Місяця червця ж, у Купалів день

Людота з Лоськом ішли навпростець Дібровою. Торік на Купалове свято ковальчук випадково заблукав під Київ город і набачив собі дівчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кілька разів ходив до городу, тинявся попід засіками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив і в сам город, але більше не побачив тієї діви. На Купала ж усі дівчата виходять грати коло вогнів, і Людота сподівався побачити її.

— Було б рікти: як тебе кличуть? — повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дівчат не ходив і не наважувавсь.

Людота махнув рукою.

— Розумний єси кітці хвоста зав'язати.

Сонце ще прозирало між дубами, та парубки вийшли раніше — на всяк випадок, щоб не вгавити чого.

— А що, коли вона є... княже чадо?

— Таке! Княгиня Рада має тільки два сини: Богдана й Володаря.

— А як... Богданова?

— Ні. Богданові самому пішло лише, мабути, двадесять сьоме літо.

— А як... болярська?

Людота зітхнув. Звичайно, болярівни за нього ніхто не віддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є...

По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тоді сходити до старця Славути.

Й за сі дні дізнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велімир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всім, і худобу, й хліб, і молодих дівчат і хлопців, яких перетворювали на робів, і ніхто не міг їм сказати слова супротиву. Вожді й князі ховалися від готських дружин у найглухіших лісах, одкупались од них сріблом, і золотом, і худобою, й робами, й ніхто не відає, як би далі й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ і гукнув: “Хто не боїться гота — ставай по праву руч од мене”. Охочих знайшлося чимало, та в першій же раті розбили їх і розіп'яли на хрестах і самого Буса, й синів його, й сімдесят боляр веліїх. Тоді зібралося віче старців, і вождів, і князів і стали думати, як позбутися готського ярма. Найстаріший старець привіз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побідника, всемогутнього бога раті й миру, кований на горнилі Соварога й гартований у крові непорочної діви. Хто подужає підняти меч, тому ніхто не зможе противитися, той буде таким могутнім, як сам Юр.

Підходили до воза князі й вожді, кожен, хто почувавсь на силі, та тільки князь Велімир зумів підняти його з воза. Він став Великим князем, якому поклонилися князі й можі. Велімир крутнув мечем на один бік — пішов дим, крутнув на другий — усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усіх полян і повів їх супротиву готів. Готи не могли впиратися такій силі й пустились навтіки. Так Велімир визволив з-під готського ярма не тільки полян, а й Сівер, і Дерева, й кривичів, і смоличів, і лугарів, і всіх, хто поклонявся Богові, та Юрові, та Перунові, готів же загнав світ за очі. Було се літ тому сорок і їдне...

— Чуєш, Людото, — мовив Лосько, вивівши товариша з глибокої задуми. — То ж ми тоді нічого на дали смо водяному, він і покарав нас. Крижнів і чирочків дав уловити, а тоді підкинув нам на племінщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушність — ніколи не можна нехтувати ні духами, ні бісами, ні берегинями. То, напевно, було таки діло рук водяника, бо чого б се саме в них під ногами опинився мрець? Усі ходили й не бачили, а їм трапилось. Тоді ще білогородські отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й ніяково спитав Лоська:

— Що там у торбі маєш?

Той зрозумів, про що йдеться, й почав витягати житній хліб, і пшенишні пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хліба, взяв грудочку сиру, приміряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої підходили, крислатів могутній старий дуб.

Хлопець поклав йому на нижню гілку хліб із сиром, тоді поліз у торбу й витяг півпирога:

— Їж, лісовий душе, й ви, русалі та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкаві та неласкаві обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мітиш усяку дорогу й стежку почалом і кінчалом, їжте всі й не заступайте нам очей, аби могли смо дійти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. — Проказавши, він глянув на товариша й звірився: — Як мислиш: почули?

— Авжеж! — відповів той. — Остільки дати, та щоб не...

Й вони веселіше подались навпрошки лісом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:

— Було б заразом і Купалові наректи.

— Тоді, — сказав Людота. Лосько похитав головою.

— Тоді не буде. Поїмо все.

Було ще рано, та на взліссі Діброви до самого Хрещатого Яру вже майоріли яскраво гаптовані сорочки, темні ногавиці та білі, перехрещені спереду шнурами, навої хлопців. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на моріжку після, мабуть, неблизької дороги, інші ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нікого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у літо, й на Купала ніхто не береться ні за холодну воду.

