Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею. 1247 р. помер мазовецький князь Конрад, з яким Романовичі жили у добрій дружбі (незважаючи на коротке розладдя в 1230–х рр.). Син Конрада, Земовит, продовжував дружні зв’язки з Галицько–Волинським князівством [Іпат., с. 537–539, 548, 549, 551, 553, 565, 581.].

Данило склав також згоду з Болеславом краківським. Можна здогадуватися, що Данило сам зрікся окупованої раніше Люблінщини [Іпат., с. 538, 545–548, 551, 567, 571, 572, 574, 580, 581.].

З Угорщиною Данило уклав договір про дружбу (1247). Ініціатором тут був Бела IV, якого вразила перемога Данила під Ярославом і ще більше його порозуміння з Батиєм. Він погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Львом Даниловичем, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом^[155] [Іпат., с. 537.] .

За домовленням з Белою Данило взяв участь у боротьбі за Австрію, яка почалася після смерті герцога Фрідріха II, останнього з династії Бабенбергів (1246). Бела намагався здобути Австрію для себе, і Данило допомагав йому своїм військом. В дальшому події розгорнулися так, що сестра померлого Фрідріха, Гертруда, погодилася стати жінкою Романа Даниловича і передати йому Австрію (1252). Роман приїхав до Австрії і тут, в замку Гімберг поблизу Відня, витримав довгу облогу військ чеського королевича Оттокара. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. З цієї нагоди літописець відзначив, що «раніше ніхто не воював Чеської землі — ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий». Але ці заходи не дали конкретних політичних наслідків. Роман був змушений покинути Австрію, яка незабаром перейшла до Габсбургів [Іпат., с. 540–541, 544–548, 554–555.].

Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників–завойовників.

В 1240–1250–х рр. Данило повів наступальні заходи на північному кордоні Галицько–Волинського князівства — проти литовських племен. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, з другого — намаганням волинських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.

Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя. «Була біда Володимирській землі від воювання литовського і ятвязького», — записав літописець [Іпат., с. 483.]. Близько 1219 р. литовські князі прислали до молодих Романовичів велике посольство, складене із найвидатніших князів, і склали мир, так що на деякий час «земля стала спокійна» [Іпат., с. 491–493.]. Але далі знову почалися руйнівні набіги, і князі були примушені постійно захищати північні землі^[156].

Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230–х рр. здобув верховну владу на Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько–Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті.

Щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.

В похід 1248 р. війська Данила пішли в напрямку на р. Нарову, і далі аж до Визни. Ятвяги давали завзяту відсіч, але не могли протистояти краще озброєним військам. В 1254–1255 рр. відбувся найбільший похід з такими силами, що «ятвязькі болота наповнилися військом». Після знищення центрів цього грізного племені воно було змушене підкоритися Данилові. Ятвяги зобов’язалися платити данину і виконувати роботи при будівництві укріплень для княжих застав [Іпат., с. 538–540, 549, 551–554.].

Данило вирішив включити ятвязькі землі до свого князівства. Щоб забезпечити підтримку мазовецьких князів, Данило послав їм частину ятвязької данини, «щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові, синові великого князя Романа» [Іпат., с. 554.]. З Тевтонським орденом Данило 1254 р. склав угоду, в якій орден визнав за Данилом та Земовитом мазовецьким право на третину Ятвязької землі [КДП, т. 3, № 30; ЗНТШ, т. 123/124. с. 100–101.].

Одночасно різні етапи проходили взаємовідносини між Данилом і Міндовгом. Коли Міндовг тільки починав зміцнюватися, він підтримував дружні зв’язки з Галицько–Волинським князівством, давав Данилові допомогу проти Польщі та віддав свою племінницю за жінку Данилові [Іпат., с. 517, 532, 541.]. Але суперництво обох князівств врешті розв’язалося у війні. Перший наступ 1250 р. Данило скерував на так звану Чорну Русь, землі на північ від Верхньої Прип’яті, захопив міста Здитів, Вослоним (Слонім) та Вовковийськ і дійшов до р. Щари, підкоривши князів, які перебували в залежності від Міндовга. В 1251–1252 рр. Романовичі направилися на Новгородок, але лише спустошили його околицю та здобули місто Городно (Гродно) [Іпат., с. 541–545, 549.].

