Партизани Балаклійщини у 1941 -1943 рр

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Пурдя Ігор Миколайович - завідувач відділом краєзнавства

Балаклійської станції юних натуралістів

Серед перших у липні 1941 р., створювалися загони в Балаклійському, Савинському та Петрівському районах. З метою підготовки та навчання партизанських кадрів за рішенням ЦК КП(б)У в м. Харків Управління НКВС у Харківській області терміново організувало спеціальні школи і короткострокові курси для майбутніх партизанів.

Управління Народним комісаріатом внутрішніх справ у Харківській області не тільки навчало відібраних людей диверсійній роботі, а й безпосередньо формувало партизанські загони. Безпосередньо, всі організаційні питання партизанського руху вирішував 4-й Відділ НКВД УРСР. Партизанів Балаклійського району контролювали заступник начальника четвертого відділу УНКВС у Харківській області – лейтенант Хименко, начальник оперативної групи УНКВС в Харківській області – старший лейтенант Шваруман, начальник Балаклійського районного відділу НКВС – сержант Дударєв. Савинських партизанів контролювали старший помічник начальника окружного відділу з комплектування військ НКВС – батальйонний комісар Грушевський, начальник Савинського районного відділу НКВС – лейтенант Кабанов. За діяльністю партизанів Петрівського району слідкували старший оперуповноважений четвертого відділу УНКВС у Харківській області – сержант Фуркало, старший оперуповноважений четвертого відділу УНКВС у Харківській області – сержант Трифонов, начальник Петрівського районного відділу НКВС – молодший лейтенант Кривсун, начальник оперативної групи НКВС – старший лейтенант Коноваленко.

Плани організації партизанської боротьби з окупантами передбачали формування і діяльність одразу кількох загонів у кожному районі Харківської області.

На території Петрівського району планувалася діяльність трьох партизанських загонів. Перший загін під проводом Оглобліна Кузьми Івановича (голови Лозовеньківської сільради). Підпільна назва – загін «Максачова». Склад бійців – 50 осіб. Озброєння загону складало: 2 пістолети, 37 гвинтівок, 26 гранат, 40 пляшок із займистою речовиною.

Другий загін очолив Галкін Ілля Федорович (голова Петрівського РВК). Підпільна назва – загін «Іллюшина». Набрано 70 осіб. На озброєння видано: 2 пістолети, гвинтівок – 31, гранат – 23, пляшок із займистою речовиною – 34.

Третій загін під проводом Макушина Івана Павловича (голова колгоспу). Підпільна назва – загін «Костіка». Складався із 40 осіб. Озброєння: 2 пістолети, 30 гвинтівок, 21 граната, 31 пляшка із займистою речовиною.

На території Савинського району планувалася діяльність двох партизанських угруповань – № 51 та № 52. Перший загін очолив голова Савинської сільради – Гармаш Артем Юрійович. Він складався з 18 осіб, жителів с. Савинці. Другий загін, за планами, складався теж з 18 осіб. Ним керували: командир – Тимофієнко Олександр Ларіонович. Районом дій планувалася Савинська лісова дача Савинського лісництва. Це територія на лівому березі Сіверського Дінця між х. Вільхуватка та селами Морозівка, Савинці, Довгалівка, Залиман. Бази загонів створені в двох місцях: перша – в лісі на захід від с. Савинці (продовольство, боєприпаси, амуніція), друга – в лісі на південь від х. Лисогірка.

На території Балаклійського району планувалася робота трьох загонів.

Перший – загін Міловської та Гусарівської сільрад. Командиром планувався голова Міловської сільради – Колотило Іван Пилипович. Район запланованих дій – села: Мілова, Первомайське, Крейдянка, Криничне, П’ятигірське, Гусарівка, Байрак. База загону із запасами зброї і продовольства створена в лісі біля с. Довжик.

Другий загін планувався як загін Лагерської та Волохів’ярської сільрад у складі 43 бійців (17 – мешканці с. Волохів Яр, 26 – с. Лагері). Командир – голова колгоспу «Імені Молотова» с. Лагері Микола Іванович Вербицький. Район дій – ліс від «Високобірської дачі» до с. Андріївка, залізнична станція «Шебелинка» та шлях Зміїв – Ізюм.

