Історія України в романах Роман Іваничук

— Мовчите? — вимахував шаблею поручник. — То передайте вашому старості Мнішеку, що ми згодні обминути Львів, якщо він віддасть нам те золото, яке він узяв у самозванців. Жоден Дмитрій не заплатив нам жолду! Ви чуєте, перекажіть йому мої слова, я жду до ранку. Коли не зробить цього, ми завтра самі візьмемо з міста контрибуцію!

Перед світанком до шевської ятки, яку розчистив для себе під нічліг Лісовський, увійшли два високі й кремезні парубійки. Вони хвилину придивлялися до поручника, ніби дивувалися, що такий непоказний чоловічок зумів зібрати ось яку банду, потім один з них мовив півголосом:

— Вставайте, поручнику!

Лісовський схопився з лежака, вмить вихопив з піхви шаблю й замахнувся на велетнів.

— Генерал, вашмості, генерал! А ви, ви хто такі?

Пройняті повагою до безстрашного ватажка, парубки відступили, мирно склавши руки на грудях.

— Ми брати Бялоскурські.

— Ну і що з того? Кажіть, хто ви є! — гаркнув Лісовський.

Янко з Микольцьом здивовано переглянулися: поручник не знає братів Бялоскурських. То буде знати!

— Пане генерале, — посміхнувся Янко, а Микольцьо показав оскал білих зубів, — ми брати Бялоскурські і більше титулів нам не потрібно. Ми хочемо вам сказати, що до міста ви самі не ввійдете ніколи, бо ж не посмієте рубати королівських вояків, за це вам дадуть не жолд, а по шнурку. Але ж треба увійти, правда? І то швидко, поки не наспів з Жовкви польний гетьман…

— А ми й хочемо його побачити, — перебив Лісовський. — Це ж він залишив нас у Москві без хліба й грошей.

— І думаєте, Жолкевський дасть вам жолд? Спочатку він напише королеві, потім король скличе сейм, а сейм ухвалить, що грошей у скарбниці нема. Не візьмете їх і в Мнішека — той знає, де ховати. Але Львів багатий: суть вірменські купці, жидівські лихварі, є русинська братська каса! Що ви вдієте без Бялоскурських? Обіцяйте взяти нас ротмістрами в своє військо, дайте нам людей і ми до сходу сонця відчинимо Краківські ворота.

— Знаєте підземні ходи?

— Ні, ми знаємо людей, які мають ключі від бокових хвірток. Тільки не чіпайте ратуші, Низького Замку, патриціанських домів, а тихенько, мов коти, обступайте в темноті вірменський, русинський і єврейський квартали.

…Вдосвіта вдарив Великий Кирило на дзвіниці Успенської церкви.

Юрій Рогатинець не спав усю ніч, сам вартував на останньому поверсі — там, де колись просидів усю ніч, розмовляючи із стриноженим братським дзвоном. У передвранішній імлі він помітив, як нагинці й тихо прокрадаються через ринковий майдан тіні — десятки, сотні тіней, і зрозумів, що треба бити на сполох — може, останній раз у житті будити із сну людей. Юрій почав розгойдувати велику чашу незмірно важкого благовіста, сердечко хиталося, а до креші не діставало, минали дорогі секунди, хвилини, допомогти нікому, дзвін мовчав. Тоді Рогатинець вхопився за сердечко, повис на ньому і, відштовхуючись від стіни ногою, досягнув разом з сердечком креші, потім ще і ще раз; в'яли руки, він тримався з останніх сил, відштовхувався і бив, відштовхувався і бив — місто прокинулося в тривозі.

Почули цей дзвін і прокажені на Калічій горі.

Кампіан не спав. Він звечора помився, нагострив ножа й підтяв бороду, тепер підвівся з прічі і сказав:

— Пора. Пора, панове!

Прокажені будилися, в халупці, критій очеретом, нудко запахло гноєм і мершею, хворі чухалися, роздирали гнояки; Кампіан, в якого ґудзи на тілі ще не провалилися і не виділяли поки що власного смороду, скривився, заткав пальцями носа і повторив гугняво:

— Пора.

