Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

З Галича до Києва йшов шлях на Болшів, Теребовлю, Межибоже, Божський, Болохово, Мунарів, Володарів, Василів^[56].

З Галича на Пониззя відомі дві дороги: одна по північному березі Дністра до Василева, де була переправа через Дністер, нею йшов король Бела [Іпат., с. 509–510.]; друга — по південному березі ріки, на Товмач, Василів і Онут — нею користувався Данило [Іпат., с. 491.].

Ряд шляхів прямував до західного кордону Галицько–Волинського князівства. З Володимира відома дорога на Городло і Холм до Любліна, а далі через Варшаву, Плоцьк і інші мазовецькі міста до Торуня [Іпат., с. 529, 557, 563, 571, 595.]. Другий шлях в Польщу проходив з Червена на Сутійськ і Тернаву до Білої, Завихоста і Сандомира [Іпат., с. 178, 529, 571, 598.]. Із Львова в XIV ст. йшла дорога на Городок, Любачів, Крешів до Сандомира, а звідти на Раву, Ленчицю, Бжесць до Торуня [Hansisches Urkundenbuch. — Halle, 1882–1886, Bd 3, N 559.]. Із Звенигорода йшов шлях на Городок, Перемишль, Сянок через перевал Ворота на Закарпаття і в Угорщину [Іпат., с. 485–486, 490, 500.]. Через Карпати вели ще інші дороги: на Бардуїв (Бардіїв), Синевідсько, Борсуків Діл [Іпат., с. 518, 523.].

Джерела вказують на ряд шляхів, якими сполучалися окремі міста: Володимир — Любомль — Берестя [Іпат., c. 585, 598.], Володимир — Белз [Іпат., с. 491.], Тихомль — Теребовля [Іпат., с. 321, 500.], Звенигород — Галич [Іпат., с. 228, 485–486, 517.], Холм — Червен [Іпат., с. 516.] та ін.

Від імпортованих та експортованих товарів купці сплачували мито. 1287 р. митниця згадується в Городлі [Іпат., с. 595.]. Мито збирали княжі «службовці, слуги або митники».

СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ І СОЦІАЛЬНА БОРОТЬБА

Класовий поділ відображають терміни, вживані у літописі: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські», «простий чоловік» та ін. [Іпат., с. 564, 579, 583, 590, 591, 604.].

Джерела, на жаль, дають дуже мало про «простих людей», які складали основну частину населення. Селяни, як і в інших землях Русі, звалися смердами. Переважна частина з них була особисто вільними людьми, що мали свої господарства, інші залежали від бояр. Це видно з того, що селяни масово брали участь у воєнних походах разом з боярами та міщанами [Іпат., с. 494.]. З селян у війську формувалася піхота^[57]. Є згадка, що під час однієї з битв з уграми саме селяни розбили ворога [Іпат., с. 493.].

Про селянське господарство літописи не дають майже ніяких відомостей. У документах XVI ст. згадуються «дворища», селянські садиби з окремими назвами, наприклад: Заневе, Матейчича і Микити в Чайковичах, Пугачине в Ковбаєвичах, Колоцелове, Радивоничі, Чирковичі, Киселеве в Погірцях та ін. [Розов, № 2; КДМ, т. 3, № 715.].

Існувало також незаможне селянство. Літопис згадує селян, які не мали коней [Іпат., с. 525.]. Частина селян виконувала відробітку ренту.

Володимир Василькович в заповіті 1288 р. записав своїй жінці с. Городло, застерігаючи: «а люди; як на мене робили, так повинні виконувати і на княгиню після моєї смерті»^[58]. Зокрема, він згадує обов’язок селян працювати на будові укріплень та сплачувати данини — побір і татарщину.

Залежні люди згадуються під різними назвами. Часто виступають «слуги» як люди, залежні від князів. Так, Василько Романович виходив у похід з боярами і слугами: слуги були у війську і близькому оточенні Мстислава і Льва Даниловичів та Юрія Львовича [Іпат., с. 566, 579, 583, 593, 597, 610.]. Окремо вказується на «дворних слуг» при князях^[59] [Іпат., с. 584, 592, 604.]. Слуги були також на дворі перемишльського єпископа [Іпат., с. 527.]. У війську пильнували коней, виконували різні доручення «отроки» [Іпат., с. 509, 512, 550, 551, 552.]. Угорського воєводу Філю взяв у полон «паробок» Добриня [Іпат., с. 493.], мабуть, наймит, на службі у боярина.

