Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

Літописи описують дві облоги військом київського князя Всеволода Олеговича (1144 і 1147), облогу Ростиславом Володаровичом (1127), облогу Данилом за допомогою угорських військ (1211). Під час археологічних розкопок, проведених на території городища, знайдено багато пам’яток: кераміку, полив’яну цеглу, залізні вироби, намисто, печатки. Звенигород був столицею Володаря Ростиславича (1087–1124) і деякий час Володимирка (1124–1144), а пізніше Івана Ростиславича (1144) та Романа Ігоровича (1206–1208). 1221 р. князь Мстислав Мстиславич віддав місто в управління боярину Судиславу [Іпат., с. 144, 208, 226, 228, 481, 484, 485–486, 493, 500, 517; Лавр., с. 206, 311; Длугош, т. 10, с. 533, 537.].

На схід від Звенигорода знаходилися Голі Гори (Гологори). Під час війни 1144 р. тут стояв Володимирко із своїм військом. 1231 р. згадується галицький боярин Клим’ята з Голих Гір [Лавр., с. 311; Іпат., с. 510.].

В цій же околиці, поблизу волинського кордону розташоване Рожне Поле, де відбувся 1097 р. бій Володаря і Василька Ростиславичів з волинськими князями. 1144 р. київські війська шукали тут місце для битви [Лавр., с. 270, 311; Іпат., с. 177.]. Давнім містом було Олесько з укріпленим замком; воно згадується 1366 р. [Kwartalnik historyczny, 1895, Rocz. 9, s. 43–45.].

У північній частині Звенигородського князівства найбільше значення мав, правдоподібно, Підгорай (тепер, очевидно, с. Зарудці Нестерівського р–ну Львівської обл.), по якому залишилося городище. 1232 р. тут стояв військом князь Михайло Всеволодович, який ішов походом проти Данила Романовича [Іпат., с. 516.]. В XIV ст. згадується Підгорайська волость.

Є здогад, що в цій околиці знаходився Щекотів, до якого тікав з Галича Ростислав Михайлович 1242 р. Місцем його розташування вважають городище у Глинську, де сусідній ліс зветься Щекотин [Іпат., c. 527–528; Ковшевич Р. Изследованіе положенія стариннаго города Руси Щекотова или Щекотина. — В кн.: Науковий сборник Галицко–русской Матицы. Львів, 1865, с. 111.].

Борок, в якому Ростислава наздогнали татари, — це, мабуть, недалеке сусіднє с. Бірки.

Близько 1256 р. вперше згадується Львів, заснований Данилом або його сином Львом. Місто виникло на перехресті шляхів, які йшли з заходу, з Перемишля, на схід до Києва, та з півночі, від Володимира і Холма, на південь, до Галича. Львівський замок мав також стратегічне значення як центральний оборонний пункт всієї області. 1259 р. за наказом хана Бурундая Лев мусив зруйнувати укріплення замку. Але невдовзі місто знов було укріплено і 1286 р. золотоординці вже не намагалися здобути міста, а лише спустошили околицю. В XIV ст. Львів став значним торговим центром; в ньому поселилися численні іноземці — вірмени, німці, сурожці [Іпат., с. 558, 562, 589, 592; Болеслав–Юрий II, с. 154, 156, 157; Czolowski A. Lwow za czasow ruskich. — Kwartalnik historyczny, 1891, Rocz. 5, s. 805–806.].

На південь від Львова знаходилося давнє місто Щирець, де 1126 р. відбулися мирні переговори Володимирка галицького з його братом Ростиславом^[41] [Длугош, т. 10, c. 536–537.] . Згадана у літописі під 1230 р. Браневичева рілля [Іпат., с. 508.], це, правдоподібно, с. Бринці–Загірні Жидачівського р–ну Львівської обл. В цій околиці здогадко можна прийняти Стольсько (с. Стільське Миколаївського р–ну Львівської обл.), згадане 1330–1331 рр. [Приселков М., Фасмер М. Отрывки В. Н. Бенешевича по истории русской церкви XIV в. — Известия отделения русского языка и словесности Академии наук СССР, 1936, вып. 1, с. 100.].

ТЕРЕБОВЕЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
Теребовельське князівство займало південно–східний край території Галичини. На півночі межувало з Луцьком і Дорогобузько–Пересопницьким князівствами, на заході із Звенигородським і Галицьким, на сході з Київським, на південному сході з малозаселеними степовими просторами.

