Іван Крип’якевич галицько-волинське князівство

Після смерті Василька і Володаря (1124) землі над Дністром і Сяном були поділені на чотири князівства^[94]. Але завдяки заходам Володимира Володаровича процес роздроблення затримано і всі волості з’єднались в одне Галицьке князівство.

Володимир Володарович, або Володимирко, як його називають літописи, був людиною талановитою і заповзятливою, з великою енергією здійснював він одну ціль — об’єднання і зміцнення Галицького князівства. Його планам сприяло те, що інші князі скоро померли, і він залишився спадкоємцем їх уділів. У проведенні своїх заходів Володимирко був безоглядний, готовий ламати договори, навіть ним заприсягнені. Основною силою, на яку він спирався, були бояри, що складали його близьку дружину. Він зумів об’єднати навколо себе цю групу, і вона вірно допомагала йому у всіх заходах.

Пізніше, після смерті Володимирка, «галицькі мужі» згадували, що князь їх «кормив і любив» та що за його честь і за честь його сина вони готові покласти свої голови^[95] [Іпат., с. 321.].

Важливим рішенням Володимирка було встановлення нової столиці князівства в Галичі. Всі інші «стольні» міста знаходилися на окраїнах: Перемишль близько польського кордону, Звенигород недалеко від волинського кордону, Теребовль поблизу степів. В різні часи всі вони витримували напади і облоги. Галичу, який стояв у середині князівства, далеко від кордонів, не загрожували несподівані набіги, що більше забезпечувало княже управління. При цьому Галич був важливим економічним центром, а саме осередком солеварного району. Вже в XI ст. згадується «галицька сіль», через Галич проходив чумацький шлях, і місто було, правдоподібно, головним центром експорту солі. Дністер, над яким лежав Галич, був судноплавною рікою і служив для торгових зв’язків з Чорним морем. Всі ці обставини підняли Галич до становища столиці. Володимирко осів у Галичі 1141 р. [Іпат., с. 221.], і цей час слід вважати початком існування об’єднаного Галицького князівства.

В Галичі Володимирко зустрівся з опозицією певних кіл населення міста. Як вже згадувалося, взимку 1145 р., коли він виїхав на лови до Тисмяниці, галичани послали у Звенигород до Івана Ростиславича і ввели його у Галич. Якими були причини цього виступу, літопис не пояснює. Можна здогадуватися, що Володимирком була незадоволена в першу чергу міська верхівка, яка до того часу тримала у своїх руках міське господарство, промисли і торгівлю, а князь, можливо, почав обмежувати її привілеї, забираючи міські доходи для себе або для своїх бояр. Але можливо також, що кандидатуру Івана Ростиславича підняло незаможне населення міста: з пізніших подій (1159) знаємо, що Іван користувався широкою популярністю в цих верствах. Галичани зібрали значне військо і три тижні обороняли місто від наступу Володимирка. Але остаточно Іван Ростиславич мусив утікати з Галича, Володимирко здобув місто і придушив ворожий собі рух: «багато людей порубав, а інших покарав лихою карою» [Іпат., с. 226.].

Зовнішнє становище Галицького князівства в цей період залишалося таким, як за перших Ростиславичів. Галичина була стиснута з усіх сторін сусідніми князівствами: від півдня Угорщиною, від заходу Польщею, від півночі Волинським князівством, від сходу Київським князівством, від південного сходу була наражена на набіги степовиків. Перебуваючи в такому оточенні Володимирко повинен був вести дуже обережну політику, щоб не допустити виступу сусідніх князівств, а в разі війни — знайти міцних союзників.

В цілому політика Володимирка мала мирний характер. Він припинив походи проти Польщі, які були характерні для періоду перших Ростиславичів^[96], не виступав проти Угорщини і прагнув підтримувати дружні відносини з київськими князями; найнебезпечніших волинських князів намагався утримати від ворожих виступів за допомогою союзу з Києвом. Але, незважаючи на свої мирні наміри, Володимирко протягом останнього десятиріччя свого життя був змушений безперестанно відбиватися від ворожих походів з різних сторін.

