І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с

З перших кроків наукової діяльності Д. Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім вчите­лів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхід­ну інформацію, сповіщали про археологічні знахідки, розшукували

пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо. Вліт­ку 1884 р. Д. Яворницький через газету «Днепр» звернувся до на­селення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матері­али, що стосуються історії запорозького козацтва. Ареал наукових подорожей вченого охоплював значну територію - Катеринослав­ську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харків­ську губернії.

У 1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Явор-ницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варва-рою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати - Ганна Матвіїв­на. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сіль­ську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену - вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Але цей шлюб ви­явився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зро­зуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею. Дмитро Іванович вельми кохав її й до­сить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років - у 1915 р. Але головним для Д. Яворницького була наука, заняття якою допомагало пережити важкі, навіть тра­гічні події в житті й здобути насолоду від творчого пошуку.

Енергійні дослідження Д. Яворницького вже у 1883 - 1884 рр. знайшли втілення в серії статей історико-топографічного та фоль­клорного характеру, що були надруковані в періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в першому україн­ському історичному журналі «Киевская старина»23. Наукові здобут­ки молодого дослідника не залишилися поза увагою колег. У січні 1883 р. його обрали членом наукового Історико-філологічного това­риства при Харківському університеті, яке очолював (1878 - 1890) професор О. О. Потебня. Це надало Д. Яворницькому новий імпульс до наукової праці. На підставі виявлених джерел вчений підготу­вав серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Перша лек­ція відбулася у Харкові 21 квітня 1884 р. Біржовий зал, де Дмитро

Іванович читав лекції, кожного разу був переповнений. Протягом двох годин публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вче­ного, який із захопленням, без конспекту читав лекції про любих його серцю степових лицарів. З цього моменту розпочалася активна популяризація Д. Яворницьким історії запорозького козацтва се­ред широкого громадського загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Пе­тербурзі та багатьох інших містах України і Росії. Лекції мали вели­чезний успіх і зробили Д. Яворницького досить популярним.

Восени 1884 р. відбулося знайомство історика з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою та ін. Д. Яворниць­кий підтримував міцні стосунки з діячами харківської «Громади», як-от відомі вчені О. Потебня, М. Сумцов, педагог Д. Пильчиков, письменник і видавець М. Лободовський та ін.

На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з ві­домим поетом Яковом Щоголєвим (1824 - 1898), який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Д. Яворницького з Я. Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Я. Щоголєва була до-

Посвідчення Дмитрові Яворницькому від «Распорядительного Комитета VI Археологического сьезда в Одессе» 1884 р., із фондів ДІМ.

чка Єлизавета - особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Д. Яворницького. Вони покохали одне одно­го. Проте Я. Щоголів віддав Єлизавету, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і «покинула його все ж таки заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Д. Яворницький. Є відо­мості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Д. Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Я. Щоголів прокляв і дочку, і тричі прокляв Д. Яворницького. Однак через короткий час між Д. Яворницьким і Є. Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавета «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лі­вою, біжи без огляду...»24. Не зважаючи на розрив з Я. Щоголєвим, Д. Яворницький не перестав почитати його як високоталановитого поета.

Окрім наукової діяльності, Д. Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був досить сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Д. Явор-ницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов. Однак цей проект не здійснився.

Важливою подією в житті Д. Яворницького став VI Археоло­гічний з'їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Вперше молодий вчений постав перед високим науковим форумом, на якому зібрався весь цвіт історичної науки Російської імперії. Тут Д.Яворницький прочитав два реферати, котрі здобули високої оцінки з боку фахів­ців. На з'їзді відбулося його знайомство з провідними вченими, зо­крема з В. Б. Антоновичем25. Саме починаючи з цього з'їзду Д. Явор-ницький вважав себе археологом. 30 квітня 1885 р. він був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства.

Повернувшись до Харкова вчений з натхненням продовжив до­слідження. Проти над ним почали збиратися «хмари». Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тис­ку усі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження

і популяризація Д. Яворницьким крамольної історії запорозького ко­зацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже став­лення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був обвинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром по­збавлений стипендії і звільнений з університету. «И не думал и не ду­маю бьгть сепаратистом, - пояснював Д. Яворницький. - Люблю кло-чок земли! Люблю потому, что не нахожу нигде другого утешения, люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натурь, люблю потому, что в чистьх речньх водах своей Украйнь вижу печальний образ своей особьі. Вх, знали бьі люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение - броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени... Так разве ато сепаратизм?»26.

