І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



бет14/29
Дата18.07.2016
өлшемі1.6 Mb.
#208597
түріКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а

звідки ви родом?

Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,

зате річка ймення не міняє – Лугань.

– А я народився на Рівненщині, там є така річка

Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –

Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд

сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до

берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в

безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють

до різі в очах золотими розливами латаття… Так

далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,

так далеко Женева від рівненської Дубровиці.

Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше

поговорити.
– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,

дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою

рукою – замість зап’ястя правої був протез.

– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,

навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я

був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,

як обоє прийшли з війни.

За військовими законами писати в листах про місце

дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,

було заборонено. Батько лиш потім оповів про

своє поранення. Він залишився живим тільки тому,

що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну

баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж

одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе

кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному

візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був

сержант, рятівник батька.
– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас

з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був

160160

учасником руху Опору, смакував харч концентраційного



табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав

із Францією.


Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих

доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого

дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана

Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,

один із засновників Лабораторії високих енергій (в

Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор

Московського інституту теоретичної та експериментальної

фізики, він вніс надзвичайний вклад

в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових

центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде

Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,

який народився у Польщі» – читаємо в сотнях

довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську

премію за розробку детектора елементарних часток,

створення багатопровідникової пропорційної камери.

Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під

назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу

досі немає), де оповідається про дитинство

і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі

світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть

прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось

як згадуватиме про це знаний фізик і радянський

політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:

«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом

времени: слишком мало лет осталось на науку,

слишком мало часов в сутках на исследования…

Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть

изумительные швейцарские горы… Зато дружеская

теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти

потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель

проволочных камер для регистрации элементарных

частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей

по-французски машине к себе домой, где

можно было расслабиться и выпить вина на выбор:

заложенного ли в год моего ареста, или в год моего

суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному

жилося вченим в Росії та Женеві…
– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний

будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж

Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага

161


то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть

моїм землякам.


Батько Георгія володів підприємством із виробництва

цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні

у розбудові поліських сіл та містечок.
– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже

собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.

…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки

не пропали марно митні старання Чувила, люди з

вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили

спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це

мало зважали – їм було про що переговорити, людям

з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,

ймення якій Україна.

Жорж


Шарпак

162162


Віктор Петі,

командир 2-го

Українського
Батальйону

НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ


Полковник Легарде вийшов на середину площі й

повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців

вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед

них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами

розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.

В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже

відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український

прапор над площею – не бачений досі французьким

полковником, але такий щемкий для стрільців

своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої

від французьких гір України.
Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде

виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,

а з іншого – американський льотчик, англійський

лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.

Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на
– струнко!»

Курінний Негребецький, муштрований в армії

Української Народної Республіки та німецькій армії,

карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється

для доповіді полковнику Легарде.
– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю

готовий боротися за волю Франції та славу

України!

На хвильку після слів перекладача зависла тиша,

сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на

повні груди:


– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!

Хай живе Україна!

Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася

церемонія призначення майора Віктора Петі

командантом куреня та видача пов’язок з французьким

триколором й українською символікою. В історії

півтисячного загону українських вояків у Другій

світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на

французьких полях, горах і перелісках.
Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з

нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували

ще безвусих юнаків, яких планували везти

десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.

Так само з інших вагонів вивантажували радянських

військовополонених, українських юнаків, що

нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися

від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний

режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.

Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською

партизанкою, українці мали воювати з українцями.

Частина їх, кому пощастило, відразу втікали

до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали

перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці

не втямили: близькість українського підпілля

робить такі батальйони для них вельми непевними.

Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний

письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників

була використана більшовиками у політичних цілях.

Партизанський рух з початку викликався і контролювався

партійними органами, засланими через

фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну

діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем

і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної

влади, з іншого – не менша жорстокість «народних

месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна

воля білорусів до власного самовизначення і самовираження

до уваги не бралися; війна з обох боків велася

безжальними методами середньовіччя без всякого

милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої

з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім

близькі волинські ліси до українських повстанців.


Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну

розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,

бо давно вже відомими стали слова «прем’єра

» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на

сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а

й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,

прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію

». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’

ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів

проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в

марганці, без якого неможливо виплавити панцирну

сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,

164164

нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе



для Вермахту, усе для перемоги!»
Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик

Василь Биков, один з українських старшин

Орест Білак зазначить в унісон: «А що ми були на Білорусії

і боролися проти червоних банд, то це цілком

нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від

Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя

організувати свою власну національну партизанку,

та до того ж їх грабували і часто палили їх села». Коли

ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали

українці, штабові Російської визвольної армії

генерала Власова, в один дух всі почали говорити про

перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування,

обізнане в настроях, випередило: потяг з

українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає

Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург»

для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург,

Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще

21 серпня німці встигають призначити своє командування

і розмістити стрільців у казармах. Лише десять

днів знадобилося в незнайомій країні, щоб налагодити

з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під

французьким і українським прапорами.


І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом

у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня

на 1 вересня, перший бій.
Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що

наближалися, обережно промацували небо, наче чатуючи

на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали

двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволення

вельми нерівною дорогою – колона машин

та мотоциклів майже порівнялася із засідкою.


– Увага! – передає по ланцюжку курінний. –

Бити насамперед по голові колони і хвостові!


– У хвіст і в гриву! – засміявся стрілець поруч.

Довгі гаркітливі черги кулеметів, коротко і знервовано,

як сорока, що зачула небезпеку, стрекотнув

автомат, за ним другий і третій, зненацька заскочена

колона огризнулася безладною стріляниною. Та ось

вибухнула перша вантажна автомашина, клуби полум’

я знялися над колоною, фотографічними жовточервоними

бліцами вихоплюючи на мить метушливі

фігури німців, що враз ставали мішенями. Оговтавшись

від несподіваного нападу, гітлерівці відповіли

доволі щільним вогнем, але той вогонь, як і полум’я

палаючої автомашини, потрохи рідшав, спадав і нарешті

настала тиша. Лише фари кількох мотоциклів

поблимували вдалині, щасливим випадком уникаючи

куль навздогін. Командант Віктор Петі занотує: «Ця

сотня атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім

німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і

шофера), здобуває дві автомашини «Татра» і один сідкар.

Одна «Татра» і багато сід-карів знищені, залишаючись

на побоїщі. Здобуто різну зброю і амуніцію».


Особливо знадобився в подальшому захоплений

архів німецького штабу.


А далі потягнулися дні за днями, бої за боями, інколи

і по кілька військових операцій за день. В наступі

на місто Понтарліє сперш свічками запалали

три німецькі автомашини, чорний дим, кіптява і запах

паленої гуми, від якого забивало дихання; наступ

спотикнувся на заставі ля Мен-Горгон, яка контролювала

перехрестя доріг. Лише вибивши з натугою

гітлерівців з ретельно облаштованого ними укріплення,

вдалося з’єднатися з марокканською кавалерією

та іншими французькими частинами. Вони разом з

ними ввійшли в місто, а також з альпійськими стрільцями,

і в міру того як курінь крокував вулицями над

будинками піднімалися французькі прапори, у вітринах

виставлялись портрети де Голя – хоча подекуди

ще на вулицях чулася віддалена стрілянина. В боях за

місто склав голову Броніслав Козинський, поранили

Лукинюка і Токаря.
Ще не вистигли цівки зброї, як дві сотні з українського

куреня перекидають на допомогу частинам в

Шо-лє-Пассаван, де блокувався відхід гітлерівців.
Раптом з’являються танки з французькими прапорами,

двоє з куреня встають і з французьким триколором

ідуть назустріч. Та вмить на танку прапор зникає,

натомість гаркнула кулеметна черга і зацьвохкали

кулі під ногами, знімаючи легку куряву – підступна

хитрість могла б коштувати багатьом життя. І все ж

полягло шестеро з українських стрільців, багатьох

поранили, а Степан Кириляк нарахував у своєму одязі

п’ятнадцять дірок від куль.

166166


Підступом вирізнялись не тільки гітлерівці. Вже

9 вересня український курінь відвідала радянська

делегація, в тім числі підполковник Федоров і кореспондент

«Правды».


– Радянська армія жене німця все далі на захід,

– оповідали гості. – До перемоги не так вже далеко.

Вам треба вертатися додому.

Стрільці слухали мовчки, подумки зважуючи кожне

слово: за час німецької окупації стало широко відомо,

скільки люду і в яких містах вигубили при відступі

Червоної армії в сорок першому, скільки в Сибір народу

втрапило зі стражденної Західної України.


– Так коли ж ви вернетесь на батьківщину? – допитувалися

відвідувачі.

