Історія України в романах Роман Іваничук

— Схизмат?

Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де завжди сиділа напоготові, — часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може дати ради, — й буркнула:

— А ми не знаємо, що це таке.

— І ми не знаємо, — підходив гевал до ляди, — а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони… — Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо: — Чому порожній?

Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:

— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.

Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч книжки продав», — подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці», — підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.

— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за братами зачинилися двері.

— Таж у школі, певне, — відказала жінка.

Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди–годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона Божої Матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Ґуттера проступав на склі Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів'яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи — забажалося крові.

Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу Божу, а що саме чинити — вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на шкірі невірних.

Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар–русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному Богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. «Ми живемо для того, щоб відібрати забране», — знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м'язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:

— Паки–паки, дай, попе, табаки!

— На! — Роман і не спам'ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики:

«Люпус, Наливайко! Бий 'го, Господи помилуй!» Аж коло братської школи оглянувся — не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:

— Бійка буде, хлопці!

Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу Корнякта.

Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим — нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати — ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф — знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.

Місто стихало. Вдарив на ратуші дзвін, скреготнули ключі у замках міських брам, хвірток та крамниць. Тісне, густе від люду місто спорожніло, стало просторішим; темне небо впало мороком на засмічений брук; ще тут то там проколювали тишу квапливі кроки запізнілих перехожих.

Красовський залишився після сходки сам у братській ізбі, він замкнув скарбону і якусь мить наслухав — глуху тишу полохали шепоти чи то шелест, — а, то ж вітер горне по бруку сміття, та все ж загасив свічку і в ту мить почув брязкіт битого скла — десь там, біля бурси, — і пронизливий свист. Він заховав ключі в тайник, підійшов до дверей і приглух від лускоту. Скалки скла обсипали його. Красовський ще встиг зариглювати двері, повернувся і ніби сам головою вдарився об камінь, що влетів через вікно. Липка кров залила очі, Іван упав на долівку.

Того вечора Бялоскурські не мали найменшого наміру гріти руки. Але ж над вікном Абрекової висів листок з таким заманливим закликом, що годі було і встояти. Дотепер вони сваволили в єврейському ґетто на Краківському передмісті, інколи заглядали до вірменського кварталу, а до русинів руки ще не дотягалися. Для бадьорості випили вина у Лисого Мацька і пішли Руською, шукаючи зачіпки. У кварталі було тихо, то вже хотіли вертатися, та враз із Зацерковної долинув протяжний свист, войовничі крики — жаки вискочили з засідки і увірвались до бурси. Микольцьо кинувся на смалене, Янко стримав його: встидайся з дітьми воювати, ось же перед тобою гніздо схизматів. Він ударив палицею по вікні братської ізби, старанний Микольцьо збирав каміння й шпурляв досередини.

Жаки вдерлися через розбите вікно до бурси, сподіваючись переколошматити сонних. Та самі попали в засідку: попереджені Романом спудеї не спали, вони впустили напасників досередини і кинулися на них з кутів, мов шуліки.

Опівночі, коли все стихло, учні старшого класу потихеньку вивели з бурси ледь живих жаків і, надававши кожному по стусанові, погнали їх униз Зацерковною.

…Мацько із страхом приглядався до розбитого чола сина, обмацував його, наче не вірив, що він повернувся живий, а потім потрусив його за оборки свити.

— Що сталося? Де був так допізна?

— Жакам надавали, тату…

— Жакам?! — скрикнув Мацько. — Та як ти смів? Та ти знаєш, з ким розпочав? Дурню, ти бився не з жаками задрипаними, а… а…

— Пустіть, тату, — Роман незалежно, з тінню зневаги дивився в очі вітцеві. — Пустіть… Як хочете, то гніться собі й далі в три погибелі перед кожним паном і панком, а я не буду. Чуєте, не буду!

Мацько опустив руки, стетерів. Він дивувався: адже в його домі, в сім'ї, в корчмі усе донині було зважено, перевірено, обчислено, і як це він досі не знав, що є ще речі, які не вміщаються в жодні виміри, є ще душа в людини, яку не зважиш, не обчислиш, хіба що зрозумієш. І що — віднині він повинен вчитися розуміти душу оцього вилупка, який не тільки проїдає денно п'ять грошів і виношує одягу та взуття на три гроші, а ще й має свою волю, свій гонор, честь, лють?

