І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с

3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зу­стріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя - це республіка, де панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д. Яворницького, це перш за все - воїн і лицар, який інтереси то­вариства ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії укра­їнського народу і міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.

Після повернення із Самарканда друзі (П. Бабкін, П. Пелехін, М. Халанський) радили Д. Яворницькому «орієнтуватися» на Мо­скву, там шукати роботу і захищати дисертацію. Новий 1895 р. Дми­тро Іванович зустрічав в Москві, у колі друзів, потім поїхав до міста Владимира (на Клязьмі), де віце-губернатором був зять давнього його друга Георгія Петровича Алексєєва - князь Микола Петро­вич Урусов. З того часу й на довгі роки заприятелював Дмитро Іва­нович з впливовим князем. А у липні 1895 р. за допомогою Івана Яковича Рудченка (письменника, рідного брата Панаса Мирного) Д. Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при Варшавській казенній палаті, що її очолював І. Руд-ченко. Окрім того, І. Рудченко і Г. Алексєєв сприяли встановленню стосунків Д. Яворницького з Варшавським університетом, зокрема зверталися до ректора цього університету П. Ковалевського (1850 -

1923) - вченого-психіатра, який свого часу навчався у катеринос­лавській духовній семінарії й закінчив Харківський університет.

Протягом вересня 1895 - січня 1896 рр. Д. Яворницький склав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Вар­шавського університету. А наприкінці 1896 р., за сприянням видат­ного російського історика професора Василя Йосиповича Ключев-ського (1841 - 1911), Д. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Дозволяючи Д. Яворницькому викладати в університеті, попечи­тель Московського навчального округу попередив історика: «Читати дозволяю, але ходи суворо по Апостолу». Однак, приват-доцентство не передбачало жалування й тому Д. Яворницький взявся викладати історію в Строгановському училищі живопису, де отримував 46 руб. на місяць, а влітку здійснював розкопки в поміщицьких маєтках, а також писав статті в газети і журнали, давав приватні уроки.

Д. Яворницький мав великий авторитет серед студентської громадськості, особливо студентів-українців. Цікаві образні лекції талановитого вченого-оповідача приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів. Між викладачем і студентами встановилися довірливі стосунки. Д. Яворницький всіляко підтримував творчі іні­ціативи студентів, а також матеріально допомагав їм, дарував книги до бібліотеки, зокрема до Українського студентського науково-про­світнього товариства при Петербурзькому університеті.

У 1898 р. Д. Яворницький видав нову книгу «По следам запорож-цев», яка посідає особливе місце у творчому доробку Д. Яворницького. Дослідники вважають її перехідним етапом до освоєння Д. Яворниць-ким літературно-художніх форм зображення дійсності32. Ця книга була заборонена цензурою, тому що значна частина тексту була напи­сана українською мовою, а духівництво виведено у негативних типах. Лише після того як з тексту були вилучені дві народні казки цензуру було знято і книгу передруковано. Того ж 1898 р. розпочалося друку­вання монументальної двохтомної збірки документів «Источники для истории запорожских козаков», що остаточно була видана, за сприян­ня князя М. П. Урусова, лише 1903 р. у Владимирі (на Клязьмі).

Складною залишалася справа із захистом магістерської дисерта­ції. Офіціозна професура вороже ставилася до вченого-вільнодумця,

що був затаврований як «українофіл» і «сепаратист». Ускладнювали ситуацію й негативні відгуки наукової критики на твори Д. Явор-ницького, зокрема О. М. Лазаревського на «Историю запорожских козаков». І тоді вчений звернув увагу на Казанський університет, в якому ще на початку 1895 р. він намагався «влаштувати» свої дис­ертаційні справи. У грудні 1896 р. Дмитро Іванович знову звернувся до земляка-українця професора цього університету Федора Міщен-ка, який доклав значних зусиль до вирішення справи Д. Яворниць-кого. Хоча й у Казані виявилося багато перешкод, але, в решті решт, 29 квітня 1901 р. на історико-філологічному факультеті Казансько­го університету відбувся захист магістерської дисертації Д. Явор-ницького. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії вчений репрезентував 2-е видання 1-го тому «Истории запорозьких козаків».

