Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

І-ІІІ ступенів № 155 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Шаталова Надія Василівна, учитель історії
Давно відгриміли останні залпи гармат, потихеньку загоюються рани на українській землі, та роками не стерти в народній пам’яті подвиги героїв.

Війна… Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань примусила внести? Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни – все винесли, все витерпіли. Що їм прийшлося перенести? І холод, і голод, і злидні, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падаючи духом. Про що ти задумався, сивий ветеран? Не йдуть, напевне, з пам’яті довгих 1418 днів і ночей, не залишають серце полеглі побратими. І гортає пам’ять свої скорбні сторінки…

Все далі в минуле кануть роки Великої Вітчизняної війни. Вже сімдесят років в нашій країні панує життя. Наш народ над своїми головами бачить тільки блакитне небо, сяюче сонце, чує веселий гомін пташок. Скрізь можна почути сміх дітей, які ніколи не чули вибухів бомб, не знали голоду, не витрачали батьків, а чули про страшну війну тільки з розповідей дідусів та бабусь, яким довелося пережити та страшнее лихо. Я також, на щастя, про війну знаю тільки з розповідей ветеранів, з документальних фільмів, з історичних книжок. І мені достатньо було цього, щоб зрозуміти, що війна це велика трагедія. Я знаю, що розпочалася Велика Вітчизняна війна у 22 червня 1941 року. Фашистська Німеччина завдала несподіваний удар дивовижної сили по нашій країні. Війна, як великий чорний птах, зміта своїми крилами міста та села, руйнувала фабрики та заводи. Діти втрачали батьків, а батьки – дітей. Війна – це чотири роки напруги фізичних та духовних сил народу, мужньої бородьби та стійкості.

Вибухи, спалахи пожеж, крики та стогни поранених людей, плач жінок та дітей – ворог гадав, що ось так будуть проходити дії, але наш народ змагався за рідний край! І нарешті гітлерівці отримали відсіч, відчули, що війна з нашою батьківщиною не буде тріумфальним ходом.

Масовий героїзм був би неможливим без віри людей у правоту справи, заради якого він вчинявся. Боротьба з гітлерівцями - це і дії партизанських формувань, підпілля, саботаж населенням заходів окупантів. Наші співвітчизники боролися із загарбниками в особливих умовах - в самому тилу ворога, там, де з найбільшою силою лютував фашистський кривавий терор, особливо інтенсивно діяли каральні та контррозвідувальні органи супротивника. Діяльність підпільників була складною та багатогранною.

Для боротьби із фашистами партизанам потрібно було багато зброї. Одним з найбільших й найважливіших джерел поповнення бойових засобів були трофеї партизан, ремонт зброї із, здавалося б, непотрібних частин, металевого брухту, підручних матеріалів. Доля людини інколи робить такі круті повороти, які не здатне намалювати в найбільш багатій уяві.

Ціною величезних зусиль розвідники здійснювали свій мовчазний подвиг: вони добували відомості про угруповання, чисельності, дислокації бойової техніки і озброєнні противника, його плани та наміри. Військова розвідка зіграла величезну роль у Великій Вітчизняній війні.

Від результату величезної боротьби з фашизмом залежало майбутнє не тільки нашої країни, але і всього світу. Це стало головним завданням полководницької діяльності Георгія Костянтиновича Жукова.

Пам'ять... Яка це владна сила – їй не накажеш, не відмовиш. Часом вона воскрешає перед уявним поглядом такі картини побаченого і пережитого, що стискається серце і виступає холодний піт. Іноді готовий дорікнути себе, своє серце за таку реакцію на спогад про минуле: адже реальна дійсність поточних днів, сьогоднішніх подій далека від тих випробувань. Далека, але пам'ять повертає тебе до них - і далеке стає близьким.

