І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
|
Ти виріс достойним сином прославленого конунга і вірю, що правитимеш достойно. Тільки одне тебе проситиму: перейми від батька усе, крім одного – не воюй стільки, виймай меч із піхов лише при крайній потребі, лиш для захисту і оборони. Син розумів, про що веде мову матір. Доля його батька Гарольда Сігурдсона склалася так, що на стежках війни він провів майже все життя. Двоюрідний брат тодішнього короля Норвегії, він у час жорстокого розладу змушений був тікати з рідного краю і шу 17 кати собі прихистку в Київській Русі. Князь Ярослав Мудрий з пошануванням поставився до Гарольда, до його освіченості та хоробрості, таланту поета-скальда. І незабаром, коли візантійський імператор попросив у дружнього Києва військової допомоги, Ярослав Мудрий довіряє йому військо русичів та направляє в розпорядження Константинополя. Довгою була дорога експедиційного корпусу – зблискували мечі русичів у Малій Азії, схрещувалися з мечами достойних супротивників на Сицилії, пройшли дорогами Італії, воювали Африку… 1043 року Гарольд Сігурдсон з півтисячею русичів після виснажливих битв повертається в Київ. Ратний труд Гарольда достойно оцінює князь Ярослав Мудрий і 1045 року видає заміж за нього ще таку юну доньку Єлизавету. Гарольд Сігурдсон з дружиною повертається в рідну Норвегію тепер зовсім в іншому статусі і стає співправителем, а небавом і одноосібним конунгом своєї держави. Та меч його не знає спочину, й далі він воює таку неблизьку Англію, здобуває не одну перемогу, його навіть вже проголошують англійським королем, та 25 вересня 1066 року вступає в останню, трагічну для себе, битву і гине. …Олаф розумів свою матір. Тепло її рук якось дивно розм’якшувало його душу, материна доброта невидимими потоками переходила в нього, але розум, твердий і настирливий, батьківський розум, противився кожному слову. Він, Олаф, має продовжити справу славного конунга Гарольда ІІІ Суворого Правителя, він має й далі ширити межі Норвегії, в честолюбних помислах він бачив уже Данію під норвезькою короною; зрештою, кожен король, що поважає себе, не має права розлучатися з мечем. – Мамо, це неможливо. Чоловіки народжуються для війни, королі – для слави і примноження свого королівства. – Сину, – не забирала рук з голови Олафа Єлизавета, тільки в дотику її долонь син відчув якусь напругу. – Милий сину, не все вирішує зброя, розум дужчий за неї. – Мамо, відколи прийшла сумна звістка про батькову смерть, я так багато передумав… Поряд Данія, інші достойні землі… Чим далі збігатиме час, історія Ярослав Мудрий 1818
перегортатиме свої сторінки, тим складніше ставатиме утверджувати Норвегію. – Добра дитино, я стомилася за життя чекати вісток з полів битовних, – Олаф відчув, як затремтів материн голос. – Я втратила на війні чоловіка, Норвегія втратила доблесного короля… Я не хочу втратити ще й сина, а норвезький народ свого конунга, на якого покладає стільки надій… Пережите Єлизаветою напливало знову хвиля за хвилею на пам’ять. Довгими вечорами, при лякливому полум’ї свічки, що відкидала метушливі тіні та тихо потріскувала, хоч від того тихесенького тріску вона мимоволі щоразу здригалася, Єлизавета не одну думу передумала про шляхи і доріжки, де зараз її чоловік і король. А як вже зовсім допікала туга, брала в руки старий свиток із сагою молодого Гарольда, сагою, присвяченою саме їй.