Того ж, 1901 року був опублікований в журналі «Киевская ста­рина» і перший великий художній твір Д. Яворницького - повість «Наша доля - Божа воля».

В Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д. Яворницького, співпраця в журналі «Детское чтение», який вида­вав відомий російський педагогічний діяч Дмитро Іванович Тихоми-ров (1844 - 1915). В цьому журналі Д. Яворницький опублікував низку статей: «Святки в Малороссии», «Забьітьій украинский філософ Ско­ворода», «Князь Дмитрий Іванович Вишневецкий», «Свирговский, Ружинский и Подкова», «Гетман Кшиштоф Косинский» та ін.

На вечорах у Д. Тихомирова, а також в Московському літератур­но-художньому гуртку він познайомився з письменниками, видав­цями, діячами культури, як-от: І. Білоусов, В. Вересаєв, В. Гольцев, В. Лавров, Д. Мамін-Сибіряк, В. Немирович-Данченко, М. Соловйов-Несмєлов, К. Станюкович, М. Телєшов та ін. Як зазначила М. М. Олій-ник-Шубравська, у своїх творчих і дружніх стосунках Д. Яворницький був позбавлений національної обмеженості, щиро співпрацював з ба­гатьма діячами науки і культури Росії, підтримував дружні стосунки з відомими російськими вченими, серед яких були О. Ключевський, М. Любавський, О. Шахматов, М. Карєєв, О. Бобринський, О. Лап-по-Данилевський, І. Толстой, П. Уварова, Р. Брандт, В. Трутовський, О. Веселовський, М. Кондаков, В. Стасов, І. Грабар та ін. Д. Яворниць­

кий напрочуд легко й органічно входив в нове громадське коло, був чу­довим співрозмовником, душею компанії. Згадуючи про суботні вечо­ри у Д. Тихомирова, письменник М. Телєшов відзначив, що в пам'яті залишився лише один професор Яворницький, «правовірний укра­їнець з веселими запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво й весело розповідав про Запорожжя і запорожців».

В Москві Дмитро Іванович особливо заприятелював з письменни­ком і репортером Володимиром Олексійовичем Гіляровським (1853 -1939) - «дядьком Гіляєм», разом з яким вони їздили шукати наслідки перебування під Москвою кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Разом відвідали в Ясній Поляні геніально письмен­ника Льва Толстого, про що розповів В. Гіляровський у своїх мемуарах «Друзья и встречи» (М., 1934). Для Д. Яворницького це була друга зу­стріч з Л. Толстим. Перша відбулася випадково 1899 р. у потязі33.

Д. Яворницький плідно співпрацював з Московським Археоло­гічним товариством, Імператорською Археологічною комісією, Ро­сійським Воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Дер­жавним літературним музеєм. Він був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Полтавської, Рязанської, Псковської і Таврійської архівних комісій.

Перебуваючи в Москві, Д. Яворницький не стояв осторонь українського культурно-громадського життя, підтримував дружні стосунки з провідними діячами українського національно-визволь­ного руху і української культури, як-от: Б. Грінченко, К. Білилов-ський, О. Кониський, М. Коцюбинський, М. Старицький, М. Лисен-ко, О. Сластьон, С. Васильківський, М. Кропивницький, П. Сакса-ганський, В. Леонтович, М. Комаров, А. Кримський, В. Науменко, Я. Новицький, М. Сумцов, Є. Чикаленко, С. Ваганов, Ф. Сваричев-ський, І. Шраг та ін. 1900 р. спільними зусиллями Д. Яворницького та живописців С. Васильківського і М. Самокиша побачив світло ху­дожній альбом «Из украинской старинь», що стало значною подією в культурному житті України того часу.

Д. Яворницький був одним з найактивніших діячів Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вищих закладах Петербурга. 1903 р. він зробив значний внесок у розмірі 100 руб. На той час це була досить значна

сума. Вчений підтримував творчі стосунки з українцями Галичини (з Л. Ільницьким, А. Крушельницьким, М. Цегельським, К. Сту-динським, А. Чайковським, К. Паньківським та ін.), друкувався у львівській «Зорі» (1889. №3; 1897. № 2) і літературному збірнику «Левада» (Львів, 1892). У 1914 р. Д. Яворницький був обраний дій­сним членом історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (м. Львів).