Теребовль (Теребовля) згадується як столиця Василька Ростиславича (1084–1124) і його синів; пізніше, 1211 р., короткий час теребовельським князем був Ізяслав Володимирович, внук Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім». Теребовля була важливим замком на переході через р. Серет і поблизу неї відбувалися запеклі бої (1144, 1153, 1226). Давні укріплення на Замковій горі були поруйновані при будові польського замку [Іпат., с. 167, 173, 175, 321–322, 484, 488, 500; Лавр., с. 257, 265, 267, 311, 340; Ратич, с. 70–71.].

Стратегічне значення мав Микулин (тепер Микулинці, Теребовлянського р–ну Тернопільської обл.), що також знаходився на переході через Серет. Тут галицькі полки нерідко вели оборонні бої [Лавр., с. 248, 311–312; Іпат., с. 225, 365, 480.].

В околиці Теребовлі літописи згадують деякі поселення, які не вдалося ідентифікувати: на шляху із Галича — Снов , на шляху до Володимира — Станків [Іпат., с. 321.], в напрямку Збаража — Моклеків і Биковен^[42] [Іпат., с. 488.]. В XIV ст. є відомості про оборонні замки в області р. Збруча: Стінка^[43], яка була центром волості, та Скала. Давні городища є в селах Калагарівка, Раштівці (з назвою Звенигород), Городниця, Гусятин та ін.

Ряд замків або укріплених поселень виник на Пониззі — південній смузі Теребовельщини над Дністром. Угорський король Андрій, повертаючись з–під Галича 1230 р., переправлявся через Дністер у Василеві [Іпат., с. 508.]. Це місто, можливо, було засноване Васильком. Недалеко від Василева стояв Онут, через який переходив Данило 1219 p. [Іпат., с. 491.] У цій же стороні знаходилося місто Кучелемин [Іпат., с. 341, 491.]. До старих поселень можна зарахувати Звенигород над Дністром та Хотин^[44].

На Пониззі спочатку головним містом була Ушиця. У війні 1144 р. це місто зайняли союзники Всеволода Олеговича. 1159 р. Ушицю облягав претендент на галицький престол Іван Ростиславич, і селяни масово переходили на його сторону^[45] [Лавр:, с. 311–312; Іпат., с. 226, 341.].

Пізніше столицею Пониззя стала Бакота [Іпат., с. 525–526, 549–550.].

На крайньому сході знаходилося поселення Каліус, де 1242 р. побував Данило, щоб «уставити землю» [Іпат., с. 527.]

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ
Галицьке князівство на заході межувало з Перемишльським, на півночі із Звенигородським, на сході з Теребовельським.

Місто Галич, як показують археологічні дослідження, існувало в кінці IX — на початку X ст., але вперше його назва згадана у Печерському патерику при описі подій 1098 р. Центр Галича знаходився на високій горі на місці сучасного с. Крилос; він був укріплений двома рядами валів і ровів. Тут збудовано княжий двір, соборну церкву Успіння Богородиці та інші храми. На південь і захід від замку простягалося підгороддя, а в дальших околицях ряд укріплених дворищ і монастирів, від яких залишилися руїни або назви урочищ.

З галицьких князів першим згадується Іван Василькович, який помер у Галичі 1141 р. Володимирко Володарович зробив Галич столицею свого князівства. Пізніше тут правили Ярослав Осмомисл, його син Володимир; деякий час Роман Мстиславич, Володимир і Роман Ігоровичі, боярин Володислав, який «вокняжився» в Галичі; угорські королевичі Коломан і Андрій, Мстислав Мстиславич, Михайло Всеволодович. За Галич велася тривала боротьба між різними претендентами, і галицький замок часто знаходився в облозі. Данило декілька разів добував і втрачав Галич, врешті оволодів ним постійно 1238 р. Під час походу Батия 1241 р. Галич був поруйнований і втратив значення столиці на користь Володимира і Холма. В Галичі існувало єпископство, в 1302–1303 рр. реорганізоване в митрополію [Szaraniewicz І. Trzy opisy staroksiazecego grodu Halicza w 1860, 1880 i 1882 r. — Lwow, 1883; Czolowski A. O polozeniu Starego Halicza. — Lwow, 1897; Pelenski J. Halicz w dziejach sztuki sredniowiecznej. — Krakow, 1914; Гончаров В. K. Древній Галич. — Вісник АН УРСР, 1956, № 1.].