Війна в жорстокій сліпоті своїй з'єднує і непоєднуване: діти і кров, діти і смерть. У роки битв наша країна робила все, щоб вберегти дітей від страждань. Але деколи ці зусилля виявлялися марними. І коли діти нещадною волею війни виявлялися в пеклі страждань і негараздів, вони вели себе як герої, подужали, винесли те, що, здавалося б, і дорослому подолати не завжди під силу”.Діти пержила війну так само мужньо, як це зробили дорослі.

Свідки Великої Вітчизняної Війни дуже багато розповідають про військових медиків. Наприклад:“У битві з ворогом не на життя, а на смерть разом з військами йшли по полях битв і військові медики. Під смертельним вогнем виносили вони поранених з поля бою, доставляли їх в медичні пункти, надавали необхідну допомогу, а потім евакуювали до медсанбату, госпіталі і далі в тилові спеціалізовані установи. Чітко організована військово-медична служба працювала напружено і безперебійно.

Люди з болем згадують про фронтові листи, котрі плачучи писали рідним.

Війна вимагала мужності від солдатів і офіцерів, які відстоювали Батьківщину зі зброєю в руках. «Наше діло праве! Ворог буде розбитий, перемога буде за нами! ».

Хто з фронтовиків не пам'ятає свою ніч перед боєм? Тривожне затишшя перед близьким боєм... Скільки років пройшло, а нетлінна пам'ять солдата зберігає найменші подробиці тієї ночі і того світанкового дня. І ось він кладе перед собою чистий аркуш паперу, бере в руки олівець. «Те, що я пережив, про що мріяв, у що вірив, - про це хочу розповісти ...». Тисячі таких листів отримала редакція популярної на ті часи газети «Правда». Вони регулярно друкувалися на її сторінках у воєнну пору. І в мирний час рубрика «Листи про війну» - одна з найпопулярніших в газеті”. Ці листи вийшли окремою книжкою. Листи, щоденники, листівки воєнних років, посмертні записки, знайдені в гільзах, старі солдатськітрикутники зі штемпелями польової пошти, фотографії, вирізки з газет, які увійшли до книги «Велика Вітчизняна в листах».

Але наш народ все це вистояв й мужньо виніс на своїх плечах. І завдяки цим зусиллям міф про непереможливість фашистських армій був зруйнований. Весняний день 9 травня 1945 року мільйони людей запам’ятали як самий прекрасний, самий щасливий день в своєму житті. Ця дата золотими літерами вписана в історію нашої Вітчизни. Це День Перемоги! Перемога булла здобута кров’ю, само відвагою нашого народу. Роки війни це роки минулого, роки нашої історії. Але без минулого немає й майбутнього. Тому ми повинні завжди пам’ятати уроки Великої Вітчизняної війни.
Красноградське підпілля
Пошукова група «ПРОЛІСОК» історико-краєзнавчого гуртка „СЛІДОПИТ”

Красноградської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 імені О.І Копиленка Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Зінченко Л.Ю., учитель історії
20 вересня 1941 року наше місто Красноград, а 8 жовтня і весь Красноградський район були окуповані німецько-фашистськими загарбниками. Почалися тяжкі дні нацистської окупації. Фашисти грабували мешканців міста і району, силою зброї примушували на них працювати. За найменший непослух вішали, розстрілювали. На шибеницях, встановлених на центральній площі міста, у жовтні 1941 року кілька днів висіли тіла мирних жителів. Цих людей окупанти оголосили партизанами і не дозволяли зняти з петлі.

Одну з перших у районі підпільну групу організував учитель Павло Кирилович Семеренко у Тишенківці. До складу групи ввійшли місцеві колгоспники, вчителька німецької мови К.С. Ерман та інші. Члени підпільної групи проводили серед населення антифашистську пропаганду, перешкоджали вивезенню з району продовольства.

В Краснограді діяла підпільна група, якою керував Микола Федорович Шевченко.

У квітні 1943 року всі підпільні групи об’єдналися в Красноградське підпільне з’єднання, керівником якого став П.К.Семеренко. Об’єднана група здійснювала диверсії на залізничній колії, виводила з ладу локомотиви в депо станції Костянтиноград, лінії зв’язку. В приміщенні Красноградської машино тракторної майстерні, де окупанти організували ремонт танків, часто не працювали електромотори. Це підпільники навмисне виводили з ладу динамо-машину.