Серед «горожан», або «містичів» [Іпат., с. 483, 517, 596.], помітним було розшарування на заможну верхівку, середнє міщанство та «простих людей». У згаданому заповіті Володимир Василькович записав своїй дружині місто Кобринь «з людьми і данню, як при мені давали, так і після мене нехай дають моїй княгині» [Іпат., с. 595.]. Обов’язки мешканців міста точно визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: «...від ста (мабуть, від кожної сотні) по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів; 5 цебрів вівса; 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун» [Іпат., с. 613.].

Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками і тримали у залежності експлуатовану більшість населення.

У літописі вказано, що Володимир Василькович перед смертю дав «землю свою всю і городи» Мстиславу Даниловичу [Іпат., с. 591, 592, 594.].

Але «вся земля» — це лише принципове визначення права на державну територію. Фактично, князь не був власником всієї землі. Значна частина земель належала боярам, селянам, містам, духовенству. Князь міг беззастережно розпоряджатися лише окремими «княжими» землями, княжим доменом, за західноєвропейською термінологією. Про розміри княжих земель в період Галицько–Волинського князівства не маємо прямих відомостей. Коли Галичина була загарбана Польським королівством, княжі землі перейшли у володіння польського короля і їх почали звати «королівщинами». Спочатку точного обліку цих земель не вели, у XVI ст. королівщини Галичини і Холмщини в деяких повітах займали 80–100% площі (Самбір, Грубешів, Бужськ), у деяких — 50–60% (Жидачів, Белз, Холм з Ратним, Дрогобич, Стрий), в інших — не більш як 10–20% (Львів, Галич, Теребовля, Сянок, Грабовець, Красностав). Отже, можна зробити висновок, що в період Галицько–Волинського князівства княжі землі займали значну площу, а в деяких округах вся земля належала князеві.

Крім того, князі мали особисті землі. Згадане с. Березовичі Володимир Василькович купив у Юрія Давидовича Ходорка, а монастир «Апостоли» побудував за свій кошт [Іпат., с. 485.]. Ці землі князі частково використовували самі або дарували членам сім’ї. Так, Володимир перед смертю дав своїй жінці місто Кобринь, села Городло, Садове; Сомино і Березовичі та монастир Апостоли [Іпат., с. 595.]. З власного фонду князі наділяли землями бояр, міста, духовенство та ін.

Землеволодіння бояр було успадковане або одержане від князів. Боярин Володислав у згаданій вже промові до перемишльських бояр висловлюється: «батьківщинами вашими оволоділи інші, пришельці» [Іпат., с. 485.]. Боярин Жирослав внаслідок своїх інтриг проти Данила «втратив свою батьківщину» [Іпат., с. 493.]. В обох випадках йдеться про ті землі бояр, які були їх батьківщиною, тобто які вони посідали по своїх предках.

Бояри одержували землі також від князів. Мстислав Мстиславич дав бояринові Судиславу місто Звенигород [Іпат..]. Зайнявши Галицьку землю, Данило «роздав городи боярам і воєводам» [Іпат., с. 514.]. Мстислав Данилович дав неназваним боярам Всеволож і деякі села [Іпат., с. 592.].

