Part III – Orthodoxy in Europe and America:
«The Apostle Andrew, one of the original twelve disciples of Jesus, preached the gospel
of Christianity in Greece and along the northern shores of the Black Sea. He continued
202202
his missionary work northward and visited the area known as Skiphia (now Russia). He
journeyed as far north as the city of Novgorod.
Arriving in the region where the city of Kyiv is now located, St. Andrew ascended the
hills and planted a cross on the Mountainside. He then made an historic prophecy that from
those hills would shine the light of divine grace, that many churches would be built, that a
great city would arise and that Christianity would spread throughout the country.
The cross planted by Andrew was later preserved in a beautiful church built on the
mountain in the area that bore his name. St. Andrew continued on through the Caucasus
to the Southern shores of the Black Sea and then went on to Constantinople. There he
ordained priests and deacons and to establish the church hierarchy in Russia».
[17] Історія Святої Православної Церкви
Частина ІІІ. Православ’я в Європі та Америці:
«Апостол Андрій, один із дванадцяти учнів Ісуса, проповідував християнське
Євангеліє у Греції та вздовж північних берегів Чорного моря. Він продовжив
місіонерську роботу, просуваючись на північ та відвідав територію, відому під
назвою Скіфія (тепер Росія). Він настільки просунувся в північний бік, що підійшов
до міста Новгорода.
Прибувши в регіон, де зараз розміщене місто Київ, Св Андрій піднявся по
горбах та поставив на пагорбі хрест. Тоді він сказав історичне пророцтво про те, що
з тих пагорбів світитиме проміння божественної слави, що буде побудовано багато
церков, що з’явиться величне місто, і християнство пошириться по всій країні.
Поставлений Андрієм хрест пізніше був занесений на збереження у гарну
церкву, побудовану на горбі в місцевості, яка має його ім’я. Святий Андрій вирушив
далі через Кавказ до південних берегів Чорного моря, а потім до Константинополя.
Там він посвятив у духовний сан священиків та дияконів, щоб встановити церковну
ієрархію в Русі».
[18] http://209.85.129.104/search?q=cache:fa2b6ECgydUJ:el.wikipedia.org/wiki/
CE%A3%CF%85%CE%B6%CE%AE%CF%84%CE%B7%CF%83%CE%B7:%CE%
91%CF%80%CF%8%C%CF%83%CF%84%CE%BF%CE%BB%CE%BF%CE%B9+
andrew+first+called+Kyiv&hl=ru&ct=clnk&cd=148&gl=ua&client=firefox-a
The Anchor Bible Dictionary (Freedman, David Noel, ed., [New York: Doubleday]
1997, 1992):
«Sometime in the 8th century, however, Andrew was pressed into service to legitimate
Byzantine claims to apostolicity. For centuries, the church in Rome had claimed Peter as its
founder. On the other hand, Byzantium, largely the product of Constantine’s relocation of
the imperial capital to the E, could claim no founding apostle. This was not so problematic
when Rome and Byzantium were on good terms, but when the two great ecclesiastical
centers parted ways; Byzantium was in desperate need of apostolic pedigree. Andrew was
perfectly suited for the purpose. According to the gospel of John, he was the first of the
apostles to come to Jesus, and later he brought his brother Peter, Rome’s favorite, to the
Lord. The Acts of Andrew and traditions derived from it had placed Andrew’s ministry
in the region of the Black Sea, and if one can trust the epitome of Gregory of Tours, the
Acts in fact sent the apostle to Byzantium. Furthermore, from the time of Constantius II,
Andrew’s relics reposed in Constantinople’s Church of the Holy Apostles.
203
Such long-standing associations between Andrew and the city generated a legend that
when Andrew, the Protokletos (First-called), visited Byzantium he appointed as bishop
Stachys, who inaugurated an unbroken line of bishops. In the 9th century, soon after the
origin of this legend, several versions of his passion appeared along with three different
Byzantine «Lives» of Andrew. A monk named Epiphanius, the author of one of these
«Lives», claimed that virtually every tribe on the shores of the Black Sea appealed to
Andrew as the founder of its church: the Scythians, the Sogdians, the Gorsini, the Iberi, the
Sousi, the Phousti, the Alani. Andrew also allegedly visited Amisus, Trapezunta, Iberia,
Phrygia, Ephesus, Bithynia, Laodicea, Mysia, Odyssopolis, Chalcedon, Heraclea… His
reputation in the East now was secure. He remains the patron of Russian Orthodoxy by
dint of a legend that he preached as far north as Kyiv».
