Клуб сімейного дозвілля


Протікає навіть крізь покривало, — промовив він. — Як­би я знав, як багато в ній крові



бет3/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Протікає навіть крізь покривало, — промовив він. — Як­би я знав, як багато в ній крові...

Я витряс подушку з наволочки і натягнув наволочку на то­рець покривала, наче шкарпетку на кровоточиву ступню.

  • Тримай її ноги, — сказав я, — нам треба це зробити за­раз же. І не зомлій знову, Генрі, бо я сам не впораюсь.

  • Хотілося б мені, щоб це було сном, — промовив він, про­те нахилився й обхопив руками протилежний кінець покри­вала. — Як ти гадаєш, татуню, це може виявитися сном?

  • Ми будемо вважати це сном десь за рік від сьогодні, ко­ли все вже буде далеко позаду, — у глибині душі я почасти в це вірив. — А тепер давай швиденько. Поки наволочка не поча­ла протікати. Чи заразом і все покривало.

Ми понесли її по коридору, через вітальню і крізь передні двері, як ото бува переносять якийсь предмет з меблів, загор­нутий у чохол для відвезення деінде. Опинившись на сходах ґанку, я врешті почав дихати вільніше; кров надворі легко можна буде присипати.

З Генрі було все гаразд, поки ми не зайшли за ріг корівни­ка, звідки вже видно стало старий колодязь. Його колом ото­чували дерев’яні кілки, щоб ніхто випадково не наступив на дерев’яну ляду, якою він був накритий. Кілки ті виглядали по­хмуро й лячно в зоряному світлі, Генрі, побачивши їх, видав задавлений скрик.

  • Це не могила для ма... ма... — тільки й спромігся він, а відтак зомлів і впав у бур’ян, що буяв позаду корівника. Рап-

І

том яюпинився сам на сам з мертвою вагою моєї замордова­ної дружини. Я подумав, чи не опустити на землю цей гротеск­ний сувій — він уже місцями розгорнувся, і звідти стирчала порізана рука, — почекати, поки він очуняє. Я вирішив, що гуманніше буде залишити сина лежати. Я потягнув її до краю колодязя, поклав на землю і підняв дерев’яну ляду. Пристав­ляючи ляду до кілків, я відчув, як колодязь дихнув мені в об­личчя: сморід застояної води і гнилого бур’яну. Я спробував придушити нудоту, але програв. Ухопившись за два кілки, щоб утримати рівновагу, я переломився в поясі і виригав свою вечерю і ту дещицю вина, що встиг випити. Почувся лункий сплеск, коли воно впало у темну воду на дні колодя­зя. Цей сплеск, як і та думка: «Тримайся верхи, ковбою», — перебуватимуть на відстані руки в моїй пам’яті всі наступні вісім років. Я буду прокидатися серед ночі з цим відлунням у голові, відчуваючи, як скалки з тих кілків впиваються ме­ні в долоні, як відчайдушно я тримаюся за них заради жит­тя свого.

Я порачкував від колодязя й перечепився об сувій із загор­нутою в нім Арлетт. І впав. Її сполосована ножем рука була за пару дюймів від моїх очей. Я заштовхав її назад у покривало, а тоді поплескав дружину, немовби втішаючи. Генрі так і ле­жав у бур’яні з головою, покладеною собі на руку, наче на по­душку. Схожий на дитину, що заснула в жнива після виснаж­ливого дня. Згори до нас сяяли тисячі й десятки тисяч зірок. Я бачив сузір’я — Оріон, Кассіопею і Ківш, які мені колись уперше показав мій батько. Далеко був гавкнув Рекс, собака Коттері, і знову замовк. Пригадую, я тоді подумав: «Ця ніч ні­коли не скінчиться». І це було слушно. В усіх важливих сенсах вона так відтоді й не скінчилася ніколи.

Я взяв сувій у руки, а він смикнувся.

Я застиг, затамував подих, попри бухкаюче серце. «Насправ­ді мені це здалося», — подумав я. Я чекав нового ворушіння. Чи, може, що з покривала виповзе її рука і спробує вхопити мене за зап’ясток своїми порізаними пальцями.