У найближчій околиці Галича літопис згадує деякі урочища: Болоння і Бикове Болото — на дорозі до Демешковець, Угольники — на дорозі до Бурштина, Кривавий Брід і Рогожина десь на Дністрі. На північ від Галича розташоване с. Болшів (тепер Бовшів) [Іпат., с. 319, 358, 490, 505.]. Недалеко від Галича згадується Домамиря Печера, яку 1242 р. хитрощами здобув Ростислав Михайлович^[46] [Іпат., с. 527.].

У північній стороні Галицького князівства стояло місто Зудеч, або Зудечів (тепер Жидачів), через яке переходив шлях; яким користувалися торговці сіллю^[47] [Іпат., с. 358.].

Монастир ігумена Григорія в Полонині, де 1255 р. перебував литовський князь Войшелк, знаходився, правдоподібно, в c. Задеревачі Стрийського р–ну Львівської обл.^[48] [Іпат., с. 567.].

На південь від Галича згадуються Тисмяниця (Тисьмениця), в якій 1144 р. Володимирко перебував на ловах, та Толмач (Товмач) [Іпат., с. 226, 491.].

На Підкарпатті найбільшим містом була Коломия, центр торгівлі сіллю [Іпат., с. 525.]. В цій околиці відомий також Городок на Черемоші [Воскрес., с. 248.]. Згаданий в літописі зневажливо Вотьнин [Іпат., с. 525.], вважають однозначним з Отинією.

В роки правління Ярослава Осмомисла з Галицьким князівством була з’єднана — невідомо точніше, на яких умовах, — територія при гирлі Дунаю. Список «градів всіх руських дальних і ближніх» XIV ст., вміщений у Воскресенському літописі, подає на Дунаї міста Килію, Нове Село, Дичин; при гирлі Дністра Білгород, Берладь і Малий Галич (Галац), відомі як міста Івана Берладника, тут не згадуються. Позначено також міста при шляхах, які вели від Чорного моря до Галичини: при Пруті Аский Торг (Ясси), між Серетом та Карпатами: Романів Торг, Немеч, Корочунів Камінь, Сочаву, Серет, Баню, Нечун, а далі галицькі міста: Коломию, Городок на Черемоші і Хотин [Воскрес., с. 240–241.]. Цей список показує приблизно територію, яка знаходилася під впливом Галицького князівства.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Багатство лісу сприяло збереженню вологи в грунті тому річки в давні часи були багатшими водою, ніж сьогодні. Літопис розповідає про величезну повідь на Дністрі поблизу Галича 1164 р., в якій потонуло більш як 300 людей, що везли сіль із карпатських солеварень: «багато людей і вози знімали з дерев, де їх вода покидала» [Іпат., с. 358.]. Невелика львівська річка Полтва мала стільки води, що на ній влаштовувався млин [АГЗ, т. 2, № 1.]. Дністер і Західний Буг були судноплавними ріками [Іпат., с. 491, 580.].

Основним заняттям населення було сільське господарство.

Господарською одиницею в цей період служило дворище, тобто самостійне господарство, яке мало свої ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища, рибні озера та ін. В грамотах XIV ст. дуже точно визначали господарські угіддя. Юрій II грамотою 1339 р. надає сяноцькому війтові 6 ланів землі у Сяноці «з усіма звичайними прибутками, які є і можуть бути, тобто у ріллях викорчуваних і тих, що будуть корчуватись, в сіножатях, пасовиськах, полях, болотах, лісах і кущах» [Болеслав–Юрий II, с. 78.]. «Дворище Занево» в Чайковичах посідало «землю рольную с сіножатьми, што к тому дворищі слушаєт», а також дубовий ліс, «язи» (обладнання для рибальства) на Дністрі, рибні озера, ловища та ін. Дворища в Бушковичах були «із землею і сіножатьми і с лугом і с болоньєм» [Розов, № 2, 24.].

Про сільськогосподарську продукцію літописи дають лише скупі відомості. Коли 1238 р. у Галичині оселився чернігівський князь Михайло Всеволодович, Данило і Василько «дали йому пшениці багато і меду і худоби і овець доволі» [Іпат., с. 521.]. Жителі Болохівської землі, на верхів’ях Случі і Південного Бугу, були залишені ординцями, «щоб орали їм пшеницю і просо» [Іпат., с. 526.]. 1279 р. у землі ятвягів виник голод, Данило надіслав туди із Берестя човнами по Бугу запаси жита [Іпат., с. 580.]. З грамот Мстислава Даниловича Берестю видно, що жителі міста сіяли овес, жито і льон [Іпат., с. 613.].