Мешкаючи в Москві, Д. Яворницький, як і раніше, читав бага­то лекцій по різних містах, особливо часто намагався приїжджати в Україну, постійно мріяв про «курінь» на березі Дніпра-Славути. Улюбленішим місцем його відпочинку був невеличкий хутір Бого-дар в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме у цьому благословенному куточку, де вилась річка Ганчул, стиха не­сучи свої води до Вовчої, насолоджувався Дмитро Іванович чудо­вою «козацькою мовою», «німів» від чарівної гри на сопілці сліпого кобзаря Хоми Провори. Саме тут «лікував» Д. Яворницький свою

Членський квиток Дмитра Яворницького Катеринославського наукового товариства, 1902 p., із фондів ДІМ.

наболілу душу. Кінець кінцем, мрія вченого здійснилася. 1902 р. він був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. 28 грудня 1902 р. Катеринославське наукове товариство обрало історика членом Ради музею.

На момент переїзду до Катеринослава Д. Яворницький пере­живав життєву й творчу кризу, хотів покинути науку й зайнятися лише літературною працею. Саме цього часу енергія вченого спря­мовується на музейну справу. Музей став єдиною відрадою і сенсом життя натхненного подвижника, що нарешті, після багаторічного блукання на чужині, повернувся в рідну Україну, та ще й у саме сер­це улюбленого ним Запорозького краю.

Музей, очолити який був запрошений Д. Яворницький, веде свою історію від створеного у 1849 р. «Музеуму старожитностей». До 1902 р. музей переживав, сказати б, «інкунабульний» період «блукання» музейних колекцій різними приміщеннями. З дирек­торством Д. Яворницького починається відродження, а фактично -становлення цього музею, який, завдяки Д. Яворницькому, пере­творився на один з провідних музеїв України, справжню скарбни­цю пам'яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини.

Запрошення Д. Яворницького на посаду директора музею ім. О. Поля сталося невипадково. Його добре знали на Катеринос-лавщині як історика запорозького козацтва, археолога, збирача пам'яток старовини. Він прочитав в краї багато лекцій, публікував статті в місцевій періодиці, приятелював з місцевими дослідниками О. Полем, В. Куриловим, А. Синявським, Я. Новицьким та можно­владцями Г. Алексєєвим, Я. Гололобовим, М. Миклашевським, М. Ро-дзянком, А. Струковим, М. Урусовим та ін. Вражає та колосальна енергія, з якою Дмитро Іванович приступив до формування музей­ної збірки. Його власна колекція старожитностей також була покла­дена у фундамент музейного зібрання. Комплектування музейних фондів значно активізувалося в зв'язку з підготовкою ХІІІ Архео­логічного з'їзду, який мав відбутися влітку 1905 р. у Катеринославі. До цього форуму було збудоване спеціальне приміщення для музею, що став окрасою міста. Того ж року був збудований і власний буди­нок Д. Яворницького й вчений остаточно оселився у Катеринославі.

Д. Яворницький створив і понад 30 років керував музеєм, являв со­бою провідний культурний центр Придніпров'я. «Безсмертною сла­вою» Д. Яворницького назвав Я. Новицький створений його другом музей ім. О. Поля.

Чудові пам'ятки і натхненна розповідь Д. Яворницького зачаро­вували відвідувачів музею, сприяли пробудженню інтересу до істо­рії України, до минулого рідного краю. Про популярність Катери­нославського музею свідчать вірші приятеля Д. Яворницького В. Гі-ляровського, який писав:

Музей - Украйне всей краса, Живьем в нем запорожци встали, И даже сами небеса Ему пожертвование дали... Должно бить, сверху им видней,

Что жертвуют довольно мало...

Украйна! Все неси в музей,

Что б снова Запорожье встало В могучей прелести своей!

