К. М. Третьяков

На початку 1880 р. виварювання солі звели до мінімуму через падіння цін в Росії і «щоб не позбавитися досвідчених робітників». Двох свердловин для отримання ропи не вистачало, довелося пробурити нову в 1883 р. глибиною сто сорок шість метрів для закачування води, що розмивала соляний пласт.

30 червня 1873 р. міський Голова В. Ангеліді укладає з І.П. Скарамангою контракт строком на 81 рік. І.П. Скараманга отримує 5 десятин землі вигону, за що він повинен був платити в перші 10 років по 200 рб. в рік, потім по 300, 400, 500 в кожному десятиріччі, після 30 років - по 1000 рублів, після закінчення терміну контракту завод ставав власністю Думи і міста. За основу проекту заводу в Бахмуті були узяті проекти заводу в Шененбекі (Прусія) потужністю в 800 тис. пудів солі на рік, в Нансі (Франція) потужністю до 1,8 млн. п. На будівництві працювало 215 бахмутчан, подарунки І.П. Скараманги привернули до будівництва увагу міністра державного майна графа П.О. Валуєва, директора Департаменту зборів барона Г.О. Розена, гірничого інженера - генерала Єрофєєва. В 1883-1884 рр. студенти IY курсу фізико-математичного факультету Харківського університету обстежували завод Скараманги.

Завод Скараманги почав працювати у грудні 1874 р., мав 3 свердловини до 600 футів, використовували одну. Завод спочатку мав 8 чренів на 2 млн. пудів солі на рік.

На початку 1880 р. виварювання солі звели до мінімуму через падіння цін в Росії і «щоб не позбавитися досвідчених робітників». Двох свердловин для отримання ропи не вистачало, довелося пробурити нову в 1883 р. глибиною сто сорок шість метрів для закачування води, що розмивала соляний пласт.

Скараманга з метою зниження ціни на сіль звертався в міністерство фінансів про звільнення від акцизу на 10 років, починаючи з 1875 р. до створення содового виробництва, що забезпечило б Росію на 80% вітчизняною содою і що дало роботу 500 робочим Бахмуту. Невдачі на заводі, збитки, клопоти могли підкосити здоров'я І.П. Скараманги, бо в 1879 р. він помер. Завод став власністю його дружини Агіри Єгорівни. Вона розширила виробництво, встановивши замість 5-19 сковорід- чренів.

Виробництво виварної солі мало собівартість: на отримання одного пуду солі йшло 5 відер росолу за ціною 0,25 коп., (пуд - 1,25 коп.) Пуд вугіля коштував 11,5 коп., на пуд солі йшло 20 фунтів - 5,75 коп. На 2 сковородах-чренах працювало 18 робітників, виробляли 300 тис. пудів на рік, заробітна платня робітників становила 5400 рб. (тобто 25 рб. на місяць), у пуді солі платні - 1,46 коп. Інші витрати на пуд солі 1 коп. Таким чином, собівартість пуда складала 9,46 коп. Власник заводу мав ¾ копійки чистого прибутку з пуду.

Завод Скараманги платив у міську казну на рік 679 рб. за землю, городовий збір 750 рб. ( 2,5 рублі з 1000 рб. капіталу), квартирний 600 і державний 900. Коштував завод 300 тис. рб. В рік за десятину платилося 73 рб. Зарплата робітникам і службовцям складала 60 тис., а початок солеварения привів до подорожчання десятини землі в повіті з 25 до 80 рб.

У 1882 р. перетнулися інтереси А. Скараманги і давнього партнера її чоловіка колишнього Голови В.А. Ангеліді і промисловця, купця 2 гільдії і Голови Думи Й.М. Клейменова. Саме «адвокатом» Скараманги-Ангеліді і супротивником Й. Клейменова виступив С. Крамарєв. С. Крамарєв звинуватив Клейменова фактично в лобіюванні своїх інтересів по видобуванню солі. Клейменов уклав договір з селянами Покровського 6 серпня 1880 р. на 30 років оренди 13,8 тис. десятин з платнею по 1600 рб. на рік (75 коп. дес., 8 рб. на рік), правом монополії на видобування солі і забороною кому-небудь ще будувати дороги на цій землі. Через 30 років Клейменов залишав селянам тільки будівлі, а всю техніку повинен був забрати собі, демонтувати.

