Історія України в романах Роман Іваничук

— …А католицька церква пошле спокій душі твоїй. У її руці…

— Скільки, святий отче, буде в тій руці? — голубизна Льончиних очей затопила патера, його вигартуване в Божій дисципліні серце вмить розслабилося; Льонця, блиснувши зубами, перепитала: — Ну, скільки?

— Хіба можна виміряти грошима милосердя Господнє, дитино? — взяв себе в руки патер. — Я ж про душу твою, втоплену во грісі, печалуюся… Ти вступи до нашого братства Божого тіла, а Ісус, який витерпів муки на хресті, допоможе тобі… — Лятерна підвів очі й голодно оглядав дівчину.

Льонця посміхнулася, їй говорили старіш повії, що серед духовних осіб можна знайти щедрих клієнтів, вона спідлоба глянула на патера і промовила — зовсім і без злості:

— Кламця… Брехун… Ти хоч раз спробував наслідувати Христа, його бідність і муки? Ти ж найбільший Ісусів ворог, бо користаєшся його ім'ям для своїх вигод… Та не хрестися, хіба не правду кажу? Братство Божого тіла… Марії Магдалини… — Льонця підступила до Лятерни, повела пальцем по білій пелерині, одягнутій поверх чорної ряси. — Задурно хочеш, га? А ти подивись… — Вона розстебнула один ґудзик на мережаній кофтині і жолобець поповз униз, розділяючи два білі бохонці персів. — Хіба можна таке — задурно? Кажи просто, святий отче, скільки заплатиш, то я зараз, хоча й дуже спати хочу…

— Свят–свят… — перехрестився патер Лятерна. — Цвіт, під яким гніздяться черви!

— То контетуйся плюсклою Жолкевською! — зареготала Льонця і пішла. Потім зупинилася, оглянулась: патер дивився їй услід.

— Я живу на розі Шкотської, отче. Пришли якогось монаха по Льонцю, гм–м? Після обіду, як висплюся…

…Але заснути не могла. Лежала роздягнена на тапчані, водила долонею по обличчі, по грудях, стегнах, животі — наче сліпець дивилась дотиком, пізнавала красу свого тіла і вперше за довгий час відчула, як у ньому терпко й боляче щемить душа.

«Цвіт, під яким кишать черви… А могло ж бути інакше. Могло… Мене, ще маленьку, коли я з мамою виходила на вулицю, хапали на руки незнайомі, любувалися й пророкували добру долю; мені, як я вже була дівчиськом, не спотреблювалося суконь з червоного шовку і з золотими комірцями, в які одягалися шляхтянки, щоб звернути на себе увагу; мені байдужими були атласи, адамашки й золоті ланцюги — я в сіренькій одежі ходила по місту королівною, і летіли за мною вслід захоплені й заздрісні шепоти: «Принцева наречена, русалка, зголоцяла сеньйорита!» Я стала дорослою і була чиста, мов лілея, і ніхто ближче, як на лікоть, не доступався до мене, навіть голодні жовніри, які ходили не раз за мною слідом, щоб затягнути в темний закамарок, тетеріли, коли я оглядалася, і була я пуп'янком троянди в те надвечір'я: переді мною зупинився опікун венеціанських купців консул Антоніо Массарі — смаглявий, з чорними палкими очима, високий, сильний — і сказав:

— Сеньйорито Леонідо, красуне… будь моєю коханою.

Я відповіла:

— Я ж бідна…

Мені так тяжко було рушитися з місця, але я відірвала ноги від землі, а вони ніби в смолі застрягли, і пройшла мимо. Та з того часу невідома дотоді сила водила мене щодня південним боком Ринку попри будинок з чотирма вікнами і левом, який стоїть над порталом, тримаючи в лапах розгорнуту книжку, і кожного разу бачила Антоніо — то у брамі, то у вікні, та проходила, не зупиняючись, ніби ніколи й не зустрічалася з ним. Одного разу він вийшов з брами, заступив мені дорогу і, опустивши, мов хлопчисько, очі, мовив:

— Я не питаю тебе про багатство, сеньйорито, — лише твоєї згоди. Не можу без тебе…

— І триматимеш мене в горницях для своєї утіхи… Не хочу так. Краще за бідного піду і буду в людей на видноті, свою дитину високо на руках носитиму, бо створена я, сеньйоре Антоніо, для того, щоб мене бачили і втішалися моєю красою. Більше ж бо нічого не маю.