Володимирко уклав союз дружби з київським князем Всеволодом Олеговичем і деякий час підтримував його політичні плани^[97]. Але Всеволод вимагав, щоб Володимирко визнав його верховну владу («поклонився» йому). Коли Володимирко відмовився, Всеволод 1144 р. організував великий похід різних князів на Галичину. Воєнні дії почалися під Теребовлею, а закінчилися облогою Звенигорода. Володимирко таки був змушений «поклонитися» Всеволодові і сплатив велику контрибуцію^[98] [Іпат., с. 226–227; Лавр., с. 295–296.]. Але в подальшому він не дотримав миру і зайняв місто Прилук на шляху до Києва [Лавр., с. 296.].

Тоді Всеволод 1146 р. знову вирушив у похід на Галичину, вдруге облягав Звенигород, але не зміг здобути сильно укріпленого міста^[99].

Після смерті Всеволода (1146) почалася довголітня боротьба за київський престол, в якій головну роль відігравали волинський князь Ізяслав Мстиславич та голова суздальської династії Юрій Мономахович. Обидва суперники бажали утримати у своїх руках, разом з Києвом, Волинь. Таке об’єднання великої території могло бути небезпечним для Володимирка, і він намагався не допустити здійснення цих планів. Беручи до уваги те, що Ізяслав був міцніше зв’язаний з Волинню і створював тут князівство для свого роду, Володимирко став на сторону Юрія. Він брав участь у боротьбі Юрія з Ізяславом і допоміг йому здобути Київ^[100]. Дружба обох князів була скріплена шлюбом Володимиркового сина, Ярослава, з дочкою Юрія [Іпат., с. 275.].

Під час цієї боротьби Володимирко зайняв Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, міста на Погорині, граничній території між Київщиною і Волинню, а також Бужськ [Іпат., с. 281–282, 313.].

Ізяслав Мстиславич, відплачуючи Володимиркові за його виступи, організував ряд походів на Галичину. 1150 р., на його заклик, угорський князь Гейза перейшов Карпати, зайняв Сянок і почав грабувати села під Перемишлем. Але Володимирко зумів спинити похід. Він увійшов у переговори з угорськими воєводами, «дав багато золота і переєднав їх» та добився миру [Іпат., с. 281–282.].

1152 р. Ізяслав, зібравши полки різних князів, ударив на Ярослав, одночасно Гейза з великим військом пішов на Перемишль. Головний бій розгорнувся поблизу бродів на Сяні. Угри перемогли галицьке військо, і Володимирко відступив до Перемишля. Зважаючи на перевагу ворожих військ, він розпочав переговори, підкупив угорських вельмож і добився перемир’я. При тому зобов’язався повернути Ізяславу захоплені волинські міста [Іпат., с. 307–314; Лавр., с. 319–320.].

Але, визволившись від небезпеки, Володимирко не виконав умов миру і не допустив посадників Ізяслава до міст на Волині. Коли ж посол Ізяслава нагадав йому, що він присягнув на хрест, Володимирко відповів зневажливо «Чи це той малий хрестик?». У відповідь на це посол поклав перед князем підписані ним «хресні грамоти» — тобто розірвав дипломатичні відносини. Але несподівано Володимирко, розбитий паралічем, помер 1152 р. [Іпат, с. 318–320; Лавр., с. 322.].

Володимирко був справжнім творцем Галицького князівства. Він об’єднав розрізнені уділи, своєю енергією і розумною політикою захистив Галичину від наступів ворогів і своєму синові Ярославу залишив у спадщину багату і добре організовану землю.

Ярослав (1153–1187), названий в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, продовжував політику батька. Він спирався на бояр Володимирка і вони віддячували йому своєю відданістю. Під час битви з київськими військами 1153 р. «галицькі мужі» не пустили Ярослава у бій: «Ти молодий, відійди і за нами наглядай — твій батько кормив і любив нас, і ми хочемо за честь твого батька і за твою голову свої покласти»^[101] [Іпат., с. 321.].

Ярослав мав значні кошти^[102] та велике військо, яке залишив йому батько. Галицьке князівство стало одним з наймогутніших на Русі.

«Слово о полку Ігоревім» оспівує його могутність: «Галицький Осмомисле — Ярославе, високо ти сидиш на своєму золотокованому столі, підперши угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаю ворота, [...] рядячи суди по Дунаю! Гроза твоя по всіх землях тече! Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!» Таке становище здобув собі Ярослав після тридцяти років свого щасливого князювання.