Після смерті І.П. Скараманги в 1882 р. його удова звернулася в Думу з приводу того, щоб викупити 25 десятин землі під солеварним заводом і про фіксацію збору 3 коп. з кожного пуда солі. Як варіант розглядалася оренда на 72 р., що давало Бахмуту більше 740 тис. рб. Скараманга просила продати ділянку за 20-30 тис. рб., а міському Голові Й.М. Клейменову покласти капітал в банк під 3% річних.

Гласні не розібралися і під впливом Й.М. Клейменова відмовилися змінювати договір, Голова Думи І.М. Клейменов заявив, що у момент укладення угоди хворів і не міг вплинути на її зміст ( 5 липня 1871 р.). Земля спочатку віддавалася в оренду на 15 років, але в 1874-79 роках завод мав одні збитки. До того ж після закінчення терміну оренди Скарамага повинен був віддати завод місту, не отримавши прибутку від вкладених 100 тис рб. Гласний Ліпар запропонував розтиражувати нову угоду зі Скарамангою, роздати гласним і залучити юристів.

Почесний громадянин і колишній Голова В.А. Ангеліді подав в Думу «Записку», де разом з проханням А.Скараманги запропонував передавати у оренду городові землі справа і зліва від мосту в Ільїновці через р. Бахмут – від маєтків Кишинської і Глефтєєнко до земель покровських селян і від Ільїновки до маєтку Смольянінової. Ангеліді вважав, що видобування солі зросте з 4 до 10 млн. пудів, а міська казна одержуватиме щорічно за оренду земель до 50 тис. рб. Підприємці могли б уздовж залізниці у Ступках одержувати по 50 десятин землі на 70-80 рр., вивоз солі коштував би з пуду 25 коп.

З 1881 р. сіль заводу Скараманги виставлялася на Всеросійській промисловій виставці в Москві. Одержує в 1882 р. срібну медаль. Потім були нагороди в Одесі (1884), в Парижі (1889) Нижньому Новгороді (1896), Харкові (1908), Гран-прі і золота медаль в Лондоні (1907). А.Е. Скараманга удостоюється нагрудного знака цієї виставки (його відтиснення збереглося в Артемівському краєзнавчому музеї).

Використання вагонів у Скараманги у 1901-1902 рр. - 1305, у 1903 р. – 1118, що свідчило про падіння виробництва виварної солі.

З виникненням соляних шахт завод Скараманги не витримував конкуренції, невеликі солеварні заводи створюються Онуфрієвим, власниками Харламівської і Брянцівської копалень.

Статистики губернського земства наводять відомості про другий солевиварювальний завод Віктора Михайловича Онуфрієва у його маєтку с. Большекузьмінівці. У 1881 р. було закладено ствол камяносоляної шахти, але на глибині 9 сажнів пішла вода і роботи припинили. Натомість заклали шурф на 15 сажнів та пробурили свердловину до 66 сажнів у жовтні 1882 р. На будівництво заводу В.М. Онуфрієв витратив 40 тис. рб., на свердловини 50 тис. 18 липня 1884 р. завод було збудовано-цегляний на 2 поверхи, у нижньому 2 печі з трубою, на верхньому поверсі 2 чрени (працював один). Вода подавалася у свердловину підземною галереєю з недобудованої шахти, насос паровий у 10 к.с. викачував на добу 25 тис. відер ропи (розмивалася квадратна сажінь кам’яної солі). Ропу заливали у чрен 20х9 саженів,ємкістю 3000 відер, кіпятили 12 годин, отримували 600 пудів солі за добу. Сіль вигрібали мотиками на довгих держаках. Річний видобуток солі мав становити 120-140 тис. пудів солі. Завод працював у 2 зміни -3 робітники (25 рб. на місяць) у зміну, солевар (60 рб.), помічник (30 рб.). До персоналу належали керуючий, коваль з помічником, водовізник, охоронець, Робітники мешкали у бараці, були з с. Парасковіївки.

У Званівській волості у маєтку Гаврилова варили сіль.

Соляна промисловість зосереджувалась у Бахмутському повіті Катеринославської і біля м. Слов'янська Ізюмського повіту Харківської губернії (виварна сіль).

У Слов'янську Харківської губернії виварні заводи мали Михайловська - 2, Вержбицький, Х. Кисельов, Карякіни - 2, Іванова, Дротіка, Котляров, Новіков, Ліповський, Бутков, Яцур, Іщенко, Заліський, Мциховський.