Мацько Патерностер на другий день записав у свою книгу таке:

«Почитаніє книжное помагає уму, но і шванк йому приносить: латво управляти душею темною, просвіщення же будить у людей, а паче в отроків, бунт противо власті отцовської і панствової. Мій син Роман, навчений братськими дидаскалами, виявив перше непослушенство.^[91]

«Cudze pomoce często przynoszą niemoce, cudze rady — zdrady»^[92]. Та Абрекова зовсім не дурна, не знає іно, до чого прилатати розумне слово. А ця її примовка, ніби для нашого митрополита складена, але це не Абрекової розуму справа.

То як тілько повернулися єпископи з Рима, ясний круль Жигимонт пише епістолу Рогозі, аби у Бересті синод скликав, на котрий можуть прибути довірені й світські мужі, токмо без зграї, від католицьких і православних громад, а митрополит ще раз у недугу впав і хоч розіслав послання до духовенства й братчиків, сам на собор не прибув і ревно каявся во грісі своїм, що дав себе обдурити і в кабалу католицьку втягнути».^[93]

А львівський бургомістр і райці позвали Красовського і Рогатинця до ратуші й улесливо намовляли, щоб ті визнали унію, а за те їх діти і внуки матимуть право рівності в торгівлях й ремеслах. На що їм від благовірних одказав Рогатинець: «На овчарню волки напали, а пастух скликав з різних весей псів для оборони. Собаки ж зажадали за роботу по овці. Єдна овечка і мовила: «Ах, воліємо ми гинути від справжніх ворогів, ніжлі від зрадливих оборонців». Не чув єм того, але твердив мені пан Юрій, що мовив тако. Повідав він мені тоє за обідом, то, може, трохи й переборщив; за обідом, а ще коли він не зовсім сухий, кожен трохи любить додати до правди. Я зособна гадаю, що за собак він мав оних єпископів, которі унії предалися, а за пастуха Рогозу. Лучше–бо, коли волки в лісі суть, а пси за кошарою. Легко тоді чинити реляцію, хто овцю із'їв».

То приїхали до Берестя духовні особи, воєводи, каштеляни, старости. Зі Львова од латинян — архієпископ Соліковський, а од православних — Балабан і Рогатинець. Єпископ і пан Юрій обнялися, мов брати, і слізно просили один в одного прощення за колишню зваду і поруганіє. Так, плачучи і слезами обмиваючись, просив Балабан: «Прости мені, брате Юрію, за мої прогрішення: разом починалисьмо святе діло, разом тепер за вітцівську віру постоїмо». На що відповів Рогатинець: «Простіть і ви, ваше священство, а ми проситимемо патріарха, аби вас екзархом своїм настановив».^[94]

А ще приїхав до Берестя королівський казнодій^[95] Петро Скарга, а король прислав озброєних татар і козаків, которі після Наливайка Жолкевському предалися. Скарга власною персоною з'явився перед очі князя Острозького, який зупинився у своїй кам'яниці і дорікав йому, що той за єретиками обстає. На що відповів князь: «Яким духом ви прибули сюди з озброєними почотами, ачей їхали–сьмо не на зваду, а на згоду». Подлії же латиняни давно помислили згоду внівеч оборочати, то підніс Скарга Острозькому такую кознь: «Ви, — каже, — главою свого партикулярного собору обрали турського шпигуна Никифора і дієте днесь впрек не тілько костьолові, а самому королеві». Тоє мовивши, пішов. А на другий день русинські й польські єпископи в шатах понтифікальних, з послами папськими й королівськими, в оточенні панів світських пішли до церкви святого Миколая, де правили православну літургію, а потім до костьолу найсвятішої панни Марії, там співали «Те, deum, laudamus»^[96], а на Балабана і києво–печорського архімандрита Тура кинуто екскомуніку. Протосингела же Никифора, которий того же дня на православному соборі прокляв єпископів–відступників, увечері поймали і у вежу запроторили.^[97]

А тоді князь Костянтин буцімто погрозив королеві війною і таке йому написав: «Усе християнське ісповідання від півдня до глибокої півночі буде тепер захищатися проти папежників. Ти, королю, хотів унією умоцнити римську церкву, а сталося противно — ослабив. До днесь православні ще не знали, за що мають воювати, а тепер уздріли: за те, що в них забирають. А хто встоїть перед нами, коли тілько з Волині й Червоної Русі ми можемо виставити тридцять тисяч люду при зброї, а папежники хіба превзойдуть нас числом тих кухарок, которих ксьондзи в себе місто жон тримають». Пан Юрій не читав того листа, і я не дуже вірю, аби подданий осмілився повелителеві таке написати, а ще, як то кажуть, ворон воронові очей не клює.