В Києвому городі ворота стояли навстіж, і хлопці здалеку позирали на них. Тільки коли за Діброву над горою Дитинкою сіло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у літі, хлопці почали збиратися біля полудневої засіки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим — до Хрещатику. Перегодя з'явилося кілька киянок, і парубки з'юрмилися коло них. Народу більшало й більшало, приходили й з Можів Ловчих, і з Берестового, й з-за Дніпра, з земель сіврських — Дарниці, Броварів, Княжичів, що були віддавен під рукою київського князя. Разів зо три в юрбі промайнули знайомі обличчя білогородських смердів, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих воріт.

Уже зайнялись перші вогнища й пішов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кішку на вогні спалили, а Людотиної дівчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тоді годі буде її впізнати в юрмиську.

Та вона з'явилася. Була ще гарніша, ніж торік, і Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усіх боків?

Дівчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолі, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилиці широким мідним кільцем, а вінок тримала й досі в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревіє, почав штовхати його ліктем, але той лише відбивавсь од Лоська.

— Речи: “Купало ся в Дніпрі скупало...” Речи!

Киянка й не дивилася в його бік, уся її увага була прикута до гамірного корогоду, що вже визміювавсь після врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота підбіг до неї в ту мить, коли дівчина рушила до гурту, й обізвався неслухняним язиком:

— “Купало ся в Дніпрі скупало, чоло си вінком уквітчало, віночком та ще...” — Далі все вилетіло з голови, й він стояв, і дивився на дівчину, й не тямив, що має робити.

Дівчина зашарілася й опустила вічі долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюці, й Людота вже чекав одкоша чи насмішки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

— Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

— Людо-ота.

— А мене Славка.

— Ти киянка єси?

— Киянка єсмь.

— А я тебе знаю, — вже трохи посміливішав отрок. — Того літа на Купала...

— І я-м тебе виділа. Звідкуду єси?

— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе ніде не було.

— Була-м у городі. Не пускають мене за засіки.

— Що ради?

— Робота...

— Що ти чиниш?

— Усе: й пряду, й тчу, й так...

— Багато роботи?

— Вельми.

— А грати підеш зі мною? Сьогодні Купала.

Вони побралися за руки й побігли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дівчата й хлопці, половившись у довгий корогід, визміювалися між кількома багаттями й співали купальних пісень. Людота вхопився за крайню дівчину, й вони зі Славкою помчали. Дівчина сміялася, її вічі вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радістю. Чи думав він, що найкраща в усьому Києвому городі, в цілому світі найкраща дівчина піде з ним до гри! Він кружляв, і тяг за собою Славку, й подумки обіцяв дати ясному Купалові все, що б той не забажав.

— Держись! — кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усі боки.

Й вона радісно відгукувалася:

— Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою річкою, ще більше вогнище, й отаман корогоду потяг усіх із кручі додолу. Знявся несамовитий вереск, і виляск, і басовите гигикання, зміїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прірву, й од реготу, не можна було нічого почути, та ніхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою. Збігаючи зі стрімкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тільки вдвох із Славкою. Вже коли круча кінчалась, дівчина так шалено бігла в темряві, що, спіткнувшись, упала просто в обійми хлопцеві.

Вони так і застигли, самі в чорноті ночі, радісні, й перелякані, й без міри щасливі.

— Ти чого? — сказала дівчина й випручалась.

— Нічого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкріб дівчині пальцями долоню. То вже був усім відомий знак, і Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рікти-ймеш, що любиш мене, то...

— То й що?

— То лжа є! — підвищила голос дівчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальців, які й досі деремезили їй гарячу спітнілу долоню, й промовила:

— І я тебе люблю. Ще з того літа запав єси мені в душу.

— Й ти-с мені запала з того літа, — визнав хлопець і цмокнув її в щоку. Дівчина сахнулась:

— А се що ради?

— Підеш за мною? — замість відповіді, спитав він.

Славка глибоко зітхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хіба вітця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тоді Людота сказав:

Вона знову зітхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я...

Вона зайшлася гірким плачем і плакала довго й невтішно. Нарешті трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! — гордовито відповів хлопець.

— А я-м... челядниця. Роба. Зумів єси?

— Ні! — вперто відповів хлопець. — Умикну тебе, й годі.

Й потяг далі, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало світло великих купальних вогнищ. Він увесь тремтів, і дівчина теж тремтіла, це він одчував, міцно тримаючи її гарячу руку в своїй руці...