Існував цілий ряд грамот Льва Даниловича, якими він надавав землі боярам, монастирям та ін.^[60] Юрій II надав Барткові із Сандомира різні землі у Сяноці разом з війтівством [Болеслав–Юрий II, с. 77–79.]. Деякі бояри згадуються разом з місцевостями: Климята з Голих Гір, Филип у Вишні, Олександр тивун «шюмавинський», Семен Коднинський [Іпат., с. 486, 491, 506, 508.]. Треба здогадуватись, що це були їх землі. Ряд бояр–землевласників, які мали землі в період Галицько–Волинського князівства, з’являються в джерелах з перших десятиріч польської влади. Дмитро Кадольфович мав грамоту князя Льва на купівлю сіл Боратина і Добкович та лісу Рокитниця в Ярославщині [КДМ, т. 3, № 743.]. Ходько Бибельський мав підтвердження Льва на села Бибел, Пачковичі, Узворотичі і Комаровичі поблизу Перемишля та Никловичі, Орховичі і Жашковичі поблизу Вишні [АГЗ, т. 5. № 5.]. Гліб Дворскович був власником Бушковичок у Перемишльській волості [АГЗ, т. 7, № 9.]. Село Пнеколт (тепер с. Пнікут Мостиського р–ну Львівської обл.) було «дідицтвом» Хлипня і Захари Шюльжичів, а в сусідстві знаходилася «дідина і вотнина Анни Радивонкової» [Розов, № 5, 6.]. Ходько Матутейович посідав с. Хлопчичі на основі грамоти Льва [КДМ, т. 3, № 737.]. Власником Добрутрича (тепер с. Білка Перемишлянського р–ну Львівської обл.) був Іван Зубич [АГЗ, т. 1, № 11.]. Олешко Малечкович мав своє «дідицтво» на р. Щирці [Розов, № 8.] — теперішнє с. Маличковичі Пустомитівського р–ну Львівської обл. Сулимів у Львівщині належав боярам Васькові і Яцькові Бутвичам [КДМ, т. 3, № 739.]. Власником Задеревача у Зудечівській волості був Данило Дажбогович [КДМ, т. 3, № 844.]. Власником Тисьмениці в Галицькій землі виступає Вахно Тептюх [КДМ, т. 3, № 797.].

Кіндрат Борович, власник Вашичина (тепер с. Васючин Надвірнянського р–ну Івано–Франківської обл.) захищав свою землю грамотою Льва — «у той границі, поколя єму князь Лев уїхал» (тобто визначив [Розов, № 36.]). Таких землевласників з давніми документами на землю можна вказати більше.

Деякі села, що й тепер існують, можна пов’язати з іменами колишніх бояр: Вишатичі з Вишатою та Давидом Вишатичем [Іпат., с. 510, 519.], Дядьковичі з відомим Дмитром Дядьком^[61] або з Семеном Дядьковичем [Іпат., с. 612.].

Великі бояри, які мали дароване князем право на управління якоюсь територією, роздавали від княжого імені деякі землі дрібним боярам. Данило дав доручення бояринові Доброславу не приймати чернігівських бояр, «але дати волості галицьким». Проти княжої волі Доброслав; надав Коломию боярам Лазаріеві Домажиричу та Іванові Молибожичу [Іпат., с. 525.].

Не завжди можна визначити характер надань: чи землю надано бояринові на постійну власність, чи тільки тимчасово, з обов’язком управляти якоюсь територією, виконувати військову службу та ін.

Бояри поділилися на деякі групи. Згадуються бояри «старі» і «молоді», також «луччі», «великі», «нарочиті» [Іпат., с. 485, 488, 531, 545, 579, 604, 614.]. Ці назви визначають заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були «великі» бояри, що очолювали все боярство, як на Волині В’ячеслав Товстий, в Галичині Володислав, Судислав, Доброслав та ін. Вони володіли великими землями та іншим майном. Літопис описує двір Судислава в Галичі, де знайдено велику кількість вина, овочів, харчів та зброї. Коли проти нього виступили князі, Судислав «перемінився у золото», тобто дав багато золота і відкупився [Іпат., с. 487, 506.]. Володислав деякий час виступав як незалежний князь, не визнаючи влади Данила [Іпат., с. 488–489.]. Так само «вокняжився» Доброслав, захопивши частину Галицької землі та Пониззя і жорстоко експлуатуючи цю область. Так само здобув собі владу у Перемишльській землі Григорій Васильович [Іпат., с. 525.].

«Великі» бояри мали особливе становище при князях, складали княжу «старшу» дружину, а боярські сини займали посади «дворних слуг» на княжому дворі.

До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо «поповим внуком», а протеговані ним два бояри, яким він надав Коломию, походили «от племени смердья» [Іпат..].

У склад соціальної верхівки поряд з боярами входили багаті міщани. За оповіданням літопису смерть Володимира Васильковича оплакували «ліпші мужі Володимирські», які зазнавали від князя особливої опіки [Іпат., с. 605.]. Це був багатий міський патриціат. До нього належали також іноземці, які оселилися в містах. Володимирський німець Марколт приймав князів обідом [Іпат., с. 573.]. Бертольдові, німецькому війтові у Львові, Лев Данилович надав млин у Львові та підльвівські села Малі Винники та Підберізці [АГЗ, т. 2, № 1.].