Третій загін формувався з жителів с. Щурівка Балаклійського району. Сформований він був наприкінці вересня 1941 р. в кількості 7 осіб. Командир – голова Щурівської сільради Гончаренко Мефодій Павлович.

Матеріально-продовольчі та збройні бази закладалися в лісових підземних схованках, у заплавах річок та інших малодоступних місцях. Передбачалося, що кожна з них забезпечить до 50 осіб протягом 3 – 6 місяців. Розрахунок продовольчих запасів робився третім відділом УНКВС в Харківській області у вересні 1941 р. На одного чоловіка на день передбачалося: сала – 100 г, м’яса (солонини) – 200 г, борошна – 800 г, крупи – 200 г, цукру – 50 г, картоплі – 500 г, меду – 100 г, махорки – 1 пачка [23, с.8].

Таким чином, усі партизанські формування Балаклійщини у 1941 р. виникли не в результаті прояву патріотичних настроїв населення, а за ініціативи та під контролем НКВС.

НКВС припустилися ряду помилок. Територія Балаклійського району – степова зона, де партизани не могли переховуватися. кількість одиниць зброї була вдвічі менша за кількість запланованого складу загонів. На озброєнні партизанів налічується застаріла зброя, що закономірно для тих умов, та саморобні пляшки із займистою речовиною.

У гонитві за статистичними показниками, до партизанських загонів набрали 275 осіб. Перебування непоміченими такої великої кількості людей у степовому районі було нереальним. До низки помилок призвела відсутність достатнього досвіду у службовців НКВС і негативно вплинула на майбутню діяльність партизанів.

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Бабай Л.В., методист
З кожним роком живих свідків боротьби проти німецьких окупантів стає все менше. Та поки серед нас є ці люди, черпаючи свої знання про події Великої Вітчизняної війни, треба спиратися перш за все на свідчення очевидців. Бо ж роки дитинства і юності 80-90 річні дідусі та бабусі пам'ятають у подробицях, гірких подробицях молодості часів війни.

Спогади цих людей правдиво відображають жахи війни. Вивчення минулого рідного краю допоможе нам краще пізнати не лише історію власного народу, але й без упередженості розібратися в непростому сьогоденні. Ми збираємо спогади дітей воєнного часу. Так, війну знають і пам'ятають не тільки ті, хто зі зброєю в руках захищав Батьківщину, а й ті, хто не отримував повісток з військкоматів. Хлопчики та дівчатка воєнного часу пізнали голод і сирітство, окупацію та евакуацію, бомбардування і наруги фашистських загарбників. Діти війни пережили всі жахи тих кривавих років. І той час часто відгукується їм й досі незагоєними ранами. Всі діти війни – її жертви. Всі діти війни – її великі страждальці і її останні свідки.

Пригадують наші земляки.

Гуляєва Галина Кузьмівна, народилася в 1926 році, жителька с. Миколаївка. В 1941 році проживала в селі Фигулівка Дворічанського району, пам'ятає про перші місяці війни: упали чотири бомби і не розірвались. Діти думали що то подарунки і кинулись до них бігти, поки дорослі не зупинили їх. Згодом півмісяця тривав обстріл, бомбили, «зрило всі городи». Галина з сестрою Марією допомагала партизанам збирати інформацію. У кошиках з подвійним дном, під яйцями, носили записки.

Галина Кузьмівна розповіла, як в 1942 році в районі Гряниківки, там де після війни був побудований піонерський табір, розбомбили ешелон з дітьми, яких везли на схід. Тоді там не було населених пунктів, жив тільки обхідник залізниці. Ховати мертвих збирали людей з навколишніх сіл.

Гуляєв Віктор Миколайович, народився в 1956 році в с. Миколаївка.

Йому розповідали залізничники, з якими разом працював, що в роки війни в Гряниківці був розбомблений польовий госпіталь. Його вчителька Погорелова Таїсія Василівна, яка вже давно померла, розповідала дітям, як був розбомблений поїзд на станції «Заоскілля». Листя тоді на деревах не було і в її пам'ять врізалось те, що понівечені трупи валялись на голій землі. Понад залізницею, в сосні від Дворічної аж до Другого Лиману, хоронили в той час дуже багато.