Під майбутні копальні вели бурові роботи багато осіб. Хорунжий ВД І.О. Маслов біла с. Деконське заклав свердловину, за 6 десятин він виплачував у казначейство викупний борг селян по 316 рб. кожні півроку. Договір укладався на 20 років. Розвідувальна свердловина у с. Василівці Іванівської волості на 60 сажнів солі не дала. Бурова свердловина інженера Д.К. Чернова в 1881 р. на лівому березі р. Бахмут в Ступках у маєтку П.І. Станковича доведена у 1884 р. до шару солі. Шукав компаньйонів. У Олександро-Шультинській волості у маєтку І.П. Погорєлова розвідка на сіль велися 2 англійськими інженерами за 5100 рб., але солі на глибині 60 сажнів не знайдено.

У маєтку І.П. Голуба в с. Трипіль у 1881-83 рр. почато будівництво копальні, пройдено 36 сажнів основного стоволу та 29 сажнів водовідведення. Зі смертю власника будівництво покинуто.

М.І. Трефієва у селі Благодатне пройшла ствол копальні на 15 саженів і почала шукати компаньйонів за нестачею грошей.

17 слов’янських заводів виварювали 2,5 млн. п. Бахмутські заводи Онуфрієва, Скараманги виварювали 1,259 млн. п.

Як прибічник реальної освіти в Росії, М.М. Летуновський в 1865 р., коли Таганрозька Дума вирішувала питання про відкриття среднього учебного закладу, виступив на сторінках місцевої газети з пропозицією відкрити перше в країні реальне училище, вказував переваги такого учбового закладу перед гімназією і посилався на учбові заклади Заходу. Свою пропозицію автор статті мотивував і самою природою Півдня Росії, багатою кам'яновугільними покладами. "Природа і властивості таганрозького грунту, — говорив він, — вопиют про систему реальної освіти, видалення якої було б недоречне і вкрай невідповідно з вигодами і умовами країни" ("Поліцейський Листок Таганрозького градоначальства", 1865 р. № 40. — "Російська Старовина", 1909 р., червень, стор. 461).

Шахта почала діяти 23 серпня 1881 р.

Бранцевська копальня видала у 1884 р. 4,2 млн. п., почавши у 1881 р. з 250 тис. п., Деконська - 1,4 млн. п., почавши у 1883 р. з 452 тис. п.

Сіль розробляли галереями вишиною 7 та шириною 6 сажнів, використовували порох пробурювали шпури, закладали патрони з фітілями. У шахті працювали десятник, підривники, вантажники на залізні вагонетки (на 50 пудів солі кожна), катальники до стволу. 1 куб. сажінь солі важила 1200 пудів. Використовували перфоратори Макдермота та Лізе, бури, ломи, кайла, лопати.

Кліть піднімається паровою машиною у 100 к. с., вентиляція та електрика подається 3 основними та 2 резервними паровими казанами.

На поверхні знаходиться 4 млини, де виробляють такі сорти солі-глиба (2 пуди), кулак (10 фунтів), сортувальна та подрібнена (з горіх), молота (чиста та брудна). Копальня мала 6 коней. Для локомобілів та казанів використовувалося вугілля до 110 тис. п. на 10 тис. рб. Праця велася у 2 зміни, з 6 годин ранку і 6 години вечора. Конопляну олію для фонарів робітники купували самі. Мали 10,5 годин роботи, годину на обід та півгодини на полудень.

Гас використовували для освітлення біля механізмів, порох купували у Аксаї та Петербурзі 900 пудів на рік.

До станції Деконська була побудована залізнична гілка 2,5 версти, сіль вантажили у вагони у бочках, а потім у мішках.Оренда вагону становила 1,8 рб.

Селяни Покровської волості навпроти шахти побудували 11 хат і приймали квартирантів-робітників.

Безсімейні робітники створювали артілі 12-15 чоловік, наймали куховарку, складалися по 7 рб. на харчі. Летуновський видавав до 1100 пудів пшеничного борошна безкоштовно, робітники вживали цукор, м'ясо. Робітники мешкали у бараках, де був медпункт з фельдшером, аптекою, 2 ліжками. Платня фельдшера становила 360 рб. На рік, приїжджого лікаря 55 рб., на ліки 460 рб., на лікування у Бахмуті 50 рб.

Управляючим Брянцевської в 1889 р. був гірчичий інженер М.М. Лямін. Зав. технічною частиною гірничий інженер В.І. Зотов. Двигун паровою загальною силою в 430 к.с., кількість робітників 530, обсяг виробництва 14 млн. п. Річне виробництво на 750 000 рб.

