Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

“Так, вчителю.”

“Тепер зроби ти те саме зі мною.”

Іскаріот схиляє голову в замішанні і можливо також дещо озадачений від стільки доброти.

Зупинка розтягується у прохолодній тіні яблуні. Одні сплять, інші мріють. А Марія встає і іде назад до гроту; Ісус слідує за нею…

249. 
     На шляху до Елізи у Ветсур.
     

Апостоли збираються вирушити, кожен із своїм улюбленим супутником і тільки майже нероздільна пара Йоана і Андрея не зберігається, тому що обидва ідуть до Іскаріота і кажуть: “Я приєднуюсь до тебе!” Юда відповідає: “Так, ходи Андрею! Так краще, Йоане. Ми обоє знаємо пастухів, а тому краще, щоб ти пішов із кимось іншим.”

“Тоді хлопець піде зі мною,” – каже Петро і залишає Якова Заведея, який без заперечень іде з Томою, тоді як Зелот – із Юдою Тадеєм, Яків Алфея – із Матеєм, а обидвоє нерозлучних, Филип і Варфоломей, ідуть разом. Дитина залишається з Ісусом і Маріями.

Дорога прохолодна і вже посеред зелених гір, що поросли кущами і луками, зустрічаються отри, що у блідому вранішньому світлі ідуть на свої пасовища.

При кожному звуку дзвіночка Ісус перестає говорити і оглядатися; він питає пастухів чи Ілля, пастух із Вифлеєму, знаходиться поблизу. Я розумію. Що Іллю тепер називають “Вифлеємітом”. Хоч звідки є і інші пастухи, він є по-права, або жартома “Вирфлеєміт”. Але ніхто на знає, де він зупинився. Вони відповідають, зупиняючи отари і перестаючи грати на своїх примітивних флейтах. Майже всі хлопчики мають примітивні очеретяні флейти, що приводять Маргціама у захоплення, аж поки старий добрий пастух не дарує йому свою флейту свого внука і каже: “Він зробить собі іншу.” Маргціам щасливо крокує далі із своїм інструментом, що висить у нього на шиї, хоч і не вміє поки що користуватися ним.

“Я б була дуже рада зустріти його!” – каже Марія.

“Ми точно його знайдемо. В цю пору року вони завжди у місцевості Хеврону.”

Хлопчик зацікавився пастухами, які бачили Ісуса дитиною; він ставить Марії тисячу запитань. Які вона з любов’ю і терпінням відповідає.

“Але чому їх покарали? Вони ж робили тільки добро?” – каже він, після того як йому розповіли про їхню долю.

“Тому що людина часто робить помилки і звинувачують невинних у злі, яке вчинив інший. Але оскільки пастухи були добрими і вміли прощати, тому Ісус їх так дуже любить. Завжди треба прощати!”

“Але всі ці діти, яких вбили, як могли вони простити Іродові?”

“Вони – маленькі мученики, Маргціаме, а мученики є святими. Вони не тільки прощають своєму вбивці, але і люблять його, тому що він відкриває їм небо.”

“Але чи вони в небі?”

“Ні, ще ні. Але вони у чистилищі, на радість патріархів і праведників!”

“Чому?”

“Тому що вони сказали, прийшовши туди зі своєю пурпуровою від крові душею: “Ми – герольди Спасителя Христа. Радійте, очікуючи, тому що він уже на землі.” І всі полюбили провісників цієї доброї вістки.”

“Ти не попадеш чистилище, малий.”

“Чому?”

“Тому що Ісус на той час уже повернеться на небо і відкриє його, так що всі добрі зразу ж після смерті зможуть увійти у Небо.”

“І він цього не хоче, будь певний цього. Але в Небі немає сиріт. Ми маємо Бога, а Бог є все. І тут ми теж не самі, тому що Отець завжди поруч нас.”