На основі пізніших джерел можна ствердити, що у середньовічному господарстві на першому місці стояли овес і жито, пшениці і ячменю сіяли менше^[49]. Таке співвідношення зберігалося і в наступні століття.

На високий розвиток сільського господарства вказують археологічні знахідки землеробського знаряддя: залізних серпів, кіс, наральників [Ратич, с. 29, 88.]. Про розвиток садівництва свідчить звістка літопису, що Данило в новозаснованому Холмі «посадив гарний сад» [Іпат., с. 559.].

Літописи містять деякі відомості про тваринництво. Часто згадуються коні. Безперервні феодальні війни вимагали багато кінноти для війська, тому в тогочасному господарстві тримали багато коней. Під час війни 1224 р. Василько Романович захопив «стада коней і кобил», які належали місцевим жителям [Іпат., с. 498.]. Володимир Василькович перед смертю «роздав стада незаможним людям, у кого коней немає, і тим, у кого загинули під час війни з Телебугою» [Іпат., с. 601.]. При різних нагодах згадуються коні, які привернули особливу увагу або якими князі себе взаємно обдаровували^[50]. У княжих господарствах коней розводили спеціалісти цієї галузі — степовики: торки, половці та ін.

Можна припускати, що з цих часів походить поселення Торки, недалеко від Перемишля, мешканці якого ще й в XVI ст. пильнували королівського стада; очевидно, торки виконували ці обов’язки з часів Галицького князівства [Жерела, т. 2, с. 100–101.].

Про рогату худобу точних відомостей нема. Вівці згадуються в Бересті [Іпат., с. 613.], очевидно, найбільше їх розводили у підкарпатських селах, як це бачимо пізніше, в XV–XVI ст. [Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. 1, s. 169–171.]. Тоді за стародавнім звичаєм овець і свиней виганяли в дубові ліси «на жир» [АГЗ, t. 11, № 3442; т. 12, № 2461, 3296, 3615; t. 14, № 1863; Жерела, т. 1, c. 24, 180; t. 2, c. 202; та ін.].

Про значне поширення бджільництва свідчить той факт, що Мстислав Данилович 1289 р. назначив Бересті данину медом: «со ста по дві лукні меду» [Іпат., с. 613.]. Літопис наводить приказку соцького Микули (1231): «не знищивши бджіл, меду не їдять» [Іпат., с. 509.]. Це показує, мабуть, на старовинний звичай вибивати бджоли при підбиранні меду із бортей. З джерел дещо пізнішого часу довідуємось, що деякі села спеціалізувалися у бджільництві^[51]; звідси походить досить поширена назва сіл Бортники або Бортничі.

В цей час Підкарпаття і Волинь відзначалися великою кількістю дикого звіра. Ще й тепер в Карпатах збереглися олені і ведмеді, вовки, козли, дикі кабани, інша звірина. На існування деяких звірів, що пізніше були винищені, вказують топографічні назви: Туря, Зубря, Зубрик, Лосі, Бібрка та ін. Бобри були поширені в Галичині ще в XVI ст. [Жерела, т. 1, с. 69, 73, 83; т. З, с. 58, 62.], а на волинському Поліссі — в середині XIX ст. 1165 р. візантійський князь Андронік Комнен, перебуваючи в Галичині як гість Ярослава Осмомисла, брав участь у ловах зубрів [Кіннам, с. 232–234; Хоніят, с.,168, 173, 433.].

Мисливство мало тоді господарське значення, постачаючи цінні шкури на одяг, а також м’ясо. Данило Романович 1252 р., виряджаючи військо у похід, в лісах поблизу Грубешова убив рогатиною трьох кабанів, а ще трьох вбили його отроки: «і дав м’яса воїнам на дорогу» [Іпат., с. 550.]. Іншим разом Данило полював на місці, де виникло місто Холм [Іпат., с. 558.]. Володимир Василькович славився як досвідчений і хоробрий мисливець: «ніколи, зустрічаючи кабана або ведмедя, не чекав своїх слуг, щоб йому помогли, а швидко убивав всякого звіра, тим він уславився у всій землі» [Іпат., с. 596, 605.]. Хоробрим мисливцем був берестейський воєвода Тит [Іпат., с. 587.].