— Нема вже в мене сили. Якщо ти, Павле, зробиш те, що задумав, будеш бургомістром колонії.

— Зроблю. Колонією стане весь Львів. Ми з Соліковським розпочали її будівництво, ми і завершимо.

Тимко Пєньонжек послав розбудити всіх, які жили в інших куренях, Кампіан відрахував сорок молодших чоловіків і невзабарі вони рушили вниз схилом Калічої гори.

Вперше за весь час існування колонії прокажені насмілилися переступити межу, через яку дотепер могла тільки переважити паличка з мисочкою для подаянь, і тихо посунули Сокільницькою дорогою. Перейшли міст на Полтві й подалися далі вздовж міського валу, минули Галицьку браму, потім завернули вліво і врешті зупинилися позаду костьолу Босих кармелітів.

Кампіан покрутився на місці, потупцював, глянув у бік Босяцьких воріт, прикинув оком віддаль, потім відступив назад кілька кроків і сказав:

— Тут копайте.

Прокажені кинулися до вказаного місця, дерли землю і камінь пальцями, палицями, ножами, поки не натрапили на товсту залізну затулу з масивним кільцем. Затула була важка, хворі довго натужувалися, поки підняли. Сплеснув радісний зойк і стих: під затулою зіяла глибока нора, вниз вели стрімкі сходи, з нутра вдарило спертим підвальним теплом — був це потаємний вхід до львівського підземелля, про який знали лише староста, бургомістр і архієпископ.

Прокажені спустилися вниз і пішли гусаком темним вузьким проходом, який вів до ратуші й Низького Замку з відгалуженнями до архієпископського, старостинського й бургомістрівського палаців.

Біля першого відгалуження Кампіан зупинився й мовив:

— Я йду до Соліковського. Ви ж мене чекайте в консулярній залі ратуші.

…Архієпископ розставив на столі ляльки. Він давно вже не займався маріонетками: політичні події в світі і в краю випереджували одна одну, Соліковський ледве встигав уловлювати їх причини, тепер же, після поразки під Москвою, вони наче припинили свій біг, щоб передихнути перед новими, ще не відомими перемінами. Він розставив ляльки вряд, подумав, що доведеться робити нові, бо ж появилися нові люди на політичній сцені, вийняв з ряду ляльку Кампіана і викинув її в смітярку.

Тут міністрат повідомив, що сніданок поданий.

Дзвін давно вже замовк, тепер на Ринку лунали войовничі крики, галас, брязкіт зброї, чулися й постріли — всі ці звуки чітко долунювали до затишної їдальні, проте ні Соліковський, ні Мнішек, ані Шольц не звертали на них уваги, владці міста спокійно споживали м'ясні потрави, запивали вином і зрідка перекидалися словами, які не мали найменшого відношення до подій, що розвивалися в місті. Янко Бялоскурський гарантував патриціату й духовенству спокій.

— Це не наша справа, — повторив фразу, вже нині мовлену, Єжи Мнішек, коли на Ринку почастішали постріли. — Чей же не чужинці вступили в місто. А втім, це в компетенції польного гетьмана: приїде і наведе лад.

Тоді широко відчинилися двері, і до їдальні увійшов Павло Кампіан. Так він колись завжди заходив до архієпископа — не попереджуючи й не стукаючи, його поява була настільки природною і звичайною, що всі три львівські володарі в цю мить забули, ким є нині Кампіан і де він повинен бути; час повернувся назад — до архієпископської їдальні завітав на сніданок бургомістр. Вольф Шольц, як звичайний райця, подав руку іменитому гостеві, Мнішек привітався сидячи, Соліковський підніс Кампіанові руку для поцілунку.

Кампіан відсунув вільне крісло, сів і мовив до чемно усміхнених колишніх своїх колег:

— Тепер ми однакові — і тілом, і духом, панове. А в магістраті чекає на нас рада Сорока прокажених мужів. Пане Шольц, я згоден бути простим райцею, бургоміструйте собі далі.