Тяжка молестія впала на наш народ русинський, недаром на святої Параскеви земля ся трясла, і гадали люди, що буде кончина світу. А у моїй пив'ярні впала з полиці куфа сиракузького вина, то була велика руйнація, бо втратив я на тому аж тридцять польських талярів^[98]».

…Соліковський тупо дивився на маріонеток, не розрізняючи їх. Ляльки стояли — кожна на своєму місці — мертво, уява архієпископа вперше не змогла рухати ними, вони тепер скидалися на шахові фігури, вибиті противником з дошки — недіючі й непотрібні.

Програшу ніби й не було, адже за цими ляльками стоять олов'яні жовніри, їх багато в шухляді, але вдаватися до їх допомоги — то вже не архієпископська справа, а королівська. Ця сила вирішила долю Речі Посполитої в останній битві з Наливайком над Солоницею біля Лубен, але вона нічого не важить у боротьбі з людською совістю — чей же не пошлеш жовнірів ні в русинський квартал, ні на Юрську гору, ними не обложиш кожну церкву, не приставиш драгуна до кожної душі, тут і чорти безсилі — православіє живе, як і жило… Ба ні, не так. Дотепер воно було предківською замшілою вірою із старими обрядами, глупими попиками, розпусними архіпресвітерами, зажерливими єпископами, а після Берестя стало ідеєю, яка сама собою очищається від баговиння, хоругвою, котру ледь день піднімуть ще не відомі нині витязі й розбудять від сплячки приспаний люд, із темного смерда сотворять воїна, з пастуха — ватажка, з байдужого — зацікавленого, з боягуза — сміливця, а схильний до зради заховає глибоко в душу свою слабість, бо нині зраду стало видно у всій її соромоті й гидливості.

Тож таки програш. Але чому? Як могло статися так, що Балабан, котрим Соліковський нітрохи не турбувався, бо той давно своїми вчинками став олесную з костьолом, ураз перекинувся і вирішив, власне, долю унії? Бо що вона тепер — папір, а львівська єпархія, з якої мало розповзтися уніатство по всій Україні, залишилася православною. Що тепер діяти? Вбити Балабана і дати православним ще й мученика? Проповідувати? А що дасть нині проповідь — озлоблені, пробуджені схизмати не приймуть тепер з католицьких рук найбілішого хліба, бо він здаватиметься їм каменем. Посіяти страх, напустити тихих убивців… А що, коли замість страху народиться помста? Заборонити відправи — потаємно будуть сходитися на молитву, зруйнувати церкву — на руїнах складатимуть клятви, оголосити царгородського патріарха турецьким найманцем — московського визнають.

Перед очима Соліковського проступив лик його милості короля Польщі Зигмунта III — тридцятирічного марнославця, великого князя Литви, Русі, Пруссії, Жемайтії, Лівонії, спадкоємця шведської корони. І ще йому мало… Перед королем — поникле високе чоло Скарги і схилений Соліковський. «Я вам велів прокласти міст між Україною і Польщею, а ви проклали його між Україною і Московією. Тож поки не з'єдналася південна схизма з північною, я мушу піти війною на Москву, бо якщо там костьолу не поставлю, то схизмати заберуть у мене і Львів, і Перемишль, і Холм».

Не з'їсть жаба вола, то хоч пащу роззявляє. Чи ж то можна нині думати про московський престол, коли тут, на цій проклятій землі, сидимо, мов на бочці з порохом? Ось вибухне, ось задрижить…

І земля враз задрижала. Хитнувся стіл, поплив убік, втекла підлога з–під ніг архієпископа, з креденса впали підсвічники; Соліковський хрестився, не розуміючи, що трапилося, а стіл ковзав то в один, то в другий бік; ляльки попадали, перемішалися; весь прообраз ладу на довіреній йому землі, так ретельно продуманий, розставлений, вивірений, умить зруйнувався, тільки лялька–Лойола стояла міцно на краю стола як символ несхитності костьолу.

Соліковський судорожно тримався руками за стіл і в божевільному страху перед кінцем світу мовчки молився до образу засновника єзуїтського ордену. Лойола похитувався, тремтів, наче пройнятий благородним гнівом, втім Соліковський помітив, що фігура святого виростає, досягає людського зросту, гострі очиці генерала спалахнули, він підняв хреста і вдарив ним архієпископа по тонзурі.

