Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

“Ім’я я виберу із матір’ю. Чи так буде добре?”

“Але воно має мати саме це значення. І я хочу взяти ім’я в той день, коли стану сином Закону”.

“Так ти приймеш його в той день”.

Тепер Бетел лежить позаду них і в прохолодній долині, де є достатньо води, вони стають на перепочинок і їдять. Ябе ще весь під враженням відкриття, він їсть мовчки і з благоговінням приймає кожен кусень, який Ісус йому протягує. Але повільно дитина стає розкутішою і після веселої гри з Йоаном, в той час як інші відпочивають на зеленому моріжку, хлопча із усміхненим Йоаном підходить до Ісуса і вони утворюють групу з трьох осіб.

“Ти ще не сказав мені, хто говорить про мене в Книзі”.

“Пророки, Господи. А ще до того говорить Книга про тебе при вигнанні Адама, а потім до Якова, Авраама і Мойсея… О, мій тато говорив, що він ходив до Йоана – не до цього, а до іншого, того із Йордану – і що він, великий пророк, назвав тебе Ягням… Тепер розумію я Ягня Мойсея… Ти – пасхальне Ягня!”

Йоан дражнить його: “Але який пророк передрік його краще, ніж Йоан?”

“Ісайя і Даніель. Але Даніель подобається мені краще, тому що я люблю тебе як свого батька. Смію я це сказати? Смію я сказати, що люблю тебе, як я любив свого батька? Так? Отож, я віддаю перевагу Даніелю”.

“А чому? Ісайя – той, хто говорить про Христа”.

“Так, але він говорить про болі Христові. Тоді як Даніель говорить про гарного ангела і про твій прихід. Так, він також каже, що Христос буде відданий у жертву. Але я думаю, що Ягня буде вбите одним ударом. Не так, як говорять Ісайя і Даніель. Я завжди плакав, коли чув це і мама більше мені цього не читала.”

Дитина майже знову плаче, гладячи руку Ісуса.

“Не думай зараз про те! Слухай! Ти знаєш Заповіді?”

“Так, Господи. Я думаю, що їх знаю. Я в лісі завжди говорив собі їх вслух, щоб їх незабути і щоб нагадувати собі слова мами і тата. Але тепер я більше не плачу (в очах справді велике сяйво), тому що тепер я маю тебе.”

Йоан посміхається, обнімає свого Ісуса і каже: “Точно мої слова! Всі, що мають дитяче серце, говорять так.”

“Так, тому що їхні слова витікають із одної єдиної мудрості. Але тепер нам треба йти, щоб ми скоро були в Беероті. Натовп все прибуває і знаходиться на грозу. Притулки будуть в момент переповненні. Я не хочу, щоб ви захворіли”.

Йоан кличе спутників і вони ідуть далі в Беерот через рівнину, що не уже оброблена, але і не така пустинна, як пагорб за силосною баштою.

233. 
     Із Беероту до Єрусалиму.
     

“Це могло б нас і обминути”, – незадоволений Іскаріот, що нервується через воду, яка падає із неба, а від землі забризгує одяг.

“О, багато речей могли б нас обминути”, – каже у відповідь Йоан із Ендору і своїм єдиним оком, що, як мені здається, бачить за оба, поглядає твердо на красивого Юду.

“Що ти маєш на увазі?”

“Я хочу сказати, що немає змісту вимагати від елементів, щоб вони взяли нас до уваги. якщо ми не беремо до уваги собі подібних то в набагато вагоміших справах, ніж дві краплини води і одна бризка болота”.

“Це правда. Але я хотів увійти в місто чистим. Я маю там багато друзів, і досить високо…”

“Слідкуй лише, щоб ти не впав вниз!”

“Ти хочеш мене розсердити?”