З неба капали зорі, великі й рясні, Людоті навіть здавалося, що він чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нічного неба. Він дививсь угору й намагався думати про ті зорі, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозуміле, аж робилось лячно й моторошно на душі, й він повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Від самого сього душу поймало тепло й радість, і не хотілося думати про таємничі холодні зорі й про те, що буде взавтра, коли кінчиться коротка, найкоротша в літі купальна ніч.

— Заснула-с? — тихо спитав Людота.

Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?

— То вічі русинів, що відійшли в ірій.

— А вірій на небі?

— На небі.

— Й ті люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.

— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли. Славка почала шепотіти якісь відвороти, але тіні виявилися хлопцем і дівчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видіти-ймеш.

А дівчина застерігала:

— Отець ноги тобі переламне.

— Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далі.

— Ти не страхаєшся? — спитала Славка.

— Ні. Хоч нехай там що. Забіжімо кудись. У Дерева, чи в Сівер, чи на Луги.

— Лугарі обітні: не водять жін.

— Тоді підемо на Дунай або в Галицькі гори.

Славка не відповіла. Він устав і потяг її за руку:

— Ходімо.

— Куди? В Галицькі гори?

Людота засміявся:

— Ні, ще не в гори. Ходімо до гурту.

Вони збігли до річки, яка тихо дзюрчала в пітьмі, тоді побралися берегом угору, де блискали вогні. Коло багаття з сього боку сидів сивий дід у старій ягнячій гуньці й грав на восьмиструнні гуслі, сам собі приспівуючи. Поряд сиділо й стояло душ із двадцять юнаків і юнок. Дівчата були простоволосі, й Славка тільки тепер схаменулась:

— А мій вінок?

Тоді потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зів'яле повиття в річку. Вінок поплив, не занурюючись, але Славка не співала вслід йому, бо співати, щоб віночок знайшов їй ладу, зовсім не треба було. Й коли вода віднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дід уже доспівував якусь, певно, довгу думу, бо тільки в цікавих і довгих дум такі закінчення, як у сеї.

— Такої сте хотіли? — поспитав дід у молоді.

— Такої! Такої! — загули хлопці й дівчата.

— Тоді бувайте живі й здорові, а я-м пішов до своєї хижі.

— Діду, ще однієї, тоді й до хижі! — озвався передніший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вінками. Всі похопилися:

— Ще, ще однієї, діду!

— Ще хоч однісінької!

Дід хитро мружився до них і впиравсь, але всі знали, що заспіває ще однієї, й наполягали гуртом.

— Тоді я вам не думу, а бувалину, — нарешті згодився гусляр. — Хочете?

— Хочемо.

— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?

— Про Київ город.

— Нехай. Тож були собі між та жона й мали вони чотирьох дітей: синів Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну — Либедицю. Коли отець їхній помирати здумав, то покликав до себе дітей своїх та й рече: “Осе, діти мої, прийшов мій духодав. Не є в мене нічого: ні золота, ні серебла, ні горючого каменю бурштину. Є у мене тільки три гори пліші. Мислив єсмь, як вас поділити, й так ділю: хто найвище стрибне, тому вищу гору віддам, а хто нижче, тому нижчу”.

Стрибнув молодший, Хорив, і доскочив коневі до стремена, й отець віддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший і доскочив коневі до сідла. Отець дав йому вищу гору.

Тоді стрибнув старійший і перескочив коневі на той бік. Отець і віддав йому найбільшу й найвищу гору. А четвертій, сестрі, красній Либеді, нарік воду й берег річки, що оббігала всі три братні гори.

Тож помер отець, а діти зосталися жити там, де заповів їм. Щек ловив звіра, бо був гострооким стрільцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарійший брат, Кий, держав переправу на Залозній путі через Почайну й Дніпро, де збиралися гості з усіх чотирьох вітрів і звозили всякі добра, й скіт, і куни з усіх язик. Кий згородив город на горі своїй і княжив у роді своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то літ тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звідтуду й пішла земля Руська, й сини Києві, й онуки Києві в ній суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до братті своєї:

“Браттє й ти, ясна сестрице Либедице...”

Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й відчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дівчина стояла злякана й ховалася йому за спину.

— Ти чого? — спитав Людота.

Й дівчина прожебоніла:

— Втікаймо!

— Пощо?

— Бо Малко...

Людота глянув у той бік, куди зирила вона. З кручі спускався гладкий домажирич.

— А нехай собі! — мовив хлопець. — Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай підступить! — і торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.

— Утікаймо, завидить! — надміру хвилюючись, мовила дівчина й поза спинами шаснула в пітьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина біла сорочка розтанула в ночі, гайнув услід гукаючи:

— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!