Проте не зважаючи на моральні та матеріальні страждання, Д. Яворницький не припинив наукових студій. У грудні 1884 р. по­їхав до Москви, з метою розшуку в московських архівах докумен­тів з історії козацтва. Тут він встановив творчі контакти з відомими істориками Д. Анучиним, І. Забєліним, Д. Іловайським, В. Клю-чевським, М. Ковалевським, С. Усовим та ін. А у січні наступного 1885 р. здійснив подорож до Петербурга, де познайомився з діячами досить великої і впливової української колонії. Доленосне значення для нього мала зустріч з видатним істориком Миколою Івановичем Костомаровим (1817 - 1885), який справив надзвичайне вражен­ня на Д. Яворницького. «На меня он произвел необькновенно ча-рующее впечатление, - ділився своїм враженням Дмитро Іванович з Я. П. Новицьким. - Правда, он уже представляет из себя разва-лину: правая рука совсем отнялась, ходит согнувшись, шамкает, но все же ато сила и на закате дней, все же ато лев, хотя и умирающий. Видимо, я ему очень полюбился: по цельм вечерам не вьпускал от себя, приглашал хлеба-соли откушать и на прощание дал свою кар-точку»27. Маститий вчений дав слушні поради молодому історикові у царині дослідницьких підходів і методів, передусім до розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, за­лучення у дослідницький ареал не тільки писемних, але усіх типів історичних пам'яток, в тому числі речових, усних (фольклорних), зо­бражувальних тощо. Цей своєрідний заповіт М. І. Костомарова став дослідницьким «кредо» Д. Яворницького.

На знаменитих костомаровських вівторках Д. Яворницький по­знайомився з петербурзькими українцями: Кесарем Білиловським, Данилом Мордовцевим (Мордовцем), Григорієм Вашкевичем, Петром Саладиловим, які стали його друзями. Саме тут народився план пе­реїзду Дмитра Івановича до Петербурга, що й відбулося на початку серпня 1885 р.

Спочатку на новому місці було вельми важко. Тут він опинився без всього того, що милувало його серце, що плекало його слух, раду­вало очі. Тут не було ані Січі, ані степу, ані Дніпра, ані студентських друзів. До цього додалися трагічні події вособистому житті: смерть батька, розлучення з першою дружиною В. П. Кокіною. Окрім того, оточували хвороби. А під час розкопок влітку 1885 р. він ледве не за­гинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву. Всі ці події так вплинули на Д. Яворницького, що він майже не збо­жеволів, проте передчасно посивів. У 28 років він був увесь сивий.

Проте вчений знайшов сили подолати труднощі. Вихід він бачив у наполегливій напруженій праці в архівах і бібліотеках, викладаць­кій роботі в Миколаївському інституті шляхетних панянок, другому кадетському корпусі, приватній гімназії М. М. Стоюніної, царській капелі. Влітку він знову виїжджав на Україну для топографічних, археологічних і фольклорно-етнографічних досліджень. Особли­во плідним в цьому плані виявився 1886 р. У березні цього року Д. Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Росій­ського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург).

Про плідну наукову працю Д. Яворницького в петербурзький пе­ріод (1885 - 1892) яскраво свідчить його творчий доробок, що скла­дається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам'яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклор­ного матеріалу. Він досліджував такий шедевр української культової архітектури, як-от Троїцький собор в Ново-Московську, а також свя­тиню запорозького козацтва, його «новий Єрусалим» - Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. У полі зору дослідника були приватні колекції запорозької старовини, найкрупнішими з яких, за оцінкою Д. Яворницького, були збірки Г. П. Алексєєвата О. М. Поля на Катеринославщині й В. В. Тарновського на Чернігівщині. У 1887 р. вчений здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках до-

Білет Дмитру Яворницькому від Херсонської губернської земської управи, 1886 р., із фондів ДІМ.

