ВОГНЯНІ КІЛОМЕТРИ: КУП'ЯНСЬКІ ЗАЛІЗНИЧНИКИ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ

«Школа-гімназія №3» Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Зіненко Світлана Анатоліївна, учитель історії та правознавства
28 жовтня 2014року минає 70 років від того дня, коли українська земля була повністю визволена від німецько-фашистських загарбників. Час вириває з наших рядів свідків тих буремних років - ветеранів. Так чому ж ми кожного року збираємось і йдемо до монументів слави, братських могил ? Пам’ять про велику війну і Велику Перемогу веде нас.

Славні сторінки у літопис Великої Вітчизняної війни вписали куп’янські залізничники, які переправляли на фронти війська, техніку, боєприпаси. Про це нам, їхнім землякам, не слід ніколи забувати. Уже в серпні 1941 року німці піддали бомбардуванню Куп'янський вузол. 8 вересня о 16 годині 30 хвилин першому значному ворожому нальоту була піддана станція Куп'янськ-Сортувальний. Алеруйнівнійстрашній силі протистояв героїзм людської праці.

З великим напруженням у цей час працював Куп'янський залізничний вузол. Він пропускав на фронт ешелони з військами і бойовою технікою, а в тил - санітарні поїзди з пораненими. З 2 вересня по 30жовтня 1941 року з Харкова через Куп'янськ було відправлено 320 ешелонів із заводським обладнанням, 225 ешелонів з людьми, 56 ешелонів з госпіталями. Ще з осені був впроваджений так званий пакетний графік руху. В години, коли малася загроза нальоту ворожої авіації, состави стояли на станціях замаскованими. Коли ж загроза минала, вони йшли один за одним фактично без перерви, на зоровій відстані один від одного. Це було небезпечно з точки зору правил руху, зате виправдовувало себе з практичного боку.

В листопаді 1941 року лінія фронту знаходилася в 40 кілометрах від Куп'янська. Наш вузол став прифронтовим, а бомбардування мало не щоденними. З осені 1941 року для відбиття атак гітлерівської авіації на станції Куп'янськ-Вузловий було поставлено кілька зенітних батарей і бронепоїзд № 54 «Більшовик». Спроби невеликих груп і одиничних літаків ворога прорватися через щільний вогонь зенітників не давали відчутних результатів. І тоді командування гітлерівськими військами вирішило нанести по станції добре спланований удар могутнім повітряним кулаком.

Все почалося рано-вранці 24 січня 1942 року. Було ясно, сонячно, морозно. В небі з'явилася перша група чорнохресних літаків. Ось як про це згадувала колишня зенітниця з бронепоїзда « Більшовик» С.А.Рум'янцева:«Екіпажу бронепоїзда було поставлене завдання знищувати ворожі літаки. Нелегко це давалося. Одне, що бронепоїзд мав недостатню зенітну озброєність, а інше, що екіпаж ще не мав у цій справі належного бойового досвіду.Про мене й говорити зайве. Я взагалі була необстріляним «зеленим» солдатом. Бомби вибухали в 10-15 метрах. Ох,як це страшно! Особливо в перші хвилини бою.Та поступово ми призвичаїлись. Вогонь бронепоїзда, як і інших підрозділів протиповітряної оборони, ставав усе прицільнішим…».

Вже того дня зенітники бронепоїзда і окремих батарей мало не на половину витратили запас снарядів. А ворог наступного дня повторив операцію. Знову хвилі літаків, змінюючи одна одну, скидали тонни смертоносного вантажу на сталеві колії, на селище залізничників. Небувало важким видався день 26 січня. Ледь розвиднилося, чорнохресні яструби знову з'явилися в небі. На цей раз вони діяли майже безкарно. У зенітників залишився дуже малий запас снарядів, багато воїнів було вбито і поранено. Дії фашистської авіації того дня принесли велику біду: із 14 колій уціліла тільки одна, було вбито і поранено понад 200 чоловік, знищено 13 паровозів, виведено з ладу 639 вагонів.