Нічого такого не було. Я собі все уявив. Звісно, що так. От­же, я угніздив її в колодязь. Я побачив, як розвернулося по­кривало з того кінця, що не був прихоплений наволочкою, а тоді почув сплеск. Набагато голосніший за той, коли я зблю- вав, але тепер разом з хлюпом прозвучало також глухе «гуп». Я знав, що там мілко, але сподівався, що води в колодязі до­статньо, щоб її покрити. Той гуп повідомив мені, що я поми­лявся.

Вересклива сирена реготу завелася позаду мене, звук на­стільки близький до безумства, що мені приском обсипало шкіру від улоговини сідниць до потилиці. Очуняв і звівся на ноги Генрі. Ні, навіть більше того. Він скакав під корівником, розмахуючи руками в бік усіяного зірками неба, і реготав.

  • Мама в колодязі, а мені байдуже! — виспівував він. — Мама в колодязі, а мені байдуже, бо властителька моя віді­йшла ге-е-е-ть.

Я підхопився до нього за три стрибки і ляснув з усією мож­ливою силою, залишивши криваві відбитки пальців на покри­тій пушком щоці, котра ще ніколи не відчувала доторку брит- веного леза.

  • Замовкни! Зараз далеко чути! Ти... дурний хлопчисько, ти знову розбудив того клятого собаку.

Рекс гавкнув раз, потім другий, загалом тільки три рази. А тоді знову тиша. Ми так і стояли: я вчепився руками Генрі в плечі, дослухаючись, схиливши набік голову. Піт стікав ме­ні по потилиці. Рекс знову гавкнув і замовк. Якщо хтось із Кот- тері й прокинувся, вони, либонь, подумали, що пес гавкав на якогось єнота. Принаймні я на це сподівався.

  • Іди в дім, — сказав я. — Найгірше вже закінчилося.

  • А чи так, татуню? — він серйозно подивився на мене. — Чи справді так?

  • Так. З тобою все гаразд? Ти не збираєшся знову зо­мліти?

  • А я був зомлів?

  • Так.

б

Я в порядку. Я просто... я не знаю, чому це я так реготав. Я <>ув збентежений. Бо відчув полегшення, гадаю, так. Усе скін- ‘і и лося!

і нього вирвалося хихотіння, і він ляснув себе по губах, за- і уллючи рота, немов маленький хлопчик, котрий випадково промовив погане слово перед своєю бабцею.

  • Так, — кивнув я, — все скінчилося. Ми залишаємося тут. Твоя мати втекла до Сент-Луїса... або, можливо, до Чикаго... лис ми залишаємось тут.

  • Втекла?.. — поглядом він поплив до колодязя, до ляди, притуленої до трьох кілків, від яких чомусь віяло такою по- X м у рістю в зоряному світлі.

  • Так, Генку, вона втекла, — його мати не терпіла, коли я на­їм пав його Генком, казала, що це простолюд так називається, лис тепер вона вже нічого проти цього не могла зробити. — Вшилася, залишивши нас напризволяще. І ми, звісно, дуже /куримося, але наразі робота не може чекати. І школа теж.

  • І я, як і раніше, можу... дружити з Шеннон?

-Звичайно, — підтвердив я, внутрішнім зором побачив­ши той середній палець, котрим Арлетт тицяла собі навкруг промежини, позначаючи хтиве коло. — Звісно, що можеш. Але якщо в тебе з’явиться щонайменше бажання сповідатися пе­ред Шеннон...

Жахом спалахнуло його обличчя.

  • Ніколи!

  • Це зараз ти так думаєш, і я радий цьому. Але якщо таке ба­жання з’явиться коли-небудь, запам’ятай: вона від тебе втече.

  • Афшеш, втече.

  • А тепер іди до хати і дістань з комори обидва відра для прання. А краще, принеси ще й два молочних відра з корівни­ка. Налий води в них з кухонного насоса та намішай туди ото­го пінявого, що вона його тримає під рукомийником.

  • Мені нагріти воду?

Я почув слова моєї матері: «Для крові тільки холодна вода, запам’ятай це».

а


  • Нема потреби, — сказав я йому. — Я прийду слідом, ли­шень тільки накрию колодязь знову лядою.

Він уже було майже відвернувся, та раптом вхопив мене за руку. Пальці в нього були жахливо холодними.

  • Ніхто ніколи не мусить дізнатися про те, що ми зроби­ли! — хрипло прошепотів він мені в обличчя.