“Але Ісус у гарній молитві, котрої ти вчиш мене вдень, а моя мама вночі, каже: “Отче наш, що єси на небесах.” А ми ще не є у Небі. Як ми тоді можемо бути при цьому?”

“Ми при ньому, тому що Бог є всюдисущим, мій Сину. Він пильнує над дитиною, що приходить на світ і над старим, що помирає. Дитя, що в цей момент народилося у найвіддаленішому кінці світу, має над собою Боже Око і його Любов і матиме їх аж до кінця життя.”

“Навіть якщо воно зле, як Дора?”

“Навіть тоді.”

“Але чи може Бог, який є добрим, любити Дору, який є злим і доводить до сліз старого батька?”

“Він дивиться на нього з відразою і болем. Але якщо б він навернувся і покаявся, тоді він говорив би з ним як батько у притчі про блудного сина. Ти повинен молитися, що він навернувся і …”

“О ні, Мамо! Я молитимусь, щоб він помер!” – каже дитина обурено. Хоча ця відповідь і не схожа на ангельську, але це сказано у такому щирому запалі, що інші можуть тільки сердечно розсміятись.

Але потім Марія знову переймає м’яку серйозність вчительки: “Ні, мій дорогий, так не можна поводитись із грішниками. Ми повинні бажати найкращого ближньому, навіть якщо він дуже злий. Життя – це благо, тому що воно дає людині можливість здобути заслуги у очах Божих.”

“Але коли хтось є злий, то він грішить.”

“Треба молитися, щоб він поправився!”

Дитина роздумує. Але настанова задовольняє Маргціама; він робить висновок: “Дора не поправиться ніколи, навіть якщо я молитимусь. Він задуже злий! Навіть коли усі діти – мученики будуть молитися зі мною, він не навернеться. Ти не знаєш… ти не знаєш… що він одного разу побив старого батька залізним прутом, тому що в робочий час застав, як він сидів? Він не міг більше стояти, тому що почувався хворим, а Дора бив його, аж поки він не лежав на землі, наче мертвий, а потім ще й копнув ногою у обличчя… Я це бачив, тому що був сховався за живоплотом… Я прийшов аж туди, тому що два дні ніхто не давав мені хліба, і я був голодний… Я змушений був утекти, щоб мене не викрили, тому що я голосно плакав, коли побачив мого старого батька, що так лежав, із кров’ю у бороді, як мертвий… Я плачучи втік і просив на милостиню хліба… але цей хліб все ще тут у мене… тому що він пахне кров’ю мого батька і його і моїми слізьми і кров’ю усіх мучеників. Я не можу любити тих, які мучать. Я б охоче побив Дору, щоб він відчув, як болять удари; я б залишив його без хліба, щоб він усвідомив, що таке голод і заставив би його працювати під палючим сонцем, у бруді, під погрозами наглядача і без їжі, щоб він пізнав, що він робить бідним… Я не можу бути добрим до нього, тому що він зганяє зі світу мого святого батька, і я… якби я вас не знайшов… то кому би я належав?”

Дитина скаржиться і плаче, вона тремтить, розгублена, стискує маленькі долоні у кулаки, б’є в повітря, оскільки не може вдарити кровопивцю.

Жінки здивовані і зворушені і намагаються заспокоїти Ябе. Але у нього справді болючий криз і він не перестає. Він кричить: “Я не можу! Я не можу його любити і йому пробачити. Я ненавиджу його!”

Це викликає співчуття і стурбованість. Це – збудження істоти, котра забагато страждала. І Ісус каже: “Це є найбільший злочин Дори: що він довів невинну дитину до ненависті…”

Він обнімає дитину і каже: “Послухай, Маргціам. Ти хочеш одного дня бути разом з мамою, татом, братами і сестрами і дідусем?”

“Та-а-ак!”

“Тоді ти не смієш нікого ненавидіти. Хто ненавидить – не може увійти у Небо. Ти не можеш зараз молитися за Дору? Тоді не молись, але і не ненавидь! Ти знаєш, що ти можеш? Просто не оглядайся назад, не думай більше про минуле…”

“Але батько, який страждає, не є минулим.”