“Ні, але я старий вчитель… і старий учень. Відколи я живу, я навчаюсь і вчу. Спочатку я навчався проживати; потім я спостерігав життя і пізнав гіркоту життя і зробив нікому не потрібну справедливість, справедливість одного проти Бога і проти всього суспільства. Бог покарав мене докорами совісті, суспільство – кайданами, так що насправді я сам став засудженим. Нарешті я навчився, вчуся тепер, – жити. Оскільки я є вчитель і учень, то ти зрозумієш, що є зовсім природно, коли я повторюю лекцію.”

“Але я – апостол…”

“І я нещасний, я знаю; я не смію дозволяти собі, прагнути тебе повчити. Але бачиш, ніколи не знаєш, що колись будеш робити. Я думав, що помру в Ципрії як поважний і шанований вихователь, а став вбивцею і довічним каторжником. Але коли я підняв ніж, щоб помститися за себе і коли я носив кайдани і ненавидів всесвіт, якщо б мені хтось тоді сказав, що я стану учнем святого, то я б засумнівався у здоровому глузді того, хто це сказав. І все, ти це бачиш! Тому я можу, хто знає, і тебе, апостола, чомусь доброму повчити. Із мого досвіду, не через святість, про неї я не думаю.”

“Римлян був правий, коли називав тебе Діогеном.”

“Так, але Діоген шукав людину і не знайшов її. Я щасливіший від нього, я знайшов змію, коли думав, що це жінка і чорта замість друга, але після того як я блукав багато років і в цьому пізнанні помішався, я знайшов людину, святого.”

“Я знаю тільки мудрість Ізраїля.”

“Якщо це так, то ти вже можеш себе врятувати. Але тепер ти маєш тут і науку, більше того, мудрість Божу.”

“Це є те саме.”

“О, ні! Це як дощовий день у порівнянні з ясним сонячним днем.”

“Отож, ти хочеш мене повчати? Я не маю до цього охоти.”

“Дай мені виговоритися. Спочатку я говорив до дітей: вони були неуважні; потім до тіней: вони проклинали мене; потім до курей: вони були вже кращими, ніж обоє перших, набагато кращими. Зараз я говорю до себе самого, так як я ще не можу говорити з Богом. То чому ти хочеш мені у цьому перешкодити? Я можу бачити тільки одним оком, поперек болить мене в результаті роботи у шахтах, а серце хворе вже багато років. То ж дозволь, щоб принаймні мій дух не був стерильним.”

“Ісус є Бог.”

“Я знаю це і вірю в це. Більше ніж ти. Тому що через його втручання я заново народився. Але як би дуже він не хотів бути Добротою, він є завжди – Він: Бог! І я, бідний нещасливець, не наважуюся говорити із ним таким довірливим тоном, як ти. Моя душа говорить із ним, а уста не наважуються; тільки душа, і я відчуваю, що він знає її з її сльозами вдячності і її покаянною любов’ю.”

“Це правда, Йоане. Я чую твою душу.” Ісус вмішується у розмову обидвох. Юда червоніє із сорому, а чоловік із Ендору – з радості.

“Я чую твою душу, це правда. І я відчуваю також роботу твого духу. Ти добре говорив. Якщо ти дозволив мені тебе просвітити, то велику користь принесе тобі те, що ти був уважним учителем і учнем. Говори, говори, до себе самого також…”

“Не пройшло ще так багато часу, вчителю, як ти сказав, що це недобре – говорити із власним я”, – безсоромно зауважує Юда.

“Це правда. Я це сказав. Але тільки тому, що ти із твоїм власним я бурчав. Цей чоловік не бурчить. Він роздумує із добрими наміром. Він не робить нічого злого.”

“Тоді отже неправий я!” – Юда стає агресивним.