Задумане ворогові вдалося втілити ненадовго - всього на кілька днів. Куп'янські залізничники продемонстрували і високе професійне уміння, і велику згуртованість, і глибоке розуміння ситуації. Вони швидко відновили колійне господарство, відремонтували багато побитих вагонів. Незабаром ешелони пішли майже за таким графіком, як і раніше. У складних умовахремонтники вдень і вночі лагодили паровози та вагони, колійники забезпечували справність полотна, локомотивники організовано водили ешелони та поїзди в тил і на фронт. Машиніста паровоза депо Куп'янськ - Вузловий Невольниченко Ф.Ф. у січні 1942 року під час однієї з поїздок протягом 3-х діб на дільниці Куп'янськ — Святогірськбомбардували 13 разів. У чергову поїздку, що тривала 21 добу, з помічниками Крикуном М.І., Чередником І.М., кочегаром Солонець М.Кбригада 50 разів піддавалися ворожому нальоту. І це не було винятком, а звичайною роботою залізничників у прифронтовій зоні.

Високо були оцінені трудові подвиги Краснова К.С. Війна застала його на посаді старшого помічника начальника станції Куп'янськ — Сортувальний.Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 листопада 1943 року за значні заслуги перед державою у справі забезпечення перевезень для фронту та народного господарства й найвидатніші досягнення у відбудові залізничного господарства в тяжких умовах військового часу Краснову К.С. присвоєно званняГероя Соціальної праці.

18 лютого 1943 року відновився рух на Куп'янському відділку залізниці.

Пам'ять про жертв фашизму увінчана предметним пам'ятником (паровозом) у локомотивному депо та спорудженим у 1989 році в селищі Куп'янськ - Вузловий обеліском на честь загиблих у війні залізничників.Пам'ятник складено з елементів залізничного транспорту.

Куп'янські залізничникиі на фронті вершили свій подвиг. Ім'я Анатолія Акимовича Печериці назавжди залишиться в пам'яті куп'янчан. Улітку 1942 року в одному з боїв на Північному Кавказі бійці гвардії молодшого лейтенанта А.А.Печериці (до війни оператора паровозного депо) підбили 4 ворожих танка, але наступ німців зупинити не змогли.Тоді А.Печериця обв'язався гранатами й кинувся під гусениці п'ятого танка. Його подвиг вирішив кінець бою. Фашисти відступили. Відважного воїна посмертно нагородили орденом Червоного Прапора. Одна з вулиць селища Куп'янськ - Вузлового носить ім'я А.Печериці.

У рядах 22-ї зенітної Артилерійської дивізії захищали наш вузол залізничники -куп'янчани: Овчаренко В.В., Андрієнко П.Ф„ Гамала І.П., Демченко П.Г., Зеленський В.Д., Скляр К.П.. Невольниченко М.І.

Куп'янчанам – залізничникам: Вербицькому О.Е., Чалому М.П., Чурилову Л.Д., Жалу С.С., Живолупу М.С., Ничепуренку О.П. присвоєно звання Героїв Радянського Союзу

Героїчне минуле нашого народу, наших земляків ніколи не повинно потьмяніти в пам'яті нащадків, це всенародне надбання, наша гордість.

Золочівської районної ради Харківської області

Керівник: Сіра В. В., педагог-організатор
В селі Одноробівка Золочівського району Харківської області в 1951 році було створено братську могилу «Скорботний воїн». На ній викарбовано ім’я Олександра Семеновича Тіткова. Учні школи зацікавились його долею, дізналися, де він воював, його біографію, історію подвигу і смерті героя.

Школярі вели переписку з однополчанином О. Тіткова – Миколою Павловичем Голованьовим (колишнім заступником начальника штабу Першої гвардійської Чорківської двічі ордена Леніна, червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького танкової бригади, гвардії майор запасу) та гвардії полковником Степаном Йосиповичем Вовченко, які повідомили багато цікавої інформації про капітана та його друзів, з якими він воював.

Народився О. С. Тітков в 1920 році в невеличкому селі Акімово Тульської області Алексинського району (це на кордоні з Калузькою областю). Село було невеличке, простягалося вздовж невеличкої заболоченої річечки. Сім’я Сані (так називали його однолітки) була велика і дружна. Батько – майстер на всі руки, до ремесла прилучив і хлопця. Вчився хлопець посередньо, але любив майструвати, читати книжки про полководців, героїв громадянської війни.