Гріховодова Антонина Яківна, народилася в 1928 році, проживає в смт. Дворічна. Вона розповіла про розгромлений на залізничній станції Дворічна в 1941 році ешелон з дівчатами-зенітницями, яких переплявляли для оборони Сталінграда. Захоронені вони були в районі Гряниківки. Тринадцятилітня Тоня разом з іншими дітьми з Дворічної бігали туди подивитися (ще до окупації району фашистами).

Тоді бомбили часто, мама ховала дітей в льоху. Під час наступу фашистів перелякана мама випровадила Тоню з сестрою через міст, а сама залишилась допікати хліб в печі. Сказала, що потім наздожене. Але о третій ночі підірвали міст. Фашисти зайняли Дворічну. Мама нічого не знала про долю доньок. Аж поки ті самі не повернулися додому. Спочатку їх в Тавільжанці прихистила і нагодувала невідома жінка. А коли дісталися до Токарівки, їх рятувала молода жінка, Марфуша, яка на той час (1942 рік) була вагітною.

Коли фашисти їх наздогнали, довелося повертати додому, в Дворічну. Дамбу через Оскіл замінували. Знайомий чоловік родом з Кутьківки вистроїв їх у шеренгу – через 10м – і примусив йти за ним, по його слідах. Радості матері не було меж, коли Тоня і сестра Надя повернулися додому.

Осенін Олександр Дмитрович, Осеніна Віра Василівна, обоє народилися в 1938 році, проживають на Станції Дворічна.

Їм розповідали батьки, що біля другого мосту від Дворічної до Валуйок, це якраз напроти Переволошної, в роки війни був розбомблений поїзд з евакуйованими дітьми. Хоронило їх мирне населення, але де те місце, зараз показати вони не можуть. Під мостом завжди було багато води. Дітьми вони бігали туди рвати щавель для борщу. Жили тоді вони в Переволошній. Хоч були малі, але пам'ятають, як налітали літаки, бомбили. Вікна в хаті закривали подушками. Ще під час бомбардувань ховалися по ярках. Ями на луках видно було ще багато років після війни. Потім їх розрівняли під час меліоративних робіт.

Віра Василівна пригадує, що боялися пасти корів, бо знаходили людські черепи понад залізницею як їхати на Валуйки. Скрізь були могилки з воєнного часу.

Ще в пам'яті про ті роки залишився такий спогад. Біля верб на Станції німці повісили екран, щоб дивитися кіно. Малі діти з навколишніх сіл теж бігали туди. Пам'ятає, як біля цвинтаря упала бомба і залишилася велика яма. А там, де зараз вокзал, був кіоск, де продавали дуже добре «розове сітро». Його теж розбомбили…

Мостова Галина Василівна, народилася в 1927 році, проживає в смт. Дворічна.

В роки війни мешкала на Великих Підварках, працювали в колгоспі за маму, яка доглядала двох менших дітей. В 14-ть років доводилося і снопи в'язати, і молотити ціпом, і віяти. Розповіла про те, як направляли працювати на залізницю. Розчищали сніг, ремонтували колії після бомбардувань. А ще тягали шпали, щоб переробити ширококолійку на вузькоколійку для німецьких поїздів в період окупації, а після визволення повертали все назад.

Ще Галина Василівна була свідком, коли в лютому 1943-го року в центрі Дворічної ховали наших воїнів-визволителів.

Михайліченко Костянтин Федорович (1935-2013 рр.) зі станції Дворічна. Розповідав, що фашисти бомбили в сорок першому ешелони з дітьми. Йому і багатьом іншим мешканцям села довелося тоді допомагати дорослим хоронити вбитих. Повідав і про те, що багато років потому, в піску, коли насаджували ліси, знаходили людські останки…

Погребняк Володимир Іванович, 1938 року народження, проживає в с. Новомлинськ. Розповів: «Пригадую поїзд, який стояв і постійно сигналив, а навколо в паніці бігали люди. Розповідали, що попереду і позаду поїзда були розбомблені вагони, тікати було нікуди. Розгублені, перелякані люди, замість того, щоб тікати до рятівного лісу, бігли у відкрити поле, де їх косили кулеметні черги літаків.

Жителі трьох сільських рад згодом ховали загиблих. Під пекучим сонцем, стягували до ям від снарядів і закопували. Хоронили, як могли. Пізніше, приблизно в 1953-1954рр., приїжджали люди, мабуть родичі. Поробили могилки… Але, це було не на тому місці, де селяни хоронили загиблих.

