Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

Потім всі встають і ідуть по домівках. Тільки Лазар слідує за Ісусом і іде з ним у дім Симона, щоб ще побути з ним. Інші також входять. Іскаріот засоромлено сідає у напівтемний куток. Він не наважується наблизитись до Ісуса, як інші…

Лазар вітає Ісуса. Він каже: “О, мені так жаль, що ти іде геть. Але ф дуже щасливий, що ти не покинув нас ще передучора!”

“Чому, Лазарю?”

“Ти видався мені таким сумним і втомленим… Ти не говорив, ледве посміхався… Вчора і сьогодні т знову став моїм святим добрим вчителем; це виповнює мене радістю…”

“Я був ним і коли мовчав…”

“Ти був ним. Але ти є зрілість суджень і Слово. Цього ми очікуємо від тебе. З цих джерел ми напуваємось наших сил. І тут здалося, ніби ці криниці висохли; а наша спрага мучила нас… Ти бачив, що навіть язичники були дуже здивовані і прийшли, щоб тебе розшукати…”

Іскаріот, до якого наблизився Йоан Заведея, тепер зважується заговорити: “Правда, вони і мене питали… тому що я був поблизу замку Антонія, в надії зустріти тебе там.”

“Ти знав, де я був,” – коротко відказав Ісус.

“”

248. До Вифлеєму з апостолами і учнями

Симон Йони іде швидше і наздоганяє групу Ісуса. Він питає: “Це тут ідеться у Вифлеєм? Йоан каже, що останнього року ви ішли іншим шляхом.”

“Це правда,” – відповідає Ісус. “Тоді ми ішли від Єрусалиму. Цей шлях коротший. Ми розділимось біля пагорбу Рахелі, який хочуть бачити жінки, як ми і домовлялись. Потім ми знову побачимось і Бетсурі, де моя Мати хоче дещо затриматися.”

“Так, це ми, як сказано, передбачили. Але було б гарно, якби ми усі пішли у Вифлеєм… цілком особливо – Мати… тому що врешті вона є Царицею Вифлеєму і гроту і вона знає все цілком точно… Якби ми це почули від неї, це було б зовсім інакше.”

Ісус посміхається і поглядає на Симона, котрий в такий сповнений любові спосіб висловлює своє бажання.

“Який грот, батьку?:” – питає Маргціам.

“Грот, у якому народився Ісус.”

“О, гарно, тоді я теж іду!”

“Це було б справді гарно,” – кажуть Марія Алфеєва і Саломея.

“Дуже гарно!… Це було б повернення у час, коли світ ще не знав тебе, це правда… але ще і не ненавидів тебе. Тут могли б ми віднайти любов простих, які не знали нічого іншого, окрім як вірити і любити у покорі і смирення… Тут могла б я зняти тягар гіркоти, що лежить на моєму серці, відколи я знаю, що тебе так ненавидять і покласти його там, у твої ясла… Там ще мало щось залишитись від солодкості твого погляду, твого подиху і твоєї ще непевної посмішки. Це б порадувало моє серце… Воно таке огірчене…” – каже тихо Марія, сповнена туги і смутку.

“Отож ходімо, Мамо. Ти поведеш нас. Сьогодні ти вчителька, я дитина, що вчиться.”

“О, Сину! Ні, ти постійно вчитель…”

“Ні, Мамо, Симон Йони добре сказав. У Вифлеємі ти цариця. Це твій перший замок. Маріє із роду Давида, веди цей малий народ у твій дім.”

Іскаріот хотів щось би сказати, але все ж мовчить. Ісус, який помітив і зрозумів його порух, каже: “Якщо хтось через втому чи з іншої причини не хоче іти з нами, то, зрозуміла річ, він може іти в Бетсур.” На це ніхто не відповідає.

Дорогою вони ідуть через зелену долину у напрямі схід – захід. Потім вони злегка завертають на північ, вздовж пагорба, що виступає і таким чином доходить дороги, що веде із Єрусалиму у Вифлеєм. Якраз поблизу увінчаного куполом куба гробниці Рахелі. Та вони зупиняються у шанобливій молитві.

“Тут ми з Йосифом зупинилися перепочити… Все є ще так само, як тоді. Тільки інша пора року. Тоді був холодний день місяця кізлев. Ішов дощ і дороги були вкриті болотом. Дув льодяний вітер і вночі з’явився іній. Дороги були тверді; а тепер на них повно складок від візків і юрб людей. Вони були як море, повне суден; моєму осляті було дуже важко…”

“А тобі ні, моя Мамо?”