В 1937 році Тітков закінчив курси трактористів, а вже через рік його призивають в армію, в одне з танкових училищ. Там він став механіком-водієм.

В сорок першому, коли училище почало евакуацію, Олександрові хотілося на фронт, але його зарахували до навчальної роти. А на початку 1942 року лейтенант Тітков командує взводом на Калінінському фронті. За бої на цьому фронті його нагородили орденом Червоної зірки. Після поранення Олександра направляють на Брянський фронт. Потім навчання на курсах політпрацівників. Навесні 1943 року Тіткова відряджають на посаду комісара 2-го танкового батальну.

Командир батальйону гвардії капітан С. Й. Вовченко був досвідченим командиром, в його розпорядження направили комісара, орденоносця гвардії капітана О. Тіткова. Він був гарним спортсменом, відмінним стрілком з особистої зброї, танкової гармати, майстерно водив танк. За це його й любили солдати, а ще за те, що він співав під акомпанемент гітари.

Коли 6 липня Перша танкова бригада була виведена на Яковлівський рубіж, комісар батальйону знаходився в другій роті гвардії старшого лейтенанта Пижника, яка зайняла оборону вздовж Ворскли біля села Солонці.

В бою комісар був спокійний, діловий, правильно орієнтувався в обстановці. 7 липня бій розгорівся з неймовірною силою, фашисти ходили в атаку по декілька разів на вузькій ділянці, але пройти не змогли.

Бої йшли оборонні, але бригада, армія готувалась до боїв наступальних і другий батальйон виконував усе, що наказано. Бригада зосередилась в районі села Гостищево з завданням вийти в прорив у напрямку Борисівки. Комісар Тітков йшов в розвідку на танку Бесарабова, прориваючись, з боями, 5 серпня оволоділи селом Олександрівка. Вранці наступного дня батальйон Вовченка вийшов на рубіж села Одноробівка і зав’язав бій з німецькими танками. Бій тривав майже до 16-ї години.

У розпалі бою один наш танк зупинився, тоді комісар Тітков, зіскочивши з танка комбата, побіг до машини. Через кілька хвилин танк вийшов на вогневу позицію, на башні сидів комісар і коригував дії. Раптом по танку вдарила ворожа болванка і рикошетом звалила смертельно пораненого Тіткова. Це було так несподівано, що важко було повірити в смерть комісара.

Німецькі танки відійшли. В районі села Одноробівка і був похоронений комісар другого танкового батальйону О.С.Тітков. На могильному горбику старшина Мітус на гільзі написав, що тут похований комісар Тітков. Посмертно Тіткова нагородили орденом Леніна за хоробрість і відвагу при захисті Батьківщини. Тіло Тіткова перезахоронено в братській могилі села Одноробівка.
Бойовий шлях 2-го Українського фронту
Ситніков Владислав, учень 8-А класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів № 121 Харківської міської ради Харківської області

Целью этой работы было простедить боевой путь 2-го Украинского фронта, принимавшего участие в освобождении украинских земель.

10 июля 1943 г. Степной военный округ был переименован в Степной фронт. Создание Степного фронта сыграло важную роль в быстром переходе советских войск от оборонительных действий в решительное наступление. Фронтовое объединение, находившееся в резерве Ставки, своим вступлением в линию действующих фронтов резко изменило обстановку в пользу Красной Армии на важнейшем в летней кампании 1943 г. юго-западном направлении.

Войска Степного фронта участвовали в следующих операциях:

Курская стратегическая оборонительная операция 1943 года, Белгородско-Харьковская стратегическая наступательная операция 1943 года, Черниговско-Полтавская стратегическая наступательная операция 1943 года, Нижнеднепровская стратегическая наступательная операция 1943 года, Белгородско-Харьковская наступательная операция 1943 года.

20 октября 1943 года на основании директивы Ставки ВГК от 16 октября 1943 года Степной фронт переименован во 2-й Украинский фронт.