Витрачають 340 пудів пороху з Акаю та закордону.Вугілля поставляється з селянських копалень Лисичанська та копальні «Золота» с.Марьївки Словяносербського повіту.

Копальня працювала неритмічно, бо влітку робітників наймали на базарі у Бахмуті, а взимку у з «малоросів», хоча росіяни «працювали і дружніше, і спокійніше». Півтори роки підземний видобуток орендував дворянин Вітовський.

Був фельдшер, аптека на 100 рб. Дитяча праця використовувалася як масльонщиків на машинах (2 підлітка), 2 жінки шили мішки. Постійні робітники живуть у бараках по 15 чоловік, сезонні та сімейні (по 4 душі) у землянках з покрівлею з дерева чи соломи. Побутові умови погані.

Заробітки були теж нижчими, ніж у брянцевських робітників: у шахтаря до 30 рб., вантажника вагонів 16 рб. Робітники змушені були купувати у лавці підрядника борошно по 1,4 рб. п., олію по 22 коп. фунт, дорожче цукор, ніж у Брянцівці.

Цікаво, що існували біля Деконки шинок Якова Уманського та приїжджий Дім Ольги Коробкової, які продавали робітникам горілку в середньому по 4 рб. на душу в місяць. Уманський відхрещувався від «промислу», бо мав «тільки 6 рублів доходу на місяць». Пили аж 255 робітників…

У звязку з початком функціонування видобування солі у Бахмутському повіті у 1884 р. в цілому по Росії було видобуто 62,5 пудів солі, з них камяної 99,6 млн. п, виварної 20,1 млн. п.

С. Кулібін, секретар Гірничого Вченого Комітету, відзначав вигідне розташування копалень майже в центрі Росії, що викликало конкуренцію з Слов'янською, Пермською та Кримською.

В області ВД маницької солі видобували до 120 тис. пудів.

На 1 січня 1885 р. залишки непроданої солі становили на бахмутських заводах 72 тис. п., на Слов'янських 166 тис. п. з 2,7 млн. п. видобутої, камяної на Бранцевській та Деконській копальнях 41 тис. п. при видобутку 5,5 млн. п.

Х З’їзд промисловців Півдня Росії у 1885 р. розглянув питання організації видобутку, транспортування залізницями солі, заслухав Доповідь (В. Карякіна, А. Алчевського та інших) про потреби солепромисловців Слов’янська та Бахмуту.

У 1884-85 рр. у Слов’янську працювало 22 солевиварні заводи на 6 млн. пудів солі на рік, у Бахмуті 2 на 2,5 млн. п. Сіль продавали у Варшаві, Вільно, Ковно, Новогергієвську, Мінську, Петербурзі. Союз німецько-польсько-російських доріг зменшив тариф, що призвело до жорсткої конкуренції з західноєвропейською сіллю. Але уряд протягом 1881-85 рр. встановив тариф у 20 коп. і імпорт солі впав з 11 до 5 млн. п. З’їзд прийняв за пропозицією Онуфрієва подання до уряду про недопущення зниження митних зборів з іноземної солі, про пониження тарифів на слов’янську та бахмутську сіль у Лібаві, Ризі, Ревелі, Москві та північно-западних губерніях. Мали місце випадки переклеювання на пачки солі у ящиках підробних англійських етикеток. Промисловці вимагали збільшити мито на джутові мішки з закордону(джутові мішки вміщували 5 пудів солі, за кожний мішок залізниці брали 7,5 коп., а за мішки з закордону на 1,5 коп. менше), дозволити перевозити у вагонах не менш 600 пудів солі у різній упаковці (мішки, кулі, ящики, насипом) та враховувати 3% втрат, вісову перевірку вантажів солі вести у Краматорську та побудувати залізничні терези у Ступках.

Катеринославські статистики наводили склад працівників копалень.Працювало 153 бурильники та 199 різноробітників, 31 пічники, технічний персонал представляли 35 механіків та машиністів, 10 інженерів, 9 штейгерів та солеварів, будівництво вели 100 теслярів,75 робітників-каменярів.

С. Кулібін відзначав, що з 1884 р. кам’яна сіль з Бахмуту була найбільш якісною у Росії і повністю витіснила Австрійську, Пруську у Привісленському краї.