Ярослав вступив на батьківський престол в момент, коли були розірвані відносини з Ізяславом Мстиславичем і Галичині загрожувала війна. Вражений несподіваною смертю батька, Ярослав спершу був готовий визнати претензії Ізяслава і підкоритися йому^[103]. Але, очевидно, галицькі бояри не погодилися на мир і зірвали переговори. Ізяслав з полками своїх союзників увійшов у Галичину. Над Серетом відбувся завзятий бій, в якому спочатку перемогли галичани, але далі Ізяслав розгромив галицькі полки і взяв багато війська у полон. Не маючи сил для дальшої війни, Ізяслав наказав більшість полонених порубати. «Був великий плач по всій Галицькій землі»^[104].

Але наступного (1154) року Ізяслав Мстиславич помер, почалася боротьба між князями за Київ, і Галичина звільнилася від дальшої війни. Ярослав брав деяку участь у походах на половців [Іпат., с. 346, 426.].

З Польщею і Угорщиною Ярослав утримував мирні відносини, мав також зв’язки з Візантією^[105].

У перших роках свого князювання Ярослав був змушений захищатися від свого двоюрідного брата Івана Ростиславича, званого Берладником. Після безуспішного наступу на Галич 1144 р. Іван подався на наддунайські землі та заснував князівство з столицею у Берладі^[106].

Землі над нижнім Дунаєм належали номінально Візантії, але були з нею слабо зв’язані. Володимир Мономах намагався приєднати їх до Київської Русі, але без успіху^[107]. З Галичини, в напрямі Дунаю, пересувалося населення, йдучи шляхами вздовж Дністера, Пруту і Серету^[108]. 1159 р. на гирлі Дунаю згадуються галицькі рибалки [Іпат., с. 341.]. Правдоподібно, галицькі вихідці складали населення, яке Іван Ростиславич об’єднав на р. Берладі, лівій притоці Серету. Самого князя і населення названо «берладниками».

Іван Ростиславич не залишив боротьбу за Галичину і увійшов у зв’язки з різними князями, єднаючи собі союзників. Знаючи про ці заходи, Ярослав вимагав від князів, щоб йому передано Івана, але той зумів захиститися. 1159 р. він розпочав похід на Галичину, розраховуючи на прихильність населення. Військо його складалося з 6000 «берладників» та половецької орди. Берладник підійшов над Кучелмин, поблизу Верхнього Пруту, де місцеві жителі «були йому раді». Далі прийшов під Ушицю, в якій стояла міцна залога; але селяни перескакували через заборола (стіни), всього перебігло 300 чоловік. Іван не дозволив половцям спустошувати міста і вони його покинули, похід залишився без результатів [Іпат.]. Іван Ростиславич подався до Києва, готуючи новий виступ. «Галичани присилали до нього, заохочуючи сісти на столі, і тим словом приманювали його до себе: тільки покажеш прапори, ми відступимо від Ярослава» [Іпат., с. 341–346.]. Але Іванові вже не вдалося організувати похід, і 1162 р. він помер у Солуні, як була чутка, отруєний [Іпат., с. 355.].

Справа наддунайських міст мала деяку роль у взаєминах Русі з Візантією. 1162 р., після смерті Івана Ростиславича, у Константинополь їздив князь Мстислав Юрійович з братами і одержав чотири міста на Дунаї [Іпат., с. 357.] — чи це мало зв’язок із спадщиною Івана, не знаємо. В той же час Ярослав підтримував взаємини з Візантією [Іпат., с. 359.], можливо, було й питання дунайських міст предметом переговорів.

«Слово о полку Ігоревім» у заклику до князів звеличує Ярослава, що він «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди по Дунаю». Ці слова можна розуміти так, що Ярослав взяв у своє володіння подунайські землі, що йому належали укріплення, які зачиняли гирло Дунаю («ворота»), а поставлені ним посадники виконували там його владу («суди»). Коли це сталося і в якій формі, про це в інших джерелах не знаходимо даних. Найбільш правдоподібно зв’язати ці події з пожвавленням подунайського питання в 1160–х рр. Може в той період наддунайські міста підпали під вплив Галицького князівства. У той час, коли було написано «Слово о полку Ігоревім», тобто після 1185 р., влада Ярослава простяглася ще на гирло Дунаю.