– Вернемося, – відповів за всіх лейтенант Мекешко.

– Але на танках.

Тим часом набігали нові надії, і не всі вони були

однозначні. Радість і сум водночас, коли команданта

українського куреня Віктора Петі французьке керівництво

забрало на підвищення – керівником третього

відділу підокруги F. F. I. D 2. Восьмеро стрільців

отримали державні нагороди іменем Франції. Лише

через роки буде опубліковано похідний журнал Віктора

Петі.
«Французькі сили Спротиву,

Підокруга Д 2

Кордонна Група Департаменту Ду,

2-ий Український Курінь

ПОХІДНИЙ ЖУРНАЛ

нотував майор Віктор Петі
Другий Український курінь в склад 30-ї піхотної

дивізії СС приїжджає коло 15 серпня 1944 до Франції.

25 серпня – Курінь зі своїм полком на постою в

Коші у Вальдагоні.


27 серпня – Розправа з німцями в казармах у Вальдагоні.

Посуваючись на схід від Вальдагону, курінь

знаходить зв’язок з Ф. Ф. І. – відтинку Лєклерка.
29 серпня – Постій у П’єрфонтен.

30 серпня – Петі перебирає команду над куренем.

31 серпня – Наказ операцій на Вальдагон – як на

слідок втеча поручника Гаврилишина, що повернувся

назад до Коша у Вальдагоні під претекстом забрати

звідти священика, лікаря, машиністок і вбити поручника

Сандула, який під час розправи з німцями залишився

в Коші у Вальдагоні.


Відкликання наказу капітаном Шевріє. До одної сотні,

одначе, відкликання наказу не доходить. Ця сотня,

підходячи на позицію, атакує несподівано німецький

відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана,

шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини

«Татра» і один сід-кар. Одна «Татра» і багато

сід-карів знищені, залишаються на побоєвищі.
Здобуто різну зброю й амуніцію. На вбитому капітані

Тео Фішбах знайдено рапорт про відхід 2-го

Українського Куреня й доказ зради поручника Гаврилишина,

а також наказ походу для 2-го московського

полку.
4 вересня – Наскок одної чоти українців на роздоріжжі

Ля Мен Ст. Ґорґон. Три німецькі вози, що їхали

до Понтарліє, знищено, а залогу вбито. Кінцева кооперація

з легкими французькими частинами.


5 вересня – Здобуття Понтарліє. Одна сотня

українців у сполученні з батальйоном Валянтена з 3-го

полку альпійських стрільців. – Один вбитий, два ранені.

Захоплено багато полонених (Майор Петі – поручник

Федорів).
Бій у Шо-лє-Пассаван.
Дві сотні українців атакують німецькі панцерники.

Шість українців вбитих. Один вбитий француз

(сержант Без з П’єрфонтен).
6 вересня – Наступаючи з Валльон під наказами

полковника Ґіллєбо з 4-го полку 11, курінь здобуває

Дамблєн. – Один вбитий від гарматного стрільна.
10 вересня – Здобуття місцевості Ґу.
Ударна патруля, зложена з 5 чоловік (з яких три

будуть ранені і один вбитий), проти танків. Взято в

полон кілька німців.
11 вересня – Стежа до Ґран-Буа. Доброволець, цивільний

провідник Морель з Мошан, ранений. Запеклий

бій одної сотні, перекиненої опісля до Ґран-Буа.
Ніч з 11 на 12 вересня – сім українців і один ФФІ

Мажжі ранені гарматним вистрілом.


13 вересня – Наказ відтяти дорогу на північ від

Пон-де-Руаде.

168168

Один км на північ від цього міста для підтримки



наступу з півдня. Одна сотня стрільців, команда куреня

й третя сотня (Федорова) попадають в оточення

внаслідок німецького протинаступу з флянгу

поляни, протинаступу з панцирною зброєю, що відтяв

ці частини від решти куреня.
Ще на самому початку французька гармата 57,

що мала нас супроводжувати, наскочила на 3 німецькі

міни, дві наступні 57 не змогли через це піти вперед і

таким чином згадані вище одиниці відтяті від зв’язку

з Мошан.
Поручник Паолі вбитий, один українець ранений
– в намаганні знайти цей зв’язок.

Наші одиниці оточені ворогом, в частині лісу, що

межує з роздоріжжям біля ферми Монтпурон.

Німецькі танки патрулюють довкола наших позицій.