Йому кортіло почути, що ж мовив до братів своїх князь Кий...

 

Того ж таки червця, в наступний день

Людота привів молоду жону додому, вже коли сонце підбилося вгору на три сулиці, й за звичаєм упав перед старцем навколішки. Те саме зробила й умикнута киянка.

— Діду, благословіть...

Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дівчина, яка вирішила прийняти духів його роду. Людота, затинаючись, розповів дідові все, вмовчав тільки найголовніше: що Славка — роба київського князя. Дід про те не спитав, і хлопець вирішив до часу мовчати — як Дана з Дажбогом уречуть, так і буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:

— Чи сприймаєш ти святих духів роду нашого?

— Приймаю, — з готовністю відповіла Славка.

— Чи корити-ймешся законові й поконові роду нашого?

— Корити-ймуся.

— Чи шанувати-ймеш слово старців молодших і старійших?

— Шанувати-йму.

— Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?

— Шанувати-йму.

— Чи любити-ймеш, як матір свою, землю вири нашої?

— Любити-йму.

— Клянися!

Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землі й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дівчина повільно жувала, на зубах їй хрумкав пісок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рідну. По спині в неї пробігав морозець, бо ся клятва навіки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.

З батьком та матір'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хаті пара молодих дужих рук ніколи не зайва, та й невістка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спідлоба, суворо мовив:

— Будь.

Матері б хотілося гарного весілля, та на весілля багато треба, невістка ж, хоч і не принесла по собі нічого, зате й віна збирати не доведеться. Надворі бігало ще п'ятеро молодших синів і чотири доньки, тож весіль буде та буде, аби твої коржі з маком. І мати теж сказала:

— Жий собі з Людотою та діток наживай, а мені онуків на старість.

На другий день Купала теж ніхто в Городищі не працював, і молодята подалися до Яропіні, на волю.

Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвінко сміялась, і тільки час від часу позирала на всхід сонця, й тоді очі її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше відчула себе вільною, вперше могла бігати отак і горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й ніхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вічі, мов у глибокі кринички.

Народилася Славка літ тому шістнадесят у далекій землі хліборобного племені улучичів, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом і мамою в гарній мазаній хижі над плесом — і жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночі, перебивши сторожу над засіками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон — мало хто й урятувався тієї ночі. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городі Ольбії. Греки перепродали їх перським гостям, перси — своїм сусідам-вірменам, а вірмени повезли назад, до тієї-таки Ольбії. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом із донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось інше, бо діти-робичі цінувалися дешево, гість купив і її разом із вітцем.

Так вони й потрапили до двірця київського князя Милодуха тому п'ять літ. Княгиня Рада визначила обрік їхньої неволі — для батька шість літ, а для неї — десять. Наступної масниці батька мали відпустити на волю. Славці ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дівчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвічі менше, ніж за батька, та всім відомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти місяців лише гривну, дівчина ж півгривни.

Людота блукав із жоною понад зеленими берегами Яропіні до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспішали, бо жоніння жонінням, а завтра вранці треба вже було вставати до діла. Та біля підпертих ізсередини воріт на них чекала неприємна звістка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славці вертатися.

— Не пущу! — сказав уперто Людота. — Нехай дідо виру дає.

— Ой сину, не дасть вири дідо, — засумнівалась мати, батько ж мовчав і навіть не дививсь у їхній бік. Людота побіг до старця.

— Діду, благословили сте нас до злюбу, — сказав він, дивлячись собі під ноги.

Та дід мов ляснув його по щоці:

— Чого ради не повідав єси, що дівка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж дні до вечора йшла домів. Так буде.

Сі останні слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцеві:

— Дайте за неї виру...

— Де ж я тобі тих вир наберуся! Тамтого дні — виру за нава, сього ж дні — за дівку. Не зумів єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижі, хай іде до княжого двірця. — Й повторив: — Так буде!

В голосі старця бримнуло залізо, й Людота зрозумів, що далі благати марно.

Проте й жону свою не вигнав з дому й ліг із нею спати. Дасть Біг день, дасть Біг ум, що буде, те й буде. Та вранці, ледве в хижі повставали, зачувся гомін. По той бік тину стояв княжий тивун, а біля нього два можі зоружені. Старець гомонів із батьком, сидячи на присьпі хати, й батько тупо дививсь під ноги.

— Видаєте її, діду? — похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дідо відповів:

— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-дні, що вона є роба княжа.