“Це правда. Але глянь, Маргціаме, спробуй молитися так: “Отче наш, що єси на Небесах, подумай про те, чого я так гаряче бажаю…” Ти побачиш, що Отець вислухає тебе найкращим чином. Якщо би ти вбив Дору, чого ти цим добився? Ти втратив би любов Бога, Небо і возз’єднання з батьком і матір’ю, ти не забрав би і не міг би цього зробити. Але Бог може це! Скажи це йому. Скажи: “Ти знаєш, як я люблю бідного батька, як я люблю всіх, котрі нещасні. Потурбуйся про них, тому що ти можеш усе.” Як? Ти не хочеш проповідувати благу Вість? Але вона говорить про любов і прощення! Як ти можеш сказати іншому: “Не ненавидь! Прости!”, якщо ти сам не можеш любити і прощати? Полиш це на доброго Бога і ти побачиш, як добре він розпорядиться. Хочеш так зробити?”

“Так, тому що я тебе люблю.”

Ісус цілує хлопча і ставить його на землю.

Епізод закінчився і дорога також. На відкритій поверхні виблискує три великі басейни, висічені у гірських скелях, справді чудовий витвір. З першого басейну вода спадає у другий, більший, а з нього – у третій, що схожий на мале озеро, із якого ведуть водоканали аж у далекі міста. З огляду на вологість у цій місцині вся гора, від джерела аж до штучного озера, а звідти – аж до полів є надзвичайно родючою землею і різні квіти разом із рідкісними пахучими травами прикрашають зелені береги. Здається, що садові квіти і пахучі трави тут посіяні людиною, і вони завдяки теплому сонцю наповнюють повітря своїми міцними пахощами кориці, камфори, гвоздики, лаванди та іншими міцними і благотворними запахами: розкішна суміш найкращих пахощів землі! Я б сказала, що це – симфонія пахощів, гімн трав і квітів в барвах і запахах.

Всі апостоли сидять в тіні дерева з великими білими квітами, назву якого я не знаю. Квіти схожі на великі дзвіночки із білої емалі і колишуться туди-сюди при найтихішому подуві вітру; одночасно вони виділяють солодкі пахощі. Квіти нагадують мені кущ, що росте у Калабрії і який називають “боттаро”, але тут – дерево із міцним стовбуром, а не кущ.

Ісус кличе апостолів і вони поспішають до нього.

“Йосифа ми знайшли майже одразу, так як він повертався із ярмарку. Сьогодні увечері вони всі будуть у Ветсурі. Ми знову об’єдналися, голосно перегукуючись і чекаємо ось тут в тіні”, – пояснює Петро.

“Що за гарне місце! Справжній сад! Ми якраз розмовляли про те, чи він виник природнім чином, чи ні; одні вперто відстоюють одну точку зору, інші – іншу”, – каже Тома.

“Земля Юдеї має такі розкоші”, – каже Іскаріот, якого все неминуче спонукає до гордощів, навіть квіти і трави.

“Так, але… Я думаю. Що якщо б наприклад полишити на самих себе і дати здичавіти садові Йоани у Тиверіяді, то і Галилея отримала б розкіш прекрасних троянд серед руїн”, – відказує Яків Заведея.

“Ти правий. В цій місцевості були сади Соломона, що стали відомі й цілому світі, як і його палаци. Можливо тут він склав Пісню Пісень і переніс на Святе Місто всі красоти, що потали тут з його волі”, – каже Ісус.

“Тоді, отож, я правий!” – каже Тадей.

“Ти правий! Знаєш, вчителю, він цитував із Єклезіаста і поєднав ідею садів із ідеєю водяних басейнів і зробив висновок: “Але він пізнав, що все є минуче і ніщо не вічне під сонцем, крім слова мого Ісуса”, – каже інший кузен, Яків.