“Ти маєш тільки колючку в серці. Не може завжди бути добра погода. Селяни бажають і дощу. А це є любов до ближнього – молитися про те, щоб він прийшов. Ц також є любов. Але поглянь, яка красива веселка стала від Атароту до Рами. Атарот уже позаду нас. Ми подолали темну долину і все тепер гарно оброблене і сміється під сонцем, що розриває хмари. Коли ми прийдемо в Раму, нам треба буде ще пройти 36 стадій до Єрусалиму. Ми бачимо його за пагорбом, місцем жахливого кровозмішання гібеонітів. Жахлива річ, укус тіла, Юдо…”

Юда не відповідає і виплискує свій гнів, наступаючи в калюжі.

“Але що з ним сьогодні?” – питає Варфоломей.

“Мовчи, щоб не почув Симон Йони. Давай уникатимемо суперечок і не будемо псувати Симону гарний настрій. Він такий щасливий із дитиною.”

“Так, вчителю, але це не правильно. Я це йому скажу…”

“Він молодий, Натанаїле. І ти молодим колись…”

“Так, але він не повинен грішити супроти пошани…” Не бажаючи того, він говорив дещо голосніше.

До них поспішив Петро: “Що таке? Хто грішить супроти пошани? Новий учень?” – і він дивиться на Йоана із Ендору, який тихо відійшов, коли помітив, що Ісус настановляє апостола і тепер говорить із Яковом Алфея і Симоном Зелотом.

“Що ти думаєш? Він шанобливий, як дитина.”

“Ах, так добре… Якщо б ні, то його око було б у небезпеці! Отож тоді це – Юда!…”

“Послухай, Симоне, чи не міг би ти потурбуватись про мале хлопча? Ти забрав його у мене, а тепер хочеш вмішатися у дружню бесіду між мною і Натанаїлом. Ти не думаєш, що хочеш на один раз забагато?”

Ісус також спокійно посміхається, що Петро засумнівався у своєму припущенні. Він дивиться на Варфоломея, але той підняв всоє орлине обличчя вверх, щоб роздивитися небо… Так Петро залишив свою підозру.

Вид на близьке тепер місто з усіма пагорбами, виноградниками, оливними гаями, будинками і особливо – храмом: вид, що все ще має бути джерелом збентеження і гордості для ізраїльтян, змушує забути про все інше. Вже тепле квітневе сонце Юдеї швидко висушило камені головної дороги. Тепер калюж вже треба просто шукати. Апостоли розпускають на окраїні міста підв’язані одежі, миють ноги у чистому струмку, приводять у порядок своє волосся і закутуються у свої плащі; Ісус робить те саме. Я бачу, що всі прочани роблять це також.

Вхід в Єрусалим має бути важливою справою. Показатись у цей час свята біля мурів міста подібно до аудієнції у володаря. “Святе Місто” було істинним царем ізраїльтян; це я добре усвідомлюю, оскільки на цій дорозі можу спостерігати за натовпами людей і їхньою поведінкою. Тут члени різних сімей утворюють дві групи: жінки із жінками, чоловіки із чоловіками, а діти або з одними, або з іншими; але всі дуже серйозні і одночасно радісні. Одні складають використані плащі і витягують із дорожнього мішка кращий, новий; деякі міняють сандалі. Потім похід стає святковим, ієратичним. В кожній групі є чоловічий молільник, що задає тон і заспівується старі славні гімни Давида. Люди переглядаються радісними очима. Що стають ніжнішими через вид Дому Божого. Святий Дім, цей величезний мармуровий куб, на якому сяють золоті куполи, лежить як перлина посередині могутніх зовнішніх мурів храму.

