

День Перемоги Мотрона Денисівна зустріла в Берегах Дальних. Позв школу пролягав шлях у Польшу. Пам’ятає як тим шляхом йшли радянські війська. Чомусь першими їхали бійці верхи на конях. А у дворі школи росли на квітниках незабудки. Вона з дітьми рвала їх, робила букетики і дарувала кінним. Дівчата-воїни від того плакали. Потім пішли інші ради військ, і діти теж їх вітали.

СЕЛО ТАВІЛЬЖАНКА В РОКИ ВІЙНИ

(зі спогадів жителів)

Керівник: Білоус Л.М., учитель історії та правознавства

Розповідає Рєзнік (Біловус) Катерина Варівонівна (1928 р.н.): «В нашому населеному пункті ніяких оборонних рубежів не було. Все населення брало участь в обороні: рили протитанкові окопи в с. Дворічна та інших місцях. Населення тікало в Лозно-Олександрівський район, в Іллінку, Аношкіно. Але ці села були оточені фашистами і всі поверталися додому. Під час зустрічі з німцями були пограбовані всі евакуйовані. Забирали кращий одяг, взуття, різні продукти. В селі ніяких боїв не було, бо проходили війська іншим шляхом. Окуповане село було в червні 1942 р. і визволено в 1943р. Всього окупація тривала 7 місяців. За роки війни було зруйновано колгоспні стайні під час нальоту ворожих літаків, а більше ніяких пошкоджень не було. Я залишилась дома, а моя сестра Тетяна разом із старшими дівчатами, ще до приходу німців, погнали колгоспних корів за Урал. Повернулися додому тільки після окупації. До нас з Харкова приїхали тітка Маруся з малими синами, бо в місті нічого було їсти, а в нас хоч щось та було.

А це з розповіді Корнієнко Таїсії Андріївни: «Мені тоді було років 12-13. Під час окупації все населення працювало в полі: молотили хліб ціпами, віяли. Хліб забирали німці. Розправи проводились над сім`ями євреїв і комуністів. 28 чоловік було вбито в лісі в Гряниківці. Їх закидали землею в окопах, деяких засипали ще живими.

З міст їхали робітники, щоб поміняти деякий товар на хліб. Староста Ситник І. і поліцай Альбощий Д. жорстоко з ними поводилися, забирали різні товари, не залишаючи їм нічого. Партизанів в селі не було. Німці відбирали у жителів молоко, вимагали, щоб при них доїли корову, бо боялися що отруять. Збирали яйця. А ще вони їздили на пасіку за село і брали там мед.

До приходу ворогів у приміщенні школи був госпіталь. При захоплені села фашисти всіх поранених відвели на кладовище заставили копати яму і там постріляли та засипали землею. А ми з дівчатами туди прийшли і почули, що в ямі хтось стогне. Розкопали. А там зовсім молоденький солдатик. Ми його заховали під деревом, щоб вночі забрати додому, а коли повернулися, то його вже там не було…

На станції держали наших військово-полонених.

Велика кількість жителів нашого села в той час знаходилась в рядах Радянської Армії. Майже кожен з них має нагороду за відвагу. Особливо відзначилися дівчата-зв`язківці Гнатенко Клавдія і Рибалко Ніна, які були нагороджені за відвагу в боротьбі з ворогом.

Все населення, яке залишалося в тилу, брало активну участь у допомозі фронту. Працювали в полі зранку до ночі, обробляли поля, збирали врожай, готували теплий одяг для воїнів, госпіталів. Кожна сім`я посилала на фронт продукти, теплі речі і до кожного свята готували подарунки. Збиралися в селі різні необхідні речі: подушки, одяг, взуття. Під час війни було зібрано велику кількість грошей, облігацій на створення танків і на побудову літаків для боротьби з ворогом.