Шкіри диких звірів використовувалися для виробництва одягу і деяких видів бойового спорядження, таких, як боброві тули (сагайдаки) та вовчі і борсукові прилбиці (шоломи) [Іпат., с. 528.]. Князь Данило мав чоботи «зеленого хза, шиті золотом», а коні його дружини були прибрані у шкіряні «кояри» [Іпат., с. 540–541.]. Шкіри були одним з головних предметів експорту з Галичини і Волині.

Про ремесло в літописах знаходимо випадкові скупі відомості. При заснуванні Холма Данило почав закликати до нового міста людей з інших земель та чужоземців: «ішли день у день юнаки і майстри усякі, втікали від татар — сідлярі і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, міді і срібла» [Іпат., с. 558.].

Літопис дає деякі дані про ливарництво. В церкві Богородиці в Холмі поміст був вилитий із міді й чистого олова (свинцю), що «блищав як дзеркало». Дзвони частково привезено з Києва, частково вилито в Холмі [Іпат., с. 559.]. Володимир Василькович для церкви в Любомлі наказав вилити мідяні двері^[52] [Іпат., с. 610.]. Видатною пам’яткою тогочасного ливарництва залишився дзвін церкви св. Юра у Львові, вилитий 1341 р. [Болеслав–Юрий II, с. 79.].

Деякі відомості про розвиток ювелірного виробництва знаходимо при описі приїзду Данила в Угорщину: його сідло було «з паленого золота», стріли і шабля «прикрашені золотом та іншими хитрощами» [Іпат., с. 541.]. В церквах Волині, як свідчать літописи, знаходилася велика кількість художніх ювелірних виробів; посуд з срібла, книги у срібних оправах, ікони, прикрашені золотом і дорогим камінням, та ін. [Іпат., с. 558, 560, 606–609.].

Про інші галузі виробництва в літописах не зустрічаємо конкретних даних. Ширші матеріали про давнє ремесло дають археологічні дослідження [Ратич, с. 27–29, 54–55 та ін.].

У значній кількості збереглися предмети з заліза. Залишки залізних шлаків і кусків криці свідчать про місцеве виробництво, сировиною якому служили болотяні руди. Найпоширеніші вироби — землеробське знаряддя: серпи, коси, наральники, лопати. Досить різноманітні предмети побуту і знаряддя виробництва: ножі, сокири, цвяхи, підкови, кресала, пряжки, замки, ключі, гачки, скоби, обручі до відер. Зустрічається також зброя: кольчуги, мечі, наконечники стріл, стремена, остроги, кінська збруя та ін. Дуже поширені ювелірні вироби: персні, браслети, пряжки, хрестики тощо. Зустрічаються також свинцеві печатки. Про розвиток місцевого ливарництва свідчать кам’яні форми для відливу металевих прикрас.

Значно поширені були вироби з кості і рогу: проколки, голки, гребені, ручки ножів. Зі скляних виробів збереглися уламки посудин, браслети різних кольорів, намистини. На підставі археологічних досліджень добре відоме давнє гончарство. У великій кількості дійшов до нас глиняний посуд грубого виробу й тонкостінний, з поверхнею гладкою або прикрашеною лінійним орнаментом. Це горщики, миски, покришки, інколи великі корчаги. Посуд вироблений майже виключно на гончарському крузі. Деякі вироби позначені таврами майстрів. Гончарі виготовляли також плитки для долівок, орнаментовані або полив’яні.

З промислів цього періоду маємо відомості про експлуатацію підкарпатських соляних джерел. В Києво–Печерському патерику у зв’язку з описом міжусобиць 1098 р. є згадка про те, що до Києва не прийшла «галицька сіль» [Патерик, с. 151–152.]. Це перша літописна звістка про добування солі на Підкарпатті. Із 1241 р. є зчістка, що Данило доручив боярам «коломийську сіль відлучити на мене» [Іпат., с. 525.]. В самій Коломиї солі не добували, отже, цю звістку треба розуміти так, що Коломия була центром, куди привозили сіль з соляних джерел в сусідніх селах^[53].

З цього видно, що вже в той час соляні джерела були відомі в різних місцях Підкарпагтя — в Коломиї, через Долину, правдоподібно, до Старої Солі, і з цих місць чумаки возили сіль аж до Києва. Про характер виробництва не маємо ближчих даних. Але можна здогадуватися, що соляну «сировицю» виварювали у казанах, добуваючи сіль. До XVI ст. для солеварного казана збереглася у солеварнях стара назва «черинь» [Жерела, т. 2, с. 8, 12; Пор.: Ісаєвич Я. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху феодалізму. — Нариси з історії техніки, 1961, № 7, с. 99–112.].