Група апостолів вишикувалась слідуючим чином: Ісус і Петро з дитиною посередині; за ними Симон, Іскаріот і Йоан; потім Андрій, який змусив Йоана із Ендору іти між ним і Яковом Заведея; у четвертому ряді обоє кузенів Господа з Матеєм; і останніми Тома з Филипом і Варфоломієм. Тут, в цій групі пісні заспівує Ісус своїм могутнім і гарним голосом, баритоном, що чудово звучить. Юда Іскаріот відповідає світлим тенором, Йоан – чистим голосом ще дуже молодої людини, обоє кузенів Ісуса – своїми баритонами, а Тома – своїм басом. Інші, що не мають таких гарних голосів, тихо підспівують у хорі з тими, що можуть майстерно співати. (Псалми є відомими церковними гімнами.) Малий Ябе дуже добре співає своїм ангельським голоском серед міцних голосів чоловіків, можливо тому, що він краще за інших знає 121 псалом. “Як я зрадів, коли мені сказали: “Ми ідемо в Дім Господа”.” Все його обличчя, що ще перед кількома днями було таким сумним, сяє радістю.

Ось вони досягнули мурів. Вони перед рибними воротами. Вулиці переповненні.

Негайно до храму на першу молитву. Потім мир у мирі Гетсиманії, вечеря, спочинок.

Подорож до Єрусалиму завершена.

233. 
     Субота у Гетсиманії.
     

“О, гарно!” – каже задоволено Петро. “Так ми їх попередньо поперемо і Марія матиме менше клопоту із пранням.”(Я припускаю, що він має на увазі жінку селянина в Гетсиманії.)

“Тільки ти, малий, не можеш переодягтися. Але завтра…”

На дитині чисте платтячко, що вийняте із його мішка і було б якраз добре на ляльку, таке воно коротке. Воно ще тоньше і коротше за інше. Петро стурбовано його оглядає і бурмоче: “Як мені це зробити – взяти цю дитину в місто? Найкраще яб розділив свій плащ, тому що так можна було б усе прикрити.”

Ісус, що чує батьківську розмову із собою, каже: “Краще дати дитині відпочити. Сьогодні вечором ми ідемо і Витанію…”

“Але я хочу купити йому одежу. Я пообіцяв йому це…”

“Ти це обов’язково зробиш. Але краще порадитись із мамою… ти знаєш, у жінок більший досвід із покупками… і вона буде щасливою від того, що матиме змогу потурбуватися про дитину; ви підете разом.”

Думка, піти за покупками із Марією, підносить апостола на сьоме небо. Я не знаю, чи Ісус все скаже, що думає, чи він частину замовчує; отож не каже, що у його мами кращий смак і що вона краще розуміється на поєднанні барв. У будь-якому випадку, Ісус досягнув своєї мети, не ображаючи Петра.

Вони розсипаються на Оливній горі, що чудова в цей розкішний квітневий день. Здається що дощ минулого дня посріблив оливи і посіяв квіти, тому що все сяє на сонці і під оливними деревами цвітуть численні квіти. Пташки співають і літають в усіх напрямках. Дивлячись із Гетсиманії, місто знаходиться у західному напрямку.

Звідси не видно людської суєти всередині міста, але видно каравани, що тягнуться до рибних воріт і до інших воріт, назв яких я не наю і які потім проковтуються містом, мов якимсь ненаситним черевом.

Ісус проходжується кругом і спостерігає за Ябе. Що весело грається із Йоаном і молодшими апостолами. Також Іскаріот, у якого здається зникла вчорашнє раздратування, веселий і грається з ними. Старші спостерігають за ними і посміхаються.

“Що скаже твоя мати до цієї дитини?” – питає Варфоломей.

“Я кажу. Що вона скаже: “Він дуже худий””, – каже Тома.

“О, ні! Вона скаже: “Бідна дитина!” – вважає Петро.

“Вона скаже тобі: “Я рада, що ти любиш дитину,” – зауважує Филип.

“В цьому б мати не сумнівалася ніколи. Але я думаю, що вона не скаже нічого. Вона пригорне його до свого серця”. – зауважує Зелот.

“А ти, вчителю, як ти думаєш, що вона скаже?”