Всі ці факти записані зі слів людей, що проживали на території Тавільжанки в роки війни. 235 жителів села були призвані в ряди Червоної Армії і Військово-Морського флоту. І з них 114 загинуло. Нагороджено 220 воїнів. Імена тих, хто загинув, можна знайти в «Книзі Пам`яті України» [ 7, ст..174]. А більше дізнатися про односельців, що брали участь у цій війні можна з «Альбомів пам`яті», які знаходяться в музеї Тавільжанської школи в кімнаті «Бойової слави».
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ ПАЛАЄ

(українці в роки Великої Вітчизняної війни)
Баграй Яна, випускниця Дворічанського ліцею Дворічанської районної ради

Харківської області, студентка I курсу Національного університету

державної податкової служби України

Керівник: Бабай Л.В., методист ЦДЮТ

Відтворюючи події часів окупації України в роки Другої світової війни, важливо наголосити на тому, що нацистські верховоди на чолі з фюрером не визнавали за Україною права на державне існування. Захопивши українські землі, окупанти поділили їх на власний розсуд:

- Створили «дистрикт Галичина» (у східній Галичині) та передали його як округ до «генерал-губернаторства» на території окупованої Польщі.

- Створили «Трансністрію» (Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей), що була передана Румунії (в т. ч. Північна Буковина, Південна Бессарабія) як плата за участь у «східному поході» на боці гітлерівців.

- Утворили Рейхскомісаріат «Україна» на решті території України зі столицею в м. Рівному.

- Утворили «прифронтову зону» в смузі бойових дій (Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська (нині Луганська), Сталінська (нині Донецька області).

- Територія Закарпаття (держава Карпатська Україна) ще із середини березня 1939 року була окупована союзницею Німеччини хортистською Угорщиною.

На окупованих територіях встановлювався «новий порядок» за планом «Ост» (був розрахований на 30 років), який передбачав: масове знищення місцевого населення з метою звільнення земель для німецьких колоністів; депортацію частини населення на примусові роботи в Німеччину; економічне грабування на окупованих територіях; збереження колгоспів як зручної форми експлуатації селян (під виглядом «державних господарств»); обмеження в освіті населення (три класи початкової школи); ліквідацію «неповноцінного» (як вважали гітлерівські верховоди) слов'янського, єврейського, циганського та іншого населення в концтаборах, у місцях масового знищення; ліквідацію членів більшовицької партії, комсомольців.

На території України діяло 50 гетто для євреїв, 180 концтаборів, 250 місць масового знищення (Бабин Яр, Дробицький Яр, Биківня, Жандармська балка, Янівський концтабір та інші), де було страчено близько 200 тисяч євреїв, циган, українців, росіян – мирних жителів, підпільників, військовополонених. Сучасні дослідники називають цифру загальної кількості розстріляних німецькими нацистами – 3 млн. 898 тис. осіб. У таборах для військовополонених загинуло 1 млн. 366 тис. осіб.

Для використання у Німеччині дешевої робочої сили проводились депортації працездатного населення. Близько 4,9 млн. жителів окупованих областей СРСР опинилися на чужині в тяжких умовах життя і праці («остарбайтери»), з них 1,4 млн. загинули в неволі. Загалом жертвами окупації стали 10 млн. радянських людей, з низ 3 млн. 180 тис. в Україні.

Підсумовуючи сказане, можна вийти на загальну оцінку безповоротних втрат українців і громадян України інших національностей колишнього СРСР протягом 1941-1945 рр.: 4,5 млн. чоловік цивільного населення окупованих територій (вбитих і зниклих безвісти, померлих у госпіталях у перші повоєнні роки); 2,4 -2,8 млн. чол. вивезених до Німеччини на примусову роботу (велика частина з них загинула). Всього на 1945 рік – близько 10 млн. чоловік демографічні втрати України у війні.

Українська історія багата на великі й героїчні моменти, але досить в ній і темних та болючих сторінок. Ніколи люди не переживали того, що пережили під час Другої світової війни. Важко уявити цю жахливу чорну біду, яка захопила країну і відкинула за межі елементарного людського буття.

Знесилена війною, залякана ідеологічними звинуваченнями, Україна не могла нічого протиставити цьому розбою свідомо спрямованому на фізичне винищення фундаменту країни – народу. Важкий час він переживав у період німецько-фашистської окупації. Злочинна політика використання робочої сили окупованих територій займає особливе місце в злочинах фашизму. З усіх випробувань, що випали на долю українців в період фашистської окупації, навряд чи не найбільш тяжкі довелось пережити тим, хто був насильно вивезений на гітлеровську каторгу до Німеччини.