В 1949 році хлопчаки, бігаючи понад залізницею, бачили білі кістки, черепи в ямах, затоплених водою. Попадалися і снаряди, їх закопували в землю... Зараз на цьому місці, між Станцією і Гряниківкою, ростуть верби і вільхи. Це зліва від залізничного мосту, якраз проти нашого села, яке тоді називалося Переволошною».

Велика Вітчизняна війна стала найбільшою трагедією для всього народу. Вона прийшла без запрошення до кожної сім'ї, до кожного серця, залишивши там глибокі душевні рани. Війна – це наша спільна пам'ять. Пам'ятати – значить жити.

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівники: Коваль Тетяна Павлівна, Коваль Ольга Володимирівна, Заслужений працівник культури України, відмінник освіти України
Війна, якою б вона не була: затяжною чи короткочасною, завжди приносить з собою горе, страждання, біль, кровопролиття, втрати, смерть… Напевно, у кожного війна породжує почуття патріотизму, гордості за тих, хто, ризикуючи своїм життям, захистив рідну землю, почуття великої шани народним месникам, які на своїх плечах винесли тягар найтяжчого в історії людства випробування та здобули Перемогу.

Віроломне вторження фашистської Німеччини 22 червня 1941 року зруйнувало мирне життя рідної країни. Вороги вступили на Нововодолажчину 19 жовтня 1941 року. У смертельний двобій вступили відважні захисники Вітчизни, щоб дати гідну відсіч окупантам. У найперші місяці війни пішли захищати рідний край 2279 жителів Нововодолажчини. 75 відважних месників відразу вступили у винищувальні загони, 47 – до народного ополчення, 616 працювало на спорудженні оборонних укріплень. Із закликом «До зброї!» у вересні 1941 року було організовано нововодолазький партизанський загін та дві підпільні групи.

Очолив партизанський загін комуніст, голова колгоспу ім. Фрунзе Степан Онуфрійович Либа. Він вже мав досвід учасника громадянської війни. Його бойовим соратником, комісаром загону став секретар райкому партії Юхим Порфирович Іванов.

Спочатку нововодолазькі партизани воювали у взаємодії з підрозділами Червоної Армії, що стало справжнім випробуванням перших боїв з озброєними до зубів ворогами. Переходячи нелегально лінію фронту, народні месники добували цінні дані про розташування та просування окупантів. Визначальними стали бої біля сел. Винники, Рябухіно, де були затримані просування гітлерівських військ, захоплені бази ворожих боєприпасів та продовольства.

У травні 1942 р. нововодолазький партизанський загін перейшов лінію фронту і розпочав рейд по ворожих тилах. Об’єднавшись у зміївських лісах із загоном Героя Радянського Союзу І. Й. Копьонкіним, народні месники діяли спільно і злагоджено, громивши окупантів у Нововодолазькому, Коломацькому, Валківському районах. 28 травня вони знищили автомашину з гітлерівцями, відрізавши шлях на Валки, порушили телефонний зв’язок, і декілька діб утримували місто. 29 травня нововодолазькі партизани захопили с. Паньківка Валківського району і розправилися з фашистами. 30 травня у с. Литвинівка Валківського району народні месники визволили 200 полонених червоноармійців.

Майже щодня відважні партизани вступали в нерівні бої з карателями. 9-10 червня 1942 р. відбувся запеклий бій з ворогом, який затиснув партизанів у кільце. Вороги обплутали ліс електропроводами, виставили пости з вівчарками. Партизанські ватажки прийняли нелегке, але правильне рішення: іти на прорив противника. Особливо відважно захищались нововодолажчани М.Ф. Хихля, Х.П. Гурин, О.С. Онацький, І.М. Іванюх, П.О. Сушко, І. Федорченко, П.М. Запорожченко.

У цьому довготривалому бою було знищено 200 карателів, але й втрати народних месників були важкі. Двадцять партизанів знайшли свій вічний притулок у краснокутських лісах. Шістнадцять героїв отримали поранення. Тяжко поранені були й ватажки С.О. Либа та І.Й. Копьонкін. Народні месники несли на руках свого командира. Тяжкі рани виявилися не сумісними з життям, і 9 червня 1942 р. Степан Онуфрійович Либа помер на руках своїх бойових побратимів. Його поховали в лісі біля с. Костянтинівка Краснокутського району.