У 1884 р. Кулібін вказав на виварювання солі у Бахмуті Скарамангою та Онуфрієвим 1.259 млн. п. У Слов'янську 2.595 млн. п. Камяну сіль видобували Деконська, Покровсько-Деконська, Брянцевська та «Нова Величка» копальні.

Уряд встанов митний збір 38 коп. золотом з імпортованої солі і 20 коп. золотом з пуду вітчизняної.

У 1883 р. Паризька Облікова контора допомогла своєму директору Сен-Полю де Сенсей заснувати в Парижі «Товариство для розробки кам'яної солі та вугілля в південній Росії», що приступило до діяльності в Бахмутському повіті Катеринославської губернії у 1884 р. Основний капітал був 20 млн. фр. мав декілька випусків акцій (вип. 1 - 6 млн. фр., з 1888 р. - 3 млн. фр., вип. II - 7 млн. фр., 1889 р., внп. III - 10 млн. фр., 1895 р.) й дорівнював 40 000 акшй іменних та пред'явницьких по 500 фр. з купонами на 52 роки.

До складу підприємства входило дві соляні копальні: Харламівська і Брянцівська, на яких у кінці XIX ст. працювали 700 робітників,видобулося 13 041 689 пудів кам'яної солі, вартістю за 1 пуд 3-7 коп. Директором-розпорядником і відповідальним агентом у Росії був гірничий інженер С.С. Манціарлі-де-Деллінесті.

За 1899-1900 рр. звітний рік Товариство отримало чистий прибуток 1 286 485 фр., дивіденди складали 25%, основний капітал дорівнював 20 млн. фр., запасний — 271147 фр., облігаційний —4 932 500 фр.

У 1880 р. на орендованій землі с. Піунівка Петро Марісев з компаньонами заклав шахту «Нова Величка», але через неспроможність будування продали (було пройдено 45 сажнів основного ствола та 21 водовідводного) 24 липня 1884 р. графу Гнату Оскаровичу Корвін-Мілевському. Було пробурено свердловину до 75 сажнів, знайдено шар солі в 15 сажнів. Проходку стволів вели італійці підривним методом. Підйомом породи займалися машина на 6 к.с., паровий казан та насос на 6 к.с. На будівництві було хайнято 15 техніків та робітників.

В 1880 р. Шестаков, Ситенко та Клейменов взяли у Покровських селан дачу зі сплатою 1000 р. протягом 10 років та почали будівництво Деконсько-Покровської копальні. Клейменов 1 серпня 1881 р. став контрагентом з селянами та зобов’язався платити селянам 1 коп. з пуду при видобуванні 1 млн. пудів на рік.Прохідка головного ствола до 75 саженів стикнулася з потужними пливунами, ствол почали облицьовувати каменем. На будівництві працювали 38 техніків та робітників. Й.М. Клейменов будує через декілька років він продає її Російсько-бельгійському акціонерному Товариству соди «Сольве і Ко».

Засноване 1884 р. і допущене до діяльності в Росії 1888 р. голландське «Анонімне товариство для розробки кам'яної солі в Росії» мало основний капітал 600 000 гульденів, розділених на 125 акцій серії А по 2 400 гульденів і 15 акцій Б по 20 000 гульденів, облігаційний — 200 000 гульденів. Правління Товариства знаходилось у м. Дордрехт (Голландія), до якого входили виконуючий справою голова — Л.Я. Ван-дер-Стенговен, В.Г. Ван-Браам, Г.Л. Бізефельд, Я.Р. Де-Конінг.

Підприємства мало право на оренду нових земельних ділянок, будівництво залізниці, що з'єднувало шахту із найближчою станцією терміном до 1 січня 1945 р. у Бахмуті.

Голандська копальня біля станції Ступки. Першим керуючим був Тервен. Копальня «Петро Великий» була самою глибокою - більше 100 сажнів. Підйомна машина розташовувалася на цегляній башті. Видобування велося солі стовбурами, за допомогою бурів. Вода накопичувалася у стволі у спеціальну скриню під кліттю. Підйомний механізм мав потіжність 110 к.с., з горизонтальними барабанами. Дробильна фабрика триповерхова цегляна, прибудована до башти, сіль у вагонетках піднімали на 3 поверх і проходила етапи обробки-подрібнення. Були встановленістановлені вентилятори Гібаля, 4 парові казани на 40 к.с. заводу Бельке у Харкові.