“Вона зробить, як ви кажете. Але багато-що, майже все, вона захоронить у своєму серці і тільки скаже, цілуючи: “Будь благословенним!” Вона доглядатиме дитину, як пташеня, що випало із гнізда. Одного разу, послухайте, розповідала вона мені про своє дитинство. Їй ще не було і трьох років – вона ще не була в храмі – і її серце було переповнене любов’ю, як квіти і оливи, які при здавлені виділяють аромат олію. У екстазі цієї любові вона сказала своїй матері, що вона хоче залишитися діво., щоб більше подобатись Спасителеві, і що вона також хоче стати грішницею, щоб її спасли (врятували) і вона майже плакала, тому що її мама не зрозуміла і не змогла їй пояснити, як одночасно можна бути “чистою” і “грішницею”. Батько знову подарував їй мир, принісши їй маленького горобчика. Якого він врятував, коли той був у небезпеці на краю колодязя. Він розповів їй притчу про пташку і сказав, що Бог спас її до того, попереднього, і тому вона повинна двічі славити його. І мала Діва Божа, чарівна Діва Марія, здійснила своє перше духовне материнство над цим пташеням, яке вона випустила, як тільки те зміцніло. Але пташка більше ніколи не покинула сад у Назареті і втішала своїми польотами і своїм щебетанням сумний дім і сумні серця Анни і Йоакима, після того як Марію відвели у храм. Пташка померла незадовго перед успінням Анни… Вона виконала свій обов’язок… Моя мати посвятилась дівицтву із любові. Але оскільки вона була досконалим творінням, то мала материнство в крові і в дусі, тому що жінка покликана до материнства і це неприродно, коли вона глуха до цього почуття, що є любов’ю другого ступеня…”

Тепер також інші тихо, тихо підійшли ближче.

“Що ти хочеш сказати, вчителю, коли говориш про любов другого ступеня?” – питає Юда Тедей.

“Мій друже, є любов різного роду. Першого ступеня є та, яку дарують Богові. Любов’ю другого ступеня є материнська або батьківська любов. Тому що якщо перша любов є цілком духовна, то друга є духовною на дві третини, а одну третину тілесною. Тут примішується людське почуття, але панує все ж вище; тому що мати і батько, що живуть здоровими і в святості не обмежуються тим, щоб харчувати і пестити тіло дитини, але дають поживу і любов також духові і душі свого створіння. Це істинна, коли я кажу, що хто присвячується дітям, навіть якщо тільки для того, щоб їх навчати, в кінці полюбить їх як своїх власних.”

“Я дуже любив моїх учнів”, – каже Йоан із Ендору.

“Я зрозумів, що ти був дуже добрим учителем, коли спостеріг, як ти обходишся із Ябе.”

Чоловік із Ендору нахиляється і цілує руку Ісуса, не відповідаючи.

“Продовжуй, я прошу тебе, з класифікацією любові”, – просить Зелот.

“Є подружня любов, любов третього ступеня; вона наполовину – я завжди говорю про здорову святу любов – духовна, а друга половина – тілесна. Чоловік є для своєї жінки окрім супруга також вчителем і батьком; а жінка є для свого чоловіка окрім супруги також ангелом і матір’ю. Це три види вищої любові.”

“А любов до ближнього? Ти не помиляєшся? Чи ти це забув?” – питає Іскаріот. Інші здивовано дивляться на нього і нажахані цим зауваженням.

Але Ісус спокійно відповідає: “Ні, Юдо! Але поглянь, Бога люблять тому, що він є він є Бог і не потрібно жодних пояснень, щоб перекоти в необхідності цієї любові. Бог є той, хто є – отож усе; а людина є ніщо, частка у “всьому” має влиту Вічним душу, без якої людина була б однією із нерозумних тварин, що живуть на землі, у воді, чи у повітрі. І людина повинна поклонятися Богові, щоб заслужити перебувати у “всьому”; тобто заслужити стати часткою народу Божого у небі, громадянами Єрусалиму, що у вічності не знатиме осквернення і зруйнування.