Соліковський, Шольц і Мнішек поволі приходили до тями. Поштиві усмішки на їх губах враз мертво застигли, час повернувся на своє місце, і тепер вони втямили, хто до них прийшов і звідки. Привид… Але ні, не привид — живий прокажений Кампіан, безвіїй, засльозений, весь у плямах і ґудзах, сидів поруч за столом; Соліковський схопився з крісла й, усвідомивши нарешті, що трапилося, закричав:

— Альнпека, Альнпека, Альнпека!!

Кампіан поблажливо посміхнувся:

— Він вас лікувати не буде, як не хотів лікувати й мене. Але я дивуюся, чому ви, ваша ексцеленціє, так хвилюєтесь. Ми ж з вами започаткували колонію прокажених, ми й працюватимемо для того, щоб вона розросталась. Хіба ви забули: Божий посланець в образі ангела наказав вам створити…

— То був сатана, сатана!..

— Хіба не все одно? Я пересвідчився, що з проказою можна жити: розум ясний і нічого не болить, а що сморід і гній… Коли стануть усі однакові, то ця хвороба буде такою, як нині нежить. І ніхто тоді не додумається зрівнювати патриція з голотою, кожен залишиться на своєму місці. А тепер подумаймо сукупно, панове, як нам заразити проказою все наше поспільство…

…Дзвін у передранковій тиші був несподіваний і зловісний: мародери зупинилися. Лісовський подумав, що це сигнал для військової залоги, вигукнув:

— До мене!

Сполошені бандити стовпилися біля статуї правосуддя, Лісовський вискочив на лобний поміст, підніс шаблю — він у цю хвилину ще й не помислював про те, що за кілька років, криваво погулявши по всій Європі, стоятиме на такому самому місці в Буді, тільки із зв'язаними руками, — до нього підбіг Янко Бялоскурський, шепнув до вуха:

— У вояків і ціпаків не стріляти!

Але довкола було тихо, тільки зрідка й ритмічно бевкав дзвін, у домах спалахували світла й гасли, лісовчики знову розділилися на три групи й поповзли — кожна до обраного кварталу.

І раптом звідусіль залунали крик, свист і галас. З вулиць і провулків, з брам і хвірток, з темних подвір'їв, немов з нір, вибігали люди — одягнені і лише в сорочках, чоловіки й жінки, з сокирами, молотами, сікачами, різницькими ножами, рогачами — кожен із своїм знаряддям праці. Були це медовари, шапкарі, мечники, бляхарі, ткачі, ковалі, сідлярі, різники — ремісники, завжди готові на тривожний звук ратушевої сурми зайняти свої місця на вежах. Але тепер їх кликала не магістратська труба, а Великий Кирило з дзвіниці Успенської церкви, тож утямив робучий люд, що патриції віддали його на поталу мародерам, щоб таким чином відкупитись від них.

Радитись не було часу. Єдиного ватажка ніхто ніколи не обирав, досі ремісниками командували старости й бургомістри, не було кому кинути клич до бою з ворогом, але ж у кожного однаково була своя домівка, у кожного були діти, у всіх разом було єдине місто, тому всяк нині став ватажком і, не змовляючись, без кличів, єдиною кривдою і люттю пройняті, забувши про цехові незгоди, ставши враз з поляків, українців, євреїв, вірмен тільки львів'янами, рушили від стін будинків величезним півколом на напасників — так наступає отара овець на гадючник.

Лісовчики не чекали такого опору, подались назад до ратуші, Лісовський скомандував стріляти, гримнуло кілька пострілів, хтось упав на брук, та це тільки розлютило юрбу; мародери задкували, величезне півколо ремесного люду нестримно звужувалося, оборонців було як трави та листу, а лісовчиків супроти них — жменька; озброєний оружжям праці натовп наступав, щоб взяти напасників під ноги.

У найкритичнішу мить, коли мародери були вже готові тікати навмання, вихопилися вперед два велетні з балтами. З гиком кинулися вони на ремісників, трощили по головах спритно й люто, міщани сахнулися назад, залишаючи на бруку вбитих, саме почало розвиднятися, хтось крикнув у панічному страху:

— Бялоскурські! Бялоскурські!

Зрунталась юрба, місто звикло боятися Бялоскурських, півколо зламалося і тисячний натовп, який ось–ось мав зім'яти напасників, відступив перед двома бандитами.