Трясти перестало. Соліковський лежав на підлозі, і думалось тепер йому, що він у своїх сумнівах і душевних муках наблизився до Бога, як Мойсей на Синайській горі, або ж — як Магомет під час приступу епілепсії, бо коли падав, то виразно чув голос: «А ти зумій зневажити провідців їхніх, а ти зумій висміяти їхні святощі і науку, нехай діти соромляться їх і шукають у твоїй школі доріг до світла!»

Соліковський ще наслуховував, що підкаже йому голос Божий устами Лойоли, він розплющив очі, та замість святого побачив над собою ніздрювате обличчя Блазія.

— Не проганяйте мене, не проганяйте, — лепетав Антох. — Я бачив, як хиталася ратушева вежа, фігури падали з карнизів, і я подумав про вас і прибіг, щоб закрити вас своїм тілом.

— Баране, — звівся на лікті Соліковський, Блазій допомагав йому стати на ноги, — говори, як то сталося, що Балабан…

— Я почув — бароне, ваша ексцеленціє, — Блазій жалісливо скривився і затулив долонею рота. — Я падаю до ваших ніг — залиште за мною цей титул…

— Блазень… — прошепотів архієпископ і на мить задумався. — А ти й справді можеш бути блазнем. То скажи мені… Бароне, як це сталося, що Балабан не прийняв ключа від братської скарбниці.

— Чорт його… — затнувся Блазій на півслові. — Бог його… — знову затнувся. — Аллах його знає. Я зробив усе…

— Нічого ти не вмієш, дурню… Але я дам тобі роботу по твоїй силі. Слухай уважно… Ти будеш мати гроші. Стільки грошей, як у справжнього барона. І пропивай їх у корчмах з тими, колишніми, твоїми братами. Споюй їх, фундуй… І смійся, глузуй з усього. А коли вони, п'яні, почнуть підсміхатися, наливай ще — поки не зарегочуть на цілий рот. Тоді виводь їх на люди. І хай сміються з себе, з тебе, з своїх провідців, дидаскалів, проповідників, з церкви…

— Не второпаю.

— А ти бери гроші. На! — Архієпископ відчинив шафку, зачерпнув долонею золотих і срібних монет і висипав їх у наставлену жменю Блазія. — Тепер іди, а ці кружальця самі тобі підкажуть, що робити.

Розділ сьомий

ПЕЧАЛЬНА ГІЗЯ

бо ліпше кохання твоє від вина…

Став подібним до пальми твій стан,

твої перса — до грон виноградних.

Пісня пісень
Бургомістр Вольф Шольц готував переодягнутих жовнірів до останнього штурму іграшкової «смоленської» твердині, і був би Юрій Рогатинець ще почекав, щоб побачити фінал магістратського видовища, та мусив іти геть з Ринку, не оглядаючись, бо до нього прилипав, мов лишай, гнилозубий Барон з землянистим пропитим обличчям. Барон чіплявся за Рогатинця, мов вішальник за бантину; Юрко був нині для нього, сплюгавленого і відкинутого всіма, навіть чортом, єдиною надією на порятунок, він справді не виказав нікому таємниці, тримав її для найчорнішої своєї години і тепер домагався плати.

Не простак — знав, що спілка з панством нетривка; з панами, як з вогнем: здалеку не нагрієшся, а зблизька обпечешся; йому хотілося нагрітись, та обпікся, то мав тепер у запасі останній шанс, який допоможе йому втриматися на людській поверхні. Молох його прокаженої душі уже не мав нині що жерти, та йому не так багато й треба: тільки випити на людях з Рогатинцем. Невже за те, що тоді він не зганьбив братського сеньйора, той не віддячиться йому мізерною послугою? Так мало хоче — лише випити з ним за одним столом на людях, і не більше.

Господи, жахнувся Рогатинець, який страшний викуп править Барон за те, що зберіг таємницю його і Гізі, — рівності з ним хоче тоді, коли не знаходить її в найбруднішому подонні міста! Скільки років тримав він для цієї нагоди на кінці свого язика слово, яке, напевне, лоскотало його, пекло і яким він у кожну хвилину міг збити з ніг Рогатинця: перелюбник! І втримав. А був би випустив, і Юрка прокляли б у церкві, люди на вулицях супроводжували б його осудливими глузливими поглядами, братчики витерли б із списків, а Гізю, — якби тільки знайшли, — вимазану в дьоготь вивели б ганебно процесією за межу міста.

Кожного дня він готовий був до цього, і у невтішному смутку радів іноді, що Гізі нема — йому ще, може б, і простили, їй — ніколи.