“О, я мала тебе!…” – і вона глянула на нього такими сяючими щастям очима, що це зворушило всіх. Потім вона продовжує: “Прийшов вечір і Йосиф дуже турбувався. Здіймався все сильніший, кусаючіший вітер… Люди спішили до Вифлеєму; вони штовхались і тиснулись і багато сварились о6а моє осля, що так повільно бігло і обережно нащупувало, куди ступити копитом… Здавалось, ніби воно було свідоме того, що ти тут і останній раз спокійно дрімаєш у колисці мого лона. Було дуже холодно. Але моє серце палало. Я відчувала твій прихід. Прихід? Ти міг би сказати: “Я вже дев’ять місяців був з тобою, мамо!” Так, але тепер це було так, ніби ти сходиш із небес. Небеса схилилися наді мною; я побачила сяйво їхнього світла… я бачила сяюче Божество у його радості з приводу твого скорого народження; і жар пропікав у мене, він запалював мене, він підносив мене над усім… холодом, вітром, людиною! Нічого! Я бачила Бога… Час від часу мені вдавалось прикликати свій дух на земля, і я посміхалася Йосифові, що боявся через мене холоду і напруження; він вів ослятко і пості1но побоювався, що воно може спіткнутися. Він загорнув мене у покривало зі страху, що я можу простудитися… Але зі мною нічого не могло трапитися. Я не відчувала поштовхів. У мене було таке відчуття, наче я мандрую зоряною стежкою між сяючих хмар і мене несуть ангели… І я посміхалася… спочатку тобі Я споглядала тебе через перепони тіла, як ти із стиснутими кулачками дрімаєш у своєму ліжечку із живих троянд, мій бутоне лілії! Потім я посміхалася стурбованому нареченому, щоб підбадьорити його… потім людям, що нічого не здогадувалися про світанкову зорю їхнього Спасителя.

Біля гробу Рахелі ми зупинились, для того щоб дати трохи перепочити нашому осляті і трохи поїсти хліба і оливок, нашої їжі бідних. Але я була не голодна. Я не могла бути голодною; я була насичена своєю радістю… Ми знову рушили у дорогу… Ходіть, я покажу вам, де ми зустріли пастушків Не бійтеся, що я помилюся. Я переживаю цю годину і віднаходжу кожне місце; тому що я бачу все через ангельське світло. Напевно сонм ангелів знову тут, невидимий для тіла, але добре видимий для душі своїм осяйним сяйвом, і все розкривається, і все буде показано. Вони не можуть помилитися і вони ведуть мене, на мою і вашу радість. Тут… Від поля он там до цього тут прийшов Ілля із йог вівцями і Йосиф попросив у нього молока для мене. Тут, на луці, ми зупинилися перепочити, в той час як він надоїв теплого молока, яке підкріпило мене і дав Йосифові свої вказівки.

Ходіть, ходіть! Ост тут стежка через останню долину перед Вифлиємом. Ми пішли нею, тому що головна дорога поблизу міста була занадто переповнена людьми і тваринами для верхової їзди… Он там Вифлеєм! О, люба, дорога земле моїх батьків, що подарувала мені перший поцілунок мого сина. Ти розкрилася, пахнучі як добрий хліб, ім’я якого ти носиш (Виф – леєм означає “дім хліба”), для того щоб дати помираючому від голоду людству істинний хліб! Ти обійняла мене, ти, в якій ще зосталася материнська любов Рахелі, як мати; свята земле Вифлеєму Давидового, перший храме Спасителя, вранішня зоре, із Якова народжена, щоб провістити всьому людству відкриття неба! Погляньте на Вифлеєм, який він гарний весною! Але і тоді він був гарний, хоч поля і були пустинні; а виноградники голі. Легеньке покривало із інею перетворило голі гілки і вони здавалися покритими діамантами, так немов би були окутані недоторканим райським покривалом. Із димаря кожного будинку йшов дим: там готували вечерю і дим, що у вигляді туману сягав аж он того пагорба, так само, здавалось, огортав місто покривалом. Все було непорочно-чисте, зібране, у очікування… На тебе, на тебе, мій Сину! Земля відчувала твій прихід… І жителі Вифлеєму також відчули б тебе, тому що вони не злі, навіть якщо ви і не хочете у це повірити. Вони не могли дати нам притулок… В добрих і шанованих домах Вифлеєму назбиралися ті, що завжди бундючними, глухими і високомірними і є ними по сьогодні; вони не могли тебе відчути… Як багато було там фарисеїв, іродіанів, книжників і есеїв! О, їхнє сьогоднішнє вперте єство походить від тодішньої безсердечності. Того вчора вони закрили своє серце любові для їхньої бідної сестри; вони такими залишились і в майбутньому також перебуватимуть у темряві. Вони вже тоді відкинули Бога, оскільки не хотіли знати нічого про любов до ближнього.