Янко шаленів. Регочучи й хекаючи, він бив балтою по черепах, по спинах, по руках, наче перед ним були не люди, а дрова; мертві падали йому під ноги, ніхто вже не чинив опору; Микольцьо мовчки масакрував людей на другому фланзі, а Янко по–сатанинськи реготав і весь у крові ганявся за втікачами.

Та враз зупинився. Він не був забобонний, не вірив ні в духів, ні в привидів, але ж біла мара йшла просто на нього — жінка в довгій сорочці з розпущеним лляним волоссям. Він на мить стетерів, більше з подиву, ніж зі страху, — хто це такий, що його не боїться, — опустив руку; то ж, певно, безплотний привид, бо чому не боїться? Жінка з прекрасним у своїй люті обличчям ішла на нього, зігнулася, підняла з бруку різницького ножа, і тоді Янко впізнав Льонцю.

Страх перед фурією, яка вдруге ось так наступає на нього, огорнув бандита, він відскочив назад, підніс балту, і тут довгий ніж наскрізь прошив його груди, вістря продерло сукняний каптан на спині й заблищало на сонці; Янко ще мить стояв здивований, балта випала в нього з рук, а тоді важко звалився на землю.

— Це тобі за Антоніо! — прохрипіла Льонця і, отямившись від солодкого почуття помсти, закричала: — Та бийте, бийте їх, псяюх, чого ви тікаєте, мов зайці?

І кинулася з ножем на мародерів.

Знову утворилося коло, ремісники ринули вперед нестримно й навально; Микольцьо Бялоскурський, побачивши смерть брата, в якого був лише виконавцем, кинувся навтьоки першим; лісовчики відступали, задкували до ратуші, а врешті безладно, кожен рятуючи себе, побігли стрімголов до Краківських воріт.

З магістратської брами вийшли на ринковий майдан прокажені…

…«Того ж дня пан Юрій Рогатинець розшукав на Замарстинові Гануша Альнпека й ублагав його повернутися до міста лікувати заражених проказою. Мого ж Романа обрали ректором братської школи. Велика випала йому честь, та в сто краг більшою стане, якщо зуміє він кувати в дітей чисту совість, бо то є найкращий запобігливий лік перед проказою духовною… Минуло стільки років, я постарів і далі тільки те й роблю, що торгую вином, бо треба якось жити, та зрозумів я за той час, дивлячись на поведенцію то Дратви, то чада свого, то пана Рогатинця, а найпаче таки Льонці Абрекової, велику істину: кожна людина може. Може, най йому біс!»^[117]

Розділ п'ятнадцятий

РОЖЕВИЙ КІНЬ

«Черлене вино»

Деякі ще куняли, але табір уже не спав, вояки чухмарилися, перемовлялися, дзенькали зброєю; коні стояли оподалік, збившись головами докупи, — покірні, стомлені й худі. Пастись їм було ніде: полога долина, вигризена й стоптана, мертво руділа, вільховий хащівник чорнів об'їденим пруттям; коні стояли над купою мерви, лопушшя й кислого хабаззя, назриваного в трясовинній улоговині над потічком, ворушили купину губами й не їли.

Гамір густішав, хтось затягнув бадьорої: «Wygrają, nie wygrają, niechaj nas znają!»^[118], вояки встали й рушили до табуна сідлати.

— Хто вони? — спитав шепотом Марко.

— Не знаю, але не Даниловича, — відказав Зіновій теж тихо. — Ти диви, які обдерті, чорні… А може, це ті, що з–під Москви… Казав батько: розбігаються. Так їм і треба, чого лізли… Думали — непереможні, всемогі. Ще б звідси їх, Марку, як виростемо…

— Але чого вони тут? Може, на замок збираються напасти?

— Ф'ю–і–ть, де їм до замку, таким обірванцям! Олеський замок не могло колись взяти п'ятитисячне військо… Але рожевого коня сполошили, не прийде…

— Почекаймо ще трохи.

Сонце піднялося упівкруга над Вороняцьким кряжем, кинуло сніп світла понад гаварецькою долиною на протилежну гору й освітило на ній зелену лисинку, оточену старими буками.