У внутрішньому житті Галичини в 1170–х рр. виникла криза, спричинена особистим життям Ярослава. Він мав полюбовницю Настаську, з роду Чаргів (чи Чагрів), правдоподібно половців^[109]; у них був син Олег. Дружина Ярослава, Ольга Юріївна, покинула його, з сином Володимиром і рядом бояр виїхала в Польщу, а пізніше на Волинь. Тоді група бояр напала на Чаргів, повбивала їх і спалила Настаську. Ярослава примушено погодитися з жінкою, але незгоди у княжій сім’ї тривали аж до смерті Ярослава (1187) [Іпат., с. 384–385, 388–389, 428, 441–442.].

Ярослав при смерті передав Галицьке князівство Олегові, синові Настаськи, а Володимирові призначив тільки Перемишль^[110]. Але це рішення не було здійснене.

Після смерті Ярослава «скоївся великий заколот в Галицькій землі», Олега було прогнано і галицьким князем став Володимир, який виявився нікчемним князем. Він нехтував боярською радою, «не любив думи з своїми мужами» та вів розгульне життя. Невдовзі бояри примусили його втекти з Галича. В Галичині виникли різні боярські партії, які закликали собі різних князів на галицький престол. На короткий час оволодів Галичем волинський князь Роман Мстиславич (1188). На заклик Володимира в Галичину вирушив угорський король Бела III, але не повернув Володимирові престола, а посадив в Галичі свого сина Андрія. Те, що іноземці оволоділи Галичем, викликало велике обурення громадськості. Київський митрополит закликав князів: «Це чужинці зайняли вашу батьківщину — треба вам потрудитися для неї» [Іпат., с. 444–446.]. На цей заклик деякі князі вирядилися здобувати собі Галичину^[111]. Галицьке князівство спробував здобути також син Івана Берладника, Ростислав. Він прибув на «Україну галицьку», тобто на пограничну смугу між Дністром та Прутом, і зайняв два міста. З невеликою дружиною подався у Галич. Але прихильники, стероризовані уграми, не посміли з’єднатися з ним. Ростислав кинувся у безнадійний бій, поранений попав в угорський полон. Галичани намагалися визволити його з полону, але угри йому «приклали смертне зілля до ран» і князь помер [Іпат., с. 447–448.].

Володимир Ярославич у той час перебував ув’язнений в якомусь угорському замку, врешті йому вдалося втекти до Німеччини. За допомогою імператора Фрідріха Барбаросси і польського князя Казимира Справедливого він повернувся до Галичини. Бояри, які встигли відчути тягар жорстокої угорської окупації, прийняли його з радістю і прогнали угорського королевича. Володимир піддався під захист суздальського князя Всеволода Юрійовича, який тоді мав найбільший вплив серед князів. Всеволод вислав послів до Угорщини і Польщі і забезпечив Володимирові спокійне князювання [Іпат.].

ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В XII СТ.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину [Іпат., с. 268.], помічниками йому були брати Володимир і Святополк [Іпат., с. 281–284, 308, 321; Лавр., с. 307, 309, 311, 320, 323, 324.].

Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ^[113]. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1153 р. розгромив галицькі полки над Серетом [Іпат., с. 306–314, 320–322; Лавр., с. 319, 323.].

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: «Твій щит і мій нероздільні від себе». Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу — навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана шлюбами з усіма цими династіями^[114].

Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіхів і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини [Іпат., с. 333–335; Лавр., с. 329–330.]. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167–1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально–економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами — Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа.

Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя [Іпат., с. 383, 384–385, 445–446.]. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько–Волинське князівство.

УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

РОМАН МСТИСЛАВИЧ
Об’єднання Галичини і Волині в одне князівство вперше здійснилось за правління волинського князя Романа Мстиславича. Початок діяльності Романа був пов’язаний з Новгородом, де короткий час (1168–1170) він був князем [Іпат., с. 371, 382–383.]. Повернувшись після смерті батька на Волинь, як старший, одержав Володимир. Деяку славу дав йому успішний похід на ятвягів, литовське плем’я, яке своїми набігами непокоїло Волинь [Іпат., с. 471, 554.].