Войска 2-го Украинского фронта участвовали в освобождении Правобережной Украины, Болгарии, Венгрии, Югославии, Австрии. 10 июня 1945 был сформирован Одесский военный округ. Командующим назначен И.С. Конев.

В августе 1944 года 2-й Украинский фронт участвовал в Ясско-Кишиневской стратегической операции, в ходе которой были уничтожены 22 немецкие и разгромлены почти все румынские дивизии, а Румыния выведена из войны на стороне Германии.

В октябре 1944 года войска 2-го Украинского фронта провели Дебреценскую операцию, нанесли поражение немецкой группе армий "Юг", заняли выгодное положение для разгрома противника в районе Будапешта. Затем войска фронта во взаимодействии с частью сил 3-го Украинского фронта и Дунайской военной флотилией провели Будапештскую стратегическую операцию 1944-1945 годов, окружили и ликвидировали 188-тысячную группировку противника, освободили Будапешт и создали условия для наступления на венском направлении.

В марте-апреле 1945 года войска левого крыла 2-го Украинского фронта, участвуя в стратегической Венской операции, во взаимодействии с 3-м Украинским фронтом завершили освобождение Венгрии, освободили значительную часть Чехословакии, восточные районы Австрии, ее столицу Вену.

6-11 мая 1945 года 2-й Украинский фронт принял участие в Пражской стратегической операции, в ходе которой завершился разгром германских вооруженных сил, полностью освобождена Чехословакия. 10 мая соединения левого крыла фронта, развивая наступление, встретились с американскими войсками в районах Писек и Ческе-Будеевице.

10 июня 1945 года на основании директивы Ставки ВГК от 29 мая 1945 года 2-й Украинский фронт расформирован, полевое управление фронта выведено в резерв Ставки ВГК для формирования на его базе штаба Одесского Военного округа.

І-ІІ ступенів Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Скрипник С. М., учитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Мистецтво живого слова»

БДЮТ Коломацької районної ради
Вузенькою стежиною йду до воріт. Зробивши крок у двір, відчуваю медовий аромат квітів. Переді мною - ошатна хатина, далі – доглянутий город. Відразу видно, що в садибі господарка – працьовита жінка. Обличчя в неї покрите зморшками, а голова – сивиною. Найбільше вражають лагідні, сяючі очі.

Розмовляючи з Тетяною Прокопівною, я запитала: «Що Ви пам’ятаєте про ті часи, коли були в рабстві під час війни?» Вона відповіла: «Багато й призабулося, а про що добре пам’ятаю – розповім».

Остарбайтери – німецький термін для позначення осіб, які були вивезені гітлерівцями із окупованих областей впродовж Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Роки йдуть, а тих, хто пам’ятає події як очевидець стає все менше.

Тетяна Прокопівна Куценко (дівоче прізвище – Пономаренко) тепер проживає в селі Покровка, Коломацького району, Харківської області. Народилася 16 квітня 1928 року. Закінчила 6 клас, а тут – війна. У 7-й ходити не довелося. А у школі вчилася на відмінно. Влітку 1943 року її було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Коли принесли повістку з управи, закопала під грушею Похвальні грамоти, табелі успішності за шість років, значки ГПО і ПВО, піонерський галстук. Було їй тоді 15 років і 2 місяці. До двору під’їхали підводи, забрали дівчину і повезли до станції Водяна. Всього таких, як вона, було двадцять два чоловіки. До Харкова везли в товарних вагонах. У місті пройшли медичний огляд. І знову вагони наповнені людьми, двері закриті. Навколо наглядачі – німці з собаками. Ні води, ні туалету. Їсти теж не давали, тільки на станціях заносили воду, якої на всіх не вистачало. До Пшемишлі дали суп два рази. Там простояли десять днів, бо міняли колеса (далі колія була вужчою). До місця призначення добиралися два місяці. Прибули в місто Вуперталь-Ганн, яке було розбите, із попелищ будинків вився дим - все палало від Берліна до Дрездена. Їх поставили в колону по п’ять чоловік. Прибули «покупці», це були бауери, які брали на сільськогосподарські роботи. Дуже боялась відстати від своїх односельців. При реєстрації дадала собі ще два роки. І повезли її автобусом на фабрику Франц Беренберс. Так хотілося їсти, аж всередині все судомило. Уже четверту добу риски в роті не було. Нарешті – їжа – суп (брюква, картопля, присолений), називали вони його «баландою». Привезли на територію фабрики, видали комбінезони уже з біркою, на якій був напис «26 ost». Потім відвезли в бараки, де мали жити. Це була дерев’яна довга будова з вікнами зверху. У перший трудовий день видали мітли для прибирання території фабрики. А далі - робота в цеху, де стоїть такий гул, що аж у вухах глохне. Навколо величезні станки, на яких потрібно виготовляти підшипники до танків. Хто тут уже працював розповіли, що це військовий об’єкт. Два роки виготовляла деталі. Робота мала бути точною. Якщо при перевірці виявляли брак,то відразу відправляли в концтабір. За зміну потрібно було виготовити 80 штук підшипників. Годували один раз на день. Коли працюєш дві зміни, тоді – два рази. Знову ж «баланда» і зовсім не схожий на хліб шматочок, який називали хлібом.