І тоді з сивостволої бучини на галявину вийшов дикий кінь. Біла масть вифарбувалась вранішнім промінням в яскраво–рожевий колір, густа грива спадала з обох боків на шию, стрункий граційний кінь підвів до сонця голову і звучно, радісно заіржав.

Унизу форкнули худі коні, та жоден навіть голови не повернув: рожевий кінь побачив унизу побратимів і заіржав удруге.

Мародери оглянулись і остовпіли з дива. Сліпуче видиво, символ волі й незагнузданої сили, зухвалий виклик, протест проти попруг і шлей — дикий кінь іржав, немов насміхався над стриноженими співбратами і їх погоничами. Дивились і не вірили: на цій зграсованій, згризеній, витоптаній землі, де все упряжено, спутано, пораховано, зважено, відібрано, гуляє вільний кінь?!

Поручник Лісовський підняв руку, забороняючи жовнірам видати й звука, він навшпиньках підбіг до ватрища, де лежали вояцькі клунки і зброя, знайшов аркан і, скрадаючись, почав спинатися крутим схилом до галявини, де стояв рожевий кінь.

Хлопці помітили поручника, коли той підійшов до коня на віддаль довжини аркана, вони спочатку не могли второпати, чому скрадається вояка, що йому потрібно, та враз побачили, як закружляло арканове коло над головою напасника; Зіновій схопився і закричав:

— Вйо, вйо–о–о!

Кінь рушив з копит, стрімко помчав по голому кряжу, свиснув аркан у повітрі, а тоді сталося все достоту так, як тоді, коли Зіновій стояв на даху кам'яниці Ґуттера і йому марилися гаварецькі полонини: рожевий кінь у бігу різко закинув голову, надривно заіржав і осів на круп; аркан натягнувся, немов струна; «вйо, вйо–о–о!» — закричали хлопці, і кінь рвонув з місця. Шнур уївся в горлянку, кінь задихався, хрипів, але біг скоком, волочучи по схилу мародера; з табору бігло кілька вояків на допомогу, вони спиналися на схил, по одному ловилися за аркан, дикий кінь, запінений і ще не здоланий, біг, та сили були не рівні, він повернувся й помчав на хлопців; шнур знову натягнувся, і кінь упав на передні коліна.

Зіновій допався до шнура, вийняв ножа; шнур був туго плетений, міцний, він тяв, пиляв, рубав, і врешті розірвалась тятива. Мародери покотилися схилом униз, рожевий кінь став на ноги, відхрапнув і шаленим галопом помчав на червоний круг сонця.

Стомлений Зіновій лежав на траві і в цю мить почув знову тиху й тужливу материнську пісню: «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?..»; перед очима постав батько, запряжений у панську службу: на губах у нього догідлива усмішка, а в очах — біль; пісня залунала голосніше і вдарила в душу криком кривди олеських поселян, і заглушив пісню передсмертний стогін катованого Наливайка…

Зіновій підвівся, взяв Марка за плече, мовив:

— На волі мій кінь, на волі… Я ще його осідлаю, побратиме.

На Афоні, в тісній келії Руссікона, звідки видно тільки небо й сині води Егейського моря, тужив мніх Іван з Вишні за далекою Україною. Він не знав, що діється, що родиться, що виростає у рідному краю, квилив, мов сивий альбатрос у негоду, плакав і молився за нього.

Примітки

2 Сопілка солодко співає (латин.).

3 При народі (латин.).

4 Староста (пол).

5 Калан — удар нагайкою (тюрк.).

6 Солевар.

7 Міста і світу (латин.).

8 Блазень.

9 Das Hiihnchen — курчатко (нім.).

10 Розділяй і владарюй (латин.).

11 Шпалера, гобелен.

12 Друге «я» (латин.).

13 Гостині двори.

14 Вуличні співаки.

15 Гей, в таверну — та й забудем,

Що є землі десь і люди,

Де боїться смерті кожен,

Вакху ж годить, як лиш може!

(З латинської переклав А. Содомора.)

16 Мистецький архитвір (нім.).

17 125 кроків.

18 Цеховий знак.

19 Міські наглядачі порядку (латин.).

20 Митра (церковн.).