  • Ніхто й не дізнається, — відповів я набагато впевненіше, ніж почувався насправді. Все від початку пішло неправильно, і я починав розуміти, що справа ніколи не буває такою, як мрія про справу.

  • Вона ж не повернеться, правда?

  • Що?

  • Вона не буде навідувати нас привиддям?

От тільки вимовив він «наавид’уити» тією сільською говір­кою, почувши яку, Арлетт завжди смикала головою, пускаю­чи собі під лоба очі. І тільки тепер, через вісім років, я дійшов розуміння, як те його «наавид’уити» тоді прозвучало схожим на «ненавидіти».

  • Ні, — запевнив я.

І виявився неправим.

Я зазирнув у колодязь, і хоча глибини його було лише 20 фу­тів, у безмісячну ніч роздивився тільки білу пляму покрива­ла. А може, то була наволочка. Я опустив на місце ляду, трохи її вирівняв і вже тоді вирушив до хати. Старався йти саме тим шляхом, яким ми несли наш жахливий сувій, навмисно тяг­нучи ноги, намагаючись заразом стерти випадкові сліди кро­ві. Вранці вже зроблю це як слід.

Я відкрив для себе тієї ночі дещо таке, чого не варто знати більшості людей: убивство — це гріх, убивство — це проклят­тя (звісно, власного розуму і душі, навіть якщо мають рацію атеїсти і загробного життя не існує), але вбивство — це також робота. Ми відчищали спальню, аж поки спини нам не подере­в’яніли, потім пересунулися в коридор, далі до вітальні і на­решті на ґанок. Кожного разу, як нам здавалося, що ми вже за-

б



кінчили, хтось із нас знаходив нову плямку. Коли світанок почав висвітлювати східний край неба, Генрі навколішки шкрябав щілини між дошками підлоги спальні, а я теж рачки у вітальні дюйм за дюймом досліджував сплетений Арлетт к и л им-хідник, вишукуючи ту єдину краплину крові, котра мо­гла нас зрадити. Там не виявилося жодної — в цьому сенсі нам пощастило, — окрім одної краплі поряд, розміром, як десяти- цснтова монета. Вона скидалася на краплю від порізу під час і оління. Я її відчистив, а тоді повернувся до нашої спальні, по­дивитися, як там Генрі. Йому на вигляд вже покращало, і сам н теж почувався краще. Гадаю, це завдяки приходу денного і вітла, котре, здається, завжди розвіює найгірші з наших стра- чін. Але коли Джордж, наш півень, видав своє перше бадьоре кукуріку, Генрі здригнувся. А відтак засміявся. Коротко, ніби в тім сміху було щось негідне, але це мене не злякало так, як гой його регіт, коли він опритомнів між корівником і старим колодязем для худоби.

  • Я не можу йти сьогодні до школи, татуню, я дуже вто­мився. І... я гадаю, люди можуть про щось здогадатися з мо­го обличчя, особливо Шеннон.

Я про школу навіть і не подумав, що вкотре вказало мені на моє напівпланування. На моє через-гузно-напівшунувдння. Я мусив би відсунути цю справу на той час, коли наша окруж­на школа розпустить учнів на канікули. Це означало, зачека­ти усього лиш якийсь тиждень.

  • Ти можеш залишатися вдома до понеділка, а потім ска­жеш учителеві, що в тебе був грип і ти не хотів поширювати його на решту вашого класу.

  • Це не грип, але я дійсно хворий.

І я теж почувався хворим.

Ми розстелили чисте простирадло, діставши його з її щафи для білизни (так багато речей в тому домі були її... але переста­ли бути), і звалили на нього закривавлену постіль з ліжка. Лвісно, матрац теж був у крові і тому також мусив зникнути. Ми мали інший, не такий хороший, у задній повітці. Я зав’язав

і.



у вузол постіль, а Генрі поніс матрац. До колодязя ми підійшли якраз перед тим, як настав час над обрієм вигулькнути сонцю. Небо вгорі було ідеально чистим. Гарним обіцяв бути день для кукурудзи.

  • Я не можу туди дивитися, татуню.

  • Тобі й не треба, — відповів я і вкотре підняв дерев’яну ляду. Я подумав, що мусив би перш за все залишити її відкри­тою — думай наперед, економ зусилля, любив повторювати мій татусь, — але зрозумів, що ні за що не зміг би. Ніколи, після того як відчув (чи подумав, ніби відчув) той її останній сла­бенький смик.