що вони мали чисельну перевагу. Сталася, звичайно, запекла і жорстока битва, коли ми стялися одне з одним. Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя, теж юнака, який поліг у битві. Але дівчина з золотим перснем, яка живе
Я знаюся на восьми мистецтвах: вмію кувати вірші, можу мчати на швидкому коні, часто плаваю, вмію бігати на легких лижах, метати спис і гребти веслом. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає. Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати, що саме ми на світанку в південному місті змахнули мечами, метнули списи; там є багато доказів наших подвигів. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на Русі, мене не кохає. …Єлизаветі пригадувалися рядки із саги Гарольда, тільки суть їх з’являлася в пам’яті знову русь кою мовою, наче в підрядковому перекладі, мовою, якою вона вже навіть інколи відвикала думати – як-не-як майже два десятиліття вона вже королева цієї держави. – Сину, не меч визначає силу королівства, а добре чи зле життя твоїх підданих. Ось про що має бути твоя дума денна і нощна. А на різні держави різним чином впливають – родичатися можна, до слова. Негадана думка промайнула в голові Олафа, думка як спалах – він рвучко підвівся на ноги, він знав тепер, як здійснити батьківську мрію про Данію – і вогник завзяття і нетерпіння, впертості та настирливості заіскрився в його очах.
меча без крайньої на те потреби, – метал у голосі сина, такий властивий в подібні хвилини Гарольдові, почувся Єлизаветі в Олафових словах. – Але й ти маєш виконати мою умову. – Яку, дитино? – щось насторожувало матір, раптовий острах легенькою колькою озвався у серці. – Ти маєш вийти заміж за данського короля, – видихнув син. І знову твердо, з металом:
і можливість подбати про життя підданих. Єлизавета аж відступила на крок і затулила лице долонями. – Гріх тобі казати таке… Жалоба по батькові ледве минула.
– Умова – за умову, – метал у голосі залишався таким же дзвінким. – Сину добрий, мені про монастир думати, а не про заміжжя… – Не приймеш умови – і я не прийму… Батька, знаєш сама, данці вважали не просто грозою, його з жахом іменували «північною блискавкою». – Я думатиму, сину… Бучно гуляла Норвегія коронування юного Олафа, не стомлювалися музики, витирали піт з чола дужі чоловіки, що готували смаженину… А незабаром Єлизавета, донька Ярослава Мудрого, таки вийшла заміж за данського короля.
двадцять сім років правління Олафа. І поки зимовими 2020 вечорами у віконних шибках спалахували вогні, ніхто лякливо не біг перевіряти: чи не пожежа. То тихо вигравало всіма кольорами північне сяйво, тішачи люд всіма мислимими і немислимими кольорами. А в історію цей король увійшов як «конунг Олаф Спокійний ». Може, то Бог почув мовлені ним слова під час материного благословення? 21 ПРИХИСТОК ВІЗАНТІЙСЬКИХ МОРНАРХІВ В В дарили дзвони у Галичі, вдарили всі водночас, їх лункий подзвін здіймався у синє безхмарне небо, де лиш зграйки голубів зблискували під сонцем білими крилами, розливався той подзвін містом і найдальшими його околицями. Дзвони вдарили водночас, як тільки на видноколі з’явився загін візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела. Нечисленний загін імператора наближався до воріт Галича. Зате зустрічав його неймовірно чисельний люд, як і належить вітати одну з найзначніших царствених персон цього суєтного світу – хиталися на легкому вітрі хоругви, аж рябіло в очах від пишних уборів бояр, виблискували на сонці латинські шоломи багатотисячного війська, озброєного за найсучаснішими зразками. Попереду – Роман Мстиславович, самодержець усієї Русі, як іменують його в столицях найпотужніших держав, удостоєний королівської корони Римським Папою. Роман Мстиславович гідно зустрічає свого іменитого гостя. Бо одружений він з Анною, батьком якої якраз і є Ісаак ІІ Ангел, мама
Вид на місто Галич. Гравюра Наполеона Орди 2222 Роман Мстиславич — засновник Галицько- Волинського князівства – родинні узи часто міцніші за будь-які міжнародні угоди.
– Ваша імператорська величносте, – вклонився Роман, – наша земля, наша держава, спадкоємиця великої Київської Русі, що дала початок родинному єднанню, наш люд увесь із великою приязню вітають вас і весь ваш почет… Та коли прийняв імператор хліб-сіль, то не побачив Роман на обличчі тестя нічого, окрім безпросвітного смутку. Він уже знав причину цього – похід хрестоносців позбавив Ісаака ІІ Ангела імператорського трону. Тим паче Романові хотілося, щоби повержений монарх не відчував зміни ставлення, йому хотілося не тільки прихистити тестя, а й зробити все, аби відійшов той душею.