“Я дякую тобі. Але подякуймо також і Соломонові, чи походять тепер квіти від нього, чи ні. Точно те, що це його водяні басейни, котрі забезпечу4ють траву і людей. Хвала йому за це! Підемо до великого куща троянд, віти якого тягнуться від дерева до дерева і утворюють квітучий навіс. Давайте перепочинемо там. Ми якраз на півдорозі.”

До дев’ятої години мандрівка продовжується, оскільки тіні дерев у цій добре обробленій місцевості стали вже довшими. Таке відчуття, ніби ідеш великим ботанічним садом, тому що тут представлена кожна рослина, чи йдеться про дерева на дрова, чи про фруктові дерева або декоративні рослини. Не рідко їм зустрічаються сільські робітники, які проте не виказують інтересу до гуртів людей, що проходять мимо. Він же не єдиний. Інші гурти євреїв також повертаються із свята пасхи.

Дорога певною мірою добра, хоч і звивається поміж гір; ландшафт, що весь час змінюється, пожвавлює одноманітність подорожі. Струмки і гірські потоки рисують коли із рідкого срібла і пишуть слова, які співають у тисячах звивин, ковзаючи під кущами чи зникаючи у печерах, щоб виринути ще кращими на новому місці. Здається, наче вони граються як радісні діти із рослинами і камінням. Також, Маргціам, котрий повністю заспокоївся, грається і вправляється на своєму інструменті наслідувати птахів. Але його музика не є співом, а розладнаним стогоном, що досить-таки діє на нерви де-кому із групи, як Варфоломею через його вік і Юді Іскаріоту через найрізноманітніші причини. Але ніхто відкрито цього не каже і хлопча свистить, стрибаючи сюди і туди. Лише двічі воно вказує на маленьке село, що розташувалося у лісі, і питає: “Це моє село?” – і при цьому цілком блідне. Але Симон, що весь час знаходиться поблизу нього, відповідає: “Твоє лежить далеко звідси. Ходи, давай нарвемо цих гарних квітів, щоб принести їх Марті”, – і цим відволікає його.

Заходять сутінки, коли показується Версур на своїх пагорбах. Майже одночасно на бічній дорозі з’являються отари, сюди поспішають пастухи. Коли Ілля побачив, що Марія також тут, він здивовано здіймає руки до неба, розгублено зупиняється і не наважується повірити.

“Мир з тобою, Іллє! Це справді я. Це було тобі обіцяно, але нам було неможливо зустрітися в Єрусалимі… Але не думай про те. Зараз ми бачимося”, – каже ніжним голосом Марія.

“О, Мати! Мати!…” Ілля не в стані знайти інші слова. Потім він нарешті опановує себе: “Тепер святкую я свою пасху! Так, свято, ще краще…”

“Так, Іллє! Ми змогли добре продати. Ми можемо забити ягня. О, будьте, гостями на нашій бідній гостині”, – просять Леві і Йосиф.

“Сьогодні вечором ми стомлені. Завтра. Послухайте, чи знаєте ви Елізу, жінку Авраама Сумуїла?”

“Так, вона в своєму домі у Версурі. Але Авраам мертвий, а останнього року після короткотривалої хвороби і обидва її сини. Від чого помер перший – так і не виявили. Інший повільно чахнув і ніщо не могло відвернути біду. Ми давали йому молоко кози. Що вперше мала козенят, тому що це рекомендували хворому лікарі. Він багато пив його і всі пастухи забезпечували його ним, тому що бідна матір скрізь розпитувала про козу, що вперше давала молоко. Але все було даремно. Коли ми знову сюди прийшли, то хлопець не міг нічого їсти. А коли ми повернулися в місяці адарі, то хлопець уже два місяці як був помер.”