Я знову відірвала свої ноги від землі, з густої смоли, і від того дня більше не виходила на південний бік Ринку; дивилася вслід за Антоніо — смаглявим, високим і сильним — із свого вікна, аж поки мама мене, чисту, мов лілею, не обізвала кривдно:

«Шльондро, за ким заглядаєш?»

Я не відказала нічого, навіть не поглянула на маму, бо якби повернулася, то запосягла б страшного гріха — ударила б свою родительку в лице. Як запекло мені вогнем по живому те слово, а сьогодні вже й не болить.

А одного дня…

Того весняного дня магістрат наказав мешканцям Галицького передмістя вийти укріплювати вали: Покутським шляхом на Снятии, Коломию і Галич, наближаючись до Львова, сунула тьмою–тьменною орда кримського хана Газі Гірея.

Тоді з Галицького передмістя, яке не раз добивалося в магістрату міського права, вийшли натовпом збіднілі шляхтичі, жовніри без служби, ремісники–партачі, панщизняні селяни — і рушили до ратуші.

За натовпом роз'юшених передмістян посунуло півміста, викрикуючи й собі:

— Патриціїв на вали!

Льонця бачила: на галерею ратуші вийшов бургомістр Павло Кампіан і крикнув до натовпу:

— Чого ви хочете?

Блідолиций чоловік, і був він ніхто інший, а Гануш Альнпек, який лікував бідних, виступив з юрби і проказав спокійно:

— Яким правом примушує магістрат до міських шарварків людей, котрі не мають міського права?

Кампіан підніс руки до очей, він кожного разу робив цей жест, коли бачив Альнпека. Страх перед заразою, яку вміє лікувати тільки лікар Гануш, породжував страх перед ним самим. Кампіан увів його до ради Сорока мужів, улещував, просив запобігливих ліків, Альнпек оглядав руки бургомістра, а ліків не давав; Кампіан прощав Альнпекові різкості, обіцяв зменшити податки — він усе одно менше боявся, коли поруч був лікар Гануш, але ж цей лотр зловживає його страхом — він став провідцем міської голоти!

— Пане Альнпек! — вигукнув обурений Кампіан. — Я накажу ціпакам схопити тебе як ребелізанта і посадити у вежу, ти в цю ж хвилину перестав бути членом ради Сорока мужів!

— За що така неласка, пане бургомістре? — відказав Альнпек. — Ці ж люди, — показав на передмістян, — вийшли голіруч, спокою не порушують, камінням у вікна ратуші не кидають, чому пан бургомістр не бажає вислухати вимог довіреного йому народу?

— Рокош^[78] новий розпочинаєш?

Тоді знявся крик:

— Ану, дуки, скидайте шуби і самі йдіть на вали, хіба вам татар не страшно?

— Як почнеться облога, ви не дасте нам притулку в місті!

— Міського права вимагаємо!

— У нас трава не росте від копит ординських коней, а ви ховаєтеся за мурами!

З ратушевої брами вибігли ціпаки з бардами в руках. Сахнувся натовп, дехто пустився навтіки, зчинилася метушня, та в цю мить вихопився з юрби — Льонця ахнула — Антоніо Массарі, він кинувся до першого ціпака і вибив йому з рук барду.

— Правом недоторканості консула! — вигукнув Массарі, ціпаки зупинилися. — Пане бургомістре, я сьогодні ж виїду з консулатом зі Львова, якщо ви не припините цю бійню!