Командування нововодолазьким партизанським загоном взяв на себе комісар Ю.П. Іванов. Діючи в рокитянських, водолазьких, люботинських лісах, партизани продовжували боротьбу з ненависними окупантами. Особлива сміливість і рішучість нововодолазьких партизанів проявилася знищенням 497 фашистських солдатів і офіцерів, 69 поліцаїв і 5 зрадників, дві гармати, 10 автомашин, звільнили з гітлерівських концтаборів 200 військовополонених, пустили під укіс 2 ворожі ешелони, зірвали 10 мостів.

Сім'я С.О. Либи отримала повідомлення про смерть чоловіка, батька, і що похований він десь у краснокутських лісах. Безкінечні пошуки упродовж багатьох років були безрезультатним. Лише через 25 років, нарешті, прийшов лист першому секретарю Нововодолазького райкому партії Мірошнику В.Д., у якому повідомлялось місце поховання С.О. Либи. Упродовж цих років за могилою партизанського ватажка доглядали жителі с. Костянтинівка Краснокутського району Г.М. Власенко та І.Т. Крутілін.

11 вересня 1968 року останки партизанського командира С.О. Либи були перевезені з Краснокутського району і перезахоронені поряд з братською могилою загиблих побратимів на площу Перемоги в смт Нова Водолага. Це була незабутня подія в історії селища. Кортеж рухався декілька годин по маршруту бойових походів партизанського загону. Головними учасниками церемонії перезахоронення були рідні славного командира: дружина Катерина Артемівна, донька Марія Степанівна, внуки Василь та Ірина, а також – керівництво району та селища, голови колгоспів, громадськість Нової Водолаги, школярі та ін. Бронетранспортер з лафетом, на якому стояв гроб з останками С.О. Либи, квіти, вінки, почесна варта, величезна кількість людей-учасників визначної історичної події селища, які прийшли віддати почесть партизанському командиру. Прапороносцем у траурній процесії був партизанський побратим командира Хихля М.Ф. З похиленими головами поруч ішли партизани: Гладкоскок П.К., Сушко П.Ф., Славнородський Р.К., Запорожченко П.М, Іванюк І.Н. та ін., віддаючи останні почесті відважному ватажкові партизанського загону.

У братській могилі покояться ще дев’ятеро бойових соратниківС. О. Либи: П.П. Мірошниченко, М.С.Мудрий, А.А. Пересічанський, І.Д.Босяк, Л.С. Онацький, Г.А. Бондаренко, Л.Г. Кузьменко, Н.М. Мироненко, П.М. Соколенко.

Вдячні нововодолажчани пам’ятають ратні подвиги місцевих народних месників. Увіковічена пам’ять командира партизанського загону С. О. Либи. Посмертно він нагороджений медаллю «За відвагу» № 677782 18 листопада 1967 року. Його іменем названа вулиця в Новій Водолазі, а також в його рідному селі Знам’янка. У вересні 1982 року в центрі с. Знам’янка споруджено пам’ятник-погруддя командиру партизанського загону.

Щороку 14 вересня Ірина Вікторівна, внука С.О. Либи приїжджає на могилу свого дідуся, а також обов’язково відвідує село Знам’янка щоб покласти квіти до його пам’ятника-погруддя. У її родині свято бережуть пам’ять про подвиги народного месника, героя, який став взірцем для всіх. Рівняючись на батька, донька Марія Степанівна все життя працювала в керівних органах району, завідувала організацією ветеранів війни Нововодолажчини. Вона є автором вступної статті до Книги Пам’яті Нововодолазького району про наших земляків-учасників бойових дій Другої світової війни. Всі сімейні реліквії нині береже внука партизанського ватажка Ірина Вікторівна Тимченко. Все її життя пов’язане з педагогічною діяльністю Харківського національного університету Г.С. Сковороди, пройшовши шлях від студентки до декана українського мовно-літературного факультету імені Квітки-Основ’яненка. Це вона надала нам цінні матеріали про свого діда-героя, бо свято береже материнський заповіт: «Низький уклін всім за стійкість і мужність, людську гідність і героїзм, виявлені при захисті Батьківщини. Поклонимось всим народом, поклонимось і мертвим, і живим за той великий бій за Батьківщину, за Вітчизну» (М.С. Либа).