Так, в результаті успішної боротьби з Литвою Галицько–Волинське князівство поширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення [Іпат., с. 543.].

Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників.

Західна Європа з великою тривогою спостерігала успіхи орди і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти ординців^[157].

В той же час римська курія намагалася скористуватися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іван Плано де Kapпіні, який за дорученням папи в 1245–1256 рр. відбув в подорож до Сараю, по дорозі зустрівся з Данилом і Васильком [Recueil de voyages et de memoires. — Paris, 1839, t. 4, p. 769.]. В цих та пізніших переговорах Данило мав єдину справу — здобути допомогу Західної Європи проти орд завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання — намагався притягнути Русь до церковної унії. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р.^[158] [Іпат., c. 548–549.].

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців [ЗНТШ, т. 123/124, с. 97–100.], однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв’язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі [ЗНТШ, т. 123/124, с. 63, 102–104.].

Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.

Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько–Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув’язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду [Іпат., с. 549–550.]. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.

Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем’янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ [Іпат., с. 550, 557–558.].

Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько–Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі — «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, — щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем’янець, Львів та інші замки [Іпат., с. 562–564.]. Так Галицько–Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259–1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході [Іпат., с. 564–565.].

Данило помер 1264 р. [Іпат., с. 570.]. В історії Галицько–Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з–під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько–Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.

ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

НАПРИКІНЦІ XIII СТ. І В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV СТ.
Після смерті Данила Галичина і Волинь формально залишалися одним князівством, зв’язаним спільною династією, але всередині його відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював син Василька, Володимир, та Галичиною, де князював Лев Данилович^[159].

Найважливішим питанням в тогочасній політиці князів було ставлення до ординського іга. Золота орда в другій половині XIII ст. прийшла до деякого занепаду і її натиск на Галицько–Волинське князівство послабився. Але коли влада перейшла до Ногая, ординці знову почали гостріше пригнічувати князів. «Тоді всі руські князі були підкорені татарській волі», — декілька разів підкреслює літописець [Іпат., с. 575, 585, 588, 591.]. Наскільки знаємо, ординські хани не втручалися у справи княжого управління, не призначали своїх баскаків, але вимагали участі князів у своїх походах та сплачування данини. Проти своєї волі галицько–волинські князі разом з ханськими ордами ходили у воєнні походи проти Литви 1277 р., на Угорщину 1285 р., на Польщу у 1286–1288 рр. [Іпат., с. 578–579, 585–587, 588–589, 591, 594.]. Переходячи черіез підкорені землі, ординці нещадно грабували безборонні міста і села. Так, 1288 р. війська Телебуги, перебуваючи під Володимиром, «робили велике насилля в місті і пограбували незліченну силу худоби і коней» і «спустошили Володимирську землю, не давали з міста вийти за харчами, а як хто виїхав, одних повбивали, інших грабували і коней віднімали».

Те саме було під Львовом. Щоб задобрити ханів, князі виходили їм назустріч «з питтям і подарунками» [Іпат., с. 588–589.].

Безпосередньо після смерті Данила князі навіть не робили спроб організувати боротьбу проти ординців, не почуваючи себе досить міцними, щоб зміритися з ними силою. І тільки своєю мирною політикою намагалися стримувати кочівників від більш гострих виступів.