…Я прийшла ввечері до Антоніо. Усвідомлювала, що чиню, адже знала, що вернуся додому іншою, не дурила себе, що візьме він мене за жону, проте не цікавість звідати таємне і не любов, хоч кохала його, погнали мене до нього. З самої лише вдячності за те, що він, сеньйор Антоніо Массарі, який одягався в альтембасову ферезію, власник будинку з чотирма вікнами, венеціанський консул, котрому кланялися багаті купці, а патриції подавали руку, стояв не на галереї поруч з бургомістром, а внизу, серед сірого натовпу, — з самої лише вдячності я прийшла подарувати йому радість.

Адже це було так несподівано й дивно. Дотепер я знала і ніколи й не помислила, що може бути інакше: пани судили, стинали непокірним голови, прив'язували на ганьбу до стовпа Феміди, здирали з посполитих останній гріш, напускали на них, мов собак з прив'язі, ціпаків, ніхто з панів не ставав на боці знедолених. А один таки став. І це — Антоніо!

З острахом, ніби в холодний проруб, увійшла я в браму, над якою пишався гордий лев з книгою, побігла сходами догори, спотикаючись, — боялася, що хтось затримає, заверне мене назад, а я мусила прийти до нього, бо він жадав мене і заслужив на винагороду від мене — бідної; я зупинилася перед ясеновими червоними дверима й задихана, примліла від страху, засіпала шнурок дзвоника.

Двері відчинилися, вийшов консул із свічкою в руці, він був у вузьких чорних штанях і розстебнутій сніжно–білій сорочці, консул приглядався до мене, не вірячи, що це можу бути я, він довго, а може, тоді так повільно тягнувся час, стояв мовчки; я, засоромлена, збентежена, ступила назад до сходів, щоб утекти стрімголов, куди очі глядять, тоді він схопив мене за плече, до болю стиснув і, шепочучи: «Сеньйорито Леонідо, сеньйорито Леонідо», завів мене до своїх покоїв.

Антоніо поставив свічку у гніздечко масивного канделябра, я відчувала під ногами м'який килим, на мене вороже дивилися із стін портрети вельмож, шкірили зуби звірі з шпалер, мені чужо було в цьому пишному покої, я не могла зрушитися з місця, ноги всмоктала в'язка смола, а він підступив до мене. Я відчула, як його пальці, тремтячі й тривожні, розгортають моє волосся, намацують мочки вух, сміливішають, сповзають по шиї, від їх дотику спливає дрож по всьому тілу, пальці нетерпеливішають, переривчастий віддих ошпарює моє обличчя, а потім хлинула на мене пекуча злива. Він цілував мої губи, щоки, очі, він цілував мене всю, на моєму тілі не залишилося найменшої цяточки, яку б не обпік його поцілунок; я лежала на килимі гола, мов янгол, люблена, віддана, взята — не я, а частка його пристрасті, і у великій радості й несподіванці я почула слова:

— Наречена моя. Дружина… Завтра на балу я покажу тебе всім, а ввечері обвінчає нас італійський патер.

Мама зрозуміла все, коли я повернулася, її очі пожовкли з жалю, болю й огиди до мене, вона схопила мене за волосся — з лежака балушив на нас очі п'яний тато — і тягала по кімнаті, силкуючись кинути на долівку, щоб потоптати мене ногами, і кричала до хрипоти: «Шльондра, шльондра, шльондра!» Я й тепер не відізвалась ні словом, навіть не зойкнула, хоч як було боляче, а коли мама втомилася, я підвелася з колін, пригладила скуйовджене волосся й сказала:

— Я жона Антоніо. Чуєте — жона!

…За Княжою горою, а ще її називають Лисою, або ж Кальварією^[79], — глибокий яр, яким стікають дощові води на Старий Ринок, а за яром — Високий Замок. Його круглий купол вихоплюється з темної шуби лісу і увінчується, немов короною, чотирикутною шестивежною фортецею — гніздом старого бургграфа замку Войцеха Бялоскурського.