Гізі не знайшов ніде, а сам чекав: ось покличуть його на сходку й спитають: ти прелюбодіяв? Відректись — як відректись від власної душі? Признатись — як признатись, що він, поважний громадянин міста, голова братства, просвітитель, охоронець моралі, звів дочку бідної Абрекової, і вона пропала, а може, з горя покінчила з собою?

Виростала школа, церква, знову обрали його сеньйором братства, писав книгу проти уніатів, сивів і ждав розплати.

Бо що кому до того, що з Ґретою він не живе, кого переконає, що якби не Гізя, то в ту ніч, коли Бялоскурські били вікна в братському будинку, він знайшов би собі смерть, бо безнадія — страшне й темне почуття. Воно триває одну мить, але ж для смерті більше не потрібно; тоді, коли все, чим жив і в що вірив, разом пропадає — як тоді ніхто не подасть тобі руки, щоб провести по кладці над прірвою, канеш безслідно. А Гізя взяла за руку людську тінь, яка ще сьогодні вранці була сильним мужем, — чи то ждала цієї миті, чи любов їй підказала, що саме в цю хвилину вона йому потрібна, — і обережно провела над урвищем і на тому березі вдихнула в тінь своє кохання і дала цій людській тіні в сто краг більше сили й віри, ніж було досі… Хто це зрозуміє? А нині розплата підповзла?

…Він пішов тоді за нею, бо нікуди йому було йти. Вона полишала за собою вузьку й тверду стежку, ту стежку міцно й туго витоптували її стрункі ноги, він ішов по ній, наче справді над проваллям, що зіяло з обох боків; не існували для нього ні люди, ні місто, тільки порожнеча глухо стугоніла в грудях, а вона іноді оглядалася, її очі були сповнені не бажанням, не пристрастю, не хтивістю — тільки добром, і він відчував, як це добро вливалося в нього; він ставав важчим, дужчим і вже впевненіше ступав стежкою, втоптаною її ногами, — Гізин погляд кожного разу додавав йому рівноваги. Вони вийшли за місто, йшли попід схилами горбів, густо засаджених виноградом, місто вже було далеко позаду, минули розкиданий унизу панський фільварок на Знесінню, і заховав їх густий ліс.

«Я кохаю вас, пане Юрку, — сказала вона, йдучи поруч, не зупиняючись, не шукаючи його рук, і було йому від цього добре, хоч не знав, чому й за віщо любить його ця дівчина; Юрій дивився на неї і мовчав, тільки погладив її по довгому кучерявому волоссі й від дотику до нього заспокоївся зовсім. — Я — Гізя, — підвела вона на Юрка очі, наче злякавшись, що він не знає, з ким іде, — дочка Абрекової. Я змалку люблю вас, бо ви — для мене. Усе у вас — для мене, а ви того й не знаєте…»

«Але чому?» — спитав він тихо.

І вона у відповідь думала вголос, йдучи поруч з Рогатинцем сивим буковим лісом:

«Я вперше побачила вас, Юрку, коли була ще підлітком. Ви ходили щодня Руською до братства, такий заглиблений у себе, поважний, мудрий… Нікого рівного вам у нашому великому місті не було, а я й не роздивлялась, усіх побачити не могла, та знала — нема… Ні в кого не могло бути такого проникливого погляду сірих очей, а в них — доброта й розум; ваше чорне, мов крукове крило, волосся побила перша вкрадлива сивина, і нікому вона не могла так пасувати, як вам… Ви стояли на колінах у Трьохсвятительській каплиці перед іконостасом, і я бачила по вашому обличчі — молитва ваша була не такою, як у всіх. Якими словами і за кого ви молилися? Людськими, звичайними і — за мене, за бідну Гізю, доньку перекупки Абрекової, за маленьку Льонцю, за пияка Пися. П'яного Пися, який усе життя мовчить, мов безсловесна твар, бо ж бидлом він і є — німим, безправним; що може нещасний Письо сказати, що йому те слово допоможе, вино лише для нього розрада, як вівці сіль… За мене ви молилися, за покоївку пані Лоренцовичевої, а в тієї пані на стінах образи світових малярів, у шафі — книги, в душі ж чорна темінь пожадливості й фальшивої віри в Ісуса… За мою дитину, яка не буде рости, як я, у темряві, бо ви дали нам, русинам, світло науки. Я чула вашу молитву, розуміла, і коли ви підіймалися з колін і йшли до виходу, я, не усвідомлюючи, що роблю, вставала і йшла за вами, а ви не бачили й не знали цього…»