[18] Словник Біблії – якора спасіння (Девід Ноель Фрідман, вид., [Нью-Йорк:
Даблдей] 1997, 1992):
«Однак, інколи аж у VІІІ столітті, Андрія змушували служити законним
вимогам Візантії до апостольництва. Протягом століть церква в Римі вважала
своїм засновником Петра. З іншого боку, Візантія, головно продукт переміщення
Костянтином столиці імперії до Е, взагалі не могла стверджувати, хто був апостоломзасновником.
Це було не настільки проблематично, коли відносини між Римом та
Візантією були хорошими, але коли ці два церковні центри розпалися, Візантія
відчайдушно потребувала апостольського походження. Для цього ідеально підходив
Андрій. Як розповідається у Євангелії від Іоана, він був першим з апостолів, який
прийшов до Ісуса, а пізніше привів до нього свого брата Петра, улюбленця Риму.
Діяння Андрія та традиції, які пішли він них, розмістили пастирство Андрія в
районі Чорного моря, і якщо вірити короткому викладу Грегорі Мандрівника, діяння
дійсно відіслали апостола до Візантії. Мало того, з часів Костянтина ІІ мощі Андрія
спочивають в Константинопольській церкві Святих Апостолів.
Такі асоціації між Андрієм та містом створили легенду про те, що коли Андрій
Протоклетос (Первозванний) відвідав Візантію, він призначив єпископом Сташиса,
який увів в дію суцільну лінію єпископів. У ІХ столітті, невдовзі після виникнення
цієї легенди, поруч із трьома різними візантійськими «Життями» Андрія з’явилося
ще кілька версій його життєвого шляху. Монах на ім’я Епіфаніус, автор одного із
трьох «Життів», стверджував, що практично кожне плем’я на берегах Чорного моря
вважало Андрія засновником своєї церкви: скіфи, согдіанці, горсіні, ібері, соусі,
фоусті, алані. Як стверджують, Андрій також відвідав Амісус, Трапезунт, Іберію,
Фригію, Ефесус, Бітинію, Лаодикію, Мисію, Одісополіс, Налцедон, Гераклею…
Тепер на Сході в нього була добра репутація. Він залишається покровителем
руського православ’я завдяки легенді про те, що проповідував на півночі, де нині
стоїть Київ».
[19] http://www.catholicherald.com/saunders/97ws/ws970925.htm,
The Eastern Cross: Symbolism and History
Straight Answers by Fr. William Saunders HERALD Columnist
«St. Andrew evangelized the area of Asia Minor. One story recounts that he journeyed
up the Dnieper River, planted a cross on a hill, and prophesied that one day there would
be a great city, a center of Christianity. This city would one day be Kyiv. Tradition also
204204
records that St. Andrew was martyred on an X-shaped cross on November 30, A.D. 60
during the reign of Emperor Nero at Patrae in Achaia in Greece.
[19] «Східний хрест: символізм та історія»
Прямі відповіді від оглядача «Геральд» Вільяма Сандерса
«Святий Андрій євангелізував територію Малої Азії. Згідно з однією історією,
він мандрував до річки Дніпра, поставив на пагорбі хреста та передбачив, що одного
дня там буде велике місто, центр християнства. Цим містом стане Київ. Перекази
також свідчать про те, що Св. Андрій пройшов через великі муки на хресті у формі
ікса 30 листопада 60-го року нашої ери під час правління імператора Неро в Патрії
(Ахайя, Греція)».
[20] http://209.85.129.104/search?q=cache:1VEG1JsqSqkJ:forerunner.com/
forerunner/X0690_Providential_History.html+andrew+first+called+Kyiv&hl=ru&ct=cln
k&cd=229&gl=ua&client=firefox-a
A Providential History of Russia By Jay Rogers 8/91:
«An early Christian legend says that it was the Apostle Andrew who first preached in
the region of Scythia on a missionary journey. Stopping on his way back on a bend in the
River Dnieper, he planted a flag on its shore prophesying that one day a great city would
arise in this place. The city of Kyiv arose in this spot as early as the fifth century».
[20] Роджерс Джей, «Передбачена історія Русі»:
«Ранньохристиянська легенда розповідає, що саме апостол Андрій був першим,
хто проповідував на території Скіфії під час своєї місіонерської подорожі. Дорогою
назад, зупинившись на закруті річки Дніпра, він встановив на його березі хрест, який
пророкував, що одного дня на цьому місті постане величне місто. Вже у п’ятому
столітті там з’явилося місто Київ».
[21] Andrew Wilson. The Ukrainians. Unexpected nation, Yale Nota Bene, Yale
University Press, New Heaven and London, 2002.