Цей майже незалежний оседок озброєних розбійників гнітить усе місто. Передміщани, а то й городяни щодня засилають у магістрат скарги на нічні грабунки і вбивства, вони називають імена грабіжників — синів бургграфа Янка і Микольця, та магістрат, якому теж Високий Замок сидить скалкою під нігтем, не хоче йняти тому віри, бо Бялоскурські йому потрібні — вони тримають у страху й послушенстві все міське поспільство.

Справжньому патрицієві складати візит Бялоскурським — приниження, та ось сам бургомістр Павло Кампіан виїхав ридваном на Кальварію, виліз і без почту переходить звідним мостом над яром, пішки піднімається на гору, скрадливо стукає в браму, щось шепоче стражникам і проходить у дитинець. Йому потрібно запросити на бал, який має нині відбутися в кам'яниці Ґуттера, синів бургграфа — Янка і Микольця. З Альнпеком сам якось справиться, а от консул Массарі…

«У Ґуттера» — то тільки так мовиться. Патрицій Ґуттер давно вже помер, записавши в тестаменті покої й великий бенкетний зал магістратові, щоб тут пили, веселилися і згадували його — знакомитого гультяя, про якого говорили, що він мав спілку з чортом.

Сьогодні тут бал з нагоди звитяги гетьмана Жолкевського. Цього разу він воював не з австрійцями, не з турками і не з козаками: пацифікатор Речі Посполитої розгромив під Ґудзовом біля Радом'я поляків — шість тисяч рокошан, які під проводом краківського старости Зебжидовського виступили проти короля, Петра Скарги і єзуїтів — за золоту шляхетську вольність.

Гетьмана на балу не буде. Переможець, укритий цього разу братньою кров'ю, засмучений домашньою війною, проте віднині непохитний у своїй вірності королеві, переночує сьогодні в Низькому Замку, а завтра попрямує до своєї жовківської резиденції, де чекає на нього малжона Регіна.

Львівський староста Єжи Мнішек теж не прийде. До нього дійшла звістка, що самозваного царя Дмитрія, за якого він віддав дочку Марину, розтерзали московські окрутники, вона ж утекла у Тушино, де буцімто знайшла свого мужа — живого й неушкоджєного. Проте старості тривожно: чи не постигне така сама доля і другого самозванця?

Бенкет розпочався, веселість підігрівається вином. За столами, заставленими повними суліями, сарниною, ковбасами, розмаїтими потравами з ведмежих лап, бобрових хвостів, приправлених імбиром, шафраном, перцем, сидять львівські патриції з дамами. На чільному місці — бургомістр Павло Кампіан, зліва два велетні — Янко й Микольцьо Бялоскурські й сутулий Барон. Праворуч — патер Лятерна, який уособлює тут не тільки архієпископа Соліковського (той не відвідує світських бенкетів), а й усіх львівських єзуїтів. Біля патера вільне місце — для венеціанського консула Антоніо Массарі. Його ще немає.

Янко Бялоскурський нервово покусує губи, очі в нього хижі, злі; Микольцьове обличчя кам'яне й непроникливе — вони обидва не п'ють, хоч Кампіан проголошує тост за тостом.

Уже випито за короля, за Петра Скаргу, за Жолкевського, котрий побив, мов пса, проклятого Зебжидовського, за майбутню єзуїтську колегію — дасть Бог, її допоможе закласти ясновельможний пан гетьман.

Усі п'ють. Барон хмеліє. Недавно він зробив для своїх благодійників і повелителів велику послугу: впізнав і показав самому інстигаторові^[80] схизматицького збуя, котрий півтора року тому напав на уніатського митрополита Іпатія Потія і, хвалити Бога, не вбив — поранив ножем у плече. Патриціат нарешті задоволений з Барона, тож може він нині випити й базікати, не просячи слова.