Німці копають свої становища довкола нас, особливо

вночі.


14 вересня – Вириваємось з оточення. Відступ на

Мошан-Нефшатель.


15 вересня – Дамблєн (стан на 15 вересня 1944).
10 українців убитих. 2 французи убиті.
11 українців ранених. 2 французи ранені.
Курінь відходить на відпочинок до Епенуа, чекаючи

на своє влиття в Іноземний легіон.


Майор Віктор Петі переведений до Штабу Підокруги

Ф. Ф. І. – Д 2, де виконує обов’язки Шефа 3-го

Бюра.
Віктор Петі».
Тим часом курінь опинився без фінансування:

ввійти в регулярну армію, за законом, українські

стрільці як іноземці не могли, а під статус військовополонених

не підпадали. А тут ще й тиск радянської

дипломатії. Якийсь час перебивалися, продаючи вози,

коні та інше з майна.


Коли прийшов наказ про розформування, стрільці

без розмов склали зброю, але зажадали розписки:


– Як буде Україна самостійною, Франція має повернути

зброю українському уряду.

Стрільців куреня повантажили на військові автомашини

і повезли на станцію Моншард. Прощальні

169

помахи хустинок з вікон і церковний передзвін, спеціально



яким проводжали французи бойових побратимів:

той подзвін знімався над вуличками і будинками,

подзвін прощання і благословення.
І знову вистукують на рейках вагони з українськими

стрільцями, через Лонг-ле-Сеньє, Бург, Шамбрі,

Гренобль іде ешелон на південь Франції і 2 жовтня

прибуває до Марселя. 8 жовтня новий командант куреня

капітан Вірвіль шикує стрільців.
– Хто хоче їхати в СРСР – крок вперед!

Кладовищна тиша зависла над шеренгами, надмогильним

каменем придавила душі людей, яким

належало зробити невідворотний вибір: іти чи залишатися?

І ось перший стрілець робить крок уперед, другий,

третій, двадцятий. Сто шістнадцять вояків вийшли

вперед, не в змозі подолати глибинної туги, сильнішої

страху за ймовірні наслідки.


А ще через кілька днів на вимогу Кремля прийшло

розпорядження заборонити українцям вступати до

французького іноземного легіону, решту ж вояків

відправити в радянський табір. Їх посадили на машини

і рушили до радянської місії. Та раптом просто у

полі, не доїжджаючи місії, колона спинилася.


– Хлопці, я порушую наказ, – сказав французький

офіцер. – Але я не можу забрати у вас права

останнього вибору – куди йти.

Вояки зрозуміли і оцінили цей благородний вчинок.

Ще раніше, потай від радянських військовиків,

їм видали посвідки про участь у французькому Рухові

Опору, які дозволяли записуватися в іноземний

легіон.
Вони прощалися так, як прощаються назавжди,

вони не говорили багато слів, але знали напевне, що

більше ніколи їм не зустрітися. І пішли вони в різні

боки під насупленими осінніми хмарами Франції
– одні в Алжир та Індокитай воювати за чужий інтерес,

а інші пішли дорогою, що не мала перехресть

і узбіччя, дорогою, з якої неможливо уже звернути і

яка вела прямісінько в радянські концтабори.

170170

ЛИСТ ЗЕМЛЯКА


Того спекотного серпневого дня в Ігоря Сікорського

було таки чимало заморочки, то ж до пошти

руки дійшли тільки пізно ввечері. Ігор Іванович засвітив

настільну лампу і почав розрізати конверти.

Серед ділової кореспонденції один лист був досить

несподіваним. Писав Василь Галич, викладач тутешнього

американського університету: він просив розповісти

про родовід Сікорських, над чим зараз особисто

працює, бо Галичу це потрібно як науковцю,

що досліджує українську діаспору.


«Ти ба, – усміхнувся Ігор Іванович, відкладаючи

листа. – Мав би я надмірно загострене честолюбство,

то й запишатися можна – мені лише

сорок два, а за дослідження життєвого шляху вже

беруться науковці».
Він встав, пройшовся кімнатою, з подивом глипнув

на сніжно-білий прямокутник паперу під яскравим

світлом лампи. На просте, як табличка множення,

запитання, виявляється, не так просто відповісти.

Він уродженець Києва, тут же минули прекрасні студентські

роки у Київській політехніці, де спроектував

перші літальні апарати. Отож, начебто, з України, але

такої держави немає на жодній карті, її загарбали більшовики.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет