І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
|
148148 Георгій Гамов З ПРАКОРЕНІВ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя, аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця, видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди менша вірогідність натрапити на патруль радянських прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби спробували присісти, могли б заснути і сон той став би вже вічним. – Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом. – Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я «Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро. – Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло природи. Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись у білі напівсутінки, розкреслені навскісними сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були. – Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому місцину, стривожено вигукнула Люба. Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися, а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.
голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо це, тільки в ліпшому варіанті. Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими: потрапити на мушку прикордонника, спізнати не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком країни.
мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд», першим зважився на такий відчайдушний вчинок. Цій четвірці в університетському середовищі щиро заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь: «Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал «Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов
з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури Ленінградського університету ця трійка і їх друзі сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау. Та доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах. Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності, створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються в найпрестижніших європейських журналах і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його обирають практично одноголосно. Молодий науковець їде в перше закордонне відрядження. Знайомство з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими славетними вченими, стаття видатного теоретика фізики Лауе в центральному німецькому науковому журналі… Це був справді тріумф. Дякуючи протекції Бора, Георгій знайомиться з Ернестом Резерфордом, блискуче виступає в Лондонському королівському товаристві з проблем атомного ядра, отримує стипендію Рокфеллера в Кембриджському університеті, зрештою отримує чергове запрошення Нільса Бора в Копенгаген. А Гульємо Марконі офіційно запрошує Гамова взяти участь в 150150
першому міжнародному конгресі з атомного ядра у Римі, в жовтні 1931 року. Георгій задоволено потирає руки і залюбки порається, вивалявшись у мастило, біля своєї улюбленої іграшки – мотоцикла, що став входити в моду:
і завершу поїздку в Римі до початку конгресу. Але для цього треба ще продовжити візу в своєму паспорті. У радянському посольстві, де раніше особливих проблем не було, Георгій раптом зустрівся з холодною обережністю. – Вам треба спочатку відзвітуватись у Москві, – погляд посла все ковзав у боки і ніяк не вдавалося з ним зустрітися. В Москві в Георгія вже починаються проблеми під час таких неминучих тоді співбесід.
відповідають положенням діалектичного матеріалізму… Зокрема, принцип невизначеності Гейзенберга. Георгій зрозумів, що тільки надлюдська енергія зможе допомогти йому вирватися з Росії. Ще спробував нелегально перейти кордон, але вже не фінський… Вирвавшись з дружиною в Крим, мовляв, на відпочинок, Георгій таємно лаштує човен, запасається продуктами і темної ночі, з одним лише компасом, відпливає в напрямку Туреччини. Георгій з Любою вже й легенду придумали, що казатимуть, як допливуть турецького берега: він представиться данцем, показавши свої старі данські права мотоцикліста. А там вже веселіше, потрапивши в посольство, Георгій зможе зв’язатися з Нільсом Бором.
планові мандрівників, хвилі наростали, і як не старався Георгій веслувати з Любою, до кривавих мозолів, подорож закінчилася під прибережною кримською скалою.
понесло? – сварили випадкові рибалки, що допомагали у бурю подружжю вибратися на берег. – Вгадайте, чого хлопець з дівчиною в море ходить, – відсварився Георгій і цей жарт відвернув увагу від подальших розпитувань люду, що в ті часи серйозно хворів на шпигуноманію. Вирвати візу Георгію з дружиною допомагають вчені Заходу. Поль Ланжевен, радянський симпатик, просить Бухаріна, той «закидає слово» перед Молотовим. І ось уже поїзд вистукує весело за межею, яку незабаром назвуть «залізною завісою». Вітер свободи, і свободи наукової діяльності в тім числі, без лякливого озирання чи відповідає Гейзенберг діамату, носить Георгія Європою і Америкою. Він працює в Кембриджі у Резерфорда, потім у Копенгагені в Бора, згодом у США читає лекції в Мічиганському університеті, стає професором університету Джорджа Вашинґтона.
«джаз-банда»? Димус, себто Дмитро Іваненко, так само стрімко стає знаним в найширших наукових колах. На два тижні раніше Вернера Гейзенберга він публікує роботу про протонно-нейтронну модель атомного ядра, обґрунтовує теорію ядерних сил, розробляє теорію синхронного випромінювання. За подальші розробки обґрунтованого Дмитром Іваненком європейські вчені отримують нобелівські нагороди. Та й самого його вже відверто запитують: – А коли ж вам присудять Нобелівську премію? – Терпляче стою у черзі, – віджартовувався вчений. Насправді Д. Іваненко стояв у черзі в енкаведівські катівні. 1935 року вченого заарештовують без видимої причини, хоча всі знали, що вина його лише одна – ще до більшовицького перевороту батько Іваненка видавав у Полтаві аж ніяк не більшовицьку газету. – По пояс у воді, з киркою по шістнадцять годин – так працює на каторзі вчений зі світовим ім’ям – лише десь поза приміщенням, на всяк випадок озираючись, перешіптувалися колишні колеги. Та все ж їх клопотання трішки облегшило долю Іваненка. Його відправляють в політичне заслання у Томськ.
у Димуса каторга і Друга світова війна. По війні Іваненко продовжує розробляти фундаментальні фізичні проблеми, одночасно очолюючи кафедру в Тімірязівській академії. І тут він знаходить 152152
застосування непересічному науковому баченню. Метод «мічених атомів», розроблений ним, і по сьогодні широко у дослідницькому вжитку.
вдавалося навіть в часи найбільшого мракобісся. Коли висміювали теорію ймовірності і топталися брудними ногами по імені Ейнштейна, Дмитро Іваненко публічно заявив:
з ним.
…До Ландау якось звернулись колеги почути думку про шефа Петра Капицю: – Як думаєш, шеф людина чи скотина? – Кентавр, – не задумуючись відказав Дау. – Може так вбрикнути, що ого-го! Відтоді за Петром Капицею, якого і шанували, і боялися за вимогливість, надовго приклеїлося прізвисько «Кентавр». Мало того, що Дау «охрестив» шефа, ще й зіграв злий жарт з колегами до дня його народження. – Що б такого подарувати Петру Леонідовичу, аби не було банальним і звичним? Ландау тихенько щось прошепотів на вухо співробітниці, а та поважно кивнула головою в знак згоди – Дау такий авторитет… Коли на зборах Петру Капиці урочисто вручили бронзового кентавра на мармуровій підставці, обличчя іменинника враз стало бурячковим, тоді пробурмотів кілька слів, що нагадували відомі вислови, а врешті вибіг з приміщення, голосно хряснувши дверима. Хтозна, може й за гострий язичок, а швидше із заздрощів до такого талановитого і везучого вченого, тільки Ландау не знаходиться більше місця в Ленінграді, його направляють в тодішню столицю України Харків. То були прекрасні роки для Дау. Він стає керівником теоретичного відділу Українського фізикотехнічного інституту, одночасно завідує кафедрами теоретичної фізики в Харківському інженерно-механічному інституті і в Харківському університеті. 1934 року Академія наук присуджує йому вчену ступінь доктора фізико-математичних наук без захисту дисертації, а в наступному році – звання професора. Саме в Харкові Дау публікує роботи, які складуть 153
йому світову славу – про походження енергії зірок, надпровідність, розсіювання світла, рух потоків електрично заряджених частинок…
«джаз-банда»: у розпал психозу шпигуноманії і введення перепусток в науковий заклад, Ландау чіпляє перепустку на спині чи навіть нижче неї, а його колега Трапезникова перепустку вішає на собачий ошийник. …Заломивши руки, енкаведисти ввіпхнули Дау в «чорний ворон» і зникли в невідомому напрямі – що їм до великого таланту, до долі людини, яка розуміє свою значимість і дозволяє собі – нечувано! – іронічне світосприймання. Ні рідним, ні колегам, де перебуває Ландау, вияснити не вдається. Вирахувала лише мама, притому у досить несподіваний спосіб. За радянськими законами, арештованому дозволялося посилати 50 рублів, то ж мама в усі тюрми розіслала по такому переказу. Поступово гроші почали повертатися адресату, не повернулися тільки з Бутирської і Харківської тюрми. В справі «злочинця», майбутнього Нобелівського лауреата, російські катюги виводи На з`їзді фізиків у Польщі. Дні Кракова, червень 1938 р. У першому ряду зліва направо: Г. А. Гамов (2-й) і Л. Розенфельд (4-й). У другому ряду 2-й і 3-я зліва — подружжя Бор. У третьому ряду 2-й зліва — Ч. Дарвин (мол.) 154154 ли на 153 сторінці: «Ландау признался в том, что буду чи озлобленным арестом своего отца – Давида Львови ча Ландау – инженера, осужденного в 1930 году за вредительство в нефтяной промышленности на десять лет заключения в лагерях (впоследствии был освобожден), в отместку за отца примкнул к антисоветской группе, существовавшей в Харьковском физико- техническом институте».
Ландау чекала б погибель, якби за нього не заступився Капиця у листах до Сталіна, Молотова і Берії.
бурі, Георгій Гамов міг для «приколу» збити з пантелику найсерйознішу аудиторію. Публікуючи капітальну працю з фізики, раптом заманулося йому піджартувати над колегами: Георгій посилається на неіснуючу публікацію Ландау в журналі «Червоний гудок». Колеги-фізики тероризують бібліотекарів безуспішними проханнями знайти цей журнал, бібліотекарі собі збилися з ніг, шукаючи видання з такою дивною назвою, аж поки всі разом не здогадалися, що їх «розвели».
вислови найславетніших сучасників. «Він любив життя, любив азарт теоретичного пошуку, був невичерпним на вигадку в науці, в жартах і приколах».
Нобелівська премія. Ще в 1928 році Гамов публікує статтю про тунелювання альфа-частинки, явище, що лежить в основі термоядерних реакцій та інших процесів. Пройде багато років і коли Гамов відвідає Кавендишську лабораторію, науковець Кокрофт розпитає його про можливості зворотного процесу, чи можуть альфа-частинки проникати в ядро. Георгій на прохання підрахував, що буде, коли направити на ядро велике число альфачастинок, тобто заклав основи теорії прискорювачів. В 1932-му році такий прискорювач збудували Кокроф і Уолтом – вони відзначені Нобелівською премією 1951 року, на розрахунки ж Георгія в нобелівських документах посилання чомусь було відсутнє.
школярі, де оповідається про Всесвіт і Великий Вибух. Теорія про це Георгія Гамова дозволила розподілити за часом і температурою стадії утворення Всесвіту. Після вибуху має виникнути електромагнітне випромінювання, яке тепер називають реліктовим, до нашого часу воно має відповідати 3–4 градусів Кельвіна, тобто довжина хвиль буде в кілька сантиметрів. З фантастичної теорії дехто й підсміювався, аж доки в 1965 році А. Пензіас і Р. Вільсон не встановлять це електромагнітне випромінювання в 3 Кельвіна. Шукали вони несправності апаратури, причини сторонніх шумів – і все марно, аж доки теоретики фізики не порадили їм почитати Гамова. Публікуючи дані про сенсаційний експеримент, звісно, вони забули послатися на працю Георгія. А він відреагував на поважній конференції в своєму стилі.
я не доведу, що вона моя. Але ж я загубив монетку в тому місці, де її знайшли. А. Пензіас і Р. Вільсон отримали Нобелівську премію в 1978 році. Георгій на той час був уже в кращому світі.
для себе галузі – генетиці. Ось як він пише про це сам: «В 1954 році я зробив досить екстравагантне відхилення в біологію. То був рік, коли американський біолог Джеймс Уотсон і британський кристалограф Френсіс Крік успішно сконструювали правильну модель ДНК… Прочитавши в Nature в травні 1953 року статтю Уотсона і Кріка, яка пояснювала як спадкова інформація зберігається в молекулах ДНК в формі послідовності чотирьох груп, відомих як «основи»… я зацікавився: а як же ця інформація проводиться в послідовність двадцяти амінокислот, які утворюють молекули протеїну. Проста ідея, яка прийшла в голову, полягала в тому, що можна отримати 20 із «4» підрахунком числа всіх можливих триплетів, що утворюються з чотирьох різних сутностей».