Обидві лінії Романовичів вели однакову політику проти Литви та Польщі. Син Міндовга, Войшелк, жив в особливій дружбі з Романовичами. 1267 р., ставши ченцем, передав своє князівство Даниловому синові, Шварнові, який доводився йому зятем [Іпат., с. 569–571, 572.]. Положення Шварна на Литві могло зміцнити становище Галицько–Волинського князівства. Але через два роки Шварио помер, і великим князем литовським став Тройден. Він повів агресивну політику супроти Романовичів, 1275 р. напав на Дорогичин і вирізав населення міста. Лев з іншими князями організував великий похід на Литву, в якому взяли участь ординці. і війна продовжувалася протягом наступних років^[160] [Іпат., с. 577–579.].

Боротьба з Литвою не дала Галицько–Волинському князівству ніяких переваг. З даних літопису виходить, що Ятвязька земля, де укріпився Данило, відокремилася від Галицько–Волинського князівства. Чорна Русь частково залишилася при Романовичах, частково ж перейшла під владу Литви. Пінські князі зберегли окреме князівство^[161] [Іпат., с. 568, 576.].

Взаємини з Польщею в цей період були дуже напруженими. Часто виникала прикордонна війна з невеликими походами, які мали метою відвертий грабіж. З польської сторони наступали як краківські, так і мазовецькі князі — проти них виходили Лев, Володимир і Мстислав^[162].

Хоч княжа династія в цілому вела узгоджену політику у відношенні сусідів, та в деяких випадках давалася взнаки різниця у поглядах і політиці двох князів, Володимира Васильковича і Льва Даниловича^[163].

З даних, які дає літопис, видно, що обидва князі відрізнялися вдачами, Володимир був більш спокійний і зрівноважений, це давало йому перевагу серед князів. В останні роки життя він хворів, не міг брати участі у воєнних походах, тому займався виключно внутрішньою організацією свого князівства, будовою замків, церков, монастирів. Цікавився мистецтвом і письменством, любив розмови «від книг», і літописець називає його «книжником великим і філософом, якого не було у всій землі...» [Іпат., с. 601, 608, 610.].

Лев, в першу чергу воїн, охоче брав участь у боях та залюбки ходив у далекі походи. Був гарячої, нестримної вдачі, у гніві убив литовського князя Войшелка, як думали, тому, що він передав своє князівство не йому, а Шварнові [Іпат., с. 573.]. Лев не задовольнився своїм князівством, а прагнув здобути собі ширші землі. Коли Володимир Василькович наближався до смерті і давав розпорядження про свою спадщину, Лев просив надати йому Берестя, але Володимир відмовив, закидаючи Льву гордість [Іпат., с. 593, 600–601.]. Одночасно Лев звернув увагу на Польщу, де проходила між князями боротьба за краківський престол. Лев спершу задумав захопити Краків собі. 1280 р., заручившись допомогою ординців, увійшов у Польщу, але у бою під Гозліцами, поблизу Сандомира, військо його було розбито [Іпат., с. 581, 582.]. 1289 р. Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію [Іпат., с. 614–616; МПГ, т. З, с. 702.]. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до1302 р. залишалася при Галицькому князівстві^[164] [МПГ, т. 2, с. 853, 879; т. З, с. 188–189.].

Під час цих подій Лев увійшов у близьке порозуміння з чеським королем Вацлавом: «держав з ним велику дружбу і склав з ним мир до кінця життя»^[165] [Іпат., с. 616.].

За невідомих обставин Лев одержав також деякі землі на Закарпатті. Він був зятем Бели IV, і спочатку взаємини з Угорщиною були дружні^[166]. Пізніше прийшло до війни, і війська Льва спустошили Угочанський комітат [Феєр, т. 5, ч. З, с. 87.]. Правдоподібно, що під час цієї війни Лев оволодів частиною Закарпаття, тому що 1299 р. Григорій, наджупан Берега, виступає як «урядник руського князя Льва»^[167] [Феєр, т. 4, ч. 2, с. 216.]. Отже, на деякий час було визволено з–під гніту угорських феодалів частину закарпатських земель, захоплених Угорським королівством.