Одного разу над бараками пролетіло три літака, з яких скинули бомби. Все навколо палає, подітись нікуди, ворота бараку закриті на замок, наглядачі повтікали. Коли все скінчилося, потрапила до лікарні. Десять днів лікували, а перед очима – стоїть червоне зарево. Та це відгукнулося у зрілому віці, бо стала втрачати зір. Бараки згоріли, всі залишилися без житла, одягу. Знову повернули на фабрику. Платили гроші по роках (хто старший-тому більше, молодшим-менше). Це виходило від 6 до 22 марок за відпрацюваний тиждень. За ці гроші можна було купити папір, конверти і олівець. Листуватися можна було на території Німеччини та іноді послати листа додому. Листи перевірялися. Купити щось із їжі не дозволялося. Поряд із фабрикою був яблуневий сад, господар міг привезти на територію фабрики небагато яблук для працівників. Але вони не мали домашнього смаку. Зими там майже не було. На полях вирощували капусту, брюкву, броколлі. Пшеницю не вирощували.

Наша наглядачка була з України, але довгий час уже жила в Німеччині. Тому вечорами дозволяла послухати радіоприймач, який настроювали на хвилі Союзу і тоді могли знали останні новини з фронтів. «Ми потрапили в кільце великих боїв, де зіткнулись три сили:американці, німці, власівці. У радіусі сорока кілометрів йшли запеклі бої. Нас звільнили американці. Вони нас добре годували: консерви, крупи, м’ясо, шоколад», - згадує жінка.

Тетяна Прокопівна змахнула непрохану сльозу і розповідала далі про те, як їх агітували їхати в Канаду, Бразилію, Чилі, Кубу. А душа уже летіла додому, на Батьківщину. Добиралися додому пішки. Йшли три дні. Ночували просто неба. Далі допити НКВД. «Ми не зізналися, що працювали на військовому об’єкті. Говорили, що були на різних роботах. Бо знали, що, якщо скажемо правду – додому не повернемося», - зітхаючи, згадує бабуся Таня.

19 серпня 1945 року потяг зупинився на переїзді біля рідного села. Ніч. Куди йти? Хто, де зараз живе – не знаємо. Діждали ранку.

Тетяна Прокопівна не має ні орденів, ні медалей. Та залишилася пам’ять. Пам’ять про втрачене дитинство і молодість. Вона має статус неповнолітньої дитини-остарбайтера, інвалід по зору І групи.

Наше покоління має пам’ятати про те, чого забути неможливо.

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Буравкова О.І., учитель української мови та літератури
Земля дрижить, гуде, все потемніло, небо враз вкрилося чорними хмарищами, з-поміж яких промінчики сонця намагалися вирватися, та марно. Насувається чорна хмара, посилюється і набирає сили злий вітрюган. Дощ, гроза з тріском ламає гілля дерев. Стає так страшно, що не розумієш, що відбувається…

Отак мені бачиться життя людей під час війни. Як уривається буря серед ясного дня, приблизно такою жахливою несподіванкою став досвіток 22 червня 1941 року для мирних жителів нашої країни, які насолоджувалися безтурботним, спокійним сном.