На копальні працювали 170 робітників, що видобули 4 845 063 пудів солі вартістю за 1 пуд 6 коп. Управляючим копальнею і відповідальним агентом у Росії був Б.В. Пардекопер. На 1899 р. основний капітал компанії був 4 143 500 рб., облігаційний — 3662812 рб. За минулий рік отримано чистий прибуток у 309178 рб., проти 89554 рб. попереднього року. Акціонерам видано дивіденди по 8 рб. 95 коп. на акцію, всього - 223750 рб., що складав 5 % на вкладений капітал, проти 13 % попереднього року.

Іноземні товариства не обмежувались видобуванням тільки кам'яної солі, вони використовували її як сировину для хімічного виробництва соди, соляної кислоти, сульфату (для виготовлення скла).

У 1890 р. бельгійська «Сос'єте Сольвей е компані» заснувала свій філіал - Товариство для виробництва соди в Росії «Любімов, Сольве і К°» і відкрила содовий завод у районі м. Лисичанська.

У 1900 р. на території Донецького басейну діяло 4 Товариства, які працювали в галузі солевидобування, 2 було іноземні, 1 — голландське і 1 французьке, що володіли трьома копальнями з п'яти в басейні, де працювали 870 робітників.

Із 22 610 065 пудів кам'яної солі, видобутої у Донецькому басейні, підприємства з іноземним капіталом видобували 17 886 752 пудів, що становило 79 %, а в Російській державі на 1900 р. із 119 111 000 пудів - 15%.

Копальні мали парові двигуни найбільшої потужності в галузі, а Брянцевська копальня була забезпечена електроенергією.

В жовтні 1886 р. на ХІ Зїзді гірничо-промисловців Півдня Росії була створена комісія у складі представників Міністерства шляхів сполучення, Донецької, Катеринославської, Південно-Західної, Віленської залізниць, представника Слов'янська І.В. Аметистова та словянських солепромисловців (Л.І. Анісімова та ще трьох інших) з приводу «нерівних умов виробництва» з бахмутськими заводами. Мова йшла про підвищення залізничних таріфів для Бахмутських і Кримських заводів порівняно з словянськими. Урядова нарада прийняла рішення у лютому 1886 р. про рівні тарифи зі станцій Бахмут, Ступки, Деконська, Словянськ та станцій Криму до Варшави, Тирасполя, Лодзі.

Солепромисловці Словянська платили на 9-10 рб. менше за кожний вагон, аніж з Бахмуту-Деконської. Словянських солепромисловців новий урівнювальний тариф з 1 жовтня 1886 р. обурив ціною за вагон у 159 рб. (а відстань на 68 км менше).

У Слов’янську привіз солі до станції підводами коштував 1,75 коп. пуд, а в Бахмуті 0,25 коп. Місту Словянську за 5 відер ропи (1 пуд солі) платили 1,25 коп., а в Бахмуті 0,25 коп. У Слов’янську втрачали при перевізці вугілля з Краматорська та підводами до заводів 30 пудів, а у Бахмуті втрат не мали на заводах. Зрозуміло, що заводи Скараманги та Онуфрієва були поруч з залізницями. Та чи була це провина власників? Тому ціна пуду солі у Бахмуті була менщою на 3,25 коп.

Славянських промисловців не влаштовувало те, що кримська самосадкова сіль отримується природньо (тому дуже дешева), везуть її по Дніпру аж до Петербургу…

На ХІV з’їзді представників залізниць у 1886 р. міністр підтримав стабільні та рівні тарифи.

Солепромисловці Слов'янська вимагали будівництва гілки до заводів, мотивуючи це ще й «громадською корисністю» для населення міста у підїзді до мінеральних озер (мабуть, для лікування…). Але треба було примусово відібрати приватні землі зони відчуження будівництва гілки.

Особливу думку висловив представник Південно-Західної залізниці В.В. Вілінський, що рівний тариф буде сприяти витісненню з заходу Росії закордонної, імпортованої солі. Хибними були статистичні данні словянських промисловців - на Заході вони продавали 679 тис. пудів, а бахмутської 148 тис. пудів. Якщо у січні з Бахмуту купили 52 тис. п., то у вересні 600 пудів (1 вагон). Виникла загроза виробництву солі саме у Бахмуті, а не Словянську. Кримська сіль завозиться на Захід 9-35 тис. п., уряд приймав заходи щодо працевлаштування безробітних з кримських озер. Протестували проти претензій словянських промисловців власники соляних копалень Бахмутського повіту, де найбільш витратні умови виробництва.