“Моя бідна подруга! Вона була такою доброю до мне у храмі… Вона була дальшою родичкою… вона була добра… Вона покинула храм, щоб вийти заміж за Авраама, якому вона була обіцяна з дитинства, два роки переді мною, і я пригадую її, як вона прийшла, щоб пожертвувати Господеві свого первістка. Вона попросила мене покликати; не лише мене одну, але потім вона довго хотіла бути тільки зі мною одною. О, я повинна поспішити, щоб втішити її! Ви залишаєтесь. Я піду з Іллєю і увійду одна. Біль вимагає поваги в його оточенні…”

“І я ні, Мамо?”

“Ти завжди. Але інші… Ні в якому разі ти, малий. Це причинило б їй біль. Ходи, ходи Ісусе!”

“Чекайте нас на сільській площі. Шукайте місце для ночівлі. Всього доброго”, – велить Ісус.

В супроводі одного Іллі ідуть Ісус і Мити до великого будинку, що стоїть мовчазно і зачинений. Там пастух стукає посохом у двері. У маленькому вікні показується лице служниці і вона питає, хто це. Марія виступає уперед і каже: “Марія Йоакима і її Син із Назарету. Скажи це своїй пані.”

“Це нічого не дасть. Вона нікого не хоче бачити. Вона помре у жалобі.”

“Спробуй це!”

“Ні, я знаю, що вона мене прожене, коли я спробую відволікти її і розвіяти. Вона нікого не хоче бачити і з ніким говорити. Вона говорить тільки зі спогадами про своїх синів.”

“Іди, жінко! Я наказую це тобі! Скажи їй: “Прийшла мала Марія із Назарету, що була тобі в храмі дочкою…” Ти побачиш, вона прийме мене.”

Жінка відходить хитаючи головою. Марія пояснює Синові і пастухові: “Еліза була багато старшою за мене. вона чекала у храмі повернення нареченого, що пішов був до Єгипту у справах спадщини, тому вона залишалась там понад звичайний вік. Вона років на десять старша за мене. вчительки завжди давали наймолодшим вихованкам старших – для опіки… І вона була моєю наставницею. Вона була добра і… Ось іде жінка!”

Це справді поспішає здивована служниця і широко відчиняє браму. “Заходь, заходь!” – каже вона. А потім тихим голосом: “Будь благословенна, тому що витягла її із кімнати!”

Ілля прощається, а Марія з Ісусом ідуть в дім.

“Але цей чоловік… Милосердя! Він такого ж віку, що й Леві…”

“Дозволь й ому увійти. Він мій Син і зможе краще втішити її від мене.”

Жінка здвигає плечима і йде поперед них довгим вестибюлем гарного, але сумного будинку. Все чисте, але все здається мертвим…

В напівтемряві назустріч їм іде жінка високого зросту, згорблена у своїх темних одежах.

“Елізо! Люба! Я Марія!” – каже Марія, поспішаючи їй назустріч і обнімаючи її.

“Марія, ти?…Я думала, що і ти померла. Мені це розповідали… Коли? Я не знаю цього більше. У мене в голові пустка… Мені сказали, що ти померла із багатьма іншими матерями після приходу мудреців. Але хто сказав мені, що ти – Матір Спасителя?”

“Можливо пастухи…”

“О, пастухи!” Жінка починає страшно ридати. “Не кажи мені цього імені. Воно нагадує мені про останню надію для Леві. І все ж… так… один пастух розповідав мені про Спасителя і я вбила свого сина, тому що я вела його туди, де начебто мав би бути Спаситель: до Йордану. Але там нікого не було… а мій син саме вчасно повернувся, щоб вдома померти… Зусилля, холод… Я його вбила… Але я не хотіла бути вбивцею. Мені сказали, що він, Месія, може зцілювати хвороби… і тому я це зробила… Тепер мій син оскаржує мене, що я його вбила…”