— Я люблю круля! — вигукує Барон. Його ніздрювате, немов побите селітрою обличчя червоніє від догідливості, він зизом поглядає на панів — чи всі чули його вірнопідданські зойки, і без тосту перехиляє келих.

Дами зітхають, похитуючи головами, з докором поглядають на Кампіана, який чомусь впустив цього ґбура у високе товариство. Янко скривився, глянув на Барона, потім перевів погляд на Кампіана, показав очима на вільне місце біля патера Лятерни. Бургомістр заспокійливо похитав головою.

— Бий ребелізантів!

— Мовчи, дурню, — шикнув Бялоскурський на Барона.

Барон відвісив губу, оскаливши нижній ряд зубів з трьома чорними пнями, подивився з докором на сусіда й помахав пальцем.

— Ти не будь такий дуже мудрий, я ще й тобі можу пригодитися. Вип'ємо, панове! За мого колегу Соліковського, нєх жиє!

Кампіан хоче припинити п'яні вигуки Барона, він простягає у його бік руку, але в цю хвилину всі повертають голови до парадних дверей. До бенкетної зали входить консул Антоніо Массарі, він веде під руку струнку біловолосу дівчину в сукні з дорогого єдвабу, на пальці лівої руки в неї перстень з великим дорогим каменем, обрамленим золотою короною. Волосся в дівчини пишно стелиться по плечах, великі сині очі боязко никають по залу, білі груди виглядають із декольте. Льонця опускає довгі вії, вона йде поволі, спіткнулася, щулиться біля плеча консула, полохливість додає їй краси. Захоплений шепіт шелестить за столом, мужчини ставлять пугарі, Антоніо Массарі проходить з дівчиною серединою зали і зупиняється біля вільного місця навпроти Янка Бялоскурського.

— Моя наречена Леоніда, — вклонився Кампіанові.

— Яка мила… — Кампіан кивнув Льонці головою. — А ви, пане Антоніо, як бачу, ще не виїхали із Львова з консулатом…

— Ви ж зважили на мою просьбу і не дозволили пролити кров, — відказав Массарі, сідаючи з Льонцею біля патера Лятерни.

Янко штовхнув ліктем Микольця — вони випили по першому келиху. Не закусуючи, перехилили по другому. Микольцьо з хрускотом розламав шмат сарнини надвоє, подав братові.

Янко пожадливо вгризся зубами в м'ясо, а очей з Льонці не зводив. Він чіплявся поглядом її губ, грудей, здирав з неї сукню, оголював, шматував її тіло; дівчина блукала очима, щоб утекти від звіра, який причаївся до хижого скоку, та на жодному обличчі спинити погляду не могла — всі були ворожі й чужі. Врешті знайшла точку опори — німфу, що звисала із стелі, з підсвічником у руці. Льонця відчула себе впевненіше, сперлась плечем до Антонів, дивилась тільки на німфу, проте вряди–годи в полі її зору появлялось звідкись знайоме, ніздрювате й важке, обличчя Барона, і тоді їй ставало страшно, що її впізнають і засміють Антоніо, який знайшов собі наречену в брудній халупі Абрекової.

— Пане консул, — Янко відклав набік недогризок сарнини, — я син Бялоскурського, бургграфа Високого Замку. Не чули про такого? А чого ви зблідли, сеньйорито наречена, наслухалися про нас пліток? Заспокойтеся, ми шляхетні люди, коли з нами по–шляхетному… Був правда, один випадок… Ми з Микольцьом якось уночі попросили корчмаря Аветика, щоб дав вина. А він забув, що Бог велів спраглого напоїти, відмовив нам, то й покарав його Господь: наслав на нього дурман, а може, то було й просвітління… Корчмар вилив у ночви вино і на другий день частував кожного перехожого, приказуючи: «Дурний Аветик, пошкодував вина Бялоскурським». Потім же, коли минув дурман, він побіг скаржитися в магістрат, буцімто ми примусили його таке робити. Хто ж до такого може змусити?..