Підпільники перешкоджали окупантам вивозити молодь на каторжні роботи до Німеччини: одних своєчасно попереджували про час облави, іншим видавали «аусвайси», які діставав у німецькій комендатурі Олександр Москаленко. Він за завданням підпільників працював у комендатурі креслярем. Заповнювала «аусвайси» на німецькій мові К.С.Ерман. Вісім днів не дожив Олександр до визволення міста. Коли Червона армія наближалася до Краснограда, він намагався перейти лінію фронту до своїх, але був схоплений фашистами. Після страшних катувань Олександра вбили.

Майже до самого приходу Червоної Армії підпільна група успішно діяла проти окупантів на території Красноградщини. У серпні 1943 року П.К.Семеренко зустрів свого однокурсника по педінституту і поділився з ним своїми підпільницькими планами, розраховуючи на підтримку. Але «товариш» виявився зрадником. Того ж дня на явочній квартирі гітлерівці заарештували все керівне ядро підпільної групи у складі 5 чоловік, серед яких були П.К.Семеренко та К.С.Ерман. Після нелюдських катувань фашисти їх розстріляли, але де – невідомо. Очевидці згадували, що їх посадили у машину і кудись повезли. Після цього їх вже ніхто не бачив.

В роки тимчасової окупації на території Красноградського району успішно діяла комсомольсько-молодіжна підпільна організація. Ініціатором її

створення та керівником був дев’ятикласник нашої школи Анатолій Бондар. Ядро групи складали учні школи: випускниця 1941 р., колишній комсорг школи Галина Горбань (Філонова) та дев’ятикласники Володимир Губенко та Володимир Пустовойт.

Головним завданням члени антифашистської групи вважали агітаційно –пропагандистську роботу серед населення. Газета „Соціалістична Харківщина” у 1965 р. повідомляла: „Жителі міста, навколишніх сіл Красноградського, а також Сахновщинського районів та сусіднього Карлівського району Полтавської області майже щоранку на парканах, телефонних стовпах читали написані чорнилом прокламації, повідомлення Радінформбюро. Володимир Пустовойт приймав по радіо відомості з Великої землі, Володимир Губенко та інші члени підпілля переписували їх і розклеювали”. 30 липня 1943 року, читаємо у книзі „Кроки в безсмертя”, „фашисти стратили комсомольця-підпільника Володю Пустовойта. Побитого до нестями, його цькували собаками, вимагали, щоб виказав своїх спільників. Нелюдські муки стерпів юнак – і нічого не сказав катам”. Фашисти розстріляли Володимира і закопали на території Більовської фортеці.

Учасники молодіжного підпілля, серед яких був Володимир Губенко, збирали і приховували зброю і боєприпаси, які потім передавали партизанам. Влітку 1943 р. підпільники перейшли вже до відкритих бойових дій проти ворога. Озброївшись гвинтівками, вони вчинили кілька успішних нальотів на осередки поліцаїв у селах Варварівка, Олександрівка та Гранківка. У Гранківці підпільника побили молотарки, щоб зрадники не обмолотили хліб і він не дістався фашистам.

Молоді патріоти не тільки морально підтримували радянських людей, які опинилися на тимчасово окупованій території, а й переховували червоноармійців, лікували поранених, виготовляли їм посвідчення німецьких зразків і таким чином допомагали перейти через лінію фронту або потрапити до партизанів. 19 поранених радянських воїнів нелегально вилікували дівчата-підпільниці в одному із сіл радгоспу «Садорозсадник», що на Красноградщині.

Після звільнення Краснограда у вересні 1943 р. юнаки-підпільники влилися до лав Червоної Армії. Четверо з них у боях за Вітчизну полягли смертю хоробрих, серед них – Володимир Губенко.