Любов людини, особливо жінки до дитини, бере свій початок у Божому наказі, який сказав до Адама і Єви; після того як він благословив їх і визначив, що він “добре учинив” у той свій далекий шостий день, перший шостий день творіння: “Ростіть і множтесь і наповнюйте землю…” Я знаю твоє невисловлене заперечення і негайно відповідаю тобі слідуюче: “Оскільки у творінні перед гріхопадінням все регулювалося любов’ю і все грунтувалося на любові, то це множення дітей було б святою, могутньою і досконалою любов’ю. І Бог дав її людям як першу заповідь: “Ростіть і множтесь.” Отож – любіть після мене своїх синів! Любові, як вона є сьогодні, сьогоднішнього способу приводить на світ дітей тоді ще не було. Ще не було злого вчинку і тому не було чуттєвості. Чоловік любив жінку і жінка любила чоловіка у природній спосіб, а не відповідно природі, як ви люди її розумієте, а відповідно природі Божих дітей, отож у надприродній спосіб.

Блаженні перші дні любові між обома, що були братом і сестрою, тому що мали одного і того ж батька, але які одночасно були і супругами і в любові дивилися один на одного невинними очима близнят у колисці. Чоловік відчував батьківську любов до супутниці: “Кості від його кості і тілу від його тіла”, так як є син від свого батька; а жінка знала радість бути дочкою – бути під покровом дуже високої любові; тому що вона відчувала, що вона має щось у собі від прекрасного чоловіка, який любив її з невинністю і ангельською пристрастю у гарних садах Едему!

До заповідей, даних Богом своїм улюбленим малим із усмішкою на устах додається заповідь, яку Адам, що милістю Божою був обдарований розумом, сам підтвердив стосовно своєї супутниці, а через неї для усіх жінок: Божий присуд, що чітко образився у чистому дзеркалі Адамового духу і розквітнув у думках і у слові: “Чоловік покине свого батька і свою матір і з’єднається зі своєю жінкою і обоє стануть одним тілом.”

Якщо б не було трьох колон трьох названих видів любові, чи була б любов до ближнього? Ні! Не могло б бути жодної. Любов до Бога робить Бога другом і вчить любові. Хто не любить Бога, який є добрий, не може любити свого ближнього, що більшою мірою є гріховний. Якби у світі не було подружньої і батьківської любові, тоді не було б і ближнього, тому що ближній є дитиною, що народжується людьми. Тепер ти переконаний?”

“Так, вчителю. Я про це не думав.”

“Не так просто – проникнути до джерел. Людина упродовж тисячоліть ув’язла в болоті, а ці джерела беруть свій початок лише на висоті! Перше джерело походить із бездни висоти: Бога! Але я хочу взяти вас за руку і довести до джерел. Я знаю, де вони є…”

“А інші види любові?”, – питають одночасно Симон Зелот і чоловік із Ендору.

“Перша із другого рівня – це любов до ближнього. Насправді ідеться про любов четвертого ступеня. Потім іде любов до науки, а слідом – любов до праці.”

“Це усі?”

“Це всі.”

“Але є ще багато інших видів любові”, – вигукує Іскаріот.

“Ні, є інші прихоті. Це не є види любові. Вони проти любові. Вони відкидають Бога, вони відкидають людину. Отож мова може іти про любов, тому що вони – її протилежність, отож – ненависть.”

“Коли я відкидаю зло, то є це ненависть?” – хоче знати Юда із Керіот.

“О, ми бідні простаки! Ти ще каверзніший від книжника! Ти не відкриєш мені, що у тебе? Чи це ніжне повітря Юдеї, що як судома лоскоче твої нерви?” – вигукує Петро.

“Ні, я хотів би навчитися і мати багато ясних ідей. Тут легко можна встрягти у розмову із книжниками. Я хотів би знати, як я маю їм відповідати.”

“І ти думаєш, що кожної миті, коли тобі буде потрібно, ти зможеш висмикнути із плутанини ниток твого мішка із ганчір’ям потрібний колір?” – питає Петро.