Славка, мов заговорена, пішла сама до хвіртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тоді можі пострибали з коней і скрутили Людоту віжками. Хлопець пручався й відбивавсь, але його припнули між кіньми й повели до городу Києвого. Ні старець, ні хтось інший із сільчан не прийшов йому на підмогу, хоча впоратися з тивуном і двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серці лють, пішов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сідел. Славка ж ступала, покірно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.

Дорога здалася Людоті такою довгою й жахливою, що він аж зубами скреготав, плентаючи між кіньми, й, коли проминули Діброву й попереду зачорніла стіна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця білими й чорними крильми, літали голуби, сотні голубів, усякої масті, й се було поганою прикметою.

Князь Богдан зустрів їх на високому ґанку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавиці, й босоніж... Вид його не провіщав нічого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.

— Осе він і є? — грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, і кремезні плечі, й здоровезні ноги, припорошені курявою (десь-то ходив двірцем без поробошень), і широкі лопатища рук, і навіть карий оселедець на блискучій голові.

— Осе й є, княже, — догідливе мовив тивун. — А се є та роба, що...

— Виджу, — проказав князь і зійшов приступками додолу. Постоявши біля Людоти, він підняв його вперто схилену голову. Людота сіпнувся й визволивсь із князевої руки. — Пощо не зориш?

— Не маю хоті, — буркнув молодий смерд.

— А женитися мав єси хіть?

Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:

— Відав єси, що діва та є моя роба?

— Відав єсмь! — вибухнув хлопець. І князь несподівано відступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тоді вже тихо спитав:

— Відав єси — й умикнув? А чи-с відав те, що між роби стає такоже робом осподаря її?

Було видно, як обличчя князеве закипає червцем і зловісно виблискують очі.

— Й се-м відав, — одповів отрок і подививсь Богданові просто в вічі.

— Й умикнув таки-с?

— І вмикнув єсмь.

— Пощо?

— Бо так Дана захтіла! Дана! — роздратовано крикнув отрок, і всі сподівалися, що князь шмагоне сього непокірця гарапником.

Та Богдан сказав тивунові:

— Розкрутіть його.

Мовив тихо, незвично глухим і здавленим голосом, і всі були страшенно здивовані, бо в тивунових руках уже бряжчало залізне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней і непокірних робів. І ніхто не знав, про що думає в сю мить князь, і жоден з присутніх, а найменше за всіх Людота, не сподівався, що він скаже:

— Пустіть і її. Опрощаю.

А він так і сказав, і Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклі руки, немовби найголовніше в тому й полягало, щоб терти долонями червоні й глибокі рівчаки на зап'ястках, і не смів підвести очі, бо було незрозуміле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б він зніс легше, бо до сього ж був готовий.

Усі теж стояли, мов і їм стало незручно, й, коли нарешті Людота спромігся на перший крок, ті, що стояли круга, полегшено зітхнули. Юнець поволі віддалився, минув двірцеві ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей і не обернувшись, а позаду, назирці, й досі не вірячи в те, що сталося, йшла Славка...

До самого вечора й увесь день потому київський князь тільки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, від кількох утрачених гривен не зубожіє — в княжій скітниці багато серебла й золота. В голові снувались останні слова молодого смерда й на душі було порожньо й тоскно. Хіба ж не міг і він учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хіба забракло сили й міжності прискакати на доброму жеребці, й схопити, й завезти на край світу жону, яку любив од малих літ і почуття до якої не згасли й сьогодні?

Що б не робив Богдан і куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумні заплакані очі Ясновиди, якими запам'ятав їх із останньої зустрічі, стояли перед ним і бентежили душу. Вже два літа в княжому хоромі жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ і в ліс, аби далі, аби не дивитися на неї. Він цілими тижнями блукав у далеких дібровах чи їздив на прип'ятські риболови й додому вертав лише з необхідності. Все було б інакше, все було б не так, якби йому в той день позаторішньої весни не забракло рішучості.

У такому стані й застукав його Людота. Він, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сісти на коня й утопити смуток у зеленому шумовинні Діброви. Людота вийшов з-за воріт і мовив:

— Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, і тільки скисливсь.

— Нічого не хочу.

Людота наполягав:

— Ні, ти наречи — я й зроблю теє.

— Нічого не хочу! — вже роздратовано мовив київський князь і смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотів підставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертості хлопець, який нагадував князеві про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! — підвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двірця бичами!

Й нарешті-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобі Юрів меч?

— Який меч?.. — не вірячи, перепитав Богдан.