Ходіть, підемо до гроту! Немає потреби заходити в місто. Найдорожчих друзів моєї дитини більше немає. Достатньо подруги природи з її скелями, її струмком і її деревом, щоб мати змогу розвести вогонь. Природа відчула прихід свого Господа. Ходіть! Тут треба завернути… Це руїни вежі Давида. О, вони дорожчі нам від царства! Благословенні руїни! Благословенний струмок! Благословенне дерево, тому що ти наче дивом позбулось через вітер багатьох гілок і запропонувало нам дрова, щоб розвести вогонь!”

Марія проворно спускається вниз до гроту, переходить по дошці, що служить містком, через малий струмок, поспішає до площадки перед руїнами і перед входом у грот падає на коліна. Вона нахиляється і цілує землю. Всі слідкують за нею. Вони вражені… Дитя, що ні на мить не спускає з неї очей, здається, немов би вслухається у чудесну історію і його чорні очка п’ють слова і жести Марії, не пропускаючи жодного із них.

Марія піднімається і виходить. “Все, все як тоді!… Але тоді була ніч! Коли я увійшла, Йосиф запалив світло. Тут, і тільки тут, коли я зійшла із осляти, я відчула наскільки я втомлена і промерзла… Він привітав нас і я пішла до нього, щоб трохи зігрітися… щоб покластися на сіно… Тут. Де я стою, Йосиф розстелив сіно, щоб зробити мені ложе; він підсушив його для мене, як і для тебе, Ісусе, біля вогню, що горів он там в кутку; тому що у своїй любові ангела – нареченого він був добрий, як батько… Ми трималися за руки як заблукані брат і сестра у темряві ночі; і ми їли наш хліб і наш сир; потім він відійшов підтримати вогонь. Він зняв плащ, щоб повісити його для захисту перед отвором… Насправді він напнув покривало перед величчю Божою, що сходила з неба… ти, мій Ісусе!

Я лежала на сіні, зігріта теплом обидвох тварин, закутана в плащ і вовняне покривало… Мій любий наречений!

У годину, сповнену страху, в яку я була наодинці із таємницею першого материнства, що завжди сповнена для жінки невідомості і для мене також було таким у моєму єдиному материнстві, таємничим і тому, що Син Божий повстав із смертного тіла! Він, Йосиф, був мені як мати, був як ангел; і він був моєю розрадою… тоді і завжди!

А потім мовчання і дрімота, які опустилися, щоб огорнути праведника, для того щоб він не міг бачити, що було для мене щоденним Божим поцілунком… А для мене, після відволікання до тілесних потреб, хвилі, невимірні хвилі екстазу, що прийшли із райського моря і заново підносили мене на осяйні і все вищі вершини, які несли мене, вверх, вверх, вверх, в океан, повний світла і радості, повний миру і любові, поки я не загубила себе у морі Божому, у лоні Божому… Ще голос із землі: “Ти спиш, Маріє?” О, такий віддалений! Ехо, спогад про землю! І такий слабкий, що душа не лякається і не знає, що має відповісти, в той час як я підношуся, підношуся у цій бездні вогню, безконечного блаженства, передчуття Бога… аж до нього, до нього! О, але ти є той, що народжений мені, чи я є тим, що народилося з потрійного полум’я цієї ночі? Чи я є та, що подарувала тебе, чи ти викристалізував мене, щоб мені подарувати? Я не знаю цього…

Потім сходження від ангельського хору до ангельського хору, від зорі до зорі, від сфери до сфери, солодке, легке, блаженне, мирне… як квітка, яку орел підніс у височінь, а потім відпустив ширяти повільно на крилах повітряних потоків, стала ще кращою завдяки перлинам роси і кусочками веселки на небі, які вона взяла з собою, для того щоб прийти до себе на рідному грунті… Моя діадема: ти! Ти біля мого серця…

Я сиділа там, після того як помолилася до тебе, стоячи на колінах, і любила тебе! Нарешті я могла любити тебе без перепон тіла, а звідти я понесла тебе до того, що був, як і я, достойний, одним із перших приголубити тебе. Там. Між двома необроблених колон. Я пожертвувала тебе Отцеві. І там ти вперше спочив біля серця Йосифа.