й видихнула Анна, прихилившись до батькового плеча, і сльози зблиснули в її очах, у яких не знати чого відсвічувало більше – жалю чи радості від зустрічі. – Ну й забралися ви на край світу, – після перших хвилин зустрічі озвався нарешті тесть. – Стільки намандрувався я Грецією, та ще й ваших степів відміряв. Так далеко від Києва столицю свою переніс… – Не на край, ваша імператорська величносте, а в самісінький центр Європи. Саме тут відбуваються головні події, тут, в осереді європейському, твориться майбутнє народів. Тут наша доля… А Київ назавше залишиться серцем Русі. Ще Романові Мстиславовичу хотілося додати, що його держава уже має земель не менше, ніж священна Римська імперія, і ще прирізати можна дещицю, та промовчав, лишивши на потім.
де лунало багато здравиць справді щирих, без фальші і принизливого співчуття – вірили-бо, Візантійська імперія стоїть багато віків і ще стоятиме, Роман продовжив мову.
Андроник Комнин 1164 року теж втратив константинопольський трон і знаходив прихисток на нашій руській землі. Тільки тепер наша міць незмірно більша. – Я вдячний за розуміння, – похилив голову інмеператор. – Але біда рідко ходить самотиною. Якщо за Анну я спокійний, бо вона за тобою, як за міцною стіною, то серце болить за іншу дочку – Ірину, що за німецьким королем Філіпом ІV Гогенштауфеном. Неспокійно там, крові багато ллється… А найгірше те, що Римський Папа Інокентій ІІІ не на боці Філіпа. Своєю чергою Інокентій ІІІ шанує тебе, королівську корону он дарував… Роман якось різко крутнув головою і пригладив руками чорне і коротке волосся, мов при незгоді воно наїжачилося.
що корону я не прийняв. Моя відповідь послам Інокентія ІІІ була такою: «Я маю власний меч і звик добувати усе, що маю, власною кров’ю, так само, як діди, поширюю і примножую землю Руську». Отож перед Папою Римським у мене боргу ніякого. І руки розв’язані, якщо доведеться діяти. – Ну і різкий же ти чоловік. – вперше за вечір усміхнувся імператор, усмішка та проявлялася поволі, відчинялась зі скрипом і опором, як відчинятися можуть старі і мащені невідь-коли ворота. – Уявляю, що напишуть літописці про тебе, якщо тільки не лукавитимуть і не перебріхуватимуть. Застереження візантійського імператора було безпідставним, бо як спливе багато води у Дніпрі й Дністрі, то літописці залишать про Романа Мстиславовича хай і не завжди компліментарні, але доволі об’єктивні рядки: «…На зріст хоча не вельми великий, але широкий і надмірно сильний, лицем красний, очі чорні, ніс великий з горбком, волосся чорне і коротке, вельми яр був у гніві, косен язиком, коли сердився, не міг довго слова вимовити, багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив, але ні одна ним не володіла. Воїн був хоробрий і хитрий на шикування полків, що наочно показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив…». Роман Мстиславович долив тестеві у келих вина, що сяйнуло-заграло у скляних гранях витонченої роботи.
таки мені в нього побувати. Філіп не тільки воює, він 2424 робить чималенько для блага підданих. Якраз, коли був я у нього, монастир святого Петра в Ерфурті розбудовував. Ще й я дещицю срібла до цього додав, тож і мене тамтешні монахи у пом’яник фундаторів монастиря записали. – Я радий, що ти незалежний правитель, – усмішка на обличчі імператора гасла і зачинялася поволі, як ті ж ворота. – Тепер мені легше говорити про поміч Філіпові. Це справа найперша, бо відновимо константинопольський трон чи ні, а можемо в іншому разі втратити і трон другий. Довгою була розмова тестя із зятем; Романові Мстиславовичу так хотілося почути думку набагато досвідченішого монарха про свої задуми. Особливо того хвилював реформаторський проект розбудови держави, Роман і назву йому підібрав звучну: «Добрий порядок для Русі». Мріяв він, щоб жоден князь не міг грабувати та відбирати волості, що не належать йому, бо як тільки безлад, то вже половці тут як тут. А ще справедлива виборність глави держави за взірцем європейської… Уже перед сном нагадала йому й Анна, несміло та прохально зазираючи в очі: – Якщо можеш, дай поміч Філіпові… і сестрі Ірині. Роман Мстиславович не зламав даного тестеві слова. В неблизький і нелегкий похід збиралися ґрунтовно, сотні верстов долаючи без особливого опору. Та кожному своя доля – необачно відірвавшись від основного війська, поліг у бою під Завихостом… Марними були застереження візантійського імператора щодо його правдивого опису літописцями. Через віки пройдуть рядки «Слова о полку Ігоревім»: «А ти, Буй – Романе і Мстиславе! Мисль одважна покликає ваш розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе, в подвигах ратних, як той сокіл на вітру ширяючи, птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники під шоломами латинськими. Та й не одна країна, Гунська Литва ще й ятвяги, Деремела і половці списи свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами булатними»… 25 КОРОНА ДАНИЛА З вікна королівського палацу, де розмістилися посли Папи Римського, дорогу з півдня видно було, мов на долоні. Послів притомило задовге чекання, та вдіяти нічого, розминутися з князем Данилом вони просто не мали права – тож лише упівголоса зрідка перекидалися думками. – А як омине Краків і наше чекання лиш марнота? – Це неможливо. Достеменно відомо, що князь ночуватиме тут. Хай же Бог нам дарує терпіння. – І все ж дивина неабияка… Заради того, для чого ми прибули, європейські князі роками самі добиваються уваги Святійшого отця. – Мета виправдає наш труд. Волинсько-Галицька держава вже налічує майже вісім десятків міст, а скільки сіл – знає хіба лише князь. – Однаково у голову не вкладається. Гасати несусвітніми обширами, ловити якогось князя з європейських задвірок, щоб… – Нічого собі задвірки! Навіть географічно – то центр Європи. А якщо врахувати, що землі Волинсько- Галицького князівства уже більші за землі Священної Римської імперії, що ця країна торгує з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Німеччиною, Литвою… Папський посол затнувся на півслові: на дорозі з’явилася хмарка куряви, вона швидко більшала і вже можна було розрізнити передні ряди невідомого війська. За якийсь час перші вершники в’їхали на подвір’я. З описів посли упізнали князя Данила: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, золотом же та іншими оздобами прикрашені стріли й шаблі, кожух із оловира грецького, цінностями осяйними прикрашений, а чоботи із зеленого сап’яну. Сяяла вся дружина дорогою зброєю, зблискувала у призахідному сонці недешева кінська збруя.
розмістилася, князю Данилу доповіли, що його чекають святі отці від Папи Римського. На прийомі Мітра перемишлянського єпископа, перероблена з Данилової корони 2626
мова не зразу зайшла про діло, яке привело гінців з неблизького Риму до князя Данила, посли більше говорили про загрозу, яку несе татарська навала зі сходу всьому християнському світові. Князь Данило кивав розуміюче головою, погоджуючись зі святими отцями, а сам думав про інше. «То не все ще – бачити ту небезпеку… Треба збудувати фортеці, звести міста не лише окові милі, а й неприступні ».
Бела про місто Володимир, – я не бачив і в німецьких краях. То не все ще – розуміти загрозу, думав князь Данило. Треба витримати не одну і не дві жорстокі битви, а коли вимагатимуть обставини, то заховати князівську гордість якнайглибше за пазуху і поїхати до татаро-монголів пити кумис із ханом. Хто не був у Даниловій шкірі, ніколи не відатиме смаку того напою, приправленого щосили тамованою гадкою – за цим ковтком трута тебе на той світ відправить, чи ще пожити дано хвильку яку? Мало розуміти небезпеку, треба військо міцне зібрати, воїв надійних, надійну дружину. Князь Данило мав підстави пишатися своїм військом. Творив його за своїм лише баченням та ратним досвідом, в нього була і дружина, і вої. Княжу дружину він зібрав з бояр, які заприсяглися служити Данилові. Він дарував їм землі і привілеї, а вони мали обов’язок йти з ним у воєнні походи. Належати до дружини означало велику честь, і це право було спадковим. Заможніші бояри йшли не самі, а зі своїми вже дружинами, інколи мали вони цілі полки. Хай би заглянув хто, думав князь Данило, у двір його якогось боярина, то цілий арсенал зброї знайшов би там, для війська деяких держав стало б. За непослух же кара не забариться – іди в світи собі, геть з його князівства, як прогнав Данило Кормильчичів чи Жирослава, а то й на горло кара знайдеться.
мав зброю, і кому бракувало її (тоді князь зі своїх припасів). А як треба брати вороже укріплення, то стачило пристроїв – в хід ішли тарани, самостріли і катапульти. 27
…За довгим столом бояри, що перевдяглися після походу і сяяли пишним убранством, довго й терпеливо слухали ватиканських послів, аж доки ті не вичахли, затнувшись і вибираючи слушний момент для головного свого діла. Тою паузою скористався хтось із бояр, навпростець, без дипломатичного петляння, запитавши гостей:
вистояти проти Сарая, супроти Золотої Орди? Всі обернулися до князя, чи не кине він застережний погляд на прямолінійного надто боярина, але князь Данило лише легенько всміхнувся куточком вуст.
за ратників ваших, за міць вашої потуги, – почав пояснювати точку зору престолу ватиканський посол. А князь Данило тим часом подумав, що він, не сумніваючись у щирості молитви отців, немало сам дбає, аби оборонити землю свою та, зрештою, і європейські держави, бо вони у нього за спиною. Він не тільки без втоми розбудовує міста й укріплення, он як виросли Холм і Лучеськ, Данилів і місто Лева, він прагне династіями породичатися, щоби спільно європейська родина монархів могла вистояти проти східної напасті.
за сина Лева, сина Романа одружує зі спадкоємицею австрійського престолу небогою імператора Гертрудою, бо самому імператорові доля не судила діток, за молодшого Шварна віддає свою доньку великий князь литовський Міндовг; доньки Данила свою долю знаходять також у поважних дворах – Софія виходить заміж за Генріха V, графа Шварцбург-Бланкербурзького, Устинія – за князя Андрія Ярославовича, а Переяслава стає жоною князя Мазовії Земовита І. Ватиканські посли тим часом перейшли до головної мети, заради чого й прибули вони до Кракова, щоби «переловити» князя Данила, який вертався з Чехії.
від Папи Інокентія IV, з яким ти листуєшся і ведеш переговори сім літ, ще з року 1247. А ще привезли тобі і вінець, і сан королівський… Коронація Данила Галицького в Дорогочині 1253 р. 2828 Тиша враз встановилася в залі, така тиша, що крізь напіввідхилене вікно чути було потріскування багаття у подвір’ї замку та напівголосне перемовляння притомлених воїв Данила. Князь відповів не зразу, справді бо, чимало збігло часу, відколи він листується зі святим престолом. Вже й раніше посольства були від римського папи і пропозиції коронації. Та не поспішав князь, усе відкладав на потім, посилаючись на свої умови та напружені стосунки з Ордою, загострити які без військової допомоги західних монарших дворів було недоцільно. – Не подобає мені вести мову про це тут, на чужій землі, – з якимось смутком почав князь Данило, говорив не поспіхом, немов кожне слово перш клав на долоню і, похитуючи його, зважував. – Нехай згодом, дасть Бог, ще зустрінемося до Різдва Христового. Серпень тоді добігав кінця, швидко в клопотах промайнула осінь, і справді вони зустрілися грудневого дня 1253 року в славному місті Дорогичині. Спільно з князем Мазовії Земовитом князь Данило якраз готував похід на ятвягів, неспокійних північних сусідів Волинсько-Галицької Русі, які несподіваними набігами чимало таки чинили клопоту. Тут вже звично збиралося військо руське і польське до спільних походів
розлогі болота між Нарвою й Зеброю, непрохідні теплої пори, тепер залюбки пропускали військо. …Того дня в Дорогичині сонячно було та морозно, іній всіяв дерева знизу й до вершечка, і стояли вони та світились під сонцем свічами щирого срібла – аж жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|