Галина Сергіївна Горбань (Філонова) отримала медичну освіту, працювала у Красноградській районній лікарні.

Анатолій Федорович Бондар довгий час працював у Донецькому державному університеті, а у 80-літньому віці продовжував трудову діяльність в Луганському національному аграрному університеті, професор.

Після війни підпільники регулярно приїздили до свого рідного міста на зустрічі ветеранів війни. На жаль, сьогодні нікого з них немає серед нас.
ЇЇ НАЗИВАЛИ «МЕТЕОБОГОМ»
Прокопенко Ігор, Борзова Анастасія, Кулакова Поліна, Зінчук Анна,

учні 7-В класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 168

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Мотузка С.М., вчитель історії, керівник шкільного етнографічного музею

Війна… Майже 69 років минуло з тієї пори, коли пролунав останній постріл. Але коли розмовляєш з ветераном, розумієш – для нього війна – це незагоєна рана, що в серці залишилась назавжди. Героїня нашої розповіді Дидора Лідія Миколаївна.

Під час зустрічі з ветераном Великої Вітчизняної війни Дидорою Лідією Миколаївною розумієш, що вона пам’ятає кожен день пережитої трагедії, але не втратила бажання жити, любити та посміхатися людям, стійко переносити труднощі сучасності.

Лідія Миколаївна Дидора (до одруження Снєгірьова Ліда) народилась 14 квітня 1924 року в Росії, в Тамбові. Батьки велику увагу приділяли вихованню єдиної доньки: вона добре навчалась, захоплювалась читанням книжок, займалась спортом, особливо велосипедним. Про війну, що наближалась, звичайно не думала, як і всі її подруги. Війна увірвалась у її життя, у життя її однолітків, перекресливши всі плани на майбутнє. На початок війни Лідія закінчила всього дев’ять класів з відзнакою. Коли молодь міста зібрали на стадіоні для того щоб відправити на будівництво оборонних споруд, Лідія Миколаївна була в перших рядах, тому що знала, що це обов’язок кожного комсомольця. Після довгої «подорожі у товарняку», коли Ліда вперше побачила смерть, їх повернули додому, де необхідно було закінчити десятий клас. Закінчила Лідія Миколаївна школу у 1942 році, потім за рекомендацією райкому комсомолу була направлена в школу диверсантів, де вивчала радіосправу, уміння налагоджувати телефонний зв'язок та німецьку мову. Прикладом для дівчат-курсантів було життя Зої Космодем’янської, яка на той час вже була страчена фашистами. На питання: «Чи було страшно?», чесно відповіла: «Дуже страшно, але більше ніж страх було почуття патріотизму та бажання жити так, як жили до війни, без німецьких танків на вулицях, без фашистського свавілля у містах і селах». Не зізнавшись при вступі до школи, що має проблеми з орієнтуванням на місцевості, Лідія Миколаївна не склала іспити по її закінченню, але набуті знання стали в нагоді і на війні, і в мирне життя. Ліда була направлена на навчання до1-го Московського Червонознаменного Воєнного Авіаційного Училища Зв’язку, де замість трьох років навчалась три місяці, отримала спеціальність та звання «сержант технічної служби». Так почався бойовий шлях героїчної людини, Лідії Миколаївни Дидори. Завданням Ліди було визначити погоду для польоту радянських літаків, з чим вона справлялась дуже добре. Недаремно її називали у полку «метеобогом». Поважали дівчину і за веселий характер, вміння підбадьорити льотчиків перед важким завданням. Як згадує сама Лідія Миколаївна, найстрашніше було проводжати літаки та чекати їхнього повернення, цей час здавався найдовшим. За розповідями Лідії Миколаївни, найстрашнішим було те, що коли екіпаж не повертався із завдання, пілотів більше ніхто не бачив і, навіть, ховати було нікого, чуда не траплялось.