Воістину – ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Мереф’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Терещенко О.Л., вчитель-методист історії та правознавства

Потрапив працювати на завод по ремонту і виготовленню літаків. Пройшов недовге навчання і працював шлифовальником. Працював майже 4 роки.

Жили у таборі – кожен день водили на завод і назад. Годували погано. Вранці у таборі – чашка ерзац – кофе, обід на заводі – краще. На 5 чоловік маленька хлібинка + пуста юшка + картоплина або ще щось. Вечеря у таборі  погана. Кормили впроголодь.

За порушення дисципліни  били. За серйозні порушення (шкідництво, відмова від роботи) – навіть вішали.

Після визволення нас – перевезли в м. Орел, де деякий час держали в таборі під охороною, доки проводили перевірку. Потім відпустили додому.
ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ – ЯРОВИЙ ФЕДІР КАРПОВИЧ
Гарбуз Ольга, Рябовол Аліна, учениці 8 класу Феськівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Золочівської районної ради Харківської області

Керівник: Кіданова В. В.
Десятиліття відділяють нас від страхів однієї з найважливіших, найкровопролитніших воєн в історії людства. Страшний зміст слова «війна» зрозумілий лише тому, хто пройшов фронтовими дорогами через її пекло, хто без сну і відпочинку своєю працею в тилу наближав світлий день Перемоги. Скільки тяжких випробувань випало на їх долю. Їм ми завдячуємо мирним небом над головою.

Життя набуває все нових і нових обертів, але, на жаль, з кожним роком рідіють лави наших славних ветеранів. Та їх подвиг – безсмертний. Забувати про героїв ми не маємо права.

На карті України ви не знайдете позначки села Феськи, бо це – звичайне маленьке село, яких тисячі у нас в Україні. Та я пишаюся тим, що народилася в цьому селі. Моє село дало країні Героя Радянського Союзу. Сім жителів Золочівщини стали Героями Радянського Союзу, серед них – Яровий Федір Карпович.

Народився Ф.К.Яровий 28 лютого 1921 року в селі Феськи Золочівського району Харківської області в сім’ї селянина. Федір ріс веселим, життєрадісним хлопчиком. Дуже любив Федір доглядати тварин, був дуже допитливим, надзвичайно хотів учитися. І ось мрія про його навчання починає здійснюватись. В 1928 році Федір пішов у перший клас. Після неповної середньої школи поїхав хлопець в місто Ізюм, де вступив навчатися на курси ветеринарів. Вчитися було дуже важко, так як хворав батько, а в сім’ї було ще два брати: Іван і Степан. Але жадоба до знань і любов до тварин перемогли. Федір став ветеринаром.

В 1940 році Федір Карпович був призваний до лав Радянської Армії. В армії він був старшиною. Всі його поважали. Часто мати одержувала від командування листи з подякою за сина.

В армії Федір був артилеристом. Фронтовиком Яровий став, як тільки на світанку 22 червня 1941 року розпочалася військова «гроза». В цей час він служив у Молдавії на річці Прут в 437 корпусному полку командиром-артилеристом.

Тяжкі дороги відступу… З міцно стиснутими губами, що запеклися від спраги, стиснувши зуби, тамуючи біль серця, що обливалося кров’ю від смерті і страждань наших людей, пройшов цими фронтовими дорогами солдат Яровий. Брав участь у боях за Каховку, Білозерку, Маріуполь, Слав’янськ, Ростов-на-Дону, Армавір, Краснодар, Орджонікідзе, Прохладне, Черкеськ, Сиваш, Крим. З того часу, як би не поверталася військова доля, Яровий йшов по фронтових дорогах з твердою впевненістю, що німецько-фашистських загарбників можна бити, і треба їх бити сміливіше. Він був у солдатському строю, і така його впевненість давала сил іншим солдатам. Федір Карпович брав участь у боях за місто Ригу, Каунас, Брест.