Роман підтримував близькі зв’язки з київським князем Рюриком Ростиславичем, своїм тестем, і від нього одержав міста на Росі^[115]. Зважаючи на небезпечний характер цього району, Роман брав діяльну участь у походах на половців. Але водночас він встряв у дрібну феодальну боротьбу, яка руйнувала Київщину, і затрачував на це багато даремних зусиль^[116].

У своїх політичних планах Роман спирався в основному на сили Володимирського князівства. Його брати і племінники, хоч і мали свої уділи, окремої політики не вели, а у всьому підкорювалися Романові^[117]. Підтримкою служили йому володимирські «ліпші мужі» — бояри і верхівка міст, які повністю солідаризувалися з планами князя^[118].

Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім’я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько–Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була незвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об’єднань.

Заходи до приєднання Галичини Роман розпочав 1188 р. Увійшовши у порозуміння з галичанами, які були незадоволені розгульним життям Володимира Ярославича і примусили його покинути князівство, Роман сів у Галичі. Але він не мав ще достатньої сили і не зміг витримати боротьби з уграми, які загарбали Галич [Іпат., с. 444–446.].

1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством 1199 р. За яких обставин це сталося, точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич [Іпат., с. 445.]. Але проти виступала інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославича^[119]. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем [МПГ, т. 2, с. 439.]. Союзником Романа у поході на Галичину був польський князь Лешко; але в чому була його допомога і який характер мали відносини між Романом та Лешком, це залишається нез’ясованим^[120].

На початку свого князювання в Галичині Роман вів гостру боротьбу з боярами. Боярство становило тут велику силу. Економічний розвиток князівства сприяв об’єднанню в руках великих землевласників значних територій. Розвиток політичних подій призвів до того, що бояри зосередили також управління. Великі бояри мали навіть свої полки^[121].

Вже Ярослав Осмомисл змушений був іти на поступки боярам. Володимир Ярославич цілком залежав від них. Навіть угорський король Андрій, загарбавши Галичину, доручив управління боярам^[122].

Якими були причини непорозуміння Романа з боярами, точно не знаємо. Можна здогадуватися, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри.

Про хід боротьби дає відомості польський хроніст В. Кадлубек. Але його оповідання повне очевидних перебільшень про жорстокість Романа, а з конкретних даних можна прийняти лише ті дані, що Роман намагався підірвати могутність бояр. З Галицько–Волинського літопису відомий тільки один випадок покарання бояр Романом: він вигнав з Галичини бояр Кормильчичів [Іпат., с. 481.]. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався всією територією над Дністром, Сяном і Бугом.

Маючи значну силу, він міг авторитетніше виступати проти інших князів. З великою увагою ставився Роман до справ Києва. Коли 1202 р. Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його і з галицькими та волинськими полками увійшов у Київщину. Його виступ справив велике враження, Рюрикові союзники перейшли на сторону Романа, а сам Рюрик був примушений підкоритись і зректися київського престолу [Лавр., с. 396–397.]. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман схопив його й наказав постригти в ченці [Лавр., с. 399–400.].

В той час Роман став наймогутнішим з південноруських князів і більше значення мав лише володимиро–суздальський князь Всеволод Юрійович, якому підкорювалися всі північноруські князі. Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він «за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями Русі» [МПГ, т. 2, с. 441.].

Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі» [Іпат., с. 479, 536.].

Росту авторитету Романа сприяли його походи проти половців. У той період половці, використовуючи послаблення Києва та княжі усобищ, постійно руйнували і нищили пограничні землі Русі, а часто проходили і в глиб країни. Боротьба з половцями була найважливішим питанням тогочасного життя, і князі, які очолювали походи у степ, здобували симпатію громадськості. Роман двічі організував великий наступ на половців. Взимку 1202 р. він вирушив з військом на половецькі кочовища, «взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ християнських велику силу визволив від них; і була радість велика в Руській землі» [Лавр., с. 397.]. 1204 р. організовано другий похід під керівництвом Романа, в якому взяли участь найвидатніші князі. Серед зими війська напали на половців, захопили бранців і половецькі стада^[123] [Лавр., с. 399.] .

Роман у цих походах відзначився особистою хоробрістю. У літописі збереглися уривки пісень про нього: «він кинувся на поганих, як лев, сердитий був, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їх землю, як орел, хоробрий був, як тур»; і на іншому місці: «він завзявся на поганих, як лев — половці лякали ним дітей» [Іпат., с. 479–480, 540.].