Війна – найбільше зло на землі. Війна – це пожарища, руїни, розлука, сльози, кров, смерть. Тисячі, мільйони смертей. Війна спалила все: важкі трудові будні і щасливі сни, рожеві мрії і плани на майбутнє. Чоловіки поспішали на фронт, залишаючи своїх найдорожчих людей: дітей, дружин, батьків, коханих. Уявляю собі, як мати проводжала свого єдиного сина на війну, знаючи, що він вже не повернеться, що вона не побачить його вже більше ніколи. А були родини, у яких війна забрала і трьох, і більше синів!

Звісно, я бачила по телевізору фільми про війну, але все одно розумію, що режисери не могли показати весь жах, що там відбувався.

А який це жах – чорні дні та ночі фашистської окупації! Спустошені села, необроблені землі, политі кров'ю людською. Поруйновані міста, здавалось, не відродяться більше ніколи. Німці знущалися над людьми: проводили медичні досліди над ними, жорстоко катували їх, спалювали живцем, морили голодом, безжалісно вбивали…

Важко все це уявити. Ще важче було – пережити. І – перемогти! Тому ми зобов’язані пам’ятати ті криваві події і тих людей, котрі загинули, захищаючи майбутнє своїх нащадків, тобто наше життя. Саме вони дали нам життя. Я низько вклоняюся перед цими людьми, поважаю їх щиро.

З достовірних довідників мені відомо, що 2-го лютого 1943 року радянські війська успішно форсували річку Оскіл. Зокрема, це танкісти 201-ї танкової бригади під командуванням Таранова Івана Афігеновича. Перш, ніж звільнити Дворічанщину від фашистських загарбників, бригада пройшла довгий і тяжкий шлях дорогами війни.

Починаючи з 23 січня 1943 року наші частини звільнили село Піски, станцію Тополі, села Другий Лиман, Орлівку, Миколаївку, Виноградне, Буденівку, Тавільжанку і 1-го лютого підійшли до селища Дворічна.

Через відсутність переправи через річку Оскіл воїни 226-го гвардійського корпусу не змогли форсувати річку і зайняти Дворічну. Тоді командир 201-ї танкової бригади прийняв рішення про форсування річки танками. В районі хутора Червона Долина поверх льоду з колод були збудовані дві переправи. Танковий взвод лейтенанта Сапарова 2-го лютого форсував Оскіл і увірвався у Дворічну із заходу, посіявши паніку у ворожих військах. Одночасно війська інших підрозділів атакували ворога з півдня. Після короткого бою до 19-ї години Дворічна була звільнена, проте ще тривали бої за села Западне і Кутьківка.

Під час звільнення Дворічної 201-а танкова бригада втратила взвод лейтенанта Сапарова. Один з танків разом з екіпажем затонув при форсуванні річки Оскіл.

Після довгих воєнних дій зійшло сонце, осушило криваві стежки тих суворих днів, але ніколи не забуде Україна подвиг своїх синів і доньок – справжніх патріотів, захисників, величних переможців!
Шлях визволення
Смоковський Руслан, учень 10-А класу Харківської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 71

Харківської міської ради Харківської області
Друга світова війна (1 вересня 1939 р. -2 вересня 1945 р.) стала найбільш масштабною з усіх 14 тис. війн і збройних конфліктів в історії людської цивілізації. Геополітичне становище України визначило її центральне місце в подіях воєнної доби. Протягом 1250днів і ночей народ України перебував у вирі кровопролитних боїв, став свідком і учасником зіткнення двох систем і військово-політичних блоків. На південному крилі радянсько-німецького фронту, що сягав в деякі часи до 4,5 тис. км, відбулося 5 оборонних стратегічних і 12 наступальних стратегічних операцій.