“Ні, Елізо, це ти собі тільки вбила в голову. Слухай! Я думаю, що твій син взяв мене за руку і сказав: “Ходи до моєї любої мами. Приведи їй Спасителя. Мені тут краще, ніж на землі. Але вона відчуває лише свій біль і вона не слухає моїх слів, які я шепочу крізь поцілунки. Бідна мама! Здається, наче її опанував демон, який хоче довести її до розлуки, щоб розлучити нас. Тоді як ми назавжди були разом, якщо б вона упокорилась і захотіла повірити., що Бог на все має свої добрі причини; тоді б ми назавжди були поєднанні з батьком і з братом. Ісус може це зробити.” І так я прийшла… з Ісусом… Ти не хочеш його побачити?…” Марія говорила і весь час тримала нещасну в обіймах і цілувала її у сиве волосся з ніжністю, притаманною лише їй.

“О, якби це була правда! Але чому, чому Даніель не пішов швидше до тебе, щоб тоді сказати, що ти повинна прийти до мене? Хто розповів мені, що ти вже давно мертва? Я цього більше не знаю… Я не пам’ятаю нічого… Також і тому я так довго чекала, перш ніж піти до Месії. Але вони сказали, що він, ти і ви загинули у Вифлеємі…”

“Не думай про те, хто міг тобі це сказати. Ходи і глянь, ось і є мій Син. Іди до Нього! Задовольни бажання твоїх синів і твоєї Марії. Знай, що ми страждаємо, бачачи тебе у такому стані.” Марія веде її до Ісуса, який став у темному кутку і тільки тепер виходить на світло лампи, яку служниця поставила на високу полицю.

Бідна матір піднімає голову… і тепер помічаю, що і Еліза була на Голгофі серед набожних жінок4. Ісус простягає до неї свої руки жестом, сповненим любові. Нещасна трохи вагається, потім дає йому свої руки і. Нарешті, ридаючи падає на груди Ісуса: “Скажи мені, скажи мені ти, що я не винна у смерті Леві! Скажи мені, що вони не втрачені навічно; скажи мені, що я скоро буду з ними…”

“Так, звичайно! Послухай мене! вони зараз торжествують, оскільки ти у моїх обіймах. Скоро я буду з ними, що я маю їм сказати? Що ти не віддаєшся на волю Господа? Повинен я буду це сказати? Жінки Ізраїлю, жінки Давида, такі сильні і такі розумні, повинні через тебе втратити свою добру славу? Ні! Ти страждаєш, тому що ти страждала сама. Твій біль і ти. Ти і твій біль. Цього ти не можеш витримати. Хіба не пам’ятаєш ти більше слів надії для тих, яких забрала у нас смерть? ”Я виведу вас із гробів і поведу вас у країну Ізраїля. І ви пізнаєте, що я є Господь, так як я відкрив ваші гроби і вивів вас. Якщо ви вдихнете мій дух, то отримаєте життя.” Країною Ізраїль для тих, хто спочив у Господі, є Царство Боже. Я відчиню його і дам тим, що його очікують.”

“І моєму Данієлеві? Моєму Леві?… Він так боявся перед смертю!… Він не міг собі уявити, що буде далеко від своєї мами. Тому і я хотіла померти, щоб бути у гробі побіч нього…”

“Але їх там немає із їхнім живим єством. Там тільки тління останки, які не чують тебе. Твої сини на місці чекання…”

“Воно є насправді? Моя пам’ять розчинилася у сльозах. В голові у мене тільки шурхіт сліз і передсмертний хрип синів. Що за хрип! Що за хрип!… Він розм’якшив мій мозок… я тут всередині не чую більш нічого іншого, крім цього хрипу…”

“Я даю тобі слова життя. Я посію життя там, де є смерть, тому що я – життя! Подумай про великого Юду Макковея, який вимагав жертви для померлих. І він по-праву думав, що вони призначені для воскресіння і що жертвами можна прискорити їхній мир. Якщо б Юда Макковей не був переконаний у воскресінні, чи він би тоді молився і наказував молитися за померлих? Він думав про те, що як написано, яка велика нагорода обіцяна тим, які блаженними помирають, так як добре померли твої сини… Ти бачиш, що ти кажеш так! Тому не впадай у відчай, але набожно молися за твоїх померлих, щоб їм простилися їхні гріхи, допоки я прийду до них. Тоді вони, не будучи змушеними довше чекати, увійдуть зі мною у Небо. Тому що я є шлях, правда і життя і я веду до правди і проповідую правду і даю життя тому, хто вірить у мою правду і слідує за мною. Скажи мені, чи вірили твої сини у прихід Месії?”