З весни 1942 р. почався широкий примусовий вивіз молоді до Німеччини. Найголовнішим джерелом формування «транспортів» стали численні облави, які німці проводили спільно з поліцаями. Тяжкою була доля «східних робітників». Багато хто з них не витримав дороги. Після прибуття до Німеччини люди потрапляли в пересильні і трудові табори, які мало чим відрізнялися від концентраційних. Там людей реєстрували, видавали посвідчення особи, обмежували пересування маршрутом до виробництва. Усі вони носили на грудях спеціальний знак «ОСТ». Життя їхнє було суворо регламентоване, підпорядковане виснажливій праці по 12-16 годин.

З 22 червня 1941 року війна для народів Радянського Союзу була визвольною і оборонною – Великою Вітчизняною. Форму червоноармійців одягли в роки війни 6-7 мільйонів українців, і кожний другий з них загинув на фронті, а кожний другий з тих, хто повернувся додому, став інвалідом. При визволення України від фашистських загарбників було вбито і поранено 3,5 млн воїнів Червоної Армії, в багатьох підрозділах 1-4 го Українських фронтів вихідці з України складали 50-70%. Саме тому простий солдат зупинив фашизм, який готував страшну долю людству.

Доля харків'ян в період війни була трагічною. Крім того, що кожної миті їх могли вбити, були нелюдські умови: страшний холод і голод. Зима 1941-1942 року була дуже холодною. В січні температура опускалася до -33°С, а висота снігу була до півметра. Навіть до початку квітня 1942 року температура падала до -10°C. Без палива зима для замерзаючих харків'ян була дуже довгою. Багато хто її не пережив, бо крім страшного холоду, людям ще нічого було їсти. Ніяких організованих джерел постачання продуктів харчування не було. Військова окупаційна влада вирішувала свої проблеми, населення помираючого міста її не цікавило. Це призвело до того, що рівень смертності від голоду серед населення дійшов навесні 1942 року: 100 чоловік на кожну 1000 людей. За таких умов Харків обезлюднів би за 10 років.

Демографічні втрати Харкова були величезними. В боях у місті та його місцевості загинуло більше 150 тисяч воїнів Червоної Армії 50 національностей. На місцях поховання встановлені пам'ятники та пам'ятні знаки. Імена десятків героїв, які полягли, увіковічені в назвах проспектів та вулиць міста: Харківських дивізій, Гвардійців Широнінців, маршала Г.К. Жукова, І.С. Конєва, А.Н. Ющенкова, І.А. Танкопія, П.Н. Широніна, Отакара Яроша.

Перед очима визволителів лежав Харків у руїнах. Найбільше в період окупації постраждало населення міста. Перед війною у Харкові проживало 900 тисяч чоловік. В грудні 1941 року їх чисельність скоротилася до 456,6 тисяч. Більшість населення (77%) складали жінки, діти та старі люди. Голод, репресії окупантів призвели до спустошення міста. Перепис у липні 1943 року зареєстрував 240 тисяч людей. В день визволення міста кількість харків'ян не перебільшувала 190 тисяч.

Війна зруйнувала долі сотням тисяч людей, розкидаючи їх по всьому світові. Не було родини, яку б війна не зачепила, в якій би не горювали за батьком чи братом, сестрою, сином. Чисельність населення довоєнного Харкова була досягнута лише в кінці 50-х років.

З Дворічанського району до складу діючої армії лише з 23 червня по 31 грудня було призвано 5742 місцевих жителя. А після звільнення Дворічної у 1943 році до лав Радянської армії було призвано ще 3000 чоловік. Біля двохсот дворічан брали участь у партизанському русі. За роки війни загинуло майже три тисячі наших земляків. Лише за сім місяців окупації фашисти розстріляли й замучили понад 200 жителів району, зруйнували 187 колгоспних будівель, МТС, 14 шкіл, 21 клуб, відібрали 1373 голови великої рогатої худоби. Для людей, залишених сам на сам з бідою, настали чорні часи. Жах наводило лише одне слово «окупація». Залишалася лише слабка надія на те, що незабаром радянські війська повернуться.