кументальних свідчень про останнього кошового отамана Запороз­ького війська Петра Калнишевського, який по скасуванню Запороз­ької Січі (177 р.) був ув'язнений в Соловецькому монастирі, де про­сидів 25 років, там помер і там був похований.

У Петербурзі побачили світ: перша монографія Д. Яворниць­кого «Запорожье в остатках старини и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских ко­заков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний на­рис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактору у формуванні запорозького козацтва.

Книга «Запорожье в остатках стариньї и преданиях народа» була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського меце­ната і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб. Ця книга являє собою своєрідний щоденник вче-ного-мандрівника, шанувальника козаччини, що подорожує місця­ми колишнього Запорожжя, і насичена оповіданнями запорозьких старожилів про козацькі часи, описом запорозького одягу, зброї, по­бутових та культових пам'яток. Книга яскраво віддзеркалює велику

любов Д. Яворницького до запорозького козацтва та його витвору -Запорозької Січі, ностальгію за часами козацької вольниці.

Невдовзі Д. Яворницький підготував цю книгу до перевидан­ня, але за його життя цей намір не здобув реалізації. Лише у 2005 р. до 150-річчя вченого побачило світло виправлене і доповнене Д. Явор-ницьким видання «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу»28. Це сталося завдяки подвижництву дніпропетровського краєзнавця професора А. К. Фоменка і днепропетровських меценатів А. І. Ялового та О. М. Зинов'єва.

До найвизначніших наукових надбань Д. Яворницького в цей період його діяльності належить 1-й том трьохтомної монографії «История запорожских козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі П. Саладилов, П. Пелехін, І. Рєпін, В. Васю-тинський та ін. Приятелі М. Комстадіус та Л. Попов позичили йому 1500 руб. Завдяки високому чиновнику, діячу української громади в Петербурзі В. Котельникову (чоловік пасербиці М. Костомарова) Дмитро Іванович отримав гроші з Літературного фонду.

«История запорожских козаков» вважається «літописом» запо­розького козацтва29. В 1-му томі міститься інформація про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ за­порозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозько­го війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусіда­ми тощо.

В Петербурзі Д. Яворницький поринув у культурно-громадське життя української громади, приятелював з активними її діячами, в першу чергу з К. Білиловським, С. Васильківським, Г. Вашкевичем, П. Катериничем, Д. Мордовцевим, П. Саладиловим, О. Сластьоном, П. Стебницьким, П. Пелехіним та. ін. Він заприятелював з худож­никами І. Рєпіним, М. Мікешиним, І. Шишкіним, К. Маковським, мистецтвознавцем і критиком В. Стасовим. Згодом Дмитро Іванович почав влаштовувати в своєму помешканні так звані «суботки», на які збиралися земляки-українці й представники російської інтеліген­ції, іноді до 40 людей. На цих вечорах співали пісень, танцювали, слухали гру на кобзі Опанаса Сластьона. Так восени 1886 р. ці «су­

ботки» відвідали живописець Ілля Рєпін і артисти трупи Марка Кро-пивницького. Як згадував Д. Яворницький, Ілля Юхимович пішов «викозулювати» гопака з М. Заньковецькою та М. Садовським.

Без перебільшення важливою подією в житті Д. Яворницького було знайомство з видатним російським живописцем Іллею Рєпі-ним (1844 - 1930), яка відбулася у лютому 1886 р. під час панахиди по Т. Шевченкові, що її правила українська громада у Казанському соборі в Петербурзі. За словами Д. Яворницького, з І. Рєпіним його познайомили і здружили запорожці. їхня дружба мала чудовий на­слідок - славнозвісну картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Дмитро Іванович щиро запропонував І. Рє-піну свої знання про Запорожжя і власну колекцію козацьких старо-житностей, «постачав» натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й, нарешті, сам позував І. Рєпіну в образі козака-писа-ря. Під впливом Д. Яворницького у творчому доробку І. Рєпіна з'яви­лися й інші картини із запорозької тематики. Окрім того, художник виконав кілька ілюстрацій до книги Д. Яворницького «Запорожье в остатках старинь и преданиях народа», а також до 1-го тому «Ис-тории запорожских козаков». Д. Яворницький залишив спогади про видатного живописця, талант і творчість якого він високо цінував і дружбою з яким вельми дорожив.