“Але звичайно! Вони навчилися вірити в це у мене.”

“А Леві, чи вважав він можливим своє зцілення моєю волею?”

“Так, Господи! Ми надіялися на тебе… але це було даремно… і він безутішним помер, хоч ми так надіялися…”

Жінка знову починає плакати, спокійніше, але безутішніше у своєму спокої, ніж до тепер у своєму відчаї.

“Не говори, що це було даремно. Хто в мене вірить – житиме вічно, навіть якщо він вже помер… День закінчується жінко. Я повинен іти до своїх апостолів. Я залишаю тут тобі свою Матір…”

“О, залишся і ти!… Я боюся, що на мене знову нападе неспокій, коли ти підеш… Повільно, повільно втихає буря при звуці твоїх слів…”

“Не бійся! Марія залишиться з тобою! Завтра я прийду знову. Я мушу дещо сказати пастухам. Чи можу я їм також сказати, що вони можуть відвідати тебе у твоєму домі?”

“О, так! Вони останнього року приходили до мого сина… За будинком є сад і просте подвір’я. Вони можуть піти туди, як це робили тоді, щоб разом утримати свої отари…”

“Так добре! Я прийду. Будь мужньою! Думай про те, що Марія була доручена тобі у храмі. Я довіряю її тобі на цю ніч.”

“Так, будь спокійний! Я потурбуюся про неї… Я потурбуюся про вечерю і нічліг для неї… Як довго я вже не думала більше про такі речі! Маріє, ти хочеш спати у моїй кімнаті, як це робив Леві під час своєї хвороби? Я – в ліжку сина, ти – моєму. Мені буде так, наче я чую його подих… він завжди тримав мене за руку…”

“Так, Елізо. Але перед тим ми ще поговоримо про багато речей.”

“Ні! Ти втомлена! Ти повинна спати!”

“Ти також…”

“О, я… Я вже місяцями не сплю. Я плачу… плачу… Я не можу нічого іншого робити…”

“Сьогодні вечором ми будемо молитися, а потім підемо до ліжка, і ти будеш спати… Ми спатимемо тримаючись за руки, ми обидві… Іди вже, Сину, і молися за нас!”

“Я благословляю вас! Хай мир буде з вами із цим домом!”

Ісус відходить із служницею, що здивована і весь час повторює: “Що за чудо, Господи! Що за чудо! Після багатьох місяців вона нарешті заговорила, подумала… О, що за стан!… Казали, що вона помре, втративши розум… Це завжди боліло мене, тому що вона добра!”

“Так, вона добра і тому Бог допоможе їй. Всього доброго, жінко! Хай мир буде із тобою!”

Ісус виходить на напівтемну вулицю і все закінчується.

249. 
     В домі Елізи:
     

Звістка про те, що Еліза подолала свою трагічну печаль, очевидно розповсюдилася по селу, тому що коли Ісус у супроводі апостолів і учнів направився до будинку, багато людей уважно спостерігають за ним, а де-які ставлять тому чи іншому пастуху питання про Ісуса; вони хочуть знати, чому він прийшов, хто є його супутники, дитина і жінки, які медикаменти він дав Елізі, що так швидко вивів її із стану душевного сум’яття, що він робить чи що він каже…

Останнє питання звучить так: “Чи не могли б ми піти з вами?” на що пастухи відповідають: “Цього ми не знаємо, це ви повинні питати вчителя. Ідіть до нього.”