Ворог прийшов у наш край на довгих сім місяців. Спочатку це були передові частини гітлерівців, які одразу ж почали безцеремонно грабувати мирне населення. Вони вдиралися в колгоспні комори, витягуючи звідти все, що не встигли вивезти під час евакуації, відбирали у селян поросят, ловили курей та качок. Корів, щоправда, не чіпали, бо вони давали молоко, яке фашисти постійно забирали.

В селах району встановили «новий порядок». Відразу було запроваджено комендантську годину, після заходу сонця ходити по вулицях було заборонено. Села одразу невпізнанно змінилися: зникла молодь, вулиці практично обезлюдніли. Ніхто не хотів зайвий раз потрапляти на очі ненависним ворогам. Під страхом смертної кари було заборонено допомагати партизанам і переховувати поранених бійців. Голод, холод і постійний страх переслідували покинутих наодинці з бідою людей.

Наші прадіди, проявляючи героїзм і мужність у боротьбі з німецькими загарбниками, не тільки вистояли, але й перемогли. Для нашої України ціна цієї Перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйновані тисячі міст, знищені сотні тисяч сіл. У роки війни в Україні загинув кожен шостий громадянин. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з живих залишився інвалідом.

Вічний вогонь, як символ пам'яті, горить в серцях наших земляків і попереджає про небезпеку, яку несе війна.

виховного комплексу Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Завгородня Олена Олесіївна, вчитель історії
Цієї осені минає 70 років, як останній фашист був вигнаний з території нашої Батьківщини. Велика Вітчизняна війна є однією з найбільш трагічних сторінок в історії українського народу. По землі України двічі прокотився руйнівний воєнний вал, не оминувши жодного населеного пункту. Тому для нашого народу тема війни завжди залишатиметься болісною. Особливо трагічно виглядають спогади про війну дітей, що втратили рідних та чиє дитинство було скалічене і понівечене. Сьогодні – це старенькі дідусі й бабусі, які з болем згадують далекі вже події. Коли дивишся на людину, яка прожила на світі більше від тебе в кілька разів, мимоволі напливає думка: «Скільки ж вона бачила, скільки всього знає, скільки пережила.» Як цікаво буває слухати розповіді, занурюватися в події, про які ти лише читав чи бачив в фільмах. Але так рідко ми знаходимо час, щоб у вирі повсякдення вислухати та приділити краплю уваги стареньким, адже здається, що ще встигнеш, що є важливіші справи, що врешті, це нікуди від тебе не подінеться. І як прикро усвідомлювати, що ти спізнився і з цією людиною пішла ціла епоха. Тим ціннішими є ті короткі миті спілкування, які назавжди залишаються в пам’яті. Такою надзвичайно цікавою людиною і співрозмовником був житель нашого села Пащенко Петро Іванович, який з захопленням займався краєзнавством та історією. Саме його спогадами і хотів би поділитися, а оскільки Петро Іванович мав і чималий талант до написання статей та творів, то не вистачило духу вирізати частини з його спогадів які охопили не лише період Великої Вітчизняної війни.

Я, Пащенко Петро Іванович, народився 11 липня 1928 року в селі Шелестове Коломацького району на Харківщині. Батьки були одноосібниками. Мали пару гектарів землі, а можливо, і більше, корову, коня, двох свиней, а можливо, коли і більше. В спадщину залишилася олійниця, до якої було три господарі - мій батько Пащенко Іван Іванович, Гладкий Петро і якийсь Рибалко - брат покійного Іллі Рибалки, який жив через дорогу від Михайла Кальницького. В мого батька Івана Івановича були брати - старший Левко, потім Олексій, ще менший Михайло, а потім сестра Ольга. Батько (1907р.н.) був третім, тобто меншим від Олексія (з 1905 року). Батьки їхні.тобто мої дід та баба, померли рано. Мій дядько Олексій після смерті батьків був вимушений незабаром оженитися, щоб у сиріт була господарка. Та довго їм жити разом не довелося, бо після одруження мого батька в сім'ї з двома господарками зявилися суперечки та скандали, як в кайдашевій сім'ї.