Зараз мені вже видно було до дна, і те, що я побачив, було жахливим. Вона приземлилася сидячи, з підломленими під се­бе ногами. Наволочка цілком розірвалася й лежала в неї на ко­лінах, ковдра і покривало розгорнулися, розлігшись їй по пле­чах, мов якийсь хитромудрий палантин пані-леді. Джутовий мішок, що утримався в неї на голові на кшталт сітчастого чеп­чика, довершував картину: вона виглядала майже так, ніби вбралася, щоб провести вечір у місті.

«Так! Вечір у місті! Саме тому я така щаслива! Саме тому в мене усмішка від вуха до вуха! А ти звернув увагу, яка черво­на в мене помада на губах, Вілфе?Я ніколи не дозволяла собі цей тон до церкви, хіба ні? Ні, це той тон, що його накладає жін­ка, коли хоче зробити своєму чоловіку оте непристойне. Спус­кайся сюди, Вілфе, чого ти соромишся? Не марнуй часу з дра­биною, просто плигай! Покажи, як шалено ти хочеш мене! Ти ж уже зробив мені непристойність, дозволь тепер і мені то­бі зробити!»

  • Татуню? — Генрі стояв лицем до корівника, зсутулений, наче хлопчик, котрий чекає, що його ось-ось почнуть бити. — Чи все гаразд?

  • Так.

Я ривком зсипав із вузла всю білизну, сподіваючись, що та потрапить прямо на неї і сховає той її жахливий, задертий уго­ру вищир, але натомість примха протягу спрямувала все їй на

б



коліна. Тепер вона вже сиділа в якихось дивних, заплямова­них кров’ю покровах.

  • Вона прикрита? Вона прикрита, татуню?

Я вхопив матрац і теж угніздив його туди. Він спершу упав одним кінцем у темну воду, а тоді нахилився до круглої, ви­кладеної каменем стіни, утворивши щось на зразок балдахіна над нею, приховавши нарешті її відкинуту назад голову з кри­вавою усмішкою.

  • Тепер так.

Я опустив стару дерев’яну ляду на її місце, розуміючи, що попереду ще багато роботи: колодязь мусить бути засипаний. Лх, я й так припізнився з цим, взагалі. Він давно становив не­безпеку, тому-то я й обгородив його колом з кілків.

  • Ходімо до хати, поснідаємо.

  • Я не зможу і крихти проковтнути.

А проте він зміг. Обидва ми змогли. Я насмажив яєць з бе­коном і картоплею, і ми з’їли все до останньої крихти. Важка праця робить людину голодною. Це кожен знає.

і.



справи були тільки його справами, особливо, якщо це поважа­ний фермер: людина, котра сплачує всі податки, ходить до церк­ви в неділю, підтримує бейсбольну команду «Зірки Гемінгфор- да» і голосує просто — за весь список Республіканської партії. Мені здається, в ті часи всякі речі траплялися на фермах у нашо­му краї, який ми звемо «серединним». Речі, які проходили не за­уваженими, не кажучи вже про те, щоби про них кудись там до­повідалося. У ті дні дружина чоловіка вважалася винятково його власною справою, і якщо вона зникала, по тому й кінець.

Але ті часи відійшли, ба навіть якби вони й затрималися... існувала ж іще земля. Сто акрів. Компанія «Фаррингтон» ба­жала тієї землі під свою Богом прокляту свинобійню, а Арлетт підвела їх до думки, що вони її дійсно отримають. Це означа­ло небезпеку, а небезпека означала, що марення й напівплани більше не годяться.

Коли я після полудня повернувся до хати, я почувався втом­леним, але нарешті був з ясною головою і заспокоєний. Наші кілька корів ревли, пропущено бо було вранішнє доїння. Я вико­нав цю роботу, а потім вигнав ‘їх на пасовище, де й залишив до заходу сонця, замість того щоби приганяти назад для доїння зра­зу після вечері. їм було байдуже — корови сприймають усе та­ким, яким воно надається. Якби ж то Арлетт була хоч трохи схо­жою на якусь із наших корівок, міркував я, вона й зараз була б живою і мукала мені про купівлю нової пральної машини з ка­талогу «Мавпячий Ворд»'. І я, очевидно, їй її купив би. Вона за­вжди вміла мене вмовити. Окрім, коли зайшлося про землю. З цим вона мала б бути розумнішою. Земля — чоловіча справа.