Першу датовану звістку про млин зустрічаємо у грамоті Юрія II для Сянока 1339 р.; млин був у с. Теребчі [Болеслав–Юрий II, с. 78.].

У Львові млин був уже в XIII ст. [АГЗ, т. 2, № 1.]; 1630 р. згадується млин, яким «з давніх часів» володів костьол Марії Сніжної. Але, правдоподібно, млини існували лише у великих містах, сільське населення задовольнялося жорнами, які у значній кількості трапляються під час археологічних розкопок.

В період натурального господарства продукція споживалася самим населенням. Тільки невеликі лишки йшли на місцевий торг або на експорт. Про організацію місцевого торгу джерела не дають точних відомостей. Очевидно, центрами торгівлі були міста. Наприклад, у Львові, як показує пізніша традиція, торг знаходився на Підгородді, на площі поблизу костьолу св. Івана.

Галицько–Волинські землі експортували продукти сільського господарства, хутра, віск, інколи збіжжя. У митному тарифі другої половини XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, які раховано тисячами, хутра та віск кругами [Hansisches Urkundenbuch, herausgegeben vom Verein fur Hansische Geschichte, bearbeitet von K. Nohlbaum. — Halle (далі — Hansisches Urkundenbuch), 1882–1886, Bd 3, N 559.]. Як було згадано, Данило вислав до Ятвязької землі транспорт жита [Іпат., c. 580.]. Але це лише випадкові звістки. На експорт у західні країни йшли також деяка промислова продукція, художні вироби.

На Волинь і Підкарпаття надходив імпорт із різних сторін. Київ на центральні руські землі постачав, як видно із археологічних знахідок, промислові вироби, в першу чергу художньо–ювелірні. Знаходять їх і в Галичині та на Волині. Як було згадано, Данило привіз до Холма дзвони з Києва. На західних землях усюди поширені пряслиця з овруцького шиферу [Ратич, c. 30, 35.].

З Литви надходили продукти лісового господарства: ятвяги заявляли Данилові, що за надіслане їм жито готові дати, «чого схочеш: віск, білки, бобри, чорні куни, срібло — ми радо дамо» [Іпат., c. 491.]. З чорноморських країн та із Візантії привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю; південні фрукти, вино, рибу. Літопис оповідає, що із Олешшя на Нижньому Дніпрі прийшли Дністром човни з рибою і вином [Іпат., с. 490.].

Митний тариф другої половини XIV ст. згадує шовк і східне коріння (перець, імбир). Із Західної Європи привозили сукно (найбільше з Фландрії), полотно, оселедці^[54].

Оскільки можна робити висновки із пізніших тарифів, закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами, були встановлені шляхи, якими просувалися купці, у визначених місцях стягалося мито. Так, наприклад, дорога з Балтійського моря, з Торуня, проходила на Холм, Городло і Володимир; інша дорога прямувала на Берестя і Ковель. З центральної Польщі йшов шлях на Крешів, Любачів, Городок до Львова. Купці сплачували мито від цілих караванів, або від окремих коней, від ваги, або від кількості товарів. Умови зовнішньої торгівлі князі встановлювали дипломатичними переговорами. Так, Андрій Юрійович 1320 р. повідомив краківських купців, що мито у Володимирі знижене з трьох грошей на один гріш від коня. Тоді ж він звільнив торунських купців від усіх мит [Іпат., с. 150–151.]. Дмитро Дядько, «староста Руської землі», 1342 р. запевнив торунських купців, що вони можуть безпечно приїздити до Львова [Іпат., с. 157.].

Ріст торгівлі впливав на розвиток шляхів, які служили транспортові товарів на великі відстані. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом та Галичем [Іпат., с. 486, 506, 513, 557.]. Найбільш вживаними були шляхи, які сполучали Галицько–Волинське князівство з Києвом. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корецьк, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень, Білгород до Києва^[55]. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ, через Білобережжя і Чортів ліс до Ушеська на р. Уші [Іпат., с. 276, 285, 511.]. Це була так звана «лісова сторона» [Іпат., с. 515.].

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині — з Володимира на Перемиль, Крем’янець, Шумськ, Ізяславль, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим шляхом увійшов у Волинь Батий 1241 p. [Іпат., с. 354, 514, 523, 588.]. З цим шляхом сполучувалися відгалуження на Звенигород і, мабуть, на Рожне Поле, Пліснеськ та Крем’янець [Лавр., с. 270, 311.].