Потім я запеленала тебе і разом ми он туди вклали тебе спочивати. Я заколисувала тебе, а Йосиф тим часом підсушував біля вогню сіно і зберігав його теплим, засовуючи собі за пазуху. Потім ми вклали тебе, так, нахилившись над тобою, як я роблю це зараз, щоб пити твій подих, щоб бачити, до якого самовідречення може привести любов; щоб плакати із радості, як можна плакати тільки у небі із невичерпної радості сміти бачити Бога.”

Марія, як розповідаючи ходила туди-сюди, щоб показати місця, охоплена любов’ю із відблисками сліз у голубих очах і усмішкою радості на устах, тепер схиляється над своїм Ісусом, який сів на великий камінь, коли вона розповідала свої спогади, і цілує його, плачучи, у волосся, поклоняючись, як колись…

“А потім пастухи… вони тут зовні, для того щоб своєю доброю душею і великим зітханням землі, що увійшло із ними, своїм духом людяності, отар і сіна – поклонитися тобі; а зовні і скрізь ангели, щоб вихваляти тебе своєю любов’ю, своїм співом, який не може наслідувати жодне людське створіння, і любов’ю Неба, вітрами Неба, що повіяли від них і які вони несли у своєму блиску із собою… Це було народження, Благословенний!”

Марія вклякла побіч Сина і плаче від хвилювання, поклавши голову на його коліна… Хвилю ніхто не наважується говорити. Більш чи менш зворушені, присутні оглядаються навколо, немов би очікують, побачити описану сцену намальованою між павутинням і червоною породою стін…

Марія відпочила і каже: “Ось і я зобразила безкінечно просте і надзвичайно величне народження мого Сина, своїм жіночим серцем, а не мудрістю вчителя. Більше нічого сказати, хоча це і була найбільша світова подія, прихована найзвичайнішими обставинами!”

“А день опісля? І послідуючі дні?” – питають багато і серед них обидві Марії.

“День опісля? О, зовсім просто! Я була матір’ю, яка годувала дитину, мила її і сповивала, як це роблять усі матері. Я підігріла воду із струмка на вогні, який горів на дворі, щоб дим не подразнював до сліз голубі оченята, а потім покупала свою дитину у захищеному куті у старій мисці і переповила його у чисту білизну. І я пішла до струмка, щоб попрати пеленки і повісила їх сохнути на сонці. Потім , найбільша із усіх радостей, я приклала Ісуса до грудей і він пив і став рожевий і щасливий… Першого дня я також в найтеплішу годину сіла на дворі, щоб могти краще його роздивитися. Всередині були сутінки; світло і полум’я надавали предметам спотвореного вигляду. Я вийшла надвір на сонце і розглядала Слово, що стало тілом. Тут мати пізнала Сина, а служниця Божа свого Господа. І я була і матір’ю, і тієї, що поклонялася… Потім дім Анни. Дні біля твоєї колиски, твої перші кроки, твої перші слова. Але це сталося пізніше, в свій час. Ніщо при моєму поверненні до Бога я віднайду цю повноту…”

“Але чому ви так пізно вирушили у мандрівку? Що за необережність! Чому ви не могли почекати? Декрет передбачав розтягнутий термін для виключних випадків, як народження або хвороби! Це казав Алфей…” – пояснює Марія Алфеєва.

“Чекати? О, ні! Того самого вечора, коли Йосиф приніс звістку, ми обоє, я і ти, Сину, стрибали від радості. Це був клич… тому що тут, тільки тут ти повинен був народитися, як це передбачали пророки. Несподіваний декрет був як милосердне Небо, який так і в Йосифові стер спогад про підозру. Це було те, чого я очікувала, задля тебе і задля нього, для юдейського світу і для майбутнього світу, до кінця часів. Так було пророковано! І так, як це було передбачено, так і сталося! Чекати? Чи може наречена більше чекати на свою весільну мрію? Чому ж чекати?”

“Але ж усе могло трапитися!” – знову каже Марія Алфеєва.

“ Я не мала страху. Я спочивала у Бозі.”

“Але чи ти знала, що все так станеться?”

“Ніхто мене цього не говорив і я про те не думала; щоб підбадьорити Йосифа я залишила його і вас у сумнівах щодо часу пологів. Але я знала, це я знала, що в свято світел народиться Світло світу.”