21 Прекрасно (пол.).

22 Авжеж (пол.).

23 Цеховий бенкет.

24 Один кінний воїн з кількома помічниками. Кожний власник землі відповідною кількістю сулиць сплачував старості податок за землю.

25 Рекрути.

26 Близько 17 га.

27 Муштра.

28 Арсенал.

29 Погордлива назва гуситів.

30 Присяга на вірність.

31 Келих вина (нім.).

32 Пане музиканте (нім.).

33 Хай живе король! (пол.)

34 Є попи і хлопи (пол).

35 Ще раз (нім).

36 Мій любий Боже! (нім.).

37 Податок з нежонатих.

38 Пан екзактор фараоном став не без причини:

З євреями править війни, кривдить їх щоднини (пол.).

39 Не гріш із трьох, але три з четвертого має,

Гріш до скарбу віддає, три собі ховає!

(Переклав з польської Р. Лубківський.)

40 Ти дивися на землю, бо ти з глини, а я буду на тебе, бо створена з твого ребра (пол.).

41 Ну, ходи, чей же ти не содоміт! (пол.).

42 Прокурор.

43 Начальники водогону.

44 Хай кожен пильнує своїх речей! (латин.)

45 В Олеську поразка (пол.).

46 Король Ягайло бив хрестоносців, і пан Крупа захотів таким самим бути (пол.).

47 Ну, скажи, скажи мені, юначе, що таке життя (пол.).

48 Молитва (пол.).

49 Алебастр.

50 Солхат — давня назва Старого Криму, першої столиці Кримського ханства.

51 Перепустка (татар.).

52 Акт віри (ісп.).

53 У містах, які мали складське право, купці змушені були продавати свій товар протягом визначеного магістратом часу.

54 Верхній одяг.

55 Будинок розпусти.

56 Плата за військову службу.

57 Вперед, убий його! (пол.)

58 Верховний трибунал іспанської інквізиції.

59 Новіціят — єзуїтська колегія; новіції — новачки, схоласти, старші учні.

60 Бий схизматів, бий! (пол.)

61 Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (пол.)

62 3 початку (лат.).

63 Цей запис, пам'ятаю, був недатований, та, напевно, він належить до останніх років XVI ст. Друкарські верстати Івана Федорова львівські братчики викупили в лихваря 1585 року. (Прим, автора.)

64 Pater noster — отче наш (лат.).

65 Редактором.

66 Через те, що манускрипт втрачений і в хронологічному викладі подій іноді появляються прогалини, автор вряди–годи змушений вдаватися до літературних та історичних джерел. (Прим, автора.)

67 Аптекар.

68 Королівський сповідник.

69 «Про єдність Божої церкви» (пол.).

70 Служник католицького священика.

71 О божественне польське пиво! (італ.)

72 Жебрацьку (лат.).

73 Присмирення збунтованого люду.

74 Бунт.

75 Проказа в місті. Господь велить тобі закласти колонію прокажених (лат.).

76 Незалежність від місцевих владик, підпорядкування патріархові.

77 Робітник, який відтискає друкований текст.

78 Бунт у війську.

79 Mons calvus — Лиса гора (лат.).

80 Прокурор.

81 До речі (франц.).

82 Тепер, гарна Льонцю, стоїш під парканом, І кому не ліньки — буде твоїм паном (пол.).

83 Треба вважати, що автором манускрипту був таки Лисий Мацько. Стиль літопису зовсім відповідає характерові й обізнаності цього корчмаря, лихваря й продавця братських книг. (Прим, автора.)

84 Посвячення.

85 Духовний чин єзуїтського ордену.

86 Нижчі чини єзуїтського ордену.

87 Бий Наливайків, бий схизматів! (пол.)

88 Патріарший намісник.

89 Надалі будемо вважати, що автор манускрипту — Лисий Мацько. Чомусь з цього абзаца наш літописець почав писати по–польськи, тому переклад втрачає староукраїнський мовний колорит. Важко пояснити, чому автор манускрипта так часто переходив з однієї мови на іншу. Правда, в другій половині рукопису польської мови майже не зустрічаємо.

90 Папська оксамитова шапочка.