— Юрів!

У князеві все отерпло. Він проказав:

— Де-с чув про меч сей?

— А чув єсмь, — ухильно відповів Людота.

— Ти хто єси?

— Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордістю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

— Смерд єсмь і вільний орач, княже! Й усі в роду моєму смерди, відай про се. Й коли тобі смерд рече слово, то так і буде. Се видж!

По тому слові Людота пустив коня, нахилився, взяв й землі чорну грудочку й з'їв її, як їла кілька днів тому його жона Славка. Богданові знову продерло спину морозом, ошпарило варом, і він тихо сказав:

— У чім клянешся, смерде?

— У тім, що чув єси, — сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був і сам до межі схвильований, адже се клятва найстрашніша, й через Землю, яка нас породила, ще ніхто й ніколи не переступав.

— Я не йму тобі віри, смерде, — проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути і вже твердим голосом одповів:

— Їв землю-м.

І то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вічі, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумілі речі й ятрив у його серці глибоку й давно наболілу, сховану від чужого віча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рівний рівному, бо після такої клятви людина підноситься навіть у власних очах, і мовчки пішов з двірця. Князь наздогнав його вже за ворітьми, де дорога збігала в окольний город і поміж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бік засіки. Гупнувши на землю, він повів коня в руках. Людота стримано всміхнувся князеві, тоді раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

— Чуєш? — сказав Богдан. — Іди до мене.

— Куди се?

— До двірця.

— Чого ради?

— До двірця, та й годі.

— Що би-м там робив?

— А що тямиш. І що волів би-с.

— Ковач єсмь, — одповів Людота.

— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собі з вуйком Стояном.

— Стояном? Я знаю Стояна. Він тебе відпусте.

— Я сам не маю хоті.

— Сам? Пощо ж?

— А так, не хо, та й годі. Мені й у нашому Городищі добре мається.

— Старець ваш Славута жиє?

— А жиє.

— Скільки ж се має літ Славута?

— Не відаю. Хіба сто або сто й десять...

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипіла в Людотиному серці знову, й він утратив хіть до дальшої розмови. Богдан спитав:

— То не волієш?

— А речу ж, — і без зайвих слів подався стежкою навпростець до Діброви, дубового лісу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звідти в Хрещатий Яр, і гнав доти, поки сірий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нічого вдіяти, що й про меч Юрів чував десь випадково й не відає, ні де його дістати, ні що воно є, та не міг заспокоїтися. Давно, літ тому зо п'ять, чув байку, ті зронені слова про таємничий меч і думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчукові нагадати — й душа в Богдана спахнула новим вогнем, і серце закалатало в грудях, і руки сіпали шпаркого жеребця за повіддя. Сам того не думаючи, він пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на західній пруг, і досі жарке й розпечене, але там, за лісом, понад самими верхівками слалася чорна повстяна хмара, й Богданові з підсвідомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, біля якого він опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, він страшливо зо-зирнувся й зашепотів у всуєвірному потязі:

— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Відкрий мені волю твою, Боже, що полі чує та чорна хмара перед стольним городом? Повідай, Боже, і я зречуся й себе, й помислів моїх. Нехай лиш Руській землі, де поховані мої діди й прадіди, світить сонце...

Кінь, який утомлено ступав по майже зарослій травою путі, раптом підняв голову й тривожно заіржав у бік столиці. Богдан зострожив його й смикнув за повіддя:

— Й-йо!.. Й-йо!

Князеві стало страшно, що хтось може побачити його тут, біля Витичева, й він далі погнав коня...

 

В ЛІТО 427^-Е

Закоторилася земля грецька. Християни пішли супротиву християн, і рікли одні: Ісус молодший за бога-Вітця, отже, бог-Син має початок, і зупершу його не було. Ті ж відповідали їм: “То єресь, і ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, і не може такого бути, щоб бога спочатку не існувало”.

Й розділилися, й почалися розпрі й которання, й гору брали то ті, то сі, й во ім'я бога лилася кров, і сипалась у вино отрута, й син возненавидів вітця свого та брат — брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, і город Олександрія єюпетська^9[9] не підкорялася йому й чинила прю з ним.

І з'явився в стольному царі-городі Константинополі євнух вельми мудрий і зело хитрий і підкорив собі ввесь клір, і молодого імператора, й саму всемогутню Пульхерію, й тепер у царі-городі чувся голос Олександрії, городу єюпетського.

Й було ім'я тому євнухові безбородому Хрисафій.