Генрі все ще спав. У наступні тижні він узагалі багато спав, і я йому дозволяв, хоча будь-якого іншого літа я заповнив би його дні вщент роботою зразу після закінчення занять у шко-

б



лі. А свої вечори він заповнював би навідуванням Коттері або прогулянками степовим путівцем із Шеннон, вони тримали б одне одного за руки, дивлячись на схід місяця. У вільні від по­цілунків моменти, тобто. Я мав надію, що зроблене нами не зі­псує йому цієї солодкої розради, але боявся, що виявиться на­впаки. Що я все зіпсував. І звісно ж, я виявився правий.

Викинувши з голови ці думки, я сказав собі, що наразі до­статньо вже й того, що він зараз спить. Мені треба знову наві­датися до колодязя, і краще зробити це самому. Наше голе ліж­ко, здавалося, просто волає про вбивство. Я підійшов до шафи роздивитися на її одяг. У жінок його завжди так багато, еге ж? (ліідниці, і сукні, і блузи, і кофти, і спідня білизна — дещо і останньої таке складне й дивне, чоловікові навіть не розібра­тись, де там перед, де зад. Прибрати все звідти було б помил­кою, бо пікап так і стояв у сараї, і «Модель-Т»1 під в’язом. Вона пішла пішки, взявши з собою тільки те, що могла понести. Чо­му вона не поїхала на «Т»? Бо я почув би, як заводиться мотор і зупинив її. Це виглядало доволі правдоподібним. Отже... од­на валізка.

Я напакував до неї все, що, як я гадав, необхідне жінці, чого нона нізащо не полишила б. Поклав туди дещо найкраще з її бі­жутерії та фотокарточку її тата і мами в золоченій рамці. Я за­вагався перед туалетним причандаллям у ванній кімнаті, та ви­рішив полишити все на місці, окрім флакончика парфумів «Флоріент»2 з пульверизатором і її щітки для волосся з роговим держалном. На її нічній тумбочці лежав колись подарований їй пастором Гокінсом Новий Заповіт, але я ніколи не бачив, щоб вона його читала, отже, залишив його на місці. Зате взяв слоїк із пігулками вуглекислого заліза, котрі вона приймала під час місячних.

а.



Генрі все ще спав, хоча тепер тіпався з боку в бік, наче ви­риваючись з обіймів поганих сновидінь. Я поспішив якомо­га швидше завершити свої справи, маючи на меті поверну­тися в хату до того, як він прокинеться. Я пішов за корівник, до колодязя, поставив валізку і втретє відчинив стару по­тріскану ляду. Слава Богу, не було поряд зі мною Генрі. Дя­кувати Богу, він не побачив того, що побачив я. Боюся, він міг би збожеволіти. Мене самого це видовище ледь не позба­вило глузду.

Матрац виявився відкинутим убік. Перша думка моя була, це вона його відсунула, намагаючись вилізти назовні. Бо во­на все ще жива. Вона дихала. Чи то так мені здалося спочатку. А далі, щойно крізь перший шок почала вигулькувати здат­ність мислити логічно — коли я запитав себе, від якого ж це дихання може здійматися й опадати жіноча сукня не лише на грудях, а вся, від шиї до окрайки подолу, — заворушилися її щелепи, немов вона намагалася заговорити. Втім, не слова ви­ринули з її значно збільшеного рота, а пацюк, що ласував там її делікатесним язиком. Хвіст з’явився першим. А далі її ниж­ня щелепа відслонилася ще ширше і він виліз задом, шукаю­чи собі пазурами задніх лап опору на її підборідді.

Пацюк ляпнувся їй у пелену, й відразу ж по цьому з-під її сукні потоком ринули його брати і сестри. В одного щось бі­ле застрягло у вусах — шматочок її комбіне або, може, тру­сів. Я пожбурив на них валізу. Не міркував про це — в голо­ві у мене гуло від жаху й огиди, — а просто кинув. Валіза потрапила їй на коліна. Більшість пацюків, та, либонь, усі, доволі легко її уникнули. А тоді кинулися до круглої чорної діри, котру до того був прикривав матрац (вони його, мабуть, і відвалили своєю масовою вагою), і вмент зникли. Я добре знав, що то за діра: жерло труби, по якій подавалася вода до лотків у корівнику, поки її рівень зовсім не впав і колодязь став зайвим.