Активна участь Д. Яворницького в науковому і культурно-громад­ському житті української колонії в Петербурзі, захоплююче пропагу­вання історії козацтва, визначення його прогресивної ролі й взагалі погляди історика на роль народу у боротьбі проти панства, що яскра­во виявилося у передмові до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» - все це не залишилося поза увагою влади. Обвинувачення Д. Яворниць-кого у «неблагонадійності» надходили до міністерства освіти. Навіть йшлося про якийсь донос з Харкова. Внаслідок цього міністр народ­ної освіти І. Делянов таємним листом від 16 червня 1887 р. запропо­нував попечителеві Петербурзького учбового округу І. Новікову по­збавити Д. Яворницького викладацької діяльності як неблагонадій-ного. У свою чергу, І. Новіков розіслав по учбових округах наказ про звільнення Д. Яворницького з педагогічної роботи.

З причини політичної неблагонадійності вченому не вдалося того року скласти магістерські іспити в Петербурзькому універси­

теті. Д. Яворницький був морально пригнічений, нудьгував, хворів, неодноразово його «відвідували» думки про смерть. «Что делать? Пока ничего и не приберу, - скаржився він другові Я. Новицькому. -И что ато за бедствия такие валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то от атого горя; даже не возмущаюсь, а так махнул ру-кой, да и шабаш. Будь, что будет, а хуже того, что есть, не будет»30.

Проте, за допомогою впливових знайомих, вдалося поновити викладацьку діяльність й влаштуватися в одній з кращих петер­бурзьких гімназій - жіночій гімназії М. Стоюніної. А влітку він зно­ву поринув в археологічні дослідження, за традицією відвідав Кате-ринославщину, Херсонщину, Полтавщину, де копав кургани, збирав фольклорно-етнографічний матеріал, а також відпочивав у маєтках своїх друзів: Г. Алексєєва в Котовці, Ф. Міхєєва в Богодарі (Катери-нославщина), М. Комстадіуса у Фаліївці (Херсонщина) П. Малинки в Будаківці (Полтавщина) та ін.

У 1889 р. Д. Яворницький спільно з видатним катеринослав­ським меценатом, колекціонером, краєзнавцем і громадським дія­чем Олександром Миколайовичем Полем (1832 - 1890) розшукував місце битви Б. Хмельницького з поляками під Жовтими Водами.

Влітку 1891 р. Д. Яворницький здійснив плідні археологічні до­слідження в селі Фаліївка на Херсонщині - маєтку свого приятеля Миколи Миколайовича Комстадіуса (1864 - 1917) - згодом генера­ла, воєнного юриста, що походив зі шведського роду, був нащадком гетьмана Д. Апостола й належав до відомих на півдні України фамі­лій Синельникових, Селецьких, Малама та ін. Допомагали Д. Явор-ницькому у розкопках в Фаліївці М. Комстадіус, приятель з Херсона Л. Попов та археолог-аматор з Катеринославщини вчитель І. Чайкін. Результатом цих досліджень стала книга Д. Яворницького «История села Фалеевки-Садовой» (СПб., 1892).

Й надалі теплі дружні стосунки об'єднували Д. Яворницького з М. Комстадіусом. Вони часто зустрічалися в Петербурзі та Цар­ському Селі, де М. Комстадіус командував гусарським ескадроном. Неодноразово Дмитро Іванович гостював у маєтках М. Комстадіуса Фаліївці (тут була чудова бібліотека) та Жуклі, де працював над сво­їми творами. М. Комстадіус надавав другові матеріальну допомогу, підтримував його видання, археологічні дослідження.

Дружні стосунки мав Д. Яворницький і з матір'ю М. Комстадіу-са - Софією Миколаївною, уродженою Синельниковою [правнукою правителя Катеринославського намісництва І. М. Синельникова (1741 - 1788)], у другому шлюбі фон-Таль. Окрім того, вчений запри­ятелював також з рідним братом Софії фон-Таль - генералом Олек­сієм Синельниковим, в маєтку котрого у селі Михайлове-Апостоло-ве (Херсонщина) у 1897 р. Д. Яворницький здійснив археологічні дослідження й зробив сенсаційні знахідки, які демонструвалися в Ермітажі російському імператорові Миколі ІІ.