Д. Яворницький посідав одне з провідних місць в музейному співтоваристві України. До нього зверталися за допомогою й по­радами співробітники з багатьох музеїв, приїздили на консультації тощо.

Багато сил і енергії доклав Дмитро Іванович до справи орга­нізації ХІІІ Археологічного з'їзду (Катеринослав, серпень 1905). Протягом трьох сезонів вчений здійснював широкомасштабні ар­хеологічні дослідження, керував організацією виставки, до участі в якої залучив багатьох колекціонерів. Того часу здійснилася мрія вченого «накопатися досить могил» (тобто курганів). Незабаром, у 1906 р. він був обраний дійсним членом Московського археологіч­ного товариства. Археологічні розкопки вчений завжди поєднував з фольклорно-етнографічними та лексикографічними дослідження­ми. У бесідах з копачами курганів він записував різні слова, пісні, легенди, перекази тощо. За допомогою місцевої людності розшуку­вав старожитності. Оцінюючи діяльність Д. Яворницького у царині

археології, професор І. Ковальова відзначила, що вчений не тільки стояв біля витоків археологічної науки в Україні, але й започаткував такий її напрям як археологія козацького періоду.

У 1910 р. здійснилася давня мрія Д. Яворницького - подорож на Близький Схід, де він відвідав Єгипет, побував у Єрусалимі, а в Гелуані зустрічався з геніальною українською письменницею Лесею Українкою. Повернувшись, вчений взяв участь у підготовці Південноросійської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що відбулася у Катеринославі 1 липня -10 жовтня 1910.

У катеринославський період життя Д. Яворницький зосередив основну увагу на написанні літературних творів, на упорядкуванні словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. 1906 р. вийшла друком фольклорна збірка вченого, над якою він працював майже 30 років - «Малороссийские народньїе песни, собранньїе в 1878 - 1905 гг.». В місцевій періоди­ці дослідник опублікував низку статей з історії запорозького коза­цтва. У дожовтневий період, після цензурного послаблення, в зв'яз­ку з проголошенням Маніфесту 17 жовтня 1905 р., побачили світло україномовні художні твори Д. Яворницького: автобіографічний роман «За чужий гріх» (1907), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Русалчине озеро» (1909, 1911), збірка поезій «Вечірні зорі» (1910), повість «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами. Малюнки з життя» (1911) та ін.

Важливою сторінкою в творчому житті Д. Яворницького у Кате­ринославі була його участь в роботі місцевої вченої архівної комісії (1903 - 1916), співпраця з її провідними членами: А. Синявським, В. Бідновим, В. Машуковим, Я. Новицьким, В. Даниловим, Д. До­рошенком. У 1909 р. Дмитро Іванович був обраний почесним чле­ном цієї Комісії. Він друкувався на сторінках її «Летописей» і на її засіданнях. На особливу увагу заслуговує стаття «Запорожці в по­езії Т. Г. Шевченка», в якій Д. Яворницький висвітлив запорозьку тематику в творчості Кобзаря. У 1909 р. вчений видав на кошти ка­теринославського українського діяча і мецената Володимира Мико­лайовича Хрінникова (1876 - 1936) збірку «Матеріали до біографії Т. Шевченка».

Досить активною у катеринославський період була й лекційна діяльність Д. Яворницького, в тому числі на загальноосвітніх курсах учителів у Катеринославі (1911) та Полтаві (1912). Присутня на кур­сах в Полтаві вчителька Ольга Заборська присвятила Д. Яворниць-кому такий вірш:

Спасибі, голубе наш сивий,

За те, чому тут обучав,

За те, що край наш рідний, милий,

Ти ясним світом освіщав...

Лекції Д. Яворницького були для слухачів, особливо невеликих провінційних міст, справжньою подією, надовго западали у душу, пробуджували творчий імпульс. Поетична натура Д. Яворницького, його знання, музична обдарованість, хист оповідача, умне, добре обличчя, привітність, щирість, емоційність - все це приваблюва­ло до нього, передусім жінок. Знаходилися серед останніх й такі, що мріяли бути його «рабинями», освідчувалися йому. Була в житті Дмитра Івановича жінка, яку він ніжно називав «Вечірньою зіркою». Мешкала вона на Катеринославщині. В листі до Дмитра Івановича вона писала, що він, як ясний місяць, освітлює її життя, й що вона є найщасливішою, бо має такого душевного друга, який її так до­бре розуміє. На жаль, поки що це інкогніто встановити не вдалося. За деякими опосередкованими даними можемо припустити, що її прізвище було Жило.