ДНК співвідносяться одна з одною, як зберігається 156156 спадкова інформація, як передається нащадкам. Вчений придумує «первинний алфавіт ДНК». Стаття про це обійшла не тільки західні наукові джерела, а дивом небаченим навіть передрукувалася в СРСР.
підтверджено на початку 60-х і в 1968 році біохіміки США М. Ніфенберг, Р. Холлі та Х. Коран удостоїлись премії Альфреда Нобеля. Втретє Шведська королівська академія «не помітила» Гамова.
пам’ятають і шанують свого земляка. Георгій Гамов також не цурався своїх пракоренів. Аби не звинувачували в суб’єктивізмі, доречніше буде послатися на інші, неукраїнські джерела. Цікава стаття є в журналі «Вестник. On Line» (№6) «Три его открытия были достойны Нобелевской премии». Ось що пишуть автори Мирон Амусья і Марк Перельман (Ізраїль): «Георгий Гамов родился в Одессе. Отец его преподавал русский язык и литературу в гимназии, среди его учеников был Троцкий, помянувший об этом в автобиографии. По происхождении Гамовы были запорожскими казаками, так что Г. А., неисправимый шутник, включил в автобиографию репродукцию с известной картины Репина». В ґрунтовному матеріалі докторів фізико-математичних наук В. Френкеля і А. Черніна «Возвращается Г. А. Гамов» («Природа» 1989, № 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей. Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського округу, мамин батько – митрополит і настоятель Одеського кафедрального собору. В тому числі є тут рядки: «Семейные предания восходят по временам Запорожской Сечи – недаром репродукция с известной картины Репина включена Гаммовым в автобиографическую книгу».
і поляком Ухамом в розробці водневої бомби (до атомної не допустили перестрахані американці
командиром Червоної армії, бо читав колись лекції на артилерійських курсах), а ще прекрасні книги з популяризації науки… Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну сім’ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові, у знаменитому фізико-математичному інституті. А дарма. В російських журналах в свій час на групових фотографіях світових знаменитостях Гамова замальовували, робили подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні ж ці та подібні журнали «приватизовують » Георгія Антоновича, проводячи паралель із ставленням італійців до Расстреллі, Россі чи Кварнегі. Не будемо їм заважати. Справді, якщо Фредерик Шопен виїхав у двадцятилітньому віці із Польщі і не повернувся, але навіки залишився польським митцем, Олександр Герцен, процитувавши на кордоні «Прощай, немытая Россия» осів назавжди в Лондоні та залишився російським письменником, скитальця Джорджа Байрона не відцуралася Англія, то чому має українська земля відцуратися імені Георгія Гамова?
тій землі де чорною тушшю, замальовували навіть обличчя.
– Покинув сліпого і безпомічного престарілого батька. Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував на пошту в найлютіші й найголодніші 1933–1937 роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси, «багаті продуктові посилки» – може, тільки вони й продовжили трішки його життя. А ділитися ними старий Гамов починав тут же, з поштового відділення – він не міг пересилити той стражденний погляд очей службовців, що бачили з документів вміст посилок – погляд несміливий, соромливий і водночас прохальний, погляд очей, що єдині тримали висхле тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного – милосердя.
Георгій Гамов 158158 Георгій Шарпак, фізик ЗУСТРІЧ У ШВЕЙЦАРІЇ На бенкеті в готелі «Метрополь» Іван Васильович Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег, так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали за рукав: – Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі її ніколи не бачили… – Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? – не погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні білого фарфору. До делегації радянських фізиків швейцарські митники поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959 рік, і це була перша делегація в Європейський центр ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян, про що для годиться перепитали, як велика, на їх думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в чемоданах, і така ж кількість ікри. – Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив око митник і знизав плечима. – Не належить така кількість. – Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації за гостинці. – Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з горілкою досліджують, – розтягував слова митник, буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути предметом наукових досліджень. – Ми – народ гостинний, – розводив руками Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич він вполював. – Не належить понад норму, – повторював своє митник. – Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув з серця Чувило. Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих митників, бо вони, перемигнувшись про щось між собою, щиросердно розреготалися і пропустили без подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани. Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими, він помітив на собі зосереджений погляд одного з тутешніх колег.
віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|