Історія України в романах Роман Іваничук

Полум'я бухнуло в небо, видовище було вражаюче — подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.

На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Ґуттерівській кам'яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії — збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціяту.^[59]

Новіцій Зіновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у олеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок — більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зіновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новіцієві ще марилися заолеські поля і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам'ятає, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.

Зіновій дивився поверх дахів і враз побачив… Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні — сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти — невже це той самий? — а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові — ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граційний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця, сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося, він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зіновій і отямився. Ринок галасував, горіла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Він повів рукою по шиї, немов хотів намацати тонку волосінь, яка спіймала тільки що рожевого коня, ступив крок по рівному даху і зупинився, почувши тихий і владний голос.

— Новіціюше Зіновію! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

…Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, того дня на ратуші обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, й перст Божий; іншого разу святкували коронацію Зигмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, — навіть не оглянулася, потім він щез із хати, — дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, — а на Ринку йшла війна: гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

— Bij schyzmatów, bij!^[60] — кричали п'яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

— Щоб я так з місця не рушилася, — мовила сама до себе Абрекова, — аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула — так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, — ота справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто хоч нижче за патриція, а в костьолі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь: «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум'яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду, але ж чому не послала слугу?

— Абрекова, — масно мовила Дорота, — будьте, пані така ґречна, потримайте в себе цей… цю посудину один або найбільше два дні…

Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан:

— Гриби?!

— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п'яна голота напевно піде грабувати, а вас, вас хто зачепить?

— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.

— То зверху — гриби, — прошепотіла, довіряючись, пані Дорота. — А під ними — персні, хрестики, ланцюжки, діадеми, браслети, завушниці… І все те золото, золото…

— І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? — зблідла Абрекова.

— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Гізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко–о–ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далі посуньте, о–о, між ті найчорніші баняки…

Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець — золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.

Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір'ї п'яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:

— No, to co powie dzisiaj pani Abrekowa?^[61]

Дивилася мовчки на нього, довго думала.

— То ся добром не скінчить, — сказала нарешті.

Розділ другий

АВ INITIO^[62]

З манускрипту

Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку^[64], я ж бо православний русин, але то таке, обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.

Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене — свій підвал. Коли магістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив'ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 — рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки — чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше ніж коневі.

І все одно дякую Богу, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя. Тут хоч і тісно — Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки, — та відколи я отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе більш–менш людиною. Ну а там… Мешкав я біля Песячого ринку навпроти Гончарської вежі, і життя моє було собаче. До цеху тебе, неміщанина, а ще й русина, не приймуть нізащо, партачеві не можна будь–коли продавати свій товар, йти до панського фільварку — то вже чиста неволя, загородником на панських грунтах не кожен може стати, а на вали, до доріг першими женуть перед–міщан.

Най славиться Господь: спочатку вдалося найняти на Руській кімнатку з сіньми (за сорок золотих річно!), а потім пішло легше. Я чоловік такий, що жодної роботи не гиджуся — спочатку сміття з дворів вивозив, а коли припас кілька сотень золотих, то вдалося їх позичити під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по п'ятнадцять грошів на тиждень, а тепер — і до золотого. Як у кого. Панночки — ті ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував — мав з аршина по вісімдесят грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам'яниці й підвал. А тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею віддає. Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на рік — гроші неабиякі.

…Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п'ять літ. Першого дня Різдва у старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало наше старе місто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик — вчорашній дяк — і почав проповідь.

— Дорогі мої дітоньки, — заглаголав він тоненьким голоском, — чи скажете мені, де Господь Бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, Бог сотворив собі небо і землю. На небі — ангелів з очима соколовими, під небом ворон сорок, круків і горобців. На землі — свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив, і насіяв там дубини, грабини, ріпи, редьки, моркви, пастернаку та іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру».

Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого Острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»

А попик продовжував:

— Тоді Бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» — «Так, Господи, — відповів Адам, — треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, — то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас Господь боронить, амінь.

Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах; два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа — той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий, отетерілий, безвольний — і загорланив:

— Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всі Господні празники святкуватимете в одні дні з католицькою церквою. Спасайте душі, поки гнів Господа не впав на ваші голови. Покарані–бо жиди, які не визнали вчення Христового, не мають нині своїх пророків. Відібрав Бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам'яті, щоб запам'ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!

Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потім зачинив царські врата, і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз, церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму Богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару Божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного — і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»

Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

— Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися — як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом Божим?

Я згадав проповідь попика — так, Ґрета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців, спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:

— А вірмени мають право? А євреї?

— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж Діву Марію, не хочете визнати владикою Папу і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?

Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони: «Русі багато, а русинів у Львові…». Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?

Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі, — і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором^[65] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное», — любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню Божому.

Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:

— Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі, і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри — ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають…

Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького — Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:

— Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…

— А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? — спитав я несміливо.

— Тільки православна віра — єдина опора нашого народу, — відказав Вишенський, — і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити — покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати слово Боже, яким нині торгують для своїх користей.

Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли найкращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників — православних і католицьких?

— Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, — сказав Іван. — Та дійшов я до цієї ідеї через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ — хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше — злидні чи розкіш? Злидні, убогість — це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми — мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!

— А коли всі — оті мужі прозрілі — почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги Божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?

— Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.

Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його? Десь ти, певно, подався слідом за Княгиницьким на Афон, і вас нема… А церкву нашу нині оплюгавили, молитви ваші нас не порятували, ми, мов отара, покірно розбрелись. А може… коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?

Я опинився знову біля церкви — з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць — величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм Царства Божого, шпиль його, напевно, вже на небесі, в раю, біля самого Господа, а на твоїй землі ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всі піднімуться до твоїх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранітних піщинок, коли не втопчемо своїми ногами грунт, самі не станемо тим грунтом, то завалиться твій храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвіниця.

Так мізкував я того різдвяного дня, тиняючись руським кварталом і краєм вуха слухаючи тихі зітхання людей, які то тут, то там стояли гуртами у провулках: закрив Соліковський і Богоявленську церкву на Галицькому передмісті, і П'ятницьку — на Краківському, доп'ялися навіть його кігті до кафедральної церкви Юра — резиденції православного єпископа Гедеона Балабана.

Утоптати свій грунт… Як, з ким? Я подумав про братчиків, що розрізнено — кожен біля своїх церков — опікувалися парафіями: а що, коли б згуртуватися? Але з чого почати? Я не міг придумати для своїх рук і мозку якогось певного діла, хоч готовий був щось робити, щоб протиставити себе і тих, які ось стоять і зітхають, скривджені, в провулках, тій згубній хвилі, що так навально ринула нині на православних. І в цю мить майнула думка про друкаря Івана Федорова, який рік тому упокоївся в Онуфріївському монастирі, заклавши за борги друкарський верстат лихвареві Ізраїлеві Якубовичу. А що — коли б почати з книг? Але звідки грошей узяти, щоб викупити верстати, де знайти приміщення, друкарів, граверів, паперу? Я аж зігнувся під вагою цих думок, і не дали вони мені спати всю ніч.

Після свят я подався до своєї цехової майстерні — закінчував дві мистецькі роботи, сідло і сагайдак, не для продажу, а самого куншта ради. У тому сідлі, оздобленому візерунками, і з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, міг би виїжджати на війну сам гетьман, та не для користі працював я над ними — сама робота приносила мені велику втіху, отже, я квапився до майстерні, щоб забутися трохи.

Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр, котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори, зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:

— Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку… А втім, я тебе ще можу вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костьолі. Не моя це затія — так наказав магістрат. Не ти один — усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків…

— Куди ж мені тепер дітися? — тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, — він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, — сказав, прискуливши око:

— А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам–бо вчений єси!

І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня — готова! — у Львові! Зрячим народ темний зробити… Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки — так казав Вишенський, — а провідців не має… По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм випростатись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?

У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення — теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:

— Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди, і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!

Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.

Моя Ґрета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Ґрета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять — даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене, і я поступлюсь, зважу на її сльози.