Особливе становище займало вище духовенство. В цей період існували єпископства у Володимирі, Перемишлі, Галичі, на Забужжі — спершу в Угровську, пізніше в Холмі^[62]. Деякі єпископи мали значний вплив серед верхівки і здійснювали окремі політичні заходи. Галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію і виступав проти Данила. Перемишльський владика разом зі своїми «гордими» слугами і «співцем» Митусою також не визнавали влади князя [Іпат.. с. 518, 527–528.]. Про землі, які належали єпископіям, маємо відомості тільки з пізнішого часу.

Деякі землі належали монастирям^[63]. Володимир Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі і надав йому с. Березовичі [Іпат., с. 595.].

Літописці, які були виразниками суспільної верхівки, не звертали особливої уваги на становище експлуатованих верств і у своїх творах не дали картини життя трудящих мас. Проте в окремих місцях літописів знаходимо відомості, які, хоч і в загальних рисах, висвітлюють соціальні питання. Досить згадати грамоту Володимира Васильковича про данини і повинності, якими обкладено міщан Кобриня і селян Городла, та особливо тяжкі данини накладені на все населення Берестя, якими князь відплатив мешканцям міста «за їх коромолу» [Іпат.. с. 595, 613.]. Літописець коротко згадує про «грабежі нечестивих бояр» в Бакоті [Іпат., с. 527.]. Описуючи приїзд могутнього боярина Доброслава до Галича, дає таку картину: «Доброслав їхав в одній сорочці, гордовитий, навіть не дивився на землю, а галичани бігли при його стремені» [Іпат., с. 525.]. Все це дає певну уяву про соціальне пригнічення трудящого населення.

Тяжке становище народу погіршувалося також внаслідок безупинних феодальних воєн. Тогочасні війни велися в незвичайно жорстокій формі і жертвами їх в першу чергу були «прості люди». Ось опис воєнних дій в Белзчині 1221 р. «В суботу на ніч пограбовано було довкола Белза і Червна Данилом і Васильком, — всю землю пограбовано; боярин боярина грабував, смерд смерда, місто — місто; не залишилося ні одне село непограбованим, як притчею говорять книги: не залишився камінь на камені. Цю ніч белжани називають лихою, ця ніч розіграла з ними лиху гру, бо були повойовані перед світанком» [Іпат., с. 494.].

Пригнічені «прості люди» різними способами боролися проти своїх гнобителів. Інколи народні виступи набували активного, збройного характеру. 1144 р. жителі Галича, незадоволені владою Володимирка, використали час, коли князь виїхав на лови, послали у Звенигород до його пле» мінника Івана Ростиславича і привели його на Галицьке князівство. Але Володимирко з військом обступив Галич, і Іван Ростиславич був змушений втікати. Володимирка жорстоко покарав учасників виступу [Іпат., с. 226.].

1230 р. галичани піднялися проти угорських загарбників, яких підтримував боярин Судислав, і закликали до Галича Данила Романовича. Данило здобув місто. Судислав разом з угорським королевичем Андрієм залишив Галич, а жителі, кидаючи за ним каміння, гукали: «Іди геть з міста, ворохобнику землі!»

Вдруге 1237 р. галичани допомогли Данилові виступити проти Ростислава Михайловича; одержавши звістку, що князя немає в Галичі, Данило швидким маршем прий» шов під місто, і жителі міста масово перейшли на його сторону, «бо любили його городяни» [Іпат., с. 517.].

1289 р. проти Мстислава Даниловича повстали жителі Берестя, підняли «коромолу» і закликали до міста Юрія Львовича [Іпат., с. 610–613.]. Мстислав дипломатичними переговорами здобув місто назад, а берестян покарав тим, що наклав на них велику данину.