Вілсон Ендрю. Українці. Непередбачувана нація. – Нью-Хевен і Лондон: Єль
Нота Бене, Єль Юніверсіті Прес, 2002.
«Припускається, що християнство постійно існувало в Україні з часів апостолів.
За давньою легендою, перший контакт України з християнством прийшов із місією
Святого Андрія Первозванного до Києва у 55 році нашої ери. Важливість Андрія, як
можливого засновника церкви, в Константинополі призвела до спірних тверджень, що
він також побував у Польщі та Грузії; Розповідь про пережиті роки (A Tale of Bygone
Years) повідує про те, що він відважився піти далі до майбутнього Новгорода, але
українські вчені заперечують, що він відвідав ту землю, яка пізніше стала Росією. На
жаль, засновані апостолом церкви були зруйновані внаслідок вторгнень варварів у
третьому столітті, однак стверджують, що «голова Скіфської Єпархії» був присутній
на Першій Всесвітній Раді в Нікеї 325 року н. е. (можливо, насправді, єпископ Кадмус
з Босфорського королівства). Міф про місію Андрія до скіфів почав розвиватися в
одинадцятому столітті і був поширений у Середньовіччі – Церковний Собор (Рада),
205
проведений у Києві 1621 року, проголосив його «Апостолом Русі». Церква Святого
Андрія, побудована в Києві 1086 року, більше не стоїть, але екстраваганцу в стилі
бароко XVІІІ століття з його іменем можна побачити на горбі над Дніпром, де,
вважається, Андрій поставив хрест, як показано на одному із головних малюнків
у церкві – «Проповідь Апостола до Скіфів», створеному Платоном Бориспільцем.
(1847 р.). Міф про те, що Андрій дав своє привілейоване благословіння українській
землі, є центральним догматом сучасної української церкви – навіть Папа дав цьому
прихильну згадку під час свого візиту 2001 року».
206206
КИЇВСЬКИЙ ЗЯТЬ: «ВІРИВ У СЛАВУ, БАГАТСТВО ТА ВЛАДУ…»
Погляд збоку, сторонній погляд, завжди цікавий. Про київського зятя,
майбутнього конунга Норвегії Гарольда збереглося чимало писемних згадок,
причому не завжди компліментарних. Певно, був він саме таким – людиною
свого часу, воїном і мандрівником, поетом і мисливцем за жіночими серцями та
звичайнісінькими земними скарбами… Однак згадки про Ярослава Мудрого, певне,
вимагають деякого «коригування», бо точка зору про «новгородського князя» інколи
подається з російської дзвіниці. Тому доцільно надалі зіставляти дати, наприклад, з
«Вікіпедією», вдавшись до цитування навіть більш просторого уривка:
[22] «Після смерті свого батька Володимира Святославовича в 1015 році Ярослав
Мудрий у боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і
засів на київський княжий престол, але 1018 року під натиском польських військ
короля Болеслава І, що їх взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ.
Після остаточної перемоги в битві над р. Альтою 1019 року Ярослав Мудрий став
київським Великим князем.
Прагнучи об’єднати всі руські землі, Ярослав Володимирович змушений
був вести боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя
тмутороканського і чернігівського. Після битви під Лиственом біля Чернігова 1024
року Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від
Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 року в Городку під
Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий
допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами 1029 року, розширивши власні
володіння до кавказьких гір; а Мстислав – у скріпленні й розширенні держави
Ярослава Мудрого на захід від Дніпра. На півночі 1030 року Ярослав зайняв землі
між Чудським озером і Балтикою й там заснував м. Юріїв, у 1030–1031 рр. війська
Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські міста, які 1018 року загарбав Болеслав
І. Тоді ж Ярослав здобув від Польщі смугу землі між р. Сяном і Бугом; там збудовано
м. Ярослав і Белз. Після смерті Мстислава 1036 року Ярослав об’єднав під своєю
владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави.
У 1038–1042 роках Ярослав вів успішні походи проти литовських племен – ятвягів,
проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь».
[23] http://www.glasglow.com/e2/ha/Harald_III_of_Norway.html,
«Surnamed Haardraade (English: «Hardraada»), which might be translated «hard
reign», he was the son of King Sigurd and of King Olaf the Saint. At the age of fifteen he
was obliged to flee from Norway, having taken part in the Battle of Stiklestad [?] (1030),
in which King Olaf met his death. He took refuge for a short time with Prince Yaroslav[?]
of Novgorod (a Russian kingdom then, now a city, founded by Scandinavians), and thence
went to Constantinople, where he took service under the Empress Zoe of Byzantium,
whose Varangian guard he led to frequent victory in Italy, Sicily, and North Africa, also
to Jerusalem.
In the year 1042 he left Constantinople, supposedly because he was refused the hand
207
of a princess, and on his way back to his own country he married Ellisif or Elizabeth,
daughter of Yaroslav of Novgorod».
Based on an article from 1911 Encyclopedia Britanica
Editors: Hugh Chisholm in London, Franclin Henry Hooper in New York City
Published: 1910–11.
[23] «Названий Хардрадою (по-англійськи «Hardraada»), що можна перекласти
як «жорстке правління», він був сином короля Зігурда та єдинокровним братом
короля Олафа Святого. У 15 років, взявши участь в Стіклестадській битві (1030),
під час якої помер король Олаф, він був змушений покинути Норвегію. Недовго
переховувався у князя Ярослава із Новгорода (в той час королівство в Русі). Звідти
пішов до Константинополя, де найнявся до візантійської імператриці Зо і керував її
варязькою гвардією, щоб зробити частішими перемоги в Італії, Сицилії та Північній
Африці, також пересуваючись до Єрусалиму.
1042 року він покинув Константинополь, ймовірно тому, що йому відмовили
у просьбі руки принцеси, і дорогою до рідної країни він одружився із Елісіф або
Елізабет, дочкою Ярослава Новгородського».
Уривок базується на статті із 11 видання енциклопедії «Британіка»
Видавці: Х’ю Чішольм в Лондоні та Франклін Генрі Хупер в Нью-Йорку. Рік
видання: 1910–11.
[24] http://209.85.135.104/search?q=cache:Jojd-_z-oVwJ:www.ancientworlds.net/
aw/Post/284194+harald+hardrada+yaroslav&hl=ru&ct=clnk&cd=31&gl=ua
На форумі цього сайту велася дискусія на наступну тему: «Гарольд Хардрада
та візантійська імператриця Зо (та знімок мозаїки варязької гвардії)»
Цей текст було розмішено на сайті учасницею форуму Хіпатієєю Дідіус (Hypatia
Didius) 11 березня 2004 р.:
In a book entitled «WHAT LIFE WAS LIKE WHEN LONGSHIPS SAILED:
VIKINGS, A. D. 800–1100», edited by Denise Dersin, Alexandria, Virginia: Time-Life
Books, 1998, I ran across some interesting information regarding the Viking warrior
Harald Hardrada and the Byzantine empress Zoe on pages 80–86:
«…He charmed the Byzantine empress, Zoe, and those close to her said that she
secretly longed to marry him, although she already had a husband and consort, the emperor
Michael, and Harald was still pining for that «golden lady in Russia,» Elizabeth, who had
not yet been granted to him. Zoe’s fond regard for Harald ultimately turned sour, but he
was without fault in the eyes of his imperial patrons…»
«…he rose to become head of the Varangian guard…»
«…Even his imperial patrons who did well by his skullduggery, came to resent and
distrust him. After many rewarding campaigns, he returned to Constantinople and resigned
his command…»
«…But Empress Zoe was unwilling to let Harald slip away. She accused him
of withholding from the imperial couple their full share of the plunder and had him
imprisoned. Perhaps she still longed for him and wanted to keep him close, but her passion
208208
went unrequited. The only woman who ever came close to rivaling the distant Elizabeth
in Harald’s affections was Zoe’s alluring niece, Maria, and the empress was not about to
let Harald have her».
«No prison could hold Harald for long. With help from confederates, he escaped from
the dungeon, roused his Varangians, and assailed the emperor and put out his eyes. Then to
add insult to injury, he abducted Maria and carried her off in his longship. The great iron
chains at the mouth of the Bosporus blocked his exit, . . . but the ever-resourceful Harald
moved his gear sternward to elevate the prow and slipped up and over the chains with a
mighty assist from his oarsmen. Once safely free of Zoe’s grasp, he put Maria ashore and
bade her return to Constantinople and remind the empress how little power she had over
him, «for with all her might she could not have prevented him from marrying the girl».
«In truth, Maria was dispensable. On his way back to Norway, Harald stopped off
in Russia and renewed his suit for the hand of Elizabeth. Yaroslav could see by all the
treasure Harald had accumulated that he was worthy of a princess, and he sanctioned the
match. As one poet put it:
«The warlike king of Norway Won the match of his desire, He gained a king’s daughter
And a hoard of gold as well».