Восени 1942 р. напруження в бойових діях на південній ділянці радянсько-німецького фронту, де вирішувалася доля всієї світової війни,досягло апогею. У запеклому двобої чаша ваг почала схилятися на бік радянських військ. 19 листопада 1942 р. – цей день червоним рядком назавжди ввійшов у світову історію – почався небувалий за силою контрнаступ Червоної армії, яка добилася, зрештою, перелому у війні на свою користь. Відкрилася можливість визволення України. 16 грудня 1942 року Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли в наступ. Першими на землю України вступили бійці та офіцери 573-го полку 195-і стрілецької дивізії 1-і гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942р.

По мірі звільнення території України, її регіонів від фашистських окупантів утворюються на основі наказів Ставки Верховного командування Українські фронти, бойовий шлях яких проліг від дніпровського Правобережжя до Відня, Праги та Берліну. Їх командуючими призначалися найвидатніші полководці: М.Ватутін, І.Конєв, Р.Малиновський, М.Толбухін. В той же час координацію бойових дій фронтів здійснювали Г.Жуков та О.Василевський.

1-ий Український фронт був створений шляхом перейменуванняВоронезького фронту. Війська фронту в 1 половині листопада 1943 р. провели Київську стратегічну операцію, в ході якої 6 листопада звільнили Київ. В січні-лютому 1944 року 1-ий Український фронт брав участь у Корсунь-Шевченківській операції – війська вийшли до Карпат. Влітку 1944 р. успішно була проведена Львівсько-Сандомирська стратегічна операція.

2-ий Український фронт був створений шляхом перейменуванняСтепового фронту. У жовтні-грудні 1943 р. війська фронту провели операцію по захопленню правого берега Дніпра. Весною 1944 р. фронт провів Умансько-Ботошанську операцію. В серпні 1944 р. війська фронту також брали участь в Яссько-Кишинівській стратегічній операції.

3-ий Український фронт був створений шляхом перейменування Південно-Західного фронту. В жовтні-листопаді 1943 р. війська фронту визволили міста Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ., а в березні-квітні розгорнули наступ в миколаївсько-одеському напрямку, провівши послідовно Березнеговато-Снігірівську і Одеську операції. В серпні 1944р фронт війська фронту вступили на територію Болгарії і звільнили її.

4-ий Український фронт був створений шляхом перейменування Південного фронту. У жовтні-листопаді 1943 р. війська фронту завершили Мелітопольську операцію. У січні-лютому брали участь у Нікопольсько-Криворізькій операції, а у квітні-травні 1944 р. провели Кримськустратегічну операцію.

Історично склалося так, що центр боїв на Східному фронті в кінці 1943 р. зосереджується на території України; тут бойові дії здійснювалися практично чотирма фронтами, які отримали назву Українських.

Означимо в часовому просторі Дніпровсько-Карпатську стратегічну операцію – з 24 грудня 1943 р. по 17 квітня 1944 р. Це одна з найкрупніших операцій Другої світової війни. До її складу увійшли 10 фронтових наступальних операцій: Житомирсько-Бердичівська, Кіровоградська,Корсунь-Шевченківська, Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-Криворізька, Проскурівсько-Чернівецька,Умансько-Ботошанська,Березнеговато-Снігірівська, Поліська, Одеська.

Наступ радянських військ на Правобережній Україні почався контрнаступом 1-го Українського фронту (командуючий генерал армії М.Ф.Ватутін) під Житомиром 24 грудня 1943 р.

В перші місяці війни більше 3-х мільйонів мешканців України поповнили частини Радянської армії. З початком визволення України кількість українців у лавах Червоної Армії почала зростати. У цілому, по всій діючій армії за період визволення України кількість українців зросла майже втричі порівняно з 1943 р. і становила на середину 1944 р. 33,93%. Значне місце посідали уродженці України серед командного та начальницького складу Червоної Армії. Кілька десятків генералів-українців командували під час війни загальновійськовими арміями.

Битва за визволення України, що тривала довгих 22 місяці й складалася з ряду великих операцій, в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських Збройних сил, стала одним із найважливіших етапів на шляху до перемоги. Але хоча ворога з української землі було викинуто, бойові дії для визволення поневолених фашистами країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершення розгрому гітлерівської Німеччини тривали ще довгих півроку. Найактивнішу участь у них брали мільйони воїнів-українців.