“Чому ж ти не супроводила Марію, мамо? А батько, чому він про те не подумав? Ви також мали іти до Вифлеєму! Чи не всі пішли?” – суворо питає свою матір Юда Тадей.

“Твій батько вирішив піти сюди після свята світел і сказав це своєму братові. Але Йосиф не хотів чекати.”

“Але ти принаймні…” – знову починає Юда Тадей.

“Не докоряй їм, Юдо! Ми разом вирішили; що правильно буде укрити таємницю цього народження покровом.”

“Але чи знав Йосиф, що це станеться за цим знаменням? Якщо ти цього не знала, то як він міг це знати?”

“Ми тільки знали, що він народиться.”

“А потім?”

“А потім Божа Мудрість провадила нас так, як це було правильно. Народження Ісуса, його поява на світі, мало відбутися без споглядання; тому що всезагальна увага тільки б роз’ярила сатану… Ви бачите, що миттєве відхилення Месії у Вифлеємі є наслідком першої появи Христа. Лють сатани використала одкровення для того щоб пролити кров, а через кровопролиття викликати ненависть! Ти задоволений, Симоне Йони, бо ти такий тихий і майже не дихаєш?”

“Дуже… Так дуже, що мені здається, наче я поза світлом, на ще святішому місці, ніж за завісою храму… Так дуже, що я тепер, оскільки на цьому святому місці я побачив тебе у світлі того, що тоді трапилося, боюся, що недостатньо засвідчував тобі пошану; як великій Жінці, але як жінці… Тепер я більше не наважуюся сказати тобі як раніше – Марія. Дотепер ти була для мене матір’ю мого вчителя. Тепер я побачив тебе на гребені небесних хвиль як царицю; я, жалюгідний, робитиму це як раб, яким я є.” Він кидається додолу і цілує Марії ноги.

Тепер говорить Ісус: “Симоне, встань! Підійди до мене!”

Петро іде і стає по ліву руку Ісуса, тому що Марія стоїть праворуч.

“Що ми тепер?” – питає Ісус.

“Ми? Ну, ми є Ісус, Марія і Симон.”

“Добре, але скільки нас?”

“Троє, вчителю.”

“Отож – трійця. Одного дня у Божественної Трійці у небі виникла думка: “Тепер прийшов час, щоб Слово зійшло на землю.” І у сердечному ударі любові Слово прийшло на землю. Отож воно відокремилось від Отця і від Святого Духа. Воно прийшло, щоб діяти на землі. В небі дві інші особи споглядають діла Слова і вони більш ніж коли-небудь залишаються єдиними, щоб вливати у слово, яке діє на землі; думки і любов. Прийде день, коли із Неба зійде наказ: “Час тобі повертатися, тому що все сповнено; тоді Слово повернеться до Неба, так… (Ісус відступається крок назад, тоді як Марія і Симон залишаються стояти), і із висот Небес воно споглядатиме тоді діла обидвох, що залишилися на землі, які із святих спонукань ще тісніше згуртуються, щоб проливати силу і любов і зробити їх засобом, яким буде виконане бажання Слова: “Спасіння світу через тривалу науку його церкви.” Отець, Син і Святий Дух із свого проміння зроблять пучок, щоб обв’язати все тісніше обидвох, що зосталися на землі: мою Матір – любов і тебе, Петре – силу! Тому ти хоч і повинен поводитися із Марією, як із царицею, але не як раб. Ти так не думаєш?”

“Я хочу все, що ти хочеш. Я знищений! Я – сила? О, якщо я повинен бути силою, тоді я повинен опиратися на неї! О, Мати мого Господа, не покидай мене! Ніколи! Ніколи! Ніколи!”

“Не бійся. Я завжди триматиме тебе за руку, так як робила це із моєю дитиною, поки вона ще самостійно не ходила.”

“А потім?”

“Потім я буду при тобі своєю молитвою. Встань, Симоне, ніколи не сумнівайся у силі Божій! Я ніколи в цьому не сумнівалася; Йосиф так само ні. І ти не смієш сумніватися. Бог помагає нам час за часом, якщо ми залишаємося покірними і вірними… А тепер ходімо надвір до струмка, в тінь доброго дерева, яке б дало нам якби було трохи пізніше літо, не лише тінь, а й свої яблука. Ходіть, трохи поїмо, перш ніж рушимо далі… Куди, мій Сину?”

“В Елам. Туди недалеко. Вранці ми підемо у Ветсур.”

Вони сідають у тінь яблуні і Марія прихиляється до міцного стовбура.