[24] «У книжці під назвою «Яким було життя, коли плавали довгі кораблі:
вікінги, 800–1100 рр. н. е., виданій Деніс Дерсін, Олександрія, Вірджинія: ТаймЛайф
Букс, 1998 р., я наштовхнувся(лась) на цікаву інформацію про вікінгського
вояку Гарольда Хардрада та візантійську імператрицю Зо (на с. 80–86):
«Він зачарував візантійську імператрицю Зо і ті, що були в її близькому
оточенні, казали, що вона таємно дуже хотіла з ним одружитися, хоча вже мала
чоловіка, імператора Міхаеля. Гарольд все ще сумував за тією «золотою леді із
Русі», Елізабет, яка поки що йому не належала. Добре ставлення Зо до Гарольда
зрештою погіршилось, але спочатку він був невинним в очах своїх імператорських
покровителів…»
«…він досягнув того, що став керівником гвардії варягів…»
«…Навіть його імператорські покровителі, які не були проти Гарольдового
шахрайства, почали обурюватись та не довіряти йому. Після багатьох прибуткових
походів він повернувся до Константинополя, де здав своє командування…»
«Але імператриця Зо не хотіла дозволити Гарольду вислизнути. Вона звинуватила
його в приховуванні від імператорського подружжя їхньої повної частки здобичі та
посадила у в’язницю. Можливо, вона й досі дуже хотіла бути з ним та тримати його
біля себе, але її пристрасть не знала взаємності. Єдиною жінкою, яка була близькою
до того, щоб стати конкуренткою Елізабет у почуттях Гаральда, була зваблива
племінниця Зо – Марія, однак Зо нізащо не дозволила б Гаральду бути з нею».
«В’язниця ненадовго змогла затримати Гаральда. З допомогою співучасників він
втік із тюрми, підняв своїх варягів, напав на імператора та виколов йому очі. Потім,
щоб підлити масла в вогонь, він викрав Марію та заніс її на свій корабель. Великі
залізні ланцюги біля протоки Босфор перекрили йому вихід, але винахідливий Гаральд
перетягнув своє спорядження до корми, щоб підняти ніс корабля та прослизнув між
ланцюгів із величезною допомогою своїх гребців. Звільнившись від контролю Зо, він
висадив Марію на берег та наказав їй повернутися до Константинополя і нагадати
імператриці про те, як мало в неї над ним було влади: «Тому що, незважаючи на всю
свою могутність, вона не змогла перешкодити йому одружитися із дівчиною».
209
«Насправді Марія для нього багато не значила. Повертаючись до Норвегії,
Гарольд зупинився в Русі та нагадав про свої наміри стосовно Елізабет. Судячи по
всьому скарбу, який назбирав Геральд, Ярослав побачив, що той таки вартий руки
княжни, та благословив шлюб. Як про це колись написав один поет:
«Войовничий король Норвегії виграв те, про що мріяв, він отримав дочку короля,
а також запас золота».
[25] http://www.kh.semper.pl/summ02.html
«In one of his works Tjodolf Arnorson, the skald of Magnus the Good, the King of
Norway, and then of his successor, Harald Hardrada, mentioned that the second of his lords
incurred a crushing defeat on a Slavonic people known as. By resorting to evidence found
in the royal sagas and Heimskringla by Snorri Sturluson the author tries to demonstrate
that after the defeat suffered by the armies of St. Olaf at Stiklastadir the young Harald
escaped from Norway together with other participants of the battle, and in the summer
of 1031 found himself in the entourage of Yaroslav, the ruler of Kyiv. Harald was one
of the commanders of the great expedition which in the autumn of 1031 attacked Poland
from the east. Apparently, the ethnonym «Lesar», used by Tjodolf, refers to the subjects
of Mieszko II».
Banaszkiewicz, Jacek: Lestek (Lesir) i Lechici (Lesar) w srednoiwiecznej tradycji
skandynawskiej, Kwartalnik Historyczny, t. 108 (2001) z. 2, s. 3–23.
[25] «У одній із своїх робіт Тьодольф Арнорсон, скалд Магнуса Доброго, короля
Норвегії, а потім його наступника Герольда Хардради, згадав про те, що другий із
його повелителів накликав на слов’ян нищівний розгром, відомий під назвою Лесар.
Посилаючись на докази, знайдені в королівських сагах та в «Хаймскрінглі» Снорі
Старлусона, автор намагається показати, що після поразки, нанесеної арміям Св.
Олафа та Стікластадіра, молодий Гарольд втік із Норвегії разом з іншими учасниками
битви і влітку 1031 року потрапив у оточення київського князя Ярослава. Гарольд
був одним із керівників великого походу, який восени 1031 року атакував Польщу
зі сходу. Очевидно, етнонім «Лесар», використаний Тьодольфом, належить до
підданців Мєжка ІІ».
Банажкевич Яцек «Lestek» (Лесір) та «Lechici» (Лесар) в Середньовічній
Достарыңызбен бөлісу: |