91 До цього місця в манускрипт здебільшого вносилися записи про доходи й видатки власника корчми і лише зрідка фіксувалися інформації про навколишні події, та й то такі, які стосувалися суто його власних інтересів. Вчинок сина наполохав Лисого Мацька, боляче його вразив, але, видно, примусив і задуматися над соціальними питаннями, по–своєму оцінити їх, бо далі автор манускрипту все більше вдається до роздумів. Мабуть, звідси треба починати шукати причини несподіваного вчинку самого Мацька, про що мова буде потім. Думається, що переміни в Мацьковій психології відбулися під впливом і Юрія Рогатинця, який після братського суду шукав контактів з найнижчими прошарками львівського міщанства. (Прим, автора.)

92 Чужа поміч часто приносить неміч, чужі поради — зради (пол.).

93 Насправді було інакше. Київський митрополит Михайло Рогоза зайняв у справі унії дволичну позицію. 1595 року Потій і Терлецький намовили його потаємно підписати акт унії. 1595 року Рогоза на Брестський собор прибув. Він запевняв Рогатинця, що буде з православними, але не дотримав і, певно, не збирався дотримувати цієї обіцянки. (Прим, автора.)

94 Відомо, що Гедеон Балабан одним із перших висловився за унію. Напевно, під впливом Острозького, який пообіцяв йому титул екзарха, він перейшов на бік православних. Порозуміння між єпископом і братчиками під час Брестського собору було позірним і тимчасовим. Справжнє примирення відбулося аж у 1602 році. Балабан пообіцяв тоді не настановляти нікого з рідних на єпископство, а братчики визнали за ним титул екзарха. (Прим, автора.)

95 Проповідник.

96 Тебе, Бога, хвалимо (лат.).

97 Собор у Бресті відразу розколовся на православний та уніатський. Іпатій Потій наказав позамикати церкви, тоді православний собор зібрався в кам'яниці Острозького. Головою собору всупереч розпорядженню короля, який заборонив чужинцям брати участь, було обрано представника патріарха Єремії протосингела Никифора. Никифор тричі викликав на собор Рогозу, проте київський митрополит, впокорений Скаргою, Соліковським і Потієм, офіціально проголосив акт унії в церкві святого Миколая. Тоді Никифор позбавив Рогозу, Потія і Терлецького духовного сану. Незабаром на Никифора було сфабриковано звинувачення в шпигунстві на користь Туреччини. Никифора посадили в ратушеву вежу у Варшаві, ту саму, де тоді сидів, чекаючи страти, Наливайко. Помер у марієнбурзькій тюрмі. (Прим, автора.)

98 Таляр на той час дорівнював приблизно трьом золотим.

99 Друкарі–гравери.

100 Королівський поет (лат.).

101 «Брестський синод і його оборона» (пол.).

102 3 манускрипту.

103 Почет.

104 Лютне моя, змовкли струни твої із журбою,

Ті, що співали раніш про криваві спалахи бою,

Прославляли натхненно дні золоті супокою…

Все нині навспак, тепер вони у безгомінні:

Поділля у румовищах, земля України —

Материзна родючості, добробуту батьківщина —

Попелищами стала…

(Переклав з польської Р. Кудлик).

105 Нема у Львові Русі, Русь на півночі! (пол.)

106 Навернена з язичництва.

107 Бог з тобою! (лат.)

108 Відпускаю тобі гріхи (лат.).

109 Веселімся! (лат.)

110 Золота Роза (євр.).

111 Славний поет (лат.).

112 Нарешті Господь привів вас до нашого краю

Хвала вам, окрасо велика і Божий нащадку…

(Переклав з польської Р. Кудлик)

113 У манускрипті був такий цікавий запис: «Встид велій зело пойняв мою совість, кров моя — син первородний розворушив грішну й пожадливу душу батька, і я, зрозумівши вищий смисл живота людського, віддав на братство все, для чого жив і чим жив, і коштувала мені та пасія дві тисячі сто сімдесят шість золотих і чотирнадцять грошів». (Прим, автора.)

114 Міський суд, скликаний для невідкладних карних справ.

115 Поліція, шпики (лат.).

116 Проказа в місті! (лат.)