З цього періоду збереглося мало даних про розвиток внутрішніх відносин у землях Галицько–Волинського князівства. З виступів соціально–політичного характеру літопис передав лише відомості про «коромолу» жителів Берестя 1289 р. проти Мстислава Даниловича. Джерела не висвітлюють взаємовідносин між галицьким боярством та Львом. Не знаємо ближче нічого про те, як ставилися бояри до князів після боротьби, яку вів з ними Данило. Збереглися звістки про надання Львом деяким боярам землі. Можливо, там князь зумів залучити на свою сторону частину боярства^[168]. Про будь–які виступи бояр проти Льва в джерелах даних нема.

Тогочасні князі протегували міській верхівці. Про це свідчать такі згадувані вже факти, як звістка про надання Львом млина львівському німецькому війтові Бертольду [АГЗ, т. 2, № 1.], твердження літопису, що Володимир Василькович «сліпшим мужам володимирським» дав «таку свободу», як колись Роман Мстиславич [Іпат., с. 604–605.].

Розвиток західних земель з останнього десятиріччя XIII ст. відомий Лише в загальних рисах, бо з того часу немає місцевих літописів, небагато залишилося документів, і тільки іноземні джерела дають скупі відомості про Галичину і Волинь.

Після смерті Льва і Мстислава^[169] всі галицько–волинські землі з’єдналися знову в одне князівство під владою сина Льва, Юрія. Це був князь великої енергії і ще за життя Льва робив спроби поширити свою територію, наступаючи на Люблін^[170] і Берестя. Як галицько–волинський князь він проявив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі. На своїй печатці Юрій зображений сидячи на престолі в короні на голові та з скіпетром в руці^[171]. За яких обставин добився він королівського титулу, важливого у середньовіччі, джерела не дають ніяких відомостей. Свою могутність Юрій підкреслив також тим, що створив окрему митрополію [Каталог єпархій константинопольського патріархату (Gelzer H. Beitrage zur russischen Kirchengeschichte aus griechischen Que!len.–.Zeitschrift fur Kirchengeschichte, 1892, Bd 13, S. 263.)].

Після Юрія^[172] Галицько–Волинське князівство перейшло до його синів, Андрія і Льва. Вони виступали деякий час разом, як співправителі, звали себе «божою милістю князі всієї Русі, Галичини і Володимирії»^[173], але вже не вживали королівського титулу.

Про зовнішню політику Юрія і його синів є деякі відомості загального характеру.

Юрій на початку свого князювання брав участь у боротьбі, яка точилася між польськими князями, і серед воєнних подій був примушений відвести свій гарнізон з Любліна (1302). Пізніше з польськими князями встановилися мирні відносини, закріплені шлюбом доньки Юрія з мазовецьким князем Тройденом.

В 1315–1322 рр. на Закарпатті розгорнулося повстання проти угорського короля Карла Анжу. Боротьбу очолював Петро, син Петне, землинський і ужанський наджупан, власник великих земель на кордоні Галицького князівства. Він намагався втягнути у боротьбу «князя русинів» Юрія або одного з його синів і посадити його на угорському престолі. Петро дістав якусь допомогу з Галичини, але остаточно був розгромлений прибічниками Карла [Феєр, т. 8, ч. 2, с. 293, 325.].

В той час посилилося Литовське князівство під владою Гедиміна (1316–1341). Литва здавна притягала до себе дрібних князів на північному кордоні Волині і її агресія могла стати небезпечною для Галицько–Волинського князівства. Але поки що Гедимін захищався від наступу Німецького ордену і утримував мир з Галицько–Волинським князівством.

Юрій і його сини перебували в мирних відносинах з Німецьким орденом. Основою порозуміння була торгівля галицько–волинських земель з Балтійським морем, але обидві сторони брали до уваги також небезпеку від ординців^[174].