“Ганчір’я, слова вчителя? Ти грішиш!”

“Не чини так лицемірно. У його устах це не ганчір’я; але коли його слова неправильно нами вживаються, тоді вони ним стають. Спробуй колись дати в руки дитини кусок коштовної дамаської тканини. За короткий час це стане брудний і порваний лоскут. Одтак і з нами. Якщо ти зараз припускаєш, що в потрібний момент зможеш знацти потрібну латку між частково порваними, частково брудними, то я не знаю, як ти це можеш.”

“Це тебе не стосується. Це моя справа!”

“Будь спокійний, я тим не переймаюся. Мені достатньо своїх. І потім, я вже задоволений, коли ти не приносиш вчителеві шкоди. Тому що в цьому випадку я би вмішався і в твої справи.”

“Якщо я чинитиму зло, тоді роби це. Але це ніколи не станеться, тому що я знаю, що роблю Я не дурень…”

“А я дурень, я знаю. Але саме тому, що я це знаю, я не роблю хаосу, щоб у потрібний момент я не говорив дурниць. Я вручаю себе Богові і Бог допоможе мені із любові до свого Месії, чиїм наймізернішим і найвірнішим слугою я є.”

“Ми всі вірні!” – високомірно відповідає Іскаріот.

“Ти злий! Чому ти ображаєш мого тата? Він старий і добрий. Ти не смієш цього робити. Ти злий чоловік і я боюся тебе”, – каже серйозно Ябе і запановує уважна мовчанка.

“Уже двоє”, – каже, наголошуючи, Яків Заведея і штовхає ліктем Андрія.

Він сказав це тихо, але Іскаріот почув. “Бачиш, вчителю, що слова дурної дитини із Магдали залишили по собі слід?” – каже роздратовано Юда.

“Чи не було б краще продовжити науку вчителя, ніж бути схожими на багато впертих кіз?” – питає миролюбивий Тома.

“Але звичайно, вчителю. Розкажи нам про твою маму. Її дитинство таке чудове! Душа очищується, коли відображається у ній, а мені, бідному грішнику, це так потрібно!” – вигукує Матей.

“Що я повинен вам розповісти? Є багато епізодів, один кращий за інший…”

“Це вона їх тобі розповіла?”

“Деякі… але багато більше Йосиф, а також Алфей Сари, що був лише кілька років старший від мами і який був їй добрим другом тих кілька років, коли вона перебувала у Назареті. Для мене як дитини це були найкращі розповіді.”

“О, розповідай…” – просить Йоан. Всі сидять колом у тіні оливкових дерев і Ябе, який сидить посередині, весь час пильно дивиться на Ісуса, ніби прислухається до райської казки…

“Я розповім вам про приклад чистоти, який моя мама за кілька днів перед входом у храм дала своєму маленькому другові і іншим.

Одного дня виходила заміж в Назареті одна дівчина, родичка Сари; Йоаким і Анна також були запрошені на весілля, а з ними і мала Марія, що разом із іншими дітьми мала розсипати пелюстки квітів на шляху нареченої. Кажуть, що Марія була прекрасна дитиною і всі хотіли мати її коло себе після урочистого входу нареченої. Це не було легко – побачити Марію, тому що вона жила дуже скрито і понад усі місця любила малий грот, який вона ще й тепер називає “покоєм нареченої”. І коли вона появилася такою, як вона була – білява, рожевощока і мила, її захотіли всі приласкати. Її називали “квіткою Назарету” або “перлиною Галілеї” або “миром Божим”, на спомин про велику веселку, що з’явилась на небі при її народженні. Вона була і є такою насправді, і ще більше того. Вона є квіткою неба і творіння, вона є перлиною раю, вона є миром Божим…Так, мир! Я сповнений миру, тому що я є Сином Отця і Сином Марії: безкінечний мир, солодкий мир.