Звістку про перемогу Радянського Союзу, про капітуляцію Німеччини Ліда зустріла під Берліном, їй було присвоєно звання «гвардії старший сержант». Свого майбутнього чоловіка, героїчного льотчика, Лідія Миколаївна зустріла в Польщі, одружились відразу після перемоги в Білорусії. Прослужила Лідія Миколаївна по закінченню війни ще три роки, а потім разом з чоловіком переїхала до Харкова, де проживає і сьогодні.

Після війни Лідія Миколаївна Дидора обрала ту професію, про яку мріяла зі школи – бібліотекар, любов до книжок пронесла через все життя. Але тепер прагнула влаштовувати зустрічі ветеранів, щоб вони могли донести до молоді події тієї страшної війни, подвиг народу, любов до Батьківщини. Кожного року Лідія Миколаївна їздила на зустріч гвардійців, однополчани і їх діти до сьогоднішнього дня вітають Лідію Миколаївну, пишуть листи з великою повагою за врятоване життя. Вона зберігає листи, книги, подаровані однополчанами, перечитує їх та показує гостям воєнні та повоєнні фото.

Стільки років пройшло після війни, а Лідія Миколаївна розповідає зі сльозами на очах, зрозуміло – скільки пережила ця людина, але не втратила високе звання «Людина». Лідія Миколаївна частий гість нашої школи та шкільного музею.

Чотирнадцятого квітня 2014 року Лідії Миколаївні Дидорі виповнюється дев’яносто років, ми бажаємо їй доброго здоров’я та мирного неба над Батьківщиною.

Долі таких людей мають служити прикладом для сьогоднішніх і майбутніх поколінь, для нашої молоді.

ВІН ЙШОВ ДО МРІЇ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ
Промська Анастасія, учениця 11 класу Мечниківського навчально-виховного комплексу

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Строєва А.В., учитель української мови та літератури
Пам'ять людська… Ти могла б убити нас, коли б не було рятівної здатності забувати. Багато малих і великих подій заховала ти назавжди в своїх архівах. Та є сторінки історії, є такі дати, що ніколи не припадуть пилом забуття, бо перейняті вони болем не одного покоління. Не щезне з пам’яті людської, не піде в забуття його великий подвиг – його битва, його перемога над фашизмом.

Тяжкі страждання випали на долю воєнного покоління. Дуже багато горя принесла війна на нашу рідну землю. Мільйони жителів забрала, а ще більше – скалічила. Що може бути страшніше, коли гинуть рідні, батьки, сини, дочки, кохані? Страшно подумати, що зараз ми також стали жити в такий час, який приносить кожного дня звістки про тяжкі втрати. Війна по своїй суті – явище жахливе і кровопролитне. У всі часи поле брані забирало найсвітліші уми, на алтар боротьби кидались найкращі людські і економічні ресурси. Людство постійно накопичує запаси зброї. Нині вони настільки великі, що кожну людину від мала до велика, можна знищити десятки разів, а достатньо ж всього один раз.

Друга світова війна по своїх масштабах, кількості учасників, задіяної техніки, її наукового потенціалу набрала досі неперевершених обсягів. Ця війна стала важким випробуванням для всього цивілізованого людства. Протягом чотирьох років спільно з іншими народами вів виснажливу боротьбу за свободу та незалежність рідної землі і великий український народ.

Стрімко біжить час. Сьогодні нас від переможного травня сорок п’ятого вже відділяє майже 70 років. Проте яскравий подвиг воїнів безсмертний. Тоді фашистська чума не пройшла…

До літопису героїчного захисту Батьківщини вписали славні сторінки громадяни України. І, звичайно, наші земляки. Серед них Смігунов Іван Олександрович. Народився він 23 вересня 1923 року в селі Граково Дворічанського району в сім’ї селянина. Крім нього в сім’ї ще були брат і сестра. Дитинство було важке, коштів не вистачало. Закінчив 7 класів і поїхав здобувати повну середню освіту до сел. Дворічна. Хтось з дитинства мріє стати чи то космонавтом, чи то естрадною зіркою, чи то більш просто − агрономом або бухгалтером. Та не проста річ − вибрати якусь професію з більш ніж двох тисяч існуючих. І він зробив свій вибір: все життя хотів присвятити вчительській справі.