Д. Яворницький був не тільки захопленим дослідником, але й на­тхненним популяризатором української історії та культури. Окрім численних наукових та науково-популярних публікацій в періодиці, важливу роль відігравали його лекції, передусім з історії запороз­ького козацтва, археології, кобзарського мистецтва.

Активна культурно-громадська діяльність Д. Яворницького, яку вчений не припиняв, не залишалася поза увагою влади. Нагляд по­ліції за ним тривав, навіть одного разу в його помешканні було зро­блено обшук. Й нарешті, у 1891 р. наказом міністра народної освіти І. Делянова, Д. Яворницькому, вже у категоричній формі, забороня­лося викладати в учбових закладах Російської імперії «за тенденци-озное проявление в лекциях антипатии к московской истории и пра-вительству и пристрастие к истории Малороссии».

Проте знову на допомогу прийшли друзі, які намагалися здобу­ти для Д. Яворницького такого місця, щоб він мав і гарне утриман­ня, і вільний час для наукових занять, й щоб сама посада була фахо­вою і приносила задоволення. Спільними зусиллями Г. Алексєєва, В. Васютинського, П. Пелехіна, П. Саладилова та ін. Д. Яворниць-кого було призначено на посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові з метою вивчення міс­цевого краю і створення музею, з утриманням 2000 руб. на рік. Це відрядження, яке дослідники творчості Д. Яворницького вважають засланням, виявилося вельми корисним для його наукової роботи. Період перебування Д. Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Са­марканд) співпав з часом активної колонізації цього краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні

розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїз­дили театральні трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки.

Давня історія та пам'ятки культури цього краю захопили Д. Явор-ницького. Він поринув у дослідження і збирання старожитностей. Український історик вельми прислужився створенню музею в Са­марканді, що відкрився у липні 1896 р. Значним внеском Д. Явор-ницького у дослідження історії Середньої Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина», «Туркестанские ведомос-ти») та центральній («Новости и биржевая газета») періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии от Ба­ку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент, 1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ сту­пеня (1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин колезького асесора (гражданський чин VIII класу).

В Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено пра­цювати над історією козаччини, зокрема над другим томом «Исто-рии запорожских козаков» (СПб., 1895), а також над книгою про ко­шового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в Петербурзі31. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького, якого вчений вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем, справ­жнім українським патріотом, колосальною й разом з тим типовою особистістю славетного запорозького козацтва.

Перебуваючи на чужині Дмитро Іванович не забував рідних, що найшло відображення в його середньо-азійських публікаціях. Так, в газеті «Окраина» привертає увагу стаття під назвою «Лір­ник», автор якої підписався прізвищем «А. Кобзарев». Тематика, стиль статті, згадка про діда Якима (а саме так звали рідного діда Д. Яворницького) дають підставу вважати її автором саме Дмитра Івановича. Відзначимо, що ця стаття поки що не зафіксована ані в жодній бібліографії вченого.

У Середній Азії Дмитро Іванович не відчував себе зовсім само­тнім. Можна припустити, що деякий час з ним в Туркестані перебу­вала Єлизавета Яківна Шаховська (уроджена Щоголєва). В Ташкенті й особливо у Самарканді Д. Яворницький заприятелював з пред­ставниками місцевої інтелігенції, серед якої було багато земляків

Подяка Цесаревича Ніколая Алєксандровіча колезькому асесору Дмитрові Яворницькому, 1894 p., із фондів ДІМ.

з України. Особливо міцні стосунки він підтримував з Юрієм Яку-бовським, родом з Житомира, службовцем самаркандського банку, толстовцем, шевченкознавцем-аматором, який друкувався в місце­вих газетах. Не забували історика і його друзі в Україні та Петер­бурзі, які розшукували і надсилали йому необхідну для наукового

студіювання літературу, організовували копіювання документів в архівах, клопоталися про подальше працевлаштування вченого і здобуття ним ученого ступеня.

Середньо-азійське відрядження Д. Яворницького було розра­ховане на три роки, але фактично вчений перебував там 2 роки. У квітні 1894 р. він виїхав до Москви для роботи в архівах, з ме­тою закінчення 2-го тому «Истории запорожских козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються «наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньої Азії.