Найбільшою популярністю користувалися лекції Д. Яворницького про українських кобзарів, бандуристів та лірників, які супроводжува­лися їх співами. Вчений опікувався долею кобзарів, допомагав влашто­вувати їх концерти, давав гроші, притулок в музеї і власному будинку. Історик був не тільки популяризатором кобзарського мистецтва, але й носієм українського фольклору, знав багато пісень і чудово їх співав, особливо улюблену ним «Ой у полі могила з вітром говорила».

Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія бор­ця за рідну мову, культуру яскраво виявилася в його діяльності у про­світянському русі, передусім у катеринославському товаристві «Про­світа», біля витоків якого у 1905 р. він стояв і в якій співпрацював

разом із своїми однодумцями Є. Вировим, Д. Дорошенком, К. Кото-вим, Т. Сулимою-Бичихіною, С. Липківським, І. Трубою, В. Хрінни-ковим, Ю. Павловським, П. Щукіним та ін. Цей аспект в діяльності вченого здобув досить глибоке висвітлення в дослідженнях Н. Ва-силенко, О. Журби, М. Чабана та ін.34 Д. Яворницький друкувався в органі «Просвіти» - часопису «Дніпрові хвилі» (1910 - 1913). Він підтримував стосунки з просвітянами Полтави, Чернігова, Одеси, Житомира, Кубані та ін., виступав з читанням лекцій в «Просвітах» цих міст. Багато зусиль доклав Д. Яворницький щодо святкування у Катеринославі 100-ої річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), що його організувала «Просвіта».

За ініціативою і під редакцією Д. Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі побачило світло перше і, на жаль, єдине число газети-тижневика «Запорожжє», яка мала яскраво визначе­ну національно-визвольну спрямованість й тому була заборонена на першому числі.

Про визначну роль Д. Яворницького у науковому та культур­но-громадському русі України кінця ХІХ - початку ХХ ст. яскра­во свідчить святкування 30-ліття літературно-наукової діяльності вченого. Урочисте святкування ювілею Д. Яворницького відбулося 24 листопада 1913 р. у Катеринославській вченій архівній комісії. На адресу ювілянта надійшли сотні телеграм, в яких виокремлено два основних напрями діяльності вченого, в яких він досяг найви­щих здобутків. Це - історія запорозького козацтва і створення му­зею ім. О. Поля. Сучасники вважали Д. Яворницького «вартовим» рідної історії, діяльність якого мали велике національне значення.

Скасування царату у лютому 1917 р. дало новий імпульс до під­несення наукової та культурно-громадської діяльності Д. Явор-ницького. 21 - 22 травня 1917 р. він був почесним головою катери­нославського українського губернського з'їзду Центральної Ради35. У травні 1917 р. вчений очолив Катеринославський комітет охоро­ни пам'яток старовини й мистецтва України і розробив пропозиції щодо збереження запорозької старовини. Під час громадянської війни, вдень і вночі охороняв Дмитро Іванович музей і його неоці­ненні скарби від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна36.

Лист Дмитру Яворницькому про обрання його почесним членом «Общества любителей изучения Кубанской обпасти», 1914 p., із фондів ДІМ.

Лист Яворницького до ректора Катеринославського університету, 1918 p., із фондів ДІМ.

У бурхливому 1917 р. Д. Яворницький брав участь у діяльнос­ті відродженої катеринославської «Просвіти». Не припиняв учений і лекційної діяльності. Як дослідив В. Я. Яценко, у червні 1917 р. Д. Яворницький читав лекції на губернських земських курсах для

вчителів губернії; у червні - липні 1917 р. - на українських курсах для вчителів земських та церковно-приходських шкіл і представни­ків від волостей Павлоградського повіту; 6 - 27 липня того ж року -на курсах українознавства для вчителів земських і церковних шкіл Олександрівського повіту.