Всі ці виступи мали частково економічно–соціальний характер: міське населення, незадоволене режимом своїх князів, шукало інших володарів. Але їх не можна вважати справді народними повстаннями. Керівництво здійснювали боярські групи, які вели між собою боротьбу за владу. Маси були лише учасниками виступів, а інколи розплачувалися за їх невдачі — як у Бересті. Характерно, що ці рухи часто орієнтувалися на допомогу і захист князя. Літопис оповідає, що Данило 1237 р., під’їхавши під Галич, закликав жителів, які залишилися в місті: «О, мужі градські, доки ж хочете терпіти владу іноземних князів?» Тоді вони відгукнулися: «Це володар наш, богом даний», і пустилися до нього, «як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені воли до джерела» [Іпат., с. 517–518.]. Для періоду феодалізму загально поширеним було явище, коли пригнічені групи виступали на стороні монархів, сподіваючись добути під їхньою безпосередньою владою умови життя, кращі, ніж під гнітом феодальної олігархії.

Реакція народних мас проти соціального гніту часто мала пасивний характер: населення кидало свої садиби, шукаючи кращих умов життя. Коли 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство, згаданий вже Іван Ростиславич, селяни масово приставали до нього: «смерди скакали через заборола до Івана і перебігло їх 300» [Іпат., с. 341.]

Маємо здогадуватися, якими були причини симпатії селян до Івана Ростиславича. Він організував князівство над Нижнім Дунаєм з столицею у Берладі. Цей лугово–степовий район з багатою природою був рідко заселений і тому приваблював ті групи населення, які були незадоволені князівсько–боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких виходців звали «берладниками» [Іпат., с. 341, 346.]. Під Ушицею у Івана «берладників» скупчилось 6 тис. До них приставали і ушицькі селяни.

Здається, подібний характер мали «галицькі вигонці», які 1224 р. виступили в похід проти татар на 1000 човнах під керівництвом своїх воєвод Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича [Іпат., с. 496.]. У степах згадуються також бродники [Іпат., с. 242.]. Під різними назвами — берладників, вигонців, бродників — вгадується напрямок селянських переселень, такий самий, який спостерігаємо пізніше, в XVI–XVIII ст., у селянських втечах від шляхетської влади.

Гострі соціально–політичні риси мав рух «болохівців», відомий в 1236–1255 рр.; він охопив верхів’я Случі, Південного Бугу і Тетерева, відгомін його сягав по Горинь на заході і Київ на сході. Ця територія лежала на пограниччі між Київським та Волинським князівствами, і за неї князі з обох сторін часто вели боротьбу. Коли ж внаслідок феодальних воєн влада київських князів ослабла, а Данило ще не встиг повністю впорядкувати Галицької Волинського князівства, — на цій території виникло окреме місцеве територіальне утворення, незалежне від князів з обох сторін. До складу його входило більш як п’ятнадцять «градів», укріплених земляними валами^[64]. Центральне місце займало Болохово над Горинню, від якого вся земля звалася Болохівською, а її жителі — болохівцями. Господарство тут мало землеробський характер — жителі сіяли жито і просо. При цьому вони брали участь у степових «промислах» — мисливстві, рибальстві, скотарстві; пізніше, в XVII ст., «болохівцями» називали степових «добичників» [АЮЗР, ч. 5, т. 1, с. 136.].

Через Болохівську землю проходили важливі шляхи, які сполучували Київ з західними землями, і болохівські міста, очевидно, мали користь від торгівлі, яка йшла по тих дорогах.

1241 р. Болохівську землю очолювали «болохівські князі». Хто вони були, точно не визначено. Літопис наводить слова польського князя Болеслава до Данила: «це не твої воїни, вони є окремими князями» [Іпат., с. 527.]. Очевидно, що це були справжні князі, якась невідомо ближче лінія із широко розродженої князівської династії. Зв’язки з ними підтримував чернігівський князь Ростислав Михайлович, претендент на Галицьке князівство, а також ворожа Данилові партія галицьких бояр.

Болохівські князі неодноразово виступали проти Данила. 1236 р. разом з галицькими боярами завоювали землі на р. Хоморі, притоці Случі та облягали Кам’янець на Горині [Іпат., с. 516.]. Під час першого походу ординців болохівські князі, які «мали велику надію на татар», віддалися під владу хана, і завойовники залишили їх, «щоб їм орали пшеницю і просо». Болохівців приєднав до себе Ростислав Михайлович, і 1241 р. вони виступили на Бакоту. Тоді Данило організував похід на Болохівську землю, попалив і поруйнував всі болохівські міста [Іпат., с. 526–527.].