Радянська Армія звільнила територію, окуповану німцями, перейшла захищати кордони СРСР і, звільняючи країни Західної Європи, підійшла до річки Одер. Звання Героя Радянського Союзу боєць був удостоєний на тій же посаді командира гармати на одеському плацдармі. Той плацдарм, відбитий у гітлерівців на лівому березі, являв собою спочатку маленький шматок землі. За нього зачепився стрілковий батальйон, в якому був Яровий. Героїчними зусиллями відбивали піхотинці безперервні атаки фашистів. Їм потрібні були гармати, хоч би одна. Викликали добровольців на таку справу. Сержант Яровий зі своєю обслугою зробили крок вперед. Командир батальйону зустрівся поглядом з молодим сержантом, груди якого були уквітчані орденами Вітчизняної війни і Червоної зірки, медаллю «За відвагу». Вся обслуга гармати разом з Яровим Федором Карповичем погодилася переправити гармату через ріку Одер. Знайшли два човни, поклали на них упоперек шматок знятого паркану, скотили гармату вагою в 930 кг.

Артилеристи все дужче і дужче налягали на весла, не помічаючи, що один з човнів пошкоджений осколком снаряда. Один бік плоту занурився у воду. Сімнадцять піхотинців кинулись у воду, щоб допомогти артилеристам врятувати гармату, яку чекали бійці на Західному березі. Одер подолали. На другий берег гармату винесли на руках. Комбат-піхотинець обняв Ярового, як брата. «Будеш у нас начальником артилерії, - крикнув комбат. - Слухай тільки мене». Гармата була встановлена, але вже наступають «тигри» і «пантери».

В гарячці бою так і командував комбат: «Начальнику артилерії, дай-но вогню туди-то». Артилерія в одне дуло била по атакуючих фашистах прямою наводкою. Іноді з дистанції тридцяти метрів. Майже всі номери розрахунку були поранені, але вогню не припиняли. Сам Яровий знищив у тому бою багато фашистів.

Коли гітлерівці виявили місце знаходження гармати, хлопці швидко перетягли її до триповерхового будинку. Влучним вогнем гармати Яровим майже впритул було підбито всі п’ять ворожих танків, самохідку і бронетранспортер. Поряд з Яровим билися його товариші. Лише коли атака була відбита, командир відчув, що поранений.

Коли фашисти знову пішли в наступ, сержант Яровий звернувся до товаришів: «Артилеристи вмирають на лафетах, але ворога не пропустять». Було відбито 9 атак, останній водний рубіж був взятий радянськими військами. За самовідданість в бою на цьому плацдармі Президія Верховної Ради СРСР присвоїла 31 травня 1945 року старшині Яровому Ф.К. звання Героя Радянського Союзу. Там і зустрів він День Перемоги.

Відгриміли салюти Перемоги, поверталися з фронтових доріг солдати. В рідне село з перемогою повернувся і Федір Карпович Яровий. Знову ожила в душі солдата любов до тварин. Тож і став він бригадиром на тваринницькій фермі.

Важко було працювати, бо багато лиха завдала господарству війна, та колишні солдати навчилися перемагати будь-які труднощі. Та владно кликала до себе колишнього солдата армія. І в 1946 році Федір Карпович переїхав до м. Харкова, де був старшиною у військовому училищі. Та не забував рідне село. Часто приїздив, зустрічався з школярами, односельцями.

В 1963 році Яровий Федір Карпович був переведений в НДР, де прослужив 15 років. В 1975 році пішов на пенсію. Помер 22 червня 1992 року. Яровий Ф.К. нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями. За ініціативою вчителя фізичної культури Гладкова Ю.О., тренера Шараги М.Д., директора школи Рябовол Н.П., за ініціативою та матеріальною підтримкою голови Феськівської сільської ради Корнєєва Ю.В. в 2004 році, напередодні Дня захисника Вітчизни, вперше пройшов у селі Феськи в приміщенні школи волейбольний турнір пам’яті Героя Радянського Союзу Ярового Ф.К. В наступному 2005 році 19 лютого у волейбольному турнірі взяло участь 4 команди: з с.Гуринівка, Фесьок, дві – з Золочева. Перемогу одержала команда вчителів Феськівської школи.

В 2014 році турнір, який проводиться традиційно, пройшов уже вдесяте: в ювілейній грі взяло участь 9 команд з Харкова, Золочева, Фесьок.

Людина жива, доки про неї пам’ятають. Ми – пам’ятаємо. Ми – вдячні за перемогу, за мир і хочемо, щоб ні ми, ні наші діти ніколи не знали, що таке війна. Мир, здобутий такою дорогою ціною, переданий нам у спадщину, ми зобов’язані зберегти для прийдешніх поколінь.