Після того, як закінчив школу, поступив до Харківського інституту ім. Сковороди, де здобув вищу освіту (фізик-математик). Згодом поступив в цей же інститут на заочну форму і здобув другий диплом (математик). Але йому так і не вдалося присвятити своє життя навчанню дітей. Не встиг, як кажуть в народі, зіп’ястися на ноги, почалася Велика Вітчизняна війна. Вона забрала мрію всього життя − стати вчителем.

20 жовтня 1941 року його було призвано до армії – захищати Вітчизну. Іван Олександрович брав участь в боях на Воронезькому фронті. З серпня 1942 року по лютий 1943 року воював під Сталінградом.

Особливо залишився в пам’яті один із випадків оборони Сталінграда в листопаді 1942 року, коли тримали оборону вузькою дугою. Перед солдатами стояло завдання – забезпечення зв’язку з частинами на протилежному березі. Через річку переправлялися на човнах, накриті безперервним кулеметним вогнем. Здавалось, не можливо було вижити. Але не тільки вижили, але й успішно виконали бойове завдання: підводний телефонний кабель був встановлений за 6 годин.

Іван Олександрович мужньо боровся за свободу свого народу. І все це незважаючи на біль, холод, голод, страх. Брав участь у звільненні українських міст Ворошиловград, Кіровоград, Одеса. Орден Вітчизняної війни, медаль «За оборону Сталінграда» та багато інших бойових нагород прикрасили груди солдата.

Лежав у госпіталі з хворим серцем. Це був не тільки фізичний біль хворого серця. Був біль душевний, пов’язаний з тим, що йому було боляче дивитися на Батьківщину, яка була залита кров’ю та сльозами. Після госпіталю знову пішов на фронт воювати.

Закінчилася війна, та тільки Іван Олександрович не відпочивав ні дня і одразу взявся до роботи. Нарешті він зміг присвятити своє життя мрії всього життя. Хто б міг гадати, що задля виконання цієї мрії йому через стільки доведеться пройти. Багато років був директором спочатку Граківської восьмирічки, а потім Новоєгорівської середньої школи. Він успішно влаштував сімейне життя. В нього народилося два сина.

Смігунов Іван Олександрович помер у 1991 році. Похований у своєму рідному селі Граково. Пам’ять про його життя і подвиги на війні і в роботі ніколи не згасне. В школі про нього і сьогодні не забувають. Йому присвятили стенд у шкільному краєзнавчому музеї. Завжди добрим словом згадують вчителі та колишні учні.

районного центру дитячої та юнацької творчості Харківської районної ради, Харківської районної ради

Керівник: Безрукова Тетяна Миколаївна, керівник клубу «Краєзнавець»
Понад 800 мешканців Харківського району брали участь у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан (далі – ДРА) у 1979-1989 рр. 12 з них – загинули, 25 – стали інвалідами, а скільки померло на сьогодні, поки що не відомо, але й так знаємо – багато.

Війна обійшлася Кремлю у 80 мільярдів доларів. Передумовою вводу радянських військ до ДРА було більше ніж 20 звернень Кабулу (столиця ДРА) про пряме радянське втручання. 24 грудня 1979 р міністр оборони СРСР Дмитро Устинов підписав директиву про ввід радянських військ на територію ДРА з метою надання допомоги афганському народу. Ввечері 27 грудня спецгрупа КДБ у кількості 50 чоловік вдерлася в палац прем’єр-міністра Аміна і вбила його. В Кабул увійшли частини 105-ї дивізії військово-десантних військ, зайнявши всі стратегічно важливі пункти. Потім в Афганістан вступила 40-а армія, яка здолала шлях від Кушки до Герату. Президентом країни став голова Революційної Ради Бабрак Кармаль. Народ сприйняв його як маріонетку в руках «шураві». Так почалася ця жахлива війна.

