І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
|
знайдеться такому «плебсу». Хіба ж бо незіставна культура, освіта і мова українського люду будь-якому іншому знаному народові? Хтозна, чи не спадали на думку Герцену слова Агапія Гончаренка, коли він для грудневого числа «Колокола » 1861 року писав свою статтю «З приводу листа з Волині»: «Визнаймо ж раз і назавжди як незмінну істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати, що нікому не слід заважати говорити і думати, вчитися і писати як кому заманеться… Заради чого українець, приміром, проміняє свою рідну мову – ту, якою він говорив у вільних лісах усю історію його – на мову зрадницького уряду, який постійно обманює Малоросію? Але з цього не випливає, щоб українець навчався, прикладом, польської тільки тому, що «весь освічений клас народу розмовляє польською».
вітер у приспущених вітрилах і Агапій Гончаренко зійшов на американську землю. Доля розпорядилася йому відкрити нову сторінку в його унікальному житті. На отця Агапія, українського бунтівника, з незмінною підозрою дивилося російське світське і духовне начальство, зате в грецького духівництва він здобув повагу – на берег зійшов з рекомендаційними листами до грецького консула Димитрія Ботоссі. Консул приязно зустрів новоприбулого на американський континент і небавом Агапій Гончаренко вже служить у тутешній грецькій церкві. Минає небагато часу і Біблійне товариство Нью-Йорка приймає його до редакційної колегії. Тут частково здійснюється його мрія про новий переклад Біблії – він редагує видання, але не українською, редагує, як добрий знавець, арабською мовою.
Гончаренка, відкривається новий аркуш цього захопливого опису унікальної долі – отець Агапій уже на Алясці, яку щойно Росія продала Сполученим Штатам. Він купує друкарню і видає газету «Alaska Hеrald». Газета англо-російська, але в підзаголовку «Свобода» широко публікуються українські статті. Як то жилося священику з далекої Київщини, зрозуміло, типово в російському «ключі» описується на сайті Інги Клеменс, юриста, що займається імміграцією в Канаді: «Это был русский эмигрант, революционер, священник, народоволец, редактор-издатель и типограф журнала «Аляска Гералд» на русском и английском языках, (десь поділись українські публікації в «російського» емігранта – авт.) превратившегося затем в газету «Свобода». Американское правительство субсидировало этот журнал с целью познакомить русских после покупки Аляски с Америкой и превратить их в лояльных американских граждан. Гончаренко создал первый журнал и первую типографию на русском языке. Он душевно болел за всякие неудачи и оббирательства русских людей. В нем билось сердце одинокого русского человека, живщего вдали от родины, о которой оно тосковало и томилось. Гончаренко родился в 1832 г. в Киевской губернии и воспитывался в Киевском Духовном училище. Умер на своей маленькой ферме в Калифорнии в 1916 г. В 1857 г. он был отправлен на службу при русском по 138138 сольстве в Греции. Сотрудничал в «Колоколе» Герцена. Пропагандировал освобождение монастырских крестьян. В 1860 г. был арестован, как политический, и послан в Россию. В Константинополе бежал с корабля в Лондон, где был наборщиком и сотрудником Герцена. Был вторично в Греции и посвящен в сан священника. Перебрался в Америку и оказал содействие основанию первой православной церкви в Нью-Орлеане. 2 марта 1865 г. в Нью-Йорке, по просьбе епископа Потера, Гончаренко совершил православную литургию Иоанна Златоуста на анг лийском языке и убедил американцев в том, что нет святее религии, как православие. Это была первая русская православная литургия в Нью-Йорке. Свой журнал он начал издвать в 1867 г. Посылал басплатно в Аляску. Гончаренко, бледный и тощий, ходивший в костюме, напоминавшем подрясник, был типичным украинцем. Он сам был редактором, экспедитором и конторщиком. Обычно работыл с 5 часов утра до позд ней ночи. Ему помогала жена, итальянка, родственница Мадзини, не говорившая по-русски. Гончаренко очень интересовался русскими людьми и всячески старался не только просвещать их, но и помогать им в новой стране. Он нападал на священника и консула потому, что они не заботились о бедняках, о рабочих и о полудиких детях Аляски, а только о том, чтобы соорудить храм да дать возможность попу выпить хорошо. Священник Николай Ковригин в свою бытность миссионером в Аляске ничего не делал. Туземцы же Аляски были преданы пьянству, разврату и без пристанища валялись в грязи. Они не знали, что такое «Бог» и «Христос». Не было иконы. Вместо православных священников появились спекулянты пасторы и ксендзы, положившие значительную часть денег в свои карманы. Гончаренко хотел школы, а не церкви. Американцы презирали русских за то, что они не умеют управлять сами собою. Колоши, по словам Гончаренко, имели несколько индейских родов. Их до 40 000 человек. Таены (старшины – дворяне) имеют рабов, которые всецело принадлежат первым. По обычаю, при смерти таена убивают несколько рабов, чтобы они и за гробом служили своему господину. Этот обычай совершается та ким образом: приговоренные в жертву рабы покорно ложатся на землю рядом. На их горла накладывается шест, на концы которого садятся родственники умершего и душат несчастных. Если колошам – христианам обещают какой-нибудь подарок, они идут в церковь в шапках и с трубкой в зубах и хохочут во время богослужения. При крещении они ищут крестного побогаче и за бутылку водки не только крестятся, но и убьют человека.
», А. Гончаренко так писал: «Книгопечатание – единственный путь соединить нации к общей пользе, к прогрессу человечества. Понимая это, мы поставили у себя русский станок, который есть первый в Америке, для напечатания торговых карт, циркуляров, документов, памфлетов, грамматик для изучения русского и английских языков и всякого рода работ, способствующих благоденствию народа… Цель учреждения нашего русского станка в Сан-Франциско состояла в том, чтоб нашим соотечественникам, отдаленным от центра великого племени, доставить возможность встретить русское слово в далекой отдаленности… При этом замечаем, что мы не имеем ничего общего с лакеями и ворами, бежавшими из родины от заслуженного наказания. Мы жмем руки и даем наше сердце только истинным и святым труженикам за свободу и прогресс России… Наше слово истины не замолкнет, потому что для публикации мы не нуждаемся ни в чьем пособии. Мы – издатель, типографщик и разносчик нашего журнала «Свобода». Агапий Гончаренко, приехавший за океан, «чтоб творить русское дело в Америке», вел упорную борьбу с официальными представителями России в Америке. «Я клянусь, – писал Гончаренко в 1869 г. – по гроб жизни ненавидеть все императорское, а русский народ, из-за свободы которого я осужден страдать, любить и уважать по гроб жизни». Гончаренко умер в бедности. Русское духовенство в те годы занималось больше всего коммерческими делами и служило больше не народу, а компании. Сам князь Максутов целовал руки одного пастыря, прозванного «Петрушкой». 140140 Без денег он не исповедывал и не причащал. В марте 1868 г. протоиерей Ново-Архангельского собора К., с разрешения епископа Павла, через письмоводителя К. Боровского собрал 800 долларов на школу. Архиерей даже окропил водою пустую школу, которая так и осталась пустой под управлением дьячков, вывезенных из Нушагача и Михайловского редута. Тут «работал» отец Н. Ковригин, Несветов, дьячки и пономари. Школа ожила только при американцах. Нехорошо шли дела местных жителей в Аляске при Готчинсон, Когл и Ко. Эти господа стали застращивать людей, чтобы они продавали свои меха и другие товары только этой компании, иначе будут расстреляны или повешены в Америке. Между тем, компания продавала свои продукты дороже, чем прежние монополисты. Затем наехали еврейские торговцы, пооткрывали магазины, складочные места и старались все дела повернуть для их карманов. Они свободно торговали водкой, хотя это было запрещено правительством. Они за одно ружье брали с охотников по сто рублей. Такому обману помогали не только жители Соединенных Штатов, как Шлос, А. Вассерман, Л. Герстле, А. Боскович, но и русские люди, как главный агент «Готчинсон КО», Илларион Архимандртитов. Гончаренко поднял вопрос о том, чтобы русские жители Аляски сами выбирали правителей из своих людей. Но эта идея не прошла, ибо русские к самоуправлению не привыкли и не доверяли друг другу. Они хотели, чтобы ими управляли иностранцы».
а кошти пожертвує на духовні цілі. Справжні ж причини припинення видавничої діяльності, очевидно, з найбільшою вірогідністю опише Олександр Еткінс у статті «Избирательное средство»: «Беглый афонский монах Агапий Гончаренко, сотрудничавший в Лондоне с Герценом, в 1865 году добрался до Бостона. Его план состоял в пропаганде революции среди аляскинских казаков. До своей смерти в 1916 году престарелый отец Агапий выпускал журналы и организовывал тайные общества, наде ясь провозгласить независимость Аляски и преобразовать ее в Великую Казацкую Империю (11)». У колі друзів Агапій Гончаренко якось сказав: – Одинадцять разів Запорізька Січ змушена була через ворогів міняти своє пристанище. В дванадцятий раз Григорій Орлик, син славного гетьмана Пилипа Орлика, хотів заснувати Січ на Рейні, між німцями і французами, бо на своїй землі вже не сила… То може, хоч тут, на далекій Алясці, українство прихистить свої голови та збудує собі державу. Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Данис, а опублікує його канадський альманах «Український голос» аж у 1948-му.
літерами червоною фарбою «Україна», в мене серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, – а хтось зауважив: «А на Україні – Московщина…» Входимо через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від зворушення мені в очах стали сльози. Нас привітав пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові. На його похилені плечі спадало сріблисте волосся, наче пелюстки відцвилого дерева. Його глибоко в голову запалі очі виявляли велику доброту. З-під сивої бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому така неправда на світі? Чому найкращі сини України розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на своїй рідній – годуються зайди?»… Ми розмовляли на дворі під деревом. Альбіна ( дружина) поставила чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив перед нами. Коли вже все було готове, він сказав, що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко, зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок,
які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої, – промовив Гончаренко, – я був з вами один момент в Україні»… Після чаю повів нас показати своє господарство. Перед хатою росла велика сосна, яку він тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що 142142 це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і сос на – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку: «Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок і хвалю Всевишнього».
Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів, лунала українська пісня. У снах він марив Україною. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи. Московський прапор скинемо, а на його місце поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне, на добро людям, вічну правду й волю». Вишне моя, емігрантко… 143
ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ, КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому снігові, засапано дихали притомлені вже собаки. Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося, не віковічною мерзлотою мчали оті нарти, а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу, натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив, як закручуються за нартами снігові вихори, як часто опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка. Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого, він не міг відмовити у біді незнайомій людині. І не тільки тому, що його, знавця східної медицини, чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід, двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися. «От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича. А далі почалося повільне і невідворотне замерзання, хоч як не кутався він у хутряний одяг, могильний подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим. Вреш ті зважився на останнє: навпомацки поблизу нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши руками якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою. Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя, але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало найменш сподіване: єдиний порятунок від цих думок – писати. Він зараз же писатиме нові казки, тут, у полоні білої могили, хай там десь наверху зловісно завиває хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто, і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним дивом, він видасть колись «Чукотські оповідання». Василь
Єрошенко 144144
Василь Єрошенко І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу… …Він писав, видавалося йому, відколи себе пам’ятає, ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько перебрався, рятуючись від немилосердних царських «щедрот», що так рясно сипалися на українську землю. П’яний російський піп упустив немовля в крижану купіль при хрещенні, тож прохворівши кілька років, Василько назавжди поринув у вічний морок сліпоти. Та крижана купіль не в силі була вистудити добре серце. З допомогою сестри Льва Толстого Анни Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну академію для незрячих, де окрім класичної музики посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати есперанто, відвідує бібліотеки та музеї. І перші публікації англійською мовою своїх віршів, які починалися словами: «Немає щасливішої людини на світі. Я бачу сонце, я бачу світло…» Після Лондона була Франція, лекції в Сорбонні, знову Англія, а сирого квітня 1914 року з корабля «Амур» Василь сходить в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний есперантист і член Імператорської академії наук Накамура. В сім’ї його Василь живе кілька місяців, аж доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання в токійській школі сліпих масажистів. Вивчення медицини, японської мови і літератури, психології, музики, стрімке входження в літературні кола, і ось уже в лютому 1916 року в журналі «Кібо» («Мрія») Василь Єрошенко публікує перший твір японською мовою «Оповідання паперового ліхтарика». Наступні роботи друкуються на сторінках японських журналів «Кайхо» («Визволення»), «Кейдзо» («Реконструкція»), «Варера» («Ми»), «Тансману хіто» («Сіяч»), в газеті «Асахі», Василь Якович виступає з лекціями в основному в Токійському університеті й університеті Васеда.
і Заходу в Токіо, коли тут побував з лекціями Нобелівський лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна, що їм не знайти порозуміння. – Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і християнства, – обстоював свою точку зору перед Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді, в цих культур багато спільного, а коли люди не завжди одне одного розуміють, то через незнання мов, а ще через охочих сварити між собою людей. І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує школи сліпих, записує народні легенди, допомагає незрячим матеріально. Повернення у Японію, створення і публікація одних з найкращих своїх робіт – «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал «Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році одна за одною виходять книги Василя Яковича японською мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється Ґран-прі. Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник – сліпий. Вони брутально роздирали повіки незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад свободи»…
йому дивом вдається уникнути арешту, він пробує через Росію, що палала у полум’ї громадянської війни, пробитися на ХІІІ Всесвітній конгрес есперантистів у Прагу. Та даремно, прикордонний патруль не пропускає, і Єрошенко пішки іде (поїзди ж не курсували) в Китай. Між тим, уже в жовтні 1921 ро ку виходить літературний додаток до пекінської Василь Єрошенко. Портрет
японського художника Цурута Горо 146146
газети «Ченьбо», який був повністю присвячений життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка китайської літератури першої величини, перекладає дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика цим перекладам відведено майже том. Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя. Приват-доцент Пекінського університету, а згодом професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам студентам. …Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно, як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися, бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів – видно, доля у нього така, щоб сходити невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній власними руками білій могилі, поступово стаючи мерзлою кісткою. Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного вітром снігу, та він наближався і вже не ставало сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки, бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий, промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста лапа гребонула останній сніг і торкнулася його руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго, як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися собаки, зумів завернути і привести до покинутих нарт.
не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді. І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро: лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як закине доля згодом в туркменські степи – вчити не 147 зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку, їздити в туркменське село з несподіваною назвою Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він ставитиме для них концерти з українських пісень, а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі. Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному для самого Єрошенка, класика японської літератури, освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії, це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва, мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо- колючим від немилосердного морозу вітрам – там десь за снігами може померти незнана людина. Василь Єрошенко та Ганна Шарапова жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|