Варфоломей невідривно спостерігає за нею, молодою і ще повністю у захопленою від спогадів Матір’ю, як вона тепер приймає від Сина їжу, що той поблагословив, і посміхається тому у відповідь сповненими любові поглядами, і він шепоче: “У його тіні спочила я і його їжа солодка смаку моєму.”

Юда Тадей відповідає йому: “Істинно, вона стужилась за любов’ю; але звичайно, на можна сказати, що вона була розбуджена під яблунею.”

“Чому ні, брате? Що ми знаємо про таємницю Царя?” – відказує Яків Алфея.

Ісус каже, посміхаючись: “Нова Єва була зачата від думки біля підніжжя райської яблуні, щоб змія утікала від її сміху і від її плачу і перестав бути отруйним її плід. Вона стала Деревом Плоду Спасіння. Ходіть, друзі, і скуштуйте його, тому що споживати її солодощі означає споживати мед Божий.”

“Вчителю, виконай моє старе бажання дай відповідь мені на запитання: “Чи Пісня Пісень, яку ми цитували, стосується її?” – питає тихо Варфоломей, в той час як Марія клопочеться дитиною і розмовляє із жінками.

“Про неї мова від початку Книги, і про неї говоритимуть наступні Книги, поки слово людини не перетвориться у вічне Осанна вічному Місту Божому,” –і Ісус повертається до жінок.

“Як все ж відчувається, що це походить від Давида! Яка мудрість, вічному Місту Божому,” – каже Зелот до товаришів.

“Тепер,” – вмішується Іскаріот, який все ще знаходиться під враженням попереднього дня і мало говорить, хоч вже і намагається перейняти собі звичайні вільності. “Тепер я хотів би знати, чому мало відбутися Очоловічнення. Тільки Бог має владу приносити спасіння. В цьому я не сумнівався. Я тільки думаю, що не було потреби в тому, щоб Слово так понизило себе саме стало людиною, підпавши під усі тяготи дитинства і людського існування і т.д. чи воно не могло з’явитися у образі дорослої людини? О, якщо воно абсолютно хотіло мати матір, то могло вишукати собі прийомну матір, як це сталося із батьком-опікуном. Я думаю, що уже раз запитував це, але Ісус не відповів мені докладно, або я мав забути відповідь.”

“То спитай його! Ми ще не змінили тему…” – каже Тома.

“Я не робитиму цього. Я його образив відчуваю, що мені ще не пробачено. Запитайте його замість мене.”

“Але вибач! Ми приймаємо все без багатьох пояснень; тепер повинні питати за тебе? Це неправильно!” – відказує Яків Заведея.

“Що – неправильно?” –питає Ісус.

Спочатку панує зніяковіла мовчанка, а потім Зелот від імені усіх пояснює і повторює питання Юди із Керіот і відповіді інших.

“Я не знаю злоби; це по-перше. Я роблю необхідні зауваження, страждаю і прощаю. Це для того, хто боїться через своє замішання. Про своє Очоловічення я скажу: “Це добре, що це сталося так.” В майбутньому багато помилятимуться стосовно мого Очоловічення, будуть приписувати мені форми, які Юда помилково хотів би у мені бачити. Наприклад, говоритимуть, що я тільки здавалося, що мав матеріальне тіло, а насправді до мене не можна було доторкнутися, як до світла. Стверджуватимуть, що я не насправді став тілом, і що насправді не було ніякого справжнього материнства Марії. Але насправді я є тіло і Марія є істинно Мати Слова, що стало тілом. А якщо година народження була тільки екстазом, то це тому, що вона є новою Євою без тягаря гріха і без спадщини покарання. Але для мене не було принизливим спочивати уній. Чи була осквернена манна, закрита у дароносицю? Ні, вона була великою мірою пошанована у цьому вмістилищі. Інші говоритимуть що я, оскільки я насправді не був тілом, не страждав і не помер під час свого перебування на землі. Так. Оскільки не можна відкинути, що я був на землі, то будуть заперечувати моє дійсне очоловічення чи моє істинне божество. Але я є насправді навічно єдине з моїм Отцем і тілі я поєднаний з Богом, тому що любов у своїй повноті дійсно осягнула неосяжне до смерті і підпорядковувалось усьому, що є людським, окрім гріха. Народжений, так, від неї! І на ваше благо. Ви не знаєте, наскільки пом’якшилось правосуддя, відколи співдіє вона, жінка. Я задовольнив тебе, Юдо?”