Микольцьо беззвучно засміявся, блиснувши міцним оскалом зубів.

— A propos^[81], пане консул, — продовжував Янко. — Чи не чули ви такої приказки, пане Массарі: «Людина на урядовій посаді — як бочка: в ній доти не бачиш дір, поки не наллєш води».

— Я не зрозумів вашої приказки, — холодно відказав Антоніо Массарі.

— Ну, вчора ви… я думаю, зовсім випадково… опинилися в брудному болоті міської черні, і–і — бочка потекла…

— Я там опинився не випадково, милостивий пане. Я сам із черні. І цієї високої посади, яку займаю, не перейняв у спадку, а добився її працею і талантом, подарованим мені Богом.

— Вперше чую, що в Італії простолюддю дано такі вольності, — втрутився в розмову Кампіан. — Адже свята інквізиція дбає, щоб…

— У Венеції інквізиції нема, пане бургомістре.

— А Джордано Бруно?

— Його підступно спіймали у Венеції, а спалили в Римі…

— І ви вважаєте його невинною жертвою?

— Я не юрист, пане Кампіан, але мене, глибоко віруючого християнина, лякає одне: язичники, які переслідували колись християн, вбивали лише людей, інквізиція вбиває Христове вчення — основу нашої віри…

— О, то пан Янко мудру приказку загадав, вона, на превеликий жаль, стосується вас.

— А чи знаєте ви, — примружився патер Лятерна, відхиляючись убік, наче боявся заразитись вільнодумством консула, — що за такі слова ми можемо вислати вас з Речі Посполитої? До того ж — вчорашній інцидент…

— Воля ваша, тільки я сумніваюся, що ви це зробите. Зі мною виїдуть купці, і тоді нашу відсутність відчує ваша скарбниця.

Насторожена мовчанка запала в залі, німфа з підсвічником у руці тихо похитувалася під стелею, скапував віск на підлогу; Льонця не відривала від неї погляду, щоб не зустрітися очима з Янком, вона прислухалася до розмови і, не розуміючи гаразд її змісту, відчувала, що над Антоніо і над нею нависла небезпека — їм треба чимшвидше йти звідси геть… До Льонці щораз пильніше приглядався блідими очима п'яний Барон, і вона згадала, що бачила його не раз, ще в дитинстві — у корчмі Лисого Мацька.

— Пані й панове! — сплеснув у долоні Кампіан. — Припинимо суперечки… — Він ураз зупинився і підніс до очей руки; гості не розуміли, що трапилося, Кампіан із страхом довго приглядався, потім полегшено зітхнув і знову сплеснув:

— Панове, прошу просити дам до танцю!

На галереї, завішаній ширмою, зазвучали лютні й дуди.

— З вами буду танцювати я, — кивнув до Льонці Янко.

Массарі почервонів.

— Ви поводитеся недостойно, пане… — він узяв наречену за руку й повів на середину зали.

Льонця ще ніколи не танцювала полонез, вона взагалі ні разу в житті ще не танцювала, та, мабуть, з полегші, що вийшла з–за столу, де її прострілювали хтиві погляди мужчин і ненависні — дам, дівчина стала невагомою, вона пливла у танці так, як цього хотів Антоніо. Їй було добре, легко, Льонця дивилася в темні очі коханого і тепер не боялася нічого; в залі танцювало багато пар, але їх було тільки двоє; насторожений вираз обличчя Антоніо лагіднішав, м’якнув, він прошепотів до неї:

— Я кохаю тебе, красуне…

У ту мить чиїсь руки роз’єднали їх — грубо, владно, і Льонця побачила перед собою три пари очей: бліді — Баронові, хижі — Янкові і холодні очі вбивці — Микольцьові.

— Як ти опинилася тут, сучко Абрекової? — вищирив прогнилі зуби Барон.

Янко схопив її за руку й шарпнув до себе.

— І ти відмовила мені — Бялоскурському? Микольцю, виведи її, справ їй весілля під ліхтарнею!