Але рух не був знищений до кінця. Через кілька років болохівці прийшли до нової сили. Замість князів, яких, мабуть, не стало, згадуються лише «татарські люди» або «люди, що сиділи за татарами». Очевидно, ослаблення князівської влади створило певні умови для активізації антифеодальних виступів. Про їх характер можна зробити певні висновки з оповідання літопису про Возвягль: від імені Данила там правив княжий тивун, але городяни схопили його, «не дали йому тивунити» [Іпат., с. 555.].

В 1254–1255 рр. Данило разом з синами знову рушив на Болохівську землю. Князі поступово завоювали всі центри «болохівців» — на Бозі, Горині і Тетереві. Болохівську землю було примушено підкоритися: «прийшли білобережці, чернятинці і всі болохівці до Данила...» Останній здався Возвягль. Місто було спалено, а жителів Данило наказав вивести з міста і роздав на поділ князів^[65] [Іпат., с. 555–556.].

ПЛЕМІННІ ОБ’ЄДНАННЯ

ПРИЄДНАННЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ
«Повість временних літ», найстарший літопис, складений у Києві на початку XII ст., в огляді стародавніх племен дає деякі відомості про Волинь та Підкарпаття.

Над Західним Бугом літопис знає три етнічні назви східнослов’янських племінних союзів: дулібів, бужан і волинян. «Бужани — бо сидять по Бугу, опісля ж волиняни»; «дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни» [Іпат., с. 6, 7.]. Ці три племінні групи жили на одній території, але, як видно з літопису, в різні часи^[66].

Найраніше виступали дуліби. «Повість» оповідає, що в часи візантійського імператора Іраклія (610–640) обри–авари вели війну із слов’янами і підкорили дулібів [Іпат., с. 7; Лавр., с. 6.]. Якщо прийняти цю традицію, то дата дає підстави для приблизної хронології надбужанських племен: дуліби мали на початку VII ст. свою політичну організацію. Про місцезнаходження племінного центру дулібів не маємо ніяких відомостей. Деякі дослідники припускали, що то був Волинь Городок в усті р. Гучви, але це неправдоподібне, бо тут відкрито найраніші укріплення лише з IX ст. В пізнішому часі дуліби згадуються як учасники походу Олега на Візантію 907 p. [Іпат.]. Ім’я дулібів збереглося в топонімії ще й сьогодні: села Дуліби є в областях Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській Української РСР, а також у Білоруській РСР. Велике поширення цієї назви як на території, де жили дуліби, так і далеко поза нею може служити доказом колишнього значення цього племені.

Після дулібів чергове місце зайняли бужани: автор «Повісті» ставить їх раніше волинян, які були йому сучасні. Літописець виводить назву бужан від р. Бугу. Зв’язок племінної назви з рікою підтверджує назва с. Побужани, яке існує й тепер, недалеко від Бужська. Центром території бужан був, правдоподібно, Бужськ, відомий з кінця XI ст. Сумнівним залишається питання, чи з бужанами можна зв’язати звістку так званого Баварського географа (другої половини IX ст.): «бусани мають 231 місто» [Busani habent civitates CCXXXI. — МПГ, т. 1, с. 10.].

Останніми з етнічних груп «Повісті» згадуються волиняни. Ця назва була сучасна літописцеві («де тепер волиняни»). Ім’я волинян зв’язане із згаданим вище містом Волинь, положення якого вказав Длугош і яке згадується в літописах [Длугош, т. 10, с. 10.]. До волинян віднесено оповідання арабського географа Масуді (943–944): «Між ними (слов’янськими народами) є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана, і йому слідували здавна інші слов’янські племена та інші їхні царі його слухали». На іншому місці: «Ми дали раніше оповідання про володаря, якому підкорялися в давньому часі їх володарі, тобто про Маджака, володаря валінана. Цей народ є одним з слов’янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він міг покликатися на давні заслуги між ними» [Marquart J. Osteuropaische und ostasiatische Streifzuge. — Leipzig, 1903, S. 101–103, 146–147.].

До надбужанських племен деякі дослідники зараховували також лучан, на основі звістки Константина Порфірородного про «лензаніной». Але є сумніви, чи «лензаніной» справді однозначні з лучанами, територія, на якій вони жили, точно не визначена^[67]. Луцьк, без сумніву, виступав як столиця Луцького князівства, яке могло виникнути на території давніх лучан, але джерельних даних про це немає^[68].