Майже 10 років матері хлопців СРСР жили в страху за своїх дітей. З Афганістану все частіше почали привозити «чорні тюльпани» (закриті труни з тілами загиблих). Взимку 1989 р. 40-а армія покинула територію Афганістану. Останній панцерник проїхав по мосту через Аму-Дар’ю 15 лютого .

У 2000 р. президент України Леонід Кучма видав наказ про святкування 15 лютого Дня Інтернаціоналіста, який у широких верствах населення вважають Днем афганця.

На території Харківського району є два пам’ятні знаки воїнам-інтернаціоналістам: в селищі Пісочин та місті Південне. У лютому кожен рік приходять афганці околишніх населених пунктів з квітами до пам’ятного знаку в Південному. Напис «Воїнам-інтернаціоналістам, що воювали в Афганістані. Живим та загиблим. Рядовому Суботі Миколі, старшому лейтенанту Кравцову Івану. Встановлено Південноміською радою за участю підприємців міста. Лютий 2005 р.» нагадує людям про криваву війну.

У селищі Буди більше 30 чоловік служили в Афганістані. Серед них – одна жінка. Рядова Олена Олендаренко з 1982 по 1984 рр. служила в госпіталі в Афганістані. Рядовий Василь Немашкалов служив у Афганістані з 1978 по 1980 рр. Одного разу Василь Михайлович розповів, як йому 18-річному хлопцю сказав командир: «Ти знаєш, чому ти сюди приїхав? Ти будеш вчитися вбивати!». У ті часи воїнам не можна було писати рідним, де він проходить службу. Батьки В. Немашкалова були впевненні, що син проходить військову службу на території Радянського Союзу. Та їх родич побачив по телебаченню сюжет про Афганістан і впізнав серед солдат Василя. Так рідні дізналися, де насправді служить син. Василь Михайлович розповідав, що перед відправкою за кордон, солдат питали, чи згодні вони йти на війну? Та відповідь не мала ніякого значення. В одній роті служили й добровольці й ті, хто відмовився йти в Афганістан. Василь Михайлович повернувся з армії у 1980 р., закінчив Харківський державний університет, багато років працював на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот». Василя Михайловича завжди відрізняла від інших глибока порядність, активна життєва позиція, громадська активність. Деякий час він очолював Будянську первинну організацію Спілки ветеранів Афганістану, зараз він переймається проблемами воїнів-інвалідів у Харківській районній Спілці ветеранів Афганістану. В. Немашкалов завжди відгукується на прохання чи то ветеранської організації, чи то освітян. Так, у 2012 р. він надав допомогу вихованцям клубу «Краєзнавець» РЦДЮТ Харківської районної ради у проведенні Новорічно-Різдвяного дійства. Ніколи, не дивлячись на професійну зайнятість, не відмовляється від виступу, коли його запрошують учні шкіл.

У лютому 2014 р. у Будянському ліцеї пройшов круглий стіл, присвячений 25-річчю виводу радянських військ із Афганістану. На ньому були присутні воїни-інтернаціоналісти селища Буди: Василь Немашкалов, Володимир Кришталенко (служив у Ефіопії у 1976-1979 рр.), Валерій Курушин (служив на кордоні Афганістану з 1981-1984 рр.), голова Будянської первинної організації Спілки ветеранів Афганістану Олександр Кекало (служив у Афганістані у 1985-1987 рр.), Роман Шевченко (служив у Афганістані у 1985-1987 рр.), Олег Радченко (служив у Афганістані у 1985-1987 рр.), Андрій Бурка (служив у Афганістані у 1982-1985 рр.), голова Харківської районної Спілки ветеранів Афганістану, мешканець селища Високий Валерій Тесля та його брат-близнюк, які служили у Афганістані у 1980-х роках. Старшокласники, вихованці клубу «Краєзнавець» та викладачі ліцею співали пісні, читали вірші, ставили запитання про Афганістан.