Відносини з ординцями залишалися напруженими, вони вимагали від князів щорічної данини^[175]. Андрій і Лев захищали свою незалежність і протистояли натискові ординців, спираючись на своїх західних союзників. В листі 1316 р. до Німецького ордену князі заявляли про готовність захищати землі ордену від загарбників [Болеслав–Юрий II, с. 149.]. Владислав Локеток в листі 1323 р. пише, що ці два князі були йому ? «непоборним щитом» проти жорстокостей завойовників [Болеслав–Юрий II, с. 152.]. З цих висловів виходить, що Андрій і Лев займали сильне становище проти орди і не піддавалися її вимогам. Але чи вони увійшли у збройний конфлікт, про це джерела не дають ніяких певних даних.

У згаданому листі 1323 р. Владислав повідомляє папу, що «два останні князі русини з схизматицького роду зійшли з цього світу». Він висловлював побоювання, що ординці можуть оволодіти їх країною, — що справило б на Польщу «невимовне потрясіння»^[176].

Після смерті Юрійовичів Галицько–Волинське князівство одержав Болеслав, син мазовецького князя Тройдена та Марії, дочки Юрія Львовича. Він прийняв ім’я Юрія. У документах Юрій II називав себе «божою милістю князь і дідич королівства Русі» або «божою милістю уроджений князь всієї Малої Русі» та вживав королівської печатки Юрія I [Болеслав–Юрий II, с. 4–5, 77–78, 153–165, табл. 3–10.].

Юрій II продовжував мирну політику попередників. Напружені відносини з ординцями він зумів врегулювати так, що хан Узбек визнав його владу в Галицько–Волинському князівстві [Archiv fur schweizerische Geschichte, 1900, Bd 11, S. 165.]. Юрій II підтримував дружні взаємовідносини з Литвою і взяв за жінку дочку Гедиміна^[177] [Длугош, т. 14, c. 155.]. Він також відновив договори з Німецьким орденом, покликаючись на давні зв’язки з орденом Романа, Данила, Льва, Юрія і Андрія [Болеслав–Юрий II, с. 4, 153.]. Взаємини з Польщею на початку князювання Юрія II були дружні, але пізніше загострилися. 1337 р. відбувся спільний похід Русі і ординців на Люблін [МПГ, т. 3, с. 78.]. Невідомо, через цей перехід чи з інших причин король Казимир зайняв вороже становище до Юрія і спільно з Угорщиною почав підготовляти наступ на ГалицькоВолинське князівство.

Про внутрішні відносини країни в тому часі є неповні і суперечливі відомості. Із листів Юрія видно, що при ньому засідала рада, до складу якої входили найвидатніші бояри, представники адміністрації (суддя княжого двору, воєводи, які були начальниками земель), галицький єпископ [Болеслав–Юрий II, с. 6, 153.].

Ці сановники разом з князем підтверджували договори з іншими державами (Німецьким орденом). Це свідчить, що Юрій допускав бояр до управління князівством, отже, між ним і боярством були налагоджені взаємовідносини. Серед найближчих до князя людей знаходився також Дмитро Дядько, який пізніше висунувся на перше місце і був, мабуть, керівником боярства.

Про ставлення Юрія до міст свідчить грамота на магдебурзьке право, надана місту Сяноку. Війтом призначався Бартко з Сандомира, суду якого підлягали всі жителі незалежно від національності: «німець, поляк, угорець і русин». Свідками виступають люди з іноземними іменами — Адальберт, війт з Бохні і Бартоломей, війт з Варшави [Болеслав–Юрий II, с. 77–78, табл. 10.]. З грамоти видно, що магдебурзьким правом користувалися переважно іноземці, але це не була нова політика князя, тому що за Данила і Льва в містах оселювались німецькі і польські ремісники та купці.

В іноземних джерелах зустрічаємо широко розповсюджені відомості про незадоволення населення чи його верхівки режимом Юрія. Він «хотів змінити їх право і віру»; ув’язнював і визискував гроші; наводив чехів і німців; заохочував католицьке духовенство, поширював латинський обряд та ін.[МПГ, т. 2, с. 629–860; Fontes rerum austriacarum. Wien. 1855, Bd 8, S. 564–565; Archiv fur schweizerische Geschichte. Zurich, 1900, Bd 11, S. 165–170.].