З ім'ям Д. Яворницького пов'язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів щойно створеного Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України цього учбового за­кладу, в якому 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Украї-но-руське козацтво перед судом історії». Ним був розроблений курс історії місцевого краю.

У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Бу­ряковою (1879 - 1943). Окрім гражданської реєстрації шлюбу, від­булося вінчання, 30 жовтня 1918 р. у церкві Знамення Пресвятої Богородиці в місті Катеринославі. С. Д. Бурякова стала другою дру­жиною Д. Яворницького. З першою - В. П. Кокіною, як вже зазна­чалося, розрив стався ще у 1885 р.

С. Д. Бурякова закінчила Києво-подільську жіночу гімназію, пе­дагогічні курси при Фундукліївській жіночій гімназії (1898), курси для підготування учителів початкових училищ при Катеринослав­ському педагогічному інституті (1917), до 1924 р. працювала у різ­них школах Катеринослава, завідувала 3-м жіночим училищем, 22-ю трудшколою та ін. З Д. Яворницьким вона познайомилася ще задовго до одруження. Вона часто приводила своїх учнів до музею, сама роз­повідала їм про пам'ятки, що експонувалися в ньому. Саме в музеї вони й познайомилися. Д. Яворницький став частим гостем в роди­ні Бурякових - Серафими Дмитрівни та її сестер Зінаїди і Варвари. Серафима Дмитрівна стала Д. Яворницькому справжнім відданим другом, сподвижником, помічницею, виконувала трудомістку секре­тарську роботу.

У 1920-ті рр. Д. Яворницький виступив із серією історичних та фольклорно-етнографічних статей. Визначною подією в творчому житті вченого було видання 1-го тому «Словника української мови» (Катеринослав, 1920). Це видання - результат майже 40-річної не­

Записка Дмитра Яворницького до дружини Серафими, 1929 p., із фондів ДІМ.

втомної праці дослідника. Брак паперу у ті скрутні часи не дозволив надрукувати наступні 2 томи. На жаль, ще й досі не вдалося цього зробити. Роботу над Словником вчений продовжував до кінця жит­тя. У 1928 р. було видруковано й розповсюджено звернення Д. Явор­ницького до колег з прохання надсилати йому все, що стосується до «людської словотворчості». Цей Словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав «найкоштовнішим своїм скарбом».

До значних творчих досягнень Д. Яворницького того часу на­лежать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (Харків, 1928) та збірка документів «До історії Степової України» (Дніпро­петровськ, 1929).

З ім'ям Д. Яворницького пов'язане й становлення архівної спра­ви на Катеринославщині в пореволюційні роки. У 1922 - 1924 рр. він очолював губернське архівне управління, доклав багато зу­силь і власних коштів до розшуку, збирання та зберігання архівів. У 1921 - 1930 рр. Д. Яворницький керував науково-дослідною ка­федрою українознавства, на якій працювали професори М. Зло-тников, П. Єфремов, М. Бречкевич, В. Пархоменко. Серед аспіран­

тів кафедри, що близько стояли до Д. Яворницького, були К. Гус-листий, П. Матвієвський, П. Козар, В. Грінченко та ін.

У 1920-ті рр. Дніпропетровський історично-археологічний музей (колишній музей ім. О. Поля), керований Д. Яворницьким, перетворився на центр історико-краєзнавчих досліджень, охоро­ни пам'яток. Його колекції використовувалися як джерело у дослі­дженнях гуманітарного циклу. До Д. Яворницького, як директора музею і фахівця, зверталися за консультаціями і порадами науковці, письменники, діячі мистецтва з України, Росії, Німеччини, Чехії, Польщі, Великої Британії, Франції, а також земляки, що опинили­ся в еміграції, зокрема В. Біднов, Є. Вировий, О. Галаган, І. Руди-чів, І. Труба, Т. Котенко. У 1925 р. святкувався 70-річний ювілей Д. Яворницького. Цю подію урочисто відзначила й українська емі­грація в Празі.