Пролунав ляскіт, музика стихла, лемент дам вдарився об стіни. Антоніо ляснув Янка в обличчя ще раз.

Микольцьо тягнув дівчину до дверей, скрутивши їй назад руки, вона опиралася й була німа, німфа з підсвічником хиталася в неї перед очима, Льонця мовчки благала в неї допомоги, та вона віддалялась, маліла; ще побачила Льонця: Антоніо схопив за груди Янка і враз зігнувся, мов зламаний — впав долілиць на підлогу.

— Ти перестарався, Янку, втікай! — прошепотів Кампіан до вбивці, який спокійно оглядав закривавленого ножа.

Брати Бялоскурські ґвалтували Льонцю в глухому темному дворі.

Вона приплелася додому вранці — побита, покусана, в роздертій чужій сукні, без заручинового персня.

— Чого ти дивишся на мене? — врешті прорвався в неї голос; вона кричала, надриваючись, щоб викинути з себе біль і жах, і втрату, і останній подих тієї Льонці, якої вже більше не буде. — Чого дивишся на мене, стара відьмо? — верещала до матері. — Ти ж навіщувала, ти! Тепер я шльондра… О, тепер я шльондра!

…До судової зали, де свідчила Льонця, брати Бялоскурські не з’явилися, їх заочно засудили на довічне ув’язнення. Єжи Мнішек зробив Високий Замок своєю літньою резиденцією. В день суду Бялоскурські спокійно пили вино на Краківському передмісті в корчмі «Брага».

А на другий день після суду, вдосвіта, над вікном Абрекової, де колись приклеювали єпископські послання із закликом складати пожертви на друкарню, появився листок зовсім іншого змісту:

Teraz piękna Loncio, stoisz pod parkanem,

I kto się nie leni, będzie twoim panem.^[82]

Льонця не могла заснути. Вмовляла себе — не через спогади. Чей же ті згадки про старе, чотирирічної давності, давно вже не будять у ній ні туги, ні болю. Ще донедавна спинялася перед венеціанським левом і тоді з тихою усмішкою на один мент повертала собі Антоніо, а нині вже й образ його стерся в пам'яті — змішався з десятками інших облич, стрінутих тут же, під левом, — грубих, несміливих, п'яних, гарних… Більше Льонця не спиняється перед брамою венеціанських консулів, хіба що у справі, — не було й нема нічого, є тільки спаскуджений світ, до якого звикла, як звикають сміттярі до своєї брудної роботи.

І все–таки нині защеміло: «Цвіт, під яким кишать черви…» Ха! А це ж усюди, на всьому білому світі — так. Золоті шпилі костьолів, розцяцьковані склепіння, а поруч темні монастирські келії; величні башти замків, а внизу — темниці; на статуї правосуддя біля ратуші з одного боку — благородне обличчя Феміди, а з другого — жорстоке катівське; волання до чистоти душі й тіла з амвона вдень, а вночі попівські оргії з повіями… Отче Лятерна, ви святий, але ж за мною таки пришлете, адже сам Ісус не міг встояти перед Марією Магдалиною…

Відчула, що їй дошкуляє голод. Хтось уночі поїв її вином, а їсти — не їла. Підвелася з тапчана, підійшла до кухонної плити. Хоч би крихта де — все вишкріб Письо: він мовчки п'є, мовчки їсть, мовчки випрошує в дочки грошей, а щоб тебе… Льонця проковтнула проклін — нехай собі живе. І мама із своєю хіромантією — теж. З ними звично і навіть затишно, ніхто їй ні за що не докоряє, не неволить… Льонця рада б хоч раз побачити Гізю, але її нема. І добре, що нема… Бо поволокла б, поволокла б сестрицю на вулицю! Хай би втішилась хоч раз — іноді за вином, у міцних обіймах чоловіків Льонця бере для себе дрібку радості. Потім то все пропадає, але хоч мить, хоч мить… Добре, як добре, що Гізі нема…