Сукня на ній заспокоїлася, вляглася. Фальшиве дихання припинилося. Але вона дивилася на мене, а те, що здавалося

б



клоунською усмішкою, тепер виглядало жахливим вищиром Медузи Горгони. Я помітив сліди пацючих укусів на її щоках, і мі 11 ка з одного вуха пропала.

- Боже правий, — прошепотів я. — Арлетт, мені так жаль.

« Твої вибачення не приймаються, — здавалося, говорить її погляд. — А копи мене знайдуть отаку-от, з погризеним па­цюками мертвим лицем і зжованою в мене під сукнею білиз­ною, ти відразу ж блискавкою відлетиш до Лінкольна. І остан­ні. що ти побачиш, буде моє обличчя. Ти бачитимеш мене, юній електрика буде смажити тобі печінку і вогнем палити­ме твоє серце, а я усміхатимусь».

Я поклав на місце ляду і поплентався до корівника. Там ноги мене зрадили і, якби був на сонці, я майже напевне зо­млів, як Генрі минулої ночі. Але я досяг тіні, і після того як посидів хвилин п’ять, похиливши голову майже до колін, її знову відчув себе самим собою. Пацюки дісталися до неї — ну то й що? Хіба не до всіх нас вони дістаються кінець- кінцем? Пацюки й хробаки? Рано чи пізно-найміцніша домо­вина розвалюється і впускає життя живитися смертю. Такий у світі закон, тож яка різниця? Коли зупиняється серце й за­дихається мозок, наші душі або відлітають десь деінде, або просто мерхнуть. Як би воно не було, нас вже нема на місці, нікому відчувати, як обгризається з кісток, як пожирається паша плоть.

Я вирушив до будинку і вже дійшов до ґанку, коли раптом мене зупинила думка: а як же те смикання? Що, як вона була жива, коли я закинув її у колодязь? Що, як вона була все ще жива, паралізована, нездатна поворушити нічим, окрім порі­заних пальців, коли пацюки вилізли з труби і розпочали своє мародерство? Що, як вона відчувала того, котрий пробрався до її вигідно збільшеного рота і взявся...

  • Ні, — прошепотів я. — Нічого вона не відчувала, бо ні­якого смикання не було. Не смикалася вона. Вона була вже мертва, коли я її туди вкинув.

  • Татуню? — погукав Генрі заспаним голосом. — Тату, це ти?

а

  • Так.

  • З ким ти балакаєш?

  • Ні з ким. Сам до себе.

Я увійшов у дім. Він у спідній сорочці й трусах сидів біля кухонного столу зі збентеженим, нещасним виглядом. Волос­ся в нього стирчало вихорами, це нагадало мені, яким він був колись пуцьвірінком, як, регочучи, ганявся за курчатами по двору, а його песик Бу (тепер давно вже померлий) за ним по п’ятах.

  • Хотілося б мені, щоб ми цього не робили, — промовив він, коли я сів напроти нього до столу.

  • Що зроблено, то зроблено, і не може бути переробленим, — відповів я. — Скільки разів я тобі це повторював, синку?

  • Та, либонь, мільйон, — він посидів кілька секунд із похи­леною головою, а тоді підвів очі на мене. Почервонілі, налиті кров’ю очі. — Нас схоплять? Ми потрапимо у в’язницю? Чи...

  • Ні. Я маю план.

  • Ти вже мав план, що їй не буде боляче! І сам знаєш, що вийшло!

У мене аж рука засвербіла, так схотілося дати йому ляпаса, тому довелося утримувати ту руку другою. Не на часі були вза­ємні претензії. Крім того, він був правий. У тому, що все піш­ло неправильно, винен я. «Окрім пацюків, — подумалось ме­ні. — Вони не моя вина». Втім, насправді моя. Звісно, моя. Якби не я, вона б зараз поралась біля печі, готувала обід. Ма­буть, розводячись знову й знову про ту сотню акрів, авжеж, але натомість жива та здорова, замість того щоб сидіти там, у колодязі.

«Пацюки вже напевне повернулися, — прошепотів голос у глибинах мого мозку. — їдять її. Закінчать м’